Біологія - універсальний довідник

ПІДЦАРСТВО БАГАТОКЛІТИННІ ТВАРИНИ

 

ТИП ПЛОСКІ ЧЕРВИ

 

КЛАС СИСУНИ І КЛАС СТЬОЖКОВІ ЧЕРВИ

 

До класу Сисуни належать виключно паразитичні плоскі черви. Серед них є багато збудників тяжких хвороб людини та сільськогосподарських тварин. У цілому відомо понад 4 тис. видів сисунів, в Україні — близько 600. Найбільш поширеним представником класу є печінковий сисун. Він паразитує в жовчних протоках печінки та жовчному міхурі травоїдних тварин (корів, овець, кіз, кролів), іноді — в людини.

Форма тіла сисунів листоподібна. Розміри коливаються від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Наприклад, довжина тіла печінкового сисуна становить 5 см. Найкрупніші сисуни, що паразитують у рибах, можуть сягати 1,5 м в довжину. Покрив, на відміну від вільноживучих війчастих червів, позбавлений війок. Тіло зовні вкрите оболонкою з ущільненої цитоплазми епітеліальних клітин. Сисуни характеризуються наявністю двох присосків: ротового та черевного. Травна система сисунів добре розвинена і подібна до травної системи війчастих червів. Дихання у них анаеробне, тобто відбувається без участі кисню. Органи чуття розвинені слабо.

Сисуни — гермафродити. Вони дуже плодючі (в середньому кожні 20-30 с продукується нове яйце). Усі сисуни мають складний життєвий цикл, що супроводжується перетвореннями та зміною хазяїв — остаточного та проміжного. Запліднені яйця паразита разом з фекаліями остаточного хазяїна (корови, вівці, кози) надходять у зовнішнє середовище і з дощовою або талою водою потрапляють у ставки, струмки або калюжі. Тут з яєць виходять личинки, вкриті війками. Така личинка деякий час вільно плаває у воді, а потім проникає в тіло молюска — малого ставковика, котрий стає проміжним хазяїном сисуна. Паразитуючи в молюскові, личинки ростуть. У їхньому тілі утворюються зародки, з яких розвивається нове покоління личинок, а в них — личинки наступного покоління. Личинки останнього покоління з присосками і довгим хвостом залишають молюска, деякий час плавають у воді, потім осідають на прибережних рослинах і перетворюються в цисти. З одного заплідненого яйця за сприятливих умов розвивається близько 160 цист. Після зимівлі цисти разом із травою потрапляють у шлунок остаточного хазяїна. Під дією шлункового соку оболонка цисти розчиняється і молодий сисун проходить у кишечник, а потім у жовчні протоки печінки, де й паразитує.

До класу Стьожкові черви належать виключно паразити — бичачий і свинячий ціп’яки, стьожак широкий, ремінець звичайний, або лігула (поширений вид в Україні), ехінокок тощо. Свинячий і бичачий ціп’яки паразитують у кишечнику людини, стьожак широкий — у кишечнику людини і хижих ссавців, ремінець звичайний — у кишечнику рибоїдних птахів, ехінокок — у кишечнику собак і вовків. В цілому відомо близько 3,5 тис. видів стьожкових червів, з них в Україні — 500.

Стьожкові черви мають стрічкоподібне тіло, що складається з невеликої головки, короткої нерозчленованої шийки і великого числа члеників. їхні розміри коливаються від 1 мм до

30 м. Ціп’яки досягають у довжину 2-3 м (свинячий ціп’як) і 4-10 м (бичачий ціп’як). На головці червів можуть бути тільки присоски (бичачий ціп’як), присоски і гачки (свинячий ціп’як, ехінокок) або ж дві глибокі присосні щілини (стьожак широкий).

Характерною ознакою стьожкових червів є відсутність травної системи: паразитуючи у тонкому кишечнику хазяїна, вони поглинають поживні речовини усією поверхнею тіла. Оскільки покриви стьожкових червів виконують функцію живлення, то вони дещо відмінні від покривів інших плоских червів. Шкірно-м’язовий мішок складається з щільної оболонки (кутикули), кільцевих та сильно розвинутих поздовжніх м’язів. У паренхімі розташовані видільна, нервова та статева системи. Видільна та нервова системи є типовими для плоских червів. У зв’язку з паразитичним способом життя у стьожкових червів спеціальних органів чуття немає. Вони представлені лише шкірними клітинами.

Статева система стьожкових червів має складну будову. Майже усі черви гермафродити. У задньому кінці тіла розташовані зрілі членики, в яких містяться дозрілі яйця. Зрілі членики відриваються (по одному або по 5-7 члеників разом) від тіла черв’яка і виводяться разом із фекаліями назовні. За добу хворою людиною може виводитися до 28 члеників, що містять до 5 млн. яєць. Разом із забрудненою травою яйця паразита потрапляють до проміжного хазяїна — корови (бичачий ціп’як), свині (свинячий ціп’як). У кишечнику з яйця виходить шестигачкова личинка, яка проникає у кровоносні судини та з кров’ю потрапляє до різних органів. У їх тканинах личинка перетворюється на фіну, що має вигляд пухирця величиною з горошину. Локалізуються фіни найчастіше в м’язах, проте їх знаходять і під шкірою, в очах, мозку та інших органах. Людина при вживанні недостатньо прожареного або провареного фінозного м’яса стає остаточним хазяїном ціп’яка. У кишечнику людини оболонка фіни розчиняється, головка ціп’яка вивертається і прикріплюється до стінки кишечника, починається процес утворення члеників.

Розвиток стьожака широкого відбувається зі зміною двох проміжних хазяїнів — рачка-циклопа і риби). Остаточний хазяїн — людина.

Ехінокок — один із найнебезпечніших паразитів людини. Це дрібний (2-6 мм завдовжки) черв’як, що паразитує у тонкому кишечнику собаки, вовка, лисиці та деяких інших хижих ссавців, зрідка кішок (остаточні хазяї). Проміжними хазяїнами ехінокока можуть бути людина, вівця, корова, коза, олень, свиня та інші тварини, які заражуються, проковтуючи яйця або членики паразита з травою, водою, тощо. У їх кишечнику з яєць виходять шестигачкові личинки, які проникають у кров’яне русло й розносяться в різні органи, найчастіше у печінку та легені. Тут з личинки розвивається наступна личинкова стадія — ехінококовий міхур (різновид фіни). У такому міхурі розвиваються дочірні і наступні покоління ехінококових міхурців з головками всередині. Материнський міхур може збільшуватися від розміру горошини до розміру кавуна. Відомі ехінококові міхурі з печінки великої рогатої худоби масою понад 60 кг. Людина, яка може бути проміжним хазяїном ехінокока, заражується найчастіше під час контакту з хворими собаками, до шерсті яких прилипає велика кількість яєць паразита.

Походження плоских червів зв’язано з предками кишковопорожнинних, найбільш близькі до яких безкишкові війчасті черви (за будовою вони подібні до личинок кишковопорожнинних). Від давніх примітивних війчастих червів походять планарії з більш складною будовою тіла. Згодом деякі з війчастих червів стали переходити до паразитичного способу життя.






загрузка...





загрузка...