Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ
Парменід
(Біля 540-470 pp. до н.е.)
Одним із найбільш яскравих представників античної філософії с мислитель, політик і державний діяч Парменід. Він народився і практично безвиїздно прожив в Елеї. Був сучасником Геракліта. Навчався у Ксенофана, під впливом якого написав свій головний твір «Про природу». Аристократичне походження Парменіда обумовлювало його політичну і громадянську позицію. І хоча про свої соціальні погляди він майже не писав, свідчення його наступників дають підстави вважати Парменіда прибічником організованої аристократії, яку кін протиставляв демократії.
Своє філософське вчення Парменід поділяє на дві частини: 1) (шлях істини) і 2) «шлях уяви». Його вчення — досить суттєвий крок на шляху вивільнення філософії від елементів міфологічної свідомості. Власне, саме у Парменіда вперше формується категорія «буття», вперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення.
Як великий філософ, Парменід став відомим завдяки постановці й інтерпретації проблеми співвідношення «буття» і «небуття». «Буття є, а небуття немає» — таким поворотом думки філософ фактично заклав основи онтології як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення. Як зазначає Бертран Рассел, найбільш суттєвим із того, що дійшло до нас із вчення Парменіда про «шлях істини», полягає в наступному:
«...Небуття ні пізнати (неосяжне) не зможеш,
Ні в слові висловити...
Одне і те ж є мислення і буття...
У майбутньому як може бути чи як буття виникає?
Немає його, якщо воно виникло або в майбутньому буде.
Згасає народження, так і смерть пропадає безвісти.
Одне і те ж с думка і те, про що думка існує.
Тому, що без буття, в якому існує її втілення,
Думку тобі не знайти...»
(Цит.: Рассел Б. История западной философии. T.l. — M., 1993. — С. 68).
Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття с осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Для почуття «буття» недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Буття не має початку: бо з чого ж воно могло виникнути? Тільки з небуття, а небуття — немає! Не може мати буття й кінця з тієї саме рації, з якої немає й початку. Отже, буття вічне. Воно неперервне, бо всяке перервне було б небуттям. Воно нерухоме і взагалі незмінне, бо якби буття мало частини, вони обов'язково стали б небуттям. Буття є сталим і єдиним. Воно є протилежністю ставленню і множинності. Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину.
Людина може мати гадку, погляд (doxa) — звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, у чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, усе це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття, як множинного, Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу, як єдиного, не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилося йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне и чуттєве — небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.
Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто неіснуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, бо цілісність його порушувалась би. Немає і буття, бо було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, невразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу — кулі — для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.
Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає, як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.
Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда антидіалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід — свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі - це одне й те саме; тому, йдучи за логосом, людина може пізнати світ — саме в «розумних поняттях, а не через почуття». Про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати - це найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: (Напевне, Парменід не був неосвіченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики). У сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».
«Буття є, а небуття немає», — фактично він заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.
(Біля 540-470 pp. до н.е.)
«...Бути чи взагалі не бути — саме тут вирішення питання»
Одним із найбільш яскравих представників античної філософії с мислитель, політик і державний діяч Парменід. Він народився і практично безвиїздно прожив в Елеї. Був сучасником Геракліта. Навчався у Ксенофана, під впливом якого написав свій головний твір «Про природу». Аристократичне походження Парменіда обумовлювало його політичну і громадянську позицію. І хоча про свої соціальні погляди він майже не писав, свідчення його наступників дають підстави вважати Парменіда прибічником організованої аристократії, яку кін протиставляв демократії.
Своє філософське вчення Парменід поділяє на дві частини: 1) (шлях істини) і 2) «шлях уяви». Його вчення — досить суттєвий крок на шляху вивільнення філософії від елементів міфологічної свідомості. Власне, саме у Парменіда вперше формується категорія «буття», вперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення.
Як великий філософ, Парменід став відомим завдяки постановці й інтерпретації проблеми співвідношення «буття» і «небуття». «Буття є, а небуття немає» — таким поворотом думки філософ фактично заклав основи онтології як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення. Як зазначає Бертран Рассел, найбільш суттєвим із того, що дійшло до нас із вчення Парменіда про «шлях істини», полягає в наступному:
«...Небуття ні пізнати (неосяжне) не зможеш,
Ні в слові висловити...
Одне і те ж є мислення і буття...
У майбутньому як може бути чи як буття виникає?
Немає його, якщо воно виникло або в майбутньому буде.
Згасає народження, так і смерть пропадає безвісти.
Одне і те ж с думка і те, про що думка існує.
Тому, що без буття, в якому існує її втілення,
Думку тобі не знайти...»
(Цит.: Рассел Б. История западной философии. T.l. — M., 1993. — С. 68).
Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття с осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Для почуття «буття» недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Буття не має початку: бо з чого ж воно могло виникнути? Тільки з небуття, а небуття — немає! Не може мати буття й кінця з тієї саме рації, з якої немає й початку. Отже, буття вічне. Воно неперервне, бо всяке перервне було б небуттям. Воно нерухоме і взагалі незмінне, бо якби буття мало частини, вони обов'язково стали б небуттям. Буття є сталим і єдиним. Воно є протилежністю ставленню і множинності. Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину.
Людина може мати гадку, погляд (doxa) — звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, у чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, усе це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття, як множинного, Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу, як єдиного, не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилося йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне и чуттєве — небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.
Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто неіснуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, бо цілісність його порушувалась би. Немає і буття, бо було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, невразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу — кулі — для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.
Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає, як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.
Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда антидіалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід — свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі - це одне й те саме; тому, йдучи за логосом, людина може пізнати світ — саме в «розумних поняттях, а не через почуття». Про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати - це найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: (Напевне, Парменід не був неосвіченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики). У сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».
«Буття є, а небуття немає», — фактично він заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.
загрузка...