загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

Посібник з філософії

РОЗДІЛ І

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Тема 3. Філософія Середніх віків та Відродження

§2. Західноєвропейська середньовічна філософія

Середньовічна філософія... існувала переважно як теоретичний світогляд, тобто, теоретична проблематика концентрувалася навколо поняття — міфологеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія богословської думки.

«Філософія», Київ, 1995

У цей час західноєвропейська філософія зливається з богослов'ям і основним її завданням стає доказ існування Бога. Найрозвинутішими виявилися в цей період, окрім філософії ісламського сходу, західноєвропейська філософія, єврейська (головним чином, в Іспанії) та візантійська. Найвідчутніший вплив на наступну культуру справила західноєвропейська філософія, в якій виділяють два основних періоди: патристику та схоластику. Основною філософською проблемою європейської філософії стає проблема універсалій (загальних понять), за якою виникають дві течії: номіналізм та реалізм.

1. Патристика

Християнська середньовічна філософія починається з апологетики (захисту) християнства від античної філософії та язичницького світогляду. Представники апологетики (Мінуцій, Тертулліан, Арнобій, Лактанцій), які жили у II-III ст., виступали проти всієї античної культури. Вони займалися також дослідженнями в області формальної логіки й справили значний вплив на наступну діяльність представників патристики (від лат. pater батько), в працях яких були сформовані основні зразки середньовічної християнської філософії.

У патристиці утворюються два напрямки східний (грекомовний: Гр. Богослов. Вас. Великий, Гр. Нисский) і західний (латиномовний: Амвросій, Ієроним Блаженний, Августин Аврелій). Засновники патристики доводили існування Бога, безсмертя душі, критикували інші релігії, висловлювали думки про унікальність духовного світу людини та її самоцінність.

Особливо цікавою є спадщина Аврелія Августина (354-430 pp.), який спочатку був язичником і тільки на 33-му році життя прийняв християнство. Августин писав, що буття це творіння Бога і що питання "Що було до створення світу?" не має сенсу, бо тоді не було часу й простору. Час Августин розглядає як найфундаментальнішу категорію буття. Існує лише теперішній час, і він може бути трьох видів:

теперішнє минулих речей у пам'яті;

теперішнє теперішніх речей у сприйнятті;

теперішнє майбутніх речей в очікуванні.

Все буття людей Августин поділяє на "град земний" державу та суспільство на основі любові до себе, насильства й обману і "град небесний" духовну спільність мислителів-аскетів на основі любові до Бога. Відповідно історія поділяється на світську і священну. Августин вперше намагався розглянути розвиток всього людства (його історію) й розвиток особистості у своєму творі «Сповідь».

- Причина всього сущого (суще найбільш за все не є чимось позбавленим сутності, життя або розуміння) не є тілом, не має образу, якості, кількості, не перебуває в просторі, незрима, невловима, невідчутна і не відчуває. Необурювана і не турбована. Не схильна до випадковостей... Вона не є ні душею, ні розумом... не висловлена і немислима; вона не є ні числом, ні устроєм, ні величиною, ні малістю, ні рівністю, ні нерівністю, ні подобою, ні не подобою... не має життя і сама не є життям. Тому до неї неможливо торкнутися думкою... Вона не належить ані до неіснуючого, ані до сущого, і ніщо із сущого не може її пізнати, яка вона є, так само, як сама вона не може пізнати речі, якими вони є... Вона не темрява і не світло, не помилка і не істина. (Апофатичне (негативне) визначення Бога за Псевдо-Діонісієм Ареопагітом).

Августин Аврелій:

- Зла людина нашкодить сама собі раніше, ніж нашкодить іншій.

- Розум є поглядом душі, яким вона сама з собою без посередництва тіла споглядає істини...

- Досконалість це знання людини про свою недосконалість.

- Всі людські лиха трапляються від того, що ми насолоджуємося тим, чим слід користуватися, та користуємося тим, чим слід насолоджуватись.

- Хай буде вислухана інша сторона (такий принцип не упередженого розглядання судових справ запропонував Августин, і його доцільно застосовувати в усіх інших подібних ситуаціях).

На основі патристики у ІХ-ХІІ ст. виникає схоластика (від лат. shola школа).

2. Схоластика

Схоластика формується як спроба раціонально обґрунтувати й систематизувати християнське віровчення на основі філософи Платона та Арістотеля. Головним представником схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), вчення якого згодом було визнане офіційною філософією католицизму.

Фома Аквінський створив свого роду енциклопедію, охоплюючи не тільки проблеми філософії, а й економіки, політики, права та моралі. Філософія і наука, згідно з Фомою Аквінським, пов'язані з розумом і дають пізнання нижчого рівня; теологія, пов'язана з вірою, дає пізнання вищого рівня. У своїх працях «Сума теології» і «Сума проти язичників» середньовічний філософ прагне вивести буття Бога з буття речей, логічно довести його існування. Наслідуючи Аристотеля, Фома Аквінський виділяє сутність як першооснову, субстанцію і акциденції як прояв сутності. У Бога сутність та існування збігаються.

Аквінський пропонує п'ять доказів існування буття Бога:

необхідність першодвигуна;

необхідність першопричини;

необхідність доцільності;

необхідність досконалості;

необхідність необхідності.

Як і Арістотель, Аквінський розрізняє актуальне (дійсне) та потенційне (можливе) буття. Буття це перший з актуальних станів, і в будь-якої речі стільки буття, скільки в ній актуальності. За ступенем актуальності Аквінський виділяє чотири рівні буття:

неорганічна природа — нижній щабель буття, для якого існує тільки зовнішнє визначальне начало, — форма;

рослини, у яких форма є кінцевою причиною внутрішньої доцільності (рослинна душа);

тварини, у яких є не тільки мета, а й форма як діюча причина (тваринна душа);

людина, в якій форма існує сама по собі.

За Аквінським, матерія — це "чиста потенційність, найслабший вид буття", протилежна їй форма — "актуальність". Абсолютною актуальністю, "формою всіх форм" є Бог.

Фома Аквінський:

- Добро — це те, чого всі бажають.

- Коли несправедливе правління здійснюється багатьма особами, це називається демократією.

- Загальні поняття, типи (універсали) існують скрізь і завжди.

- Воля — це раціональне бажання.

- Істина визначається як погодженість між інтелектом та річчю.

- Не форма визначається матерією, а, швидше, матерія — формою.

- Є розумна істота, яка визначає мету всього, що відбувається у природі, і її ми називаємо Богом.

3. Реалізм та номіналізм

У вирішенні питання про універсалії у середньовічній філософії існувало два головних напрямки — реалізм та номіналізм. Філософи-реалісти (Н. Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) вважали, що загальне реально існує в чистому (ідеальному) вигляді до речей у Богові. Воно об'єктивно існує також в речах та після речей у людській свідомості, у формі понять. Філософи-номіналісти (Росцеллін, Дуне Скотт, Вільям Оккам) категорично виступали проти існування загального в окремих речах. Вони стверджували, що матеріальні речі одиничні і тільки одиничні. Загальне — це лише ім'я (nomina), універсали існують тільки у мисленні.

Суперечка між реалістами і номіналістами про універсалії впиралася в проблему свободи волі. Якщо загальне, стверджували номіналісти, притаманне всім речам об'єктивно, тоді у світі повинна панувати абсолютна необхідність, в такому випадку не було б свободи волі.

Філософ Буридан виклав образно цю проблему в притчі про віслюка, що пізніше так і стала називатися «Буриданів віслюк». Йшов віслюк по дорозі. Довго йшов, зголоднів. Нарешті побачив на узбіччі дороги дві однакові купи сіна; побачив і замислився, яку з куп сіна він повинен з'їсти першою. Обидві за кількістю та якістю сіна були абсолютно однаковими. "Якщо я почну їсти праву купу, то виникне питання, на якій підставі? Чому не ліву? Адже вона така ж сама. А якщо я почну їсти ліву, то знову ж таки, на якій підставі, чому не праву?" Буриданів віслюк-філософ так і не вирішив цієї дилеми й загинув від голоду.

Головним предметом суперечки між реалізмом і номіналізмом було питання про співвідношення загальної божественної зумовленості людського буття та свободи індивідуальної волі. Воно виражалося, зокрема, в тому, якій із душевних здібностей людини надається більшого значення — волі чи розуму.

Реаліст Фома Аквінський, як і Арістотель, вважав душу людини формою її тіла, що своєю присутністю й впливом визначає людську сутність і специфіку. Душа самостійно здатна існувати без матерії, але вона не дорівнюється до чистих духів. Людина — проміжна ланка, що знаходиться між світом тварин та світом ангелів. З чистим духом людську істоту споріднює її розум, а з тваринами — чуттєвість. Джерело свободи волі людини полягає саме в її розумі. Отже, Фома Аквінський проголошує примат розуму над волею. Добро, пізнане інтелектом, рухає волю.

Загальний божественний світопорядок, за Аквінським, поширюється і на Всесвіт, і на суспільне життя, і отже, зумовлює існуючу соціальну нерівність. Класи та верстви феодального суспільства, становище й місце кожної людини у суспільстві — все це розглядається як зумовлене божественним задумом, як вища доцільність та гармонія.

На відміну від Аквінського, номіналісти Дуне Скотт, Вільям Оккам та інші ставлять діяльність розуму в залежність від волі. Вони дорікають Аквінському за те, що той ставить істину, до якої прагне інтелект, вище добра, що є предметом волі. Стосовно всесильного творця це означає, що божественна воля визначається мудрістю Бога, що стоїть вище, ніж воля. Дуне Скотт, навпаки, стверджував пріоритет добра перед істиною, волі — перед розумом. На його думку , світ створений за абсолютно довільним бажанням творця таким, який він є. Але Бог міг створити його і цілком іншим, і добро могло бути зовсім іншим. Звідси випливає, що і людина в своїх діях може чинити так, а може й інакше. Не розум, а віра у добро та воля керують її поведінкою.

Попри деякі відмінності між реалістичною та номіналістичною релігійно-філософськими християнськими концепціями поведінки людини, безумовно, загальним для них є визнання гріховності, тлінності, вади людського тіла, його ворожості безсмертній душі як іскрі божій, божественному дару. Тому людське прагнення до щастя з цієї точки зору може бути реалізоване лише в загробному світі як винагорода за праведне життя людини на землі. Саме в цій релігійно- містичній формі відбувалося подолання успадкованої від рабства зневаги та презирства до фізичної праці. Фізична праця стає засобом аскетичного виховання й релігійного спасіння, а працьовитість набуває морально-релігійної гідності та цінності.

Інколи трапляється однобічний підхід до всього Середньовіччя як до похмурої та непросвітної епохи. З цим не можна погодитись. Було й інше. Середньовічна схоластика накопичує значні знання в області формальної логіки. Номіналізм відіграє роль своєрідної перехідної ланки до раціоналізму Нового часу. Головний здобуток Середньовіччя з сучасної точки зору це духовність, пильна увага до внутрішнього буття людини, чого так не вистачає у наш час. Саме у Середні віки виникає ідея прав людини (таке питання постало при розгляді взаємовідносин прав феодала та васалів). У надрах патристики та схоластики були створені певні внутрішні умови для переходу до емпіризму й раціоналізму. Однак такі зміни вимагали значного часу, і відбувались вони протягом XV-XVI ст. Такий перехід отримав назву Відродження.






загрузка...





загрузка...