загрузка...
Loading...

Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 6. Філософія XX століття

§ 3. Антропологічна філософія

Представників антропологічної філософії (її називають також філософією життя) об'єднує визнання проблеми людини, сенсу її життя і смерті як головної проблеми філософії. Цих філософів об'єднує те, що вони розпочинають "бунт проти розуму", виступають проти розгляду дійсності як детермінованої (законами природи, Богом, загальним розумом) і розуміють світ як хаотичний потік життя.

Свідомість у цьому потоці відіграє скромну роль. Основні життєві процеси зародження, збереження і розвиток організму здійснюються без участі розуму. За Фрейдом, свідомість відіграє лише допоміжну роль захисного механізму від руйнівного впливу зовнішнього середовища; головна причина поведінки людей, на їхню думку, не в сфері розуму, а в сфері несвідомого і упорядковує світ не розум, а воля (Шопенгауер, Ніцше), світ не одухотворений, а пансексуальний (Е. Гартман, Фрейд).

Найвпливовіші напрями антропологічної філософії це фрейдизм, екзистенціалізм та герменевтика.

1. Фрейдизм і неофрейдизм

3. Фрейд (1856-1939 рр.) народився у Чехії в єврейській сім'ї й став засновником широкої та впливової течії.

З ранніх років його вабила наука. З 1876 по 1882 рр. Зиґмунд Фрейд навчається в інституті фізіології і водночас у Віденському університеті. По закінченню навчання хотів залишитися в інституті, щоб займатися наукою, але єдину вакансію віддали іншому кандидату і Фрейд змушений зайнятися приватною лікарською практикою. Проте він намагається сумістити це заняття з дослідною діяльністю і вивчає дію кокаїну як засобу місцевої анестезії, експериментує на собі і на своїх близьких. Деякі з цих людей захворюють, скандал набуває розголосу, і Фрейда у перший, але далеко не в останній раз, називають у пресі шарлатаном. У 1885 р. він навчався у Парижі у Ж. Шарко, який лікував істерію гіпнозом, що значно вплинуло на подальшу діяльність Зигмунда Фрейда.

Після приходу фашистів до влади у 1933 р. всі його роботи були знищені у Німеччині, а в 1938 р., після аншлюсу Австрії і в Австрії, а сам Фрейд, хворий на рак щелепи, був арештований. І тільки після особистого втручання президента США Ф. Рузвельта, нідерландської королеви і сплати великого викупу був звільнений і незабаром помер.

Фрейдизм суттєво вплинув не тільки на філософію та медицину, але й на літературу (до його "учнів" можна зарахувати Ф. Кафку, Дж. Джойса, М. Пруста), літературознавство, живопис (сюрреалізм), кінематограф (потік свідомості), соціальну психологію, етнографію, антропологію. Фігура Фрейда складна і суперечлива. Його вчення пройшло значну еволюцію і заслуговує диференційованого аналізу.

У фрейдизмі вирізняють три різних зрізи, три рівні: медичний рівень психоаналізу, психологічний концепція особистості, загально-філософська концепція.

Психоаналіз Фрейда

Психоаналіз Зиґмунда Фрейда як метод дослідження і лікування неврозів полягає у встановленні причин неврозів шляхом аналізу сновидіння і мови хворого в її "вільних асоціаціях". Він виходить з визнання реальності несвідомого у психіці та впливу цього несвідомого на поведінку. За Фрейдом, сновидіння, обмовки, "помилкові дії" є проявами несвідомого і можуть служити для виявлення, а разом з тим для виліковування неврозів.

Головним і визначальним у несвідомому ранній Фрейд вважає статевий потяг лібідо (а пізніше два інстинкти: інстинкт життя ерос та інстинкт смерті танатос). Основними механізмами психічної діяльності є витіснення, сублімація і комплекси.

Коли тваринні інстинкти придушуються свідомістю і витісняються з неї, то підсвідомий стан напруженості призводить до неврозів, якщо ж інстинкт задовольняється, то неврозів не виникає. Окрім витіснення і задоволення інстинктів, може бути ще їхнє переключення — сублімація. Люди з творчими нахилами переключають енергію своїх інстинктів на творчу діяльність і уникають неврозів. Велике значення у психоаналізі надається різноманітним порушенням психічної діяльності — комплексам, з яких Зиґмунд Фрейд найбільшого значення надавав комплексам потягу дитини до батьків протилежної статі і ненависть до батька однієї з нею статі. Це комплекси, що стали широко відомими під назвою Едіпа (у хлопчиків) та Електри (у дівчаток). Зиґмунд Фрейд перебільшував роль і значення сексуального життя у поведінці людей не тільки дорослих, але й у поведінці дітей із щонайранішого віку. Він вирізняв три стадії сексуальності у розвитку індивіда: оральну, анальну та генітальну. Така гіперсексуальність становить одну з найбільш одіозних і скандальних особливостей фрейдистської концепції, яка значною мірою шокувала доброчесну публіку Відня та сприяла закріпленню за Фрейдом епітета "шарлатан". Концепція психоаналізу тісно пов'язана з концепцією особистості Зиґмунда Фрейда.

Концепція особистості

Складність структури психіки усвідомлювалась у філософії здавна. її визнавали Платон, Паскаль, Лейбніц, Кант, Фіхте, Гердер, Гегель, Н. Гартман, Шеллінг, Шопенгауер, відомий фізіолог І. М. Сеченов, який писав, що вважати психікою лише те, що є свідомим, — найвидатніша помилка. Створюючи свою концепцію особистості, Фрейд спочатку використав відомий приклад Платона, що порівнював особистість з вершником, де свідомість — вершник — намагається керувати диким конем — неприборканими інстинктами.

Пізніше Фрейд виділяє у структурі особистості три внутрішньо-психічні інстанції: "Я", "Над Я" і "Воно" (несвідоме). Останнє є не впорядкованим і нестійким, аморальним, складається з біологічних, тваринних потягів та інстинктів, це "киплячий казан потягів", пов'язаних з тілом, "психічне вираження роздратувань", що надходять з надр організму від Лібідо, Еросу і Танатосу. "Воно" ірраціональне і вимагає негайного задоволення, є немовби дитиною у психіці. Для асоціальних, алогічних потягів, бажань, комплексів характерні несвідомість, спадковість, сексуальне забарвлення, великий заряд психічної енергії, не суперечливість, існування ж би поза часом. Функціонування несвідомого повністю підпорядковане принципу задоволення.

"Над Я" (свідомість) — настанови соціального середовища, її мораль. Це репресивна внутрішньо психічна інстанція, агресивність суб'єкта, звернута всередину, вона перетворюється у моральні норми і "голос совісті". "Над Я" втілює ідеологію і моральні норми сім'ї та соціальної групи. Свідомість — це поверхня психіки, її невелика частина, що охоплює лише відчуття, думки, бажання, актуальні у певний момент, і що регулюються на основі принципу динамічної активності. "Воно" — це ніби старший, дорослий, "батько" у психіці.

І нарешті "Я" (передсвідомість) — це посередник між зовнішнім світом, його представником у свідомості ("Над Я") і несвідомим ("Воно"). "Я", за Фрейдом, — інстанція захисна, організована, яка охоплює сприйняття, пам'ять, мислення, що формується навчанням. "Я", фактично, є "слугою трьох панів-деспотів" — зовнішнього світу, "Над Я" і "Воно" — і намагається бути моральним, впливати на "Воно". Але це йому не вдається, і тому "Я" завжди перебуває у розгубленості, марно намагаючись встановити гармонію впливів "страху перед зовнішнім світом, муки совісті перед "Над Я", невротичну тривогу перед "Воно" і пристрастями, що бушують у ньому".

Зиґмунд Фрейд порівнює "Я" з корою дерева, яка завжди між стовбуром і середовищем, — керує мускульною іннервацією та розумовим апаратом. Це своєрідний фільтр, цензура між несвідомим і свідомістю. "Я" приводить "Воно" у відповідність з вимогами реальності (принцип реальності), які одержує від "Над Я", здійснює витиснення та раціоналізацію.

У нинішній час у соціальній психології значна увага приділяється захисним механізмам передсвідомості, які запобігають травмуванню психіки, наприклад, раціоналізації, компенсації, фантазії. Саме на них вперше звернув увагу Фрейд.

Фрейдизм як філософська концепція

Фрейдизм як філософська концепція — це різновид "філософії життя", який прагне звести усі явища культури і соціального життя до первинних життєвих потягів витоки яких лежать у несвідомому.

Соціальне життя і лібідо ворожі по відношенню одне до одного. Культура покликана розв'язати це протиріччя. Але вона прагне до створення спільності, а лібідо потребує усамітнення. Тому людина і культура ворогують. Так, етика у Фрейда є вираженням заборони на задоволення інстинктів. Людина відчуває дровину і страх. Вождь, керівник, держава інстинктивно ототожнюються з батьком первісної орди, що веде до тоталітаризму і до бунту проти нього. Можливі шляхи примирення людини і культури (за Фрейдом) такі:

Видозміни первинних потягів, що послаблюються, та виникнення на їх місці рис характеру. Так, охайність, педантизм виникають з анальної форми дитячої сексуальності (жодних доказів цьому немає — В. С.).

Сублімація.

Ідентифікація (ототожнення себе з обожнюваними вождями).

Інтелектуалізація психіки.

Зиґмунд Шломо Фрейд:

- Наш розвиток пішов таким шляхом, що зовнішнє примушення поволі зробилося внутрішнім: особлива психічна інстанція, "Над Я" людини взяла його під свою заборону.

- Існує природний агресивний інстинкт людини: ворожість кожного проти всіх і всіх проти кожного.

- Помилкові дії часто використовуються для того, щоб здійснити бажання, в яких людина змушена собі відмовляти.

- (Жарти) роблять можливим задоволення інстинкту (хтивості або агресії) за наявності перешкоди, що стоїть на шляху до його здійснення.

- Наполегливе бажання дитини смоктати груди підтверджує необхідність задоволення на ранній стадії, яке хоч. і бере початок і провокується прийняттям їжі для існування, однак при цьому дитина прагне отримати задоволення незалежно від харчування, і з цієї причини бажання смоктати може і повинно бути визначене як сексуальне.

- Вимога рівності є корінням соціальної совісті і почуттям обов'язку.

- Розвиток культури накладає обмеження на індивідуальну свободу, а справедливість вимагає, щоб від цих обмежень не можна було ухилитися.

- Творчість митця — це, водночас, і продукт його сексуальних бажань.

Хоча вплив фрейдизму у світі великий, але для нього характерні постійні розколи і боротьба напрямів. Учень Фрейда А. Адлер замінює лібідо прагненням до влади. К. Юнг розвиває вчення про психічну енергію і захисні механізми. Фрейдизм намагаються асимілювати неотомісти, "нові ліві" (М. Маркузе, В. Райх), біхевіористи та прибічники психосоматики у медицині.

Загалом суперечливому вченню Фрейда не можна дати однозначної оцінки.

Психоаналіз був для свого часу значним кроком вперед, але зараз він викликає в основному історичний, а не актуально науковий інтерес.

Концепції людини і культури містять у собі певні раціональні моменти, але занадто однолінійні, зведення багатоманітних факторів лише до лібідо є малоплідним. Крім того, методології Фрейда притаманне розуміння не зведення психічного до фізичного, і це правомірно, але, з іншого боку, його методологія спекулятивна і міфологічна, результати, отримані на її основі, не можуть бути верифіковані.

У 30-ті роки здійснюються спроби переходу від зоопсихологізму Зиґмунда Фрейда до соціопсихологізму, що отримав назву неофрейдизму.

Неофрейдизм

Неофрейдизм як сучасний напрям у філософії і психології розвивається, головним чином, у США і є спробою розвитку фрейдизму на американському ґрунті шляхом сполучення психоаналізу з соціологічними та етологічними теоріями, розвиненими у США. Неофрейдизм (К. Хорні, Е. Фромм, А. Кардінер) відрізняється від спроб модернізації фрейдизму А. Адлером і К. Юнгом тим, що у біопсихічних концепціях фрейдизму один з біологічних інстинктів (лібідо, прагнення до влади, компенсація психічної енергії) приймається як вихідний, натомість неофрєйдисти прагнуть замінити біологічний детермінізм фрейдистів детермінізмом культурним (А. Кардінер) та соціальним (Е. Фромм), прагненням до безпеки і щастя (К. Хорні).

Прагнучи подолати біологізм Фрейда, неофрейдисти приділяють основну увагу не внутрішньо-психологічним процесам, а міжособовим стосункам, відкидаючи вчення Фрейда про лібідо і сублімацію.

Концепція Е. Фромма є досить впливовою на Заході, що пояснюється значною мірою критикою автора на адресу "хворого суспільства" із притаманним йому відчуженням особистості. Він виділяє соціальний характер як проміжну ланку між індивідом і суспільством і такі основні типи соціального характеру раннього капіталізму: нагромаджувальний, експлуататорський і ринковий (характерний для сучасного ринкового суспільства, коли люди розглядають і себе й інших як товар, призначений для продажу).

Основними напрямками соціальних перетворень, за Фроммом, повинні стати освіта народу, соціальна терапія на основі високого рівня соціального захисту населення, революція надії (можливість особистості досягнути життєвого успіху) і сексуальна революція (можливість вільного задоволення природних потреб).

2. Екзистенціалізм

Філософія існування екзистенціалізм прагне стати філософією людини замість того, щоб бути філософією ідей або філософією речей. На місце сутності (Essencia) вона ставить існування (Eczistencia).

Ще К'єркегор звинувачував класичну філософію і всю культуру в тому, що вони ставлять абстракції (дух, матерію, Бога, прогрес, істину) вище людини. У людині ж виділяють абстрактну сутність, якій прагнуть підпорядкувати конкретну людину з її почуттями, думками і стражданнями. Індивідуальне при цьому заступається загальним. Завдання філософії відчути людські страждання і допомогти людині зрозуміти саму себе.

Окрім К'єркегора, попередниками екзистенціалізму були А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. Самі екзистенціалісти називають своїм попередником Ф. М. Достоєвського з його увагою до станів душі людини в екстремальних ситуаціях.

Центральною проблемою екзистенціалізму (так само, як і персоналізму, і філософської антропології) стає проблема відчуження процесу, в результаті якого близькі та співпричетні людині явища стають для неї силою чужого і ворожого.

Вчення про відчуження було розвинуте у ранніх працях К. Маркса, де він виділяє:

відчуження від результатів праці;

відчуження від процесу праці;

відчуження від інших людей;

відчуження від природи;

відчуження від самого себе.

Екзистенціалісти асимілюють і розвивають це вчення. Вони вважають відчуження загальною характеристикою життя людини у будь-якому суспільстві (а не тільки у капіталістичному, як це було у К. Маркса) і вважають, що у сучасному суспільстві відчуження людини від суспільства зростає.

Філософія, вважають вони, покликана допомогти людині якщо не подолати відчуження (що навряд чи можливо), то хоча б полегшити її становище, допомогти знайти своє. "Я". Відчуження заважає людині збагнути свою екзистенцію, смисл свого існування.

Екзистенціалісти справедливо наголошують, що людина може зробити себе особистістю, і вона сама відповідальна за це, як і за всі свої вчинки і долю. Причому, це не одиничне зусилля, а постійне напруження, яке триває впродовж життя. Людина завжди стоїть перед вибором, вона вільна у своєму виборі й тому несе моральну відповідальність, знову ж, сама перед собою. Відповідно в екзистенціалізмі розуміється й істина: вона завжди історична, конкретна, носить особистий характер.

У розумінні соціального життя філософи-екзистенціалісти різко виступають проти історичного детермінізму точки зору, за якою суспільство розвивається закономірно, у відповідності до певних об'єктивних законів. Ця ідея неминучого прогресу, що здійснюється сам собою, незалежно від дій окремих людей, на їх думку, не просто наївна, а й надзвичайно небезпечна. Вона присипляє і заколисує людей, робить їх млявими і байдужими, звільняє від турботи та відповідальності.

Саме відповідальність людини за свій вибір, яка становить її долю й трагедію, знаходиться у центрі уваги екзистенціалістської філософії, а не проблеми пізнання й істинності. Основний акцент переноситься із гносеології на онтологію, а в онтології на поведінку, буття людини. Таким чином, людська екзистенція стає першоосновою картини світу та предметом екзистенціальної онтології.

Після поразки у першій світовій війні визначним центром екзистенціалізму стає Німеччина. Найвідомішими представниками цього напряму були К. Ясперс та М. Хайдеггер.

К. Ясперс (1883-1969 рр.) відмовляється від ідеї раціоналізму і вважає, що філософія як духовна дія спрямована на встановлення комунікації, вона принципово відрізняється від науки як метою, так і відсутністю фіксованого предмету та методу. Ясперс негативно ставиться до історичного детермінізму (ідей Маркса) і концепцій круговороту історії. Він протиставляє релігійній вірі, що ґрунтується на одкровенні, філософську віру, що ґрунтується на міркуванні і спроможна об'єднати людство. (див. тему 12 «Соціальна філософія»). Увага Ясперса до комунікації та взаєморозуміння людей пов'язана з тим, що, коли він почав працювати лікарем-психіатром, відразу ж зіткнувся зі складністю спілкування з психічно хворими людьми і переконався, що від встановлення контакту, взаєморозуміння багато в чому залежить успіх лікування.

Він бачить усю недостатність позиції лікаря, що ставиться до пацієнта як до об'єкта, і водночас відзначає фальшивість такої позиції, коли лікар обговорює проблеми здоров'я пацієнта на рівних, розглядаючи його як колегу. Насправді ж ситуація є такою, що нею керує лікар, і завжди є дистанція між лікарем та пацієнтом. Ситуація їхнього спілкування припускає, що лікар "не говорить від власної особи, а перетворюється у функцію процесу лікування". Вона зберігається і при спілкуванні психоаналітика з пацієнтом. Справжня комунікація існує за умови, що виникає внутрішній, екзистенціальний зв'язок двох особистостей.

Карл Ясперс:

- Демократія означає можливість зростання кожного у залежності від його вміння і заслуг.

- Для кожного постає питання, чи прагне він цього і чи вірить він у це, вірить не як у щось потойбічне, а як повністю присутнє: у можливість для нас, людей, справді жити один з одним, говорити один з одним, знайти завдяки цій сумісності істину і тільки на цьому шляху дійсно стати самим собою?

- Наблизити комунікацію в усіх можливостях її здійснення — повсякденне завдання філософського життя.

М. Хайдеггер (1889-1976 рр.) створює розгорнуту концепцію буття — фундаментальну онтологію, вихідним поняттям якої стає "наявне буття", "тут буття", — єдність фізичного та психічного. За її допомогою Хайдеггер прагне олюднювати нелюдяні категорії філософії, подолати однобічність спіритуалізму та матеріалізму, в яких він бачить причину усіх лих людини, бо властиве їм протиставлення суб'єкта й об'єкта веде до відчуження.

Від людського буття думка Хайдеггера рухається до буття взагалі, до світу, який "вибудовується навколо людини". Такий шлях обґрунтовується наступним:

тільки так людина і може освоювати світ;

це по-справжньому гуманістичний підхід, бо у центрі уваги знаходиться людина, її свобода й активність.

"Тут буття" Хайдеггера — це єдине буття, яке запитує про самого себе, "встановлює себе", буття "світиться" через те, що люди роблять і пізнають, людина — це "пастух буття". Буття взагалі, або світ, існує лише тому, що людина розуміє його і надає значення і смисл (особливе значення надається мові як будинку буття).

У цій онтології переплетені буття й існування, свідомість й емоції. У психологічному плані все воно так і є, проте залишається питання про буття поза людиною тому, що людина може не тільки запитувати буття, а й отримувати відповіді, перевіряти їх і накопичувати об'єктивне знання.

Позиція Хайдеггера у цьому випадку є крайньою і протистоїть наївному реалізму (в якому досягнуте знання ототожнюється з реальністю) і спробам біологізації людської сутності.

Гуманістичний пафос філософії Хайдеггера виявляється у розвинених ним положеннях про неповторність, а завдяки їй — найбільшу цінність людського буття. Цей момент особливо відтінюється запровадженим Хайдеггером поняттям "повсякденного буття разом з іншими", що містить екзистенціал "Ман" — посередність, безвиразність, сірість.

Мартін Хайдеггер:

- Людина володіє свободою не як властивістю, а якраз навпаки: свобода, екзистентне, відкриваюче буття наявного володіє людиною і при цьому споконвічно, так що винятково гарантує людству співвідносність з сущим в цілому як таку, співвідносність, яка обґрунтовує і характеризує історію.

- ...істина є звільнення сущого, завдяки чому (тобто звільненню) здійснює себе простота (відкритість).

- Людина є людина, оскільки вона віддана у розпорядження мови і користується нею для того, щоб говорити.

- Найближчим чином філософія уявляється чимось таким, що, по-перше, кожного стосується та до кожного доходить, і, по-друге, граничним і вищим.

- ...філософствування — це присутність, яка підбадьорює.

- Метафізика це граничні запитування. Такого роду граничні питання: що таке світ, кінцевість, усамітнення?

Екзистенціальна філософія змогла подолати негласне табу сучасної культури, включивши у число обговорюваних тем проблему смерті, органічної для екзистенціалізму, як сама смерть є органічним та закономірним кінцем людського існування.

Потрібно сказати, що класична філософія або уникала цієї проблеми, або давала однобічне і неглибоке її вирішення. Так, ще Епікур пропонував дещо софістичний підхід, за яким смерть взагалі не має відношення до людини, бо, доки вона жива, смерті немає, а коли є смерть, то немає людини. Таким чином, людина ніколи не зустрічається зі своєю смертю. Наступні ж філософи не шукали сенсу життя поза самим життям, а часто віддавали ці питання на відкуп релігії.

Екзистенціалізм же робить наголос на природному і необхідному зв'язку життя та смерті й розуміє життя як "буття до смерті". З цим не можна повністю погодитись, бо життя повинно бути націлене на життя, складовою якого є смерть. Але не можна не бачити і того, що, з точки зору психології, психологічне дорослішання включає в себе усвідомлення необхідності та природності смерті, котра надає сенсу й цінності самому життю. Лише маленькі діти можуть думати, що вони ніколи не помруть.

Фіксованість же людини на цій проблемі виявляється подвійно: або як явна зосередженість на ній, що виявляється у нав'язливих думках і відповідних вчинках, або у витісненні травмуючого фактору і хворобливій реакції при порушенні цієї теми (що свідчить про "дитячу" психологію такої особистості). Класична філософія ближча до другої крайності, екзистенціалізм до першої.

Водночас, не можна заперечувати заслуги екзистенціалістів як у самому "відкритті" цієї теми, так і в її дослідженні. Вони мають рацію в тому, що в критичній життєвій ситуації при загрозі смерті нервово-психічні стреси, глибокі переживання змушують людей відвернутися від повсякденного буття, звернутися до своєї екзистенції, по-новому збагнути сенс життя і нерідко змінитися психологічно (про ш,о свідчать, зокрема, дослідження реанімованих).

Проблема смерті особливо інтенсивно досліджується французькими екзистенціалістами, коли після окупації Франції Німеччиною на початку другої світової війни сюди переміщується центр екзистенціалізму. У повісті А. Камю (1913-1960 рр.) «Сторонній», повісті С. Бовуар «Найлегша смерть» робляться спроби дослідження проблеми художніми засобами. Традиція такого дослідження сягає своїм коріння російської класичної літератури (на це вказують самі екзистенціалісти), особливо творів Ф. М. Достоєвського і Л. М. Толстого («Смерть Івана Ілліча»).

Камю своєму творі «Міф про Сізіфа» висовує проблему самогубства як основного питання філософії і задається питанням: чим можна зарадити людині, яка знаходиться на грані? Їй не можна допомогти фальшивими твердженнями про те, що життя прекрасне. Воно абсурдне, але це єдина справжня цінність, що є у людини, котра усвідомлюється у хвилини наближення до смерті. Нині у такому становищі можуть знаходитися не тільки окремі люди, а й усе людство.

Екзистенціалізм впливовий не тільки у Німеччині та Франції, але й в Італії, Іспанії, Японії, Ізраїлі, США, Сенегалі, арабських країнах.

Традиції "класичного" екзистенціалізму Хайдеггера та Сартра (1905-1989 рр.) розвивають представники франкфуртської школи Т. Адорно, М. Хоркхаймер та Г. Маркузе. Вони Виступають проти "просвітництва" як розповсюдження "репресивної культури", що підводить одиничне під загальне.

У цілому екзистенціалізм зміг сказати своє оригінальне і гуманне слово у сучасній філософії, зробити крок вперед у розумінні складних смисложиттєвих проблем.

Молодші представники франкфуртської школи розвивають філософію у дещо іншому напрямі й започатковують герменевтику, намагаючись зрозуміти світ з позиції теорії тлумачення текстів.

3. Герменевтика

У перекладі з грецької слово "герменевтика" означає пояснення, тлумачення. Історично герменевтика виникає як теорія і практика тлумачення різноманітних письмових текстів (передусім, поем Гомера, а після цього Біблії). Особливого значення проблема тлумачення тексту Біблії набуває у полеміці католицьких та протестантських теологів, в якій католики вважали можливим правильне тлумачення тільки у відповідності до праць "отців церкви", а протестанти прагнули звільнитися від цього тлумачення шляхом "істинного", безпосереднього розуміння самих біблійних текстів.

Розуміння у герменевтиці розглядається як пізнання індивідуального, характерне для гуманітарних наук, і яке психологічно виявляється як впевненість у знаннях. А пояснення уявляється характерним для природничих наук підведенням під загальне (закон).

М. Хайдеггер робить головним об'єктом свого розгляду не умови мислимості сущого, а умови його буття. Філософія при цьому перетворюється з дослідження процесу смислопородження (конструювання свідомістю смислів) у дослідження питання про сенс буття, в онтологічне дослідження людського життя.

Г. Г. Гадамер (нар. у 1900 р.) також розуміє герменевтику саме як онтологію, але, на відміну від Хайдеггера, він намагається пов'язати її з людською абсолютною ідеєю, об'єднати у новому синтезі "мову" і "лоґос", герменевтику і діалектику.

Згідно з Гадамером, основу історичного пізнання становить "попереднє розуміння", задане існуючими традиціями. Безпередумовне мислення (мислення без "передрозуміння") неможливе, це фікція реалізму, що не враховує історичної конкретності людського досвіду. Носієм традиції є, передусім, мова. Основне питання герменевтичної онтології набуває, таким чином, форми питання про характер "існування". "Існувати — означає бути зрозумілим у мові, а бути зрозумілим — значить бути розтлумаченим".

Розвиваючи Хайдеггерівське розуміння мови, який "розмовляє з нами", Гадамер вважає її своєрідною грою, що має певну автономію: "грає сама гра, яка втягує в себе гравців". Саме мова, а не індивід, що говорить, є суб'єктом мовлення, а історія, як і витвір мистецтва, є також свого роду грою у стихії мови, і лише герменевтика є адекватним засобом для осягнення історії.

Важливе місце у філософії Гадамера займає проблематика герменевтичного кола — особливості процесу розуміння, викликаної його циклічним характером, з усвідомленням взаємообумовленості пояснення й інтерпретації з одного боку, і розуміння з іншого: для того, щоб зрозуміти, потрібно пояснити, але щоб пояснити, потрібно раніше зрозуміти. Цей парадокс був відомий ще античній риториці, а пізніше і патристиці (для розуміння священного писання необхідно вірити, але для того, щоб вірити, треба спочатку зрозуміти). Ця ситуація у Шлейермахера подається як коло цілого і частини (для розуміння цілого потрібно виділити частини, але для виділення частин потрібно зрозуміти ціле). Наприклад, щоб зрозуміти речення, потрібно зрозуміти слова, а слово можна адекватно зрозуміти тільки у реченні.

Цей підхід розвиває Гадамер, для якого мовна традиція, в якій укорінений суб'єкт, що пізнає об'єкт, становить водночас і предмет розуміння, і його основу: людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку. Тому повинен бути зроблений висновок про принципову відкритість інтерпретації, яка ніколи не може бути повністю завершеною, і про невіддільність розуміння тексту від саморозуміння.

Ганс Георг Гадамер:

- Ставлення людини до світу, на противагу всім іншим живим істотам, характеризується якраз свободою від навколишнього світу. Ця свобода включає в себе мовну будову... (Людина) не покидає навколишній світ, але стає до нього в іншу позицію, у вільне дистанційоване відношення, здійснення якого завжди є мовним.

- Мова... фундаментальний прошарок конструювання світу... схема, що випереджає усі пізнавальні можливості.

Ю. Хабермас (народ, у 1929 р.) виділяє два типи поведінки: комунікативну (мета якої полягає у досягненні взаєморозуміння між людьми) та стратегічну (мета якої — досягнення якогось корисливого інтересу). Він показує, що поведінка, яка переслідує інтерес, неодмінно веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнерів, інших людей. У першому випадку виникає система маніпулювання людиною як річчю, а в другому — перекручена комунікація. В обох випадках наслідки функціонування стратегічної комунікації виявляються трагічними для суспільства, культури і особистості.

У соціальному житті, у такому разі, розвивається аномія (стан суспільства, при якому люди втрачають значущість норм поведінки й моральних цінностей, проголошених у суспільстві, що виявляється у різкому збільшені відхилень у поведінці — зростанні злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції, самогубств, психопатії, немотивованої жорстокості, немотивованої злочинності та ін.), зростає відчуження, втрачається сенс існування, не сприймаються як легітимні (законні) органи влади, втрачаються традиції, зростає інтерес до різноманітних містичних явищ.

І навпаки, при орієнтації на комунікативну поведінку виникає упорядкована система норм, тривкі особистісні і міжособистісні структури, спроможні успішно функціонувати.

Такий підхід діагностує головні соціокультурні проблеми сучасності і дозволяє виявляти явне або приховане насильство соціальної системи над людьми, яке видається за неминуче і яке нібито забезпечує стабільність та інтеграцію суспільства. Насправді ж поширюється стратегічна поведінка, що призводить до занепаду.

Справжня ж інтеграція забезпечується тільки на шляху комунікативної поведінки.

Юрґен Хабермас:

- Значення мовного мінімуму зрозуміло. У ньому об'єднані суспільна та індивідуальна свідомість.

- Праця і мова старші, ніж людина і суспільство.

Філософія герменевтики отримала значне розповсюдження і суттєво вплинула на духовне життя останніх десятиріч і не лише на філософію, а й на літературознавство, естетику, мистецтвознавство. І якщо у попередні десятиріччя найпопулярнішою була аналітична і постпозитивістська філософія, то в останні 15-20 років на перший план виходить герменевтична філософія. Відбувається свого роду герменевтичний бум, що охоплює як західноєвропейські країни (Німеччину, Австрію, Швейцарію, Францію, Італію), так і північноамериканський континент.

Причинами такої популярності стали виявлена недостатність інших філософських напрямів та імпонуюча західному менталітету плюралістичиість герменевтики а також і цілком обґрунтовані її претензії на ідеологічну нейтральність.






загрузка...
загрузка...