Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 6. Філософія XX століття

§ 5. Постмодернізм

Постмодернізм (від слова "модерн" — сучасний) виникає у 90-ті роки XX ст. як спроба сформувати якісно новий підхід до всіх явищ культури, свідомо спрямований проти раціоналізму і освіти, проти розуміння прогресу як перетворення світу людиною. При цьому постмодерністи відмовляються від традиційного розподілу науки і мистецтва, прекрасного і потворного.

Особливий інтерес вони виявляють до сексу, наркоманії, психологічної патології, такої цікавості ніколи не спостерігалось з боку представників класичної думки. Постмодерністи вважають, що не існує таких незалежних явищ, як економіка і політика, що у філософії необхідна відмова від онтології.

Світ не тільки неможливо переробити, але й взагалі неможливо як-небудь повно описати, бо "світ не влізає у теорію".

Мислення повинно відмовитися від опозицій: капіталізм — соціалізм, мистецтво — не мистецтво, наука — не наука, суб'єкт — об'єкт. Такий підхід веде до виникнення безсуб'єктної філософії. Місце суб'єкта замінюється потоком бажань.

До постмодернізму зараховують постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера, постпозитивізм Фейєрабенда, постструктуралізм Дерріда. Найпоширенішим він є у Франції та США, де зараз виходять сотні книг і публікуються тисячі статей авторів цього напряму.

Основним поняттям постмодернізму стає деконструкція, що покликана замінити творчість, оскільки в індустріальному суспільстві творчість стає "неможливою і непотрібною". Припустимими є тільки асиміляція, колаж, компіляція плодів минулої творчості. В такій науковій, філософській та іншій діяльності деконструкція — це особливе ставлення, наприклад, до тексту, що полягає в одночасній деструкції та реконструкції (часто застосовується у мистецтвознавстві та літературознавстві).

Основні принципи деконструкції:

неможливо бути поза текстом (аналізувати можна тільки зсередини);

головне не те, що говориться у тексті, а те, що його зумовило (неявні філософські позиції — метафізика);

з усієї метафізики потрібно вибрати головне (принцип центрації) і зосередитися на ньому, інше потрібно брати до уваги, однак залишати його на периферії уваги;

метафізичний зміст тексту повинен виявлятися й аналізуватися адекватними (також метафізичними) засобами;

як правило, у центр слід помістити підсвідомі, пригнічені мотиви, які виявляються як "осередки опору логоцентризму", що суперечать усвідомленим як "основні";

повна деконструкція неможлива.

Дерріда називає митців, людей мистецтва "клініцистами цивілізації", які у своїй творчості експериментують на собі, і це дає їм право на постановку діагнозу. Філософ може спостерігати за цим збоку або зважитись на такий же інтелектуальний експеримент. Такі явища культури, як релігія, філософія, мораль розглядаються Дерріда як "фоноцентричні настанови" (які мають опору у слові, що звучить). Можливість подолання впливу метафізики він вбачає у відшуканні її історичних витоків шляхом деконструкції різноманітних текстів гуманітарної культури, виявленні у них опорних понять, передусім, понять буття, а також шару метафор, в яких є сліди минулих культурних епох.

Цим самим робота з мовою та текстами займає у культурі місце метафізики (класичної філософії). Так, саму класичну філософію Дерріда розглядає як вияв фаллоцентризму — визнання пріоритету чоловічого начала.

На завершення теми слід додати, що основна антитеза філософії XX ст. — протилежність неокласичного раціоналізму і сучасного ірраціоналізму — повинна набути свого синтезу. Філософії та культурі необхідно асимілювати все багатство життєвих смислів, привнесених у філософію ірраціоналізмом, і з'єднати їх з оптимізмом та дієвістю класичного ratio. Такий синтез, спроможний дати новий імпульс розвитку людства, може бути названий новим раціоналізмом (неораціоналізмом, хоча таку назву вже мав один напрям методології і філософії науки першої половини XX ст., проте він охоплював порівняно вузьке коло послідовників).

Цей новий раціоналізм (у широкому смислі) повинен прийняти (і вже приймає) таку синтетичну парадигму:

свої некласичні закономірності існують у недетермінованому бутті;

те ж саме відбувається і в історії, де важлива роль відводиться менталітету

людини, етносу та людству;

людина розглядається як істота, котра живе, мислить і відчуває;

визнається важлива роль розуму у пізнанні, яке не обмежується сферою

раціонального;

головною філософською проблемою стає життя людини в усіх його аспектах, включаючи і проблему смерті.

На цьому шляху філософія зможе допомогти людству вирішити основне завдання, що стоїть перед ним ("Бути чи не бути?"), у позитивному смислі.

Контрольні питання:

1. Сутність і структура філософії неотомізму.

2. Які типи відносин людей виділяє неотомістська соціологія?

3. Як розглядає людину Т. де Шарден?

4. Які етапи еволюції Всесвіту виділяє Т. де Шарден?

5. Взаємовідносини "Я" і "Воно" і "Я" і "Ти" у філософії М. Бубера.

6. Чотири ідеї персоналізму М. Бердяєва.

7. Сутність психоаналізу.

8. Концепція особистості 3. Фрейда.

9. Концепція культури 3. Фрейда.

10. Людина, буття і мова у філософії М, Хайдеггера.

11. Проблема смерті у філософії екзистенціалізму.

12. Проблема самогубства у філософії А. Камю. Розуміння і пояснення у герменевтиці.

13. Комунікативна і стратегічна поведінка у філософії Ю. Хабермаса.

14. Три стадії пізнання за О. Контом.

15. В чому неопозитивізм вбачає завдання філософії?

16. Стандартна концепція науки.

17. Концепція наукового пізнання К. Поппера.

18. Концепція дослідницьких програм І. Лакатоса.

19. Концепція розвитку науки Т. Куна.

20. Методологічний анархізм П. Фейєрабенда.

21. Основні ступені структурного методу.

22. Особливості сучасного постмодернізму.






загрузка...





загрузка...