загрузка...
Loading...

Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 9. Проблема людини у філософії

§2 Проблеми життя і смерті

Людина єдина істота, що усвідомлює і своє життя, і знає про неминучу смерть кожної людини і свою в тому числі. Очевидно, саме усвідомлення своєї смертності і є початком людської духовності бажання зрозуміти найглибші основи буття і стати до них причетним, з ними пов'язаним.

Під кінець XX ст. філософія щодалі переходить від дослідження речей та ідей до вивчення людини. У зв'язку з цим проблема життя й смерті людини посідає центральне місце у філософії.

Водночас ця класична філософська проблема є не тільки філософською, а й загальнонауковою, комплексною. Вона є актуальною для психології, етики, юриспруденції та інших наук.

Особливого значення вона набуває у медицині: розвиток нових медичних технологій дітонародження, трансплантації, реанімації викликає гостру необхідність вироблення нових поглядів на життя і смерть, виявлення їх фіксованих ознак, що роблять можливим практичне встановлення стану життя і смерті.

У зв'язку з цим бурхливо розвиваються також такі спеціалізовані галузі медицини, як танатологія (наука про смерть), суїцидологія (вивчає феномен самогубства) і такий комплексний напрям, як біоетика.

Природно, що при цьому філософія покликана інтегрувати, узагальнити увесь новий матеріал, факти та ідеї, систематизувати й осмислити їх.

При цьому безперечним уявляється зв'язок життя і смерті, неможливість зрозуміти місце смерті без з'ясування сенсу життя.

Пізнання сенсу життя людини невіддільне від пізнання його природи, розуміння його місця у Всесвіті. Це питання цікавило філософів ще з часів Сократа.

1. Сенс життя

Усвідомлення людиною своєї смертності робить актуальним питання про сенс життя. Для чого живе людина? Якби життя не мало ні початку, ні кінця, то не виникало б питання про його сенс, як, скажімо, воно не виникає про сенс Всесвіту, який існує завжди.

Те, заради чого людина живе, — це мета її життя. Вона може бути і сенсом. Але сенсом може бути і глибша мета, тобто сенс у цьому випадку — це те, заради чого людина йде до мети. Інакше кажучи, мета завжди усвідомлюється. Але в підсвідомості може бути й інша мета, не усвідомлювана. Дуже часто такою прихованою метою в житті людини є підвищення самоповаги. У такому випадку багатство, кар'єра, вчені ступені, краса є тільки засобом для підвищення самоповаги, що і буде сенсом (кінцевою метою). Гармонійним є життя людини, у якої усвідомлена і не усвідомлена мета (сенс) збігаються. І трагічною є доля тієї, у якої вони не просто не збігаються, а протилежні, тим паче, якщо людина дізнається про це лише перед смертю.

Принципово важливим є те, що сам вираз "сенс життя" орієнтує на неправильне розуміння суті справи. Життя людини — це найвища цінність, самоціль, і вона не може бути використана для чогось іншого, не може бути засобом. Може бути мета в житті, але не мета життя.

Небезпечне не лише безцільне існування, але й життя, яке є засобом якоїсь іншої мети (такий спосіб існування є характерним для фанатиків). Це не означає, що людина не може ставити високої шляхетної мети. Може й повинна. Але, окрім мети, мусить бути ще й багато іншого. Людина не повинна робити себе жертвою, а має прагнути до повноцінного життя.

З релігійної точки зору питання про сенс життя вирішується на підставі священних книг — однозначно й однаково для всіх людей. Мова йде про спасіння душі для вічного життя в потойбічному світі. У цьому простому рішенні багато позитивного, але і є істотний недолік — в нього не можуть усі повірити.

- Той найбагатший, хто задоволений малим, тому що таке задоволення свідчить про багатство натури.

Сократ

- Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне.

Платон

- Природа вклала в людину потребу піклуватися про всіх людей.

М. Аврелій

- Як байка, так і життя цінується не за довжину, а за зміст.

Сенека

- Будь-яке життя, добре прожите, є довгим життям.

Леонардо да Вінчі

- У кого є навіщо жити, може витерпіти будь-яке як.

Ф. Ніцше

- Двері до щастя відчиняються від себе.

С. К'єркегор

- Життя саме по собі ні благо, ні зло: воно вмістилище і блага, і зла, зважаючи на те, у що ви самі перетворили його.

М. Монтень

- Щастя це не станція призначення, а засіб подорожування.

М. Ранбек

- Однаково нерозумний як той, хто плаче, що не буде жити через тисячу років... так і той, хто став би плакати, що не жив за тисячу років раніше.

Толанд

- Як частина цілого прийшов ти в життя і після смерті знову знаходиш життя в тому, що якось зробило тебе на світ.

М. Аврелій

- ..лише деякі живуть сьогоденням. Більшість готується жити пізніше.

Д. Свіфт

- Життя людське схоже на залізо. Якщо використовувати його, воно стирається; якщо не користуватись, іржа його з'їдає.

Катон Старший

- Багатство річ, без якої можна жити щасливо. Але благополуччя річ, необхідна для щастя.

М. Г. Чернишевський

- Щастя в цілому, без домішок страждань, не буває.

Шекспір

- Говорять, що нещастя — гарна школа; можливо. Але щастя є кращим університетом. Воно довершує виховання душі, здатної до доброго і прекрасного.

О. С. Пушкін

- Людина зобов'язана бути щасливою. Якщо вона нещаслива, то вона і є винною.

- Щастя є задоволенням без каяття.

Л. Толстой

- Той щасливий, хто живе в умовах, що відповідають його темпераменту, але той досконаліший, хто вміє пристосовувати свій темперамент до будь-яких умов.

Д. Юм

- Якщо коли-небудь, ганяючись за щастям, ви знайдете його, то як стара, що шукала свої окуляри, виявите, що щастя було весь час у вас на носі.

Б. Шоу

Особистість — це людина як член суспільства, що має духовність, свідомість і самосвідомість, здатна контролювати свої дії і нести за них відповідальність. Внаслідок наявності в особистості біологічної, соціальної і духовної підсистем доцільним вбачається послідовний підхід для визначення мети життя, враховуючи послідовно три підсистеми: біологічні, соціальні і духовні потреби у сенсі життя.

З цієї точки зору, найпростішою є ситуація з біологічною підсистемою. Натуральна, запрограмована природою мета будь-якої біологічної істоти — це продовження роду, забезпечення розповсюдження і виживання виду, що і здійснюється шляхом народження і виховання дітей. До цієї ж підсистеми слід віднести задоволення різних біологічних потреб (їжі, сну, сексу тощо) і отримання від цього природної насолоди (див. тему 2, § 3, епікуреїзм).

Фрейд виділяє пов'язаний з дітонародженням інстинкт лібідо як основне в структурі особистості. Проте, за тим же Фрейдом, біологічна енергія лібідо може знаходити розрядку і в сублімованому вигляді — в будь-якій творчій напруженій діяльності чи в прагненні до влади як сублімації комплексу садизму і в підкоренні мазохізму.

Можливі різні перекручення, пов'язані з біологічною потребою сенсу життя, такі як гедонізм — прагнення до будь-яких задоволень і за будь-яку ціну, що може призвести до таких патологій, як обжерливість, алкоголізм, наркоманія, сексуальна розбещеність (найчастіше вони виявляються в сукупності). Характерно, що такі патології пов'язані з глибоким незадоволенням життям і втратою його сенсу. Ці способи і є патологією, тому що в результаті їх застосування ситуація дедалі погіршується, незадоволення зростає, а сенс життя повністю втрачається, що нерідко призводить до психічних захворювань і самогубств.

Що стосується соціальної підсистеми, то зміцнення своїх соціальних зв'язків, свого внеску в розвиток суспільства, звичайно, виявляється у праці для добра суспільства, створенні духовних і матеріальних цінностей, а також у колективістській поведінці, альтруїзмі, доброму ставленні до оточуючих.

Соціальна проблема у сенсі життя також може задовольнитися перетвореним способом — через підвищення престижу (свого значення в очах оточення), через отримання освіти, придбання коштовних речей і багатства, професійну кар'єру. Близьким до цього шляху престижу є шлях влади, прагнення до лідерства не для внутрішніх не усвідомлюваних спонукань, а для усвідомленого бажання посісти в суспільстві вище місце.

Духовна потреба сенсу життя пов'язана з соціальною і часто виявляється у вигляді тих же видів діяльності зі створення духовних і матеріальних цінностей, але спонукальним мотивом буде вже не стільки принесення користі, скільки прагнення до самоствердження, самовираження, розвитку власної особистості.

Звичайно, що всі ці потреби взаємопов'язані і є сторонами однієї людської особистості, але вони відносно автономні, певною мірою, супідрядні, субординовані. Їх супідрядність визначає ієрархію мотивів поведінки людини, наявність якої в психології розглядається як важливий показник психологічної зрілості особистості. Але вони можуть і протидіяти, що призводить до напруження, збентеження, переживань.

І навпаки, взаємоузгодження цих потреб веде до внутрішньої гармонії, душевної рівноваги, певною мірою, до задоволення своїм життям як обов'язкової умови і основи індивідуального щастя. Тобто, щастя як відчуття повноти свого життя і задоволення ним є результатом досягнення, здійснення, реалізації сенсу життя. Щаслива людина задоволена своїм життям, досягнутими результатами, але це задоволення творче. Воно орієнтує не на зупинку і спочинок на лаврах, а на продовження руху і навіть його прискорення. Воно повинно оберігати людину від надмірного розчарування і відчаю, від депресії, створити сприятливе, комфортне психологічне тіло, що сприяє напруженій творчій діяльності (натхненню), піднесенню всіх фізичних і духовних сил. Для щасливої людини характерні такі ознаки:

самоповага, самоприйняття: любити себе,вірити в себе, вважати себе достатньо розумним, здоровим і соціально благополучним;

оптимістичне ставлення до життя;

відчуття себе господарем свого життя: для цього треба вміти контролювати свій час;

наявність кохання і дружби, спілкування з людьми;

отримання задоволення від праці та дозвілля.

Існує генетична схильність до щастя, але, головним чином, самоприйняття формується у ранньому дитинстві, якщо батьки люблять дитину і вона це відчуває. При цьому щастя треба розуміти як нормальне повне життя, яке, як правило, не відчувається, як і здоров'я, а не як якусь надмірну насолоду. Так відомий англійський психолог Р.Бентал розглядає постійне почуття щастя як великий афективний розлад на зразок задоволення, тобто, як хворобу, яку потрібно лікувати. (Див.: Ричард П. Бентал. Предложение классифицировать счастье как психиатричесткое расстройство // Вісник Асоціації психіатрів України. —1998. — № 3.)

- Кожна людина в цьому світі актор і повинна грати свою роль.

Епіктет

- Людина, іншими словами, її душа, здібності, характер і тіло сума пристосувань, за допомогою яких вона живе. Вона, немов актор, що повинен зіграти персонажа, який є її справжнім "Я".

Ортега-І-Гасет

- Світ схожий на театр. А щоб зіграти на сцені будь-яке дійство успішно і з похвалою, актори повинні брати ролі за здібностями: адже їх цінують не за знатність втілюваного образу, а тільки за вміння і майстерність. Я довго міркував з цього приводу і після численних іспитів себе в різних застосуваннях побачив, що не зможу зіграти на підмостках сцени світу ніякої іншої ролі, якщо говорити про вдалий результат, крім як особи низької, простої, безтурботної, відокремленої. Я цю роль обрав, взяв і... не шкодую.

Г. Сковорода

- Сенс життя полягає в тому, щоб знову і знову переживати своє народження, а не ставати жертвою настільки поширеної трагедії нашого століття, коли людина вмирає, не встигнувши почати жити.

Е. Фромм

- Я з'явився на цей світ не стільки тому, щоб зробити його місцем, зручним для житла, скільки тому, щоб у ньому жити, гарний він чи поганий.

Г. Торо

- Додати одну-єдину крапку, якою б малою вона не була, до великого візерунка Життя; розпізнати Безкраїсть, суть якої розкривається навіть у незначній діяльності і зачаровує нас; розпізнати і приєднатися до неї такий, зрештою, великий секрет щастя.

П. Тейяр де Шарден

- Можна сказати, що на шляху до знаходження сенсу життя і щастя перший щабель зрозуміти себе, свої потреби, здібності, і другий діяти у відповідності до своїх покликань, і тоді буде не тільки вдалий результат, але і щасливе життя.

В. Степанов

Важливе значення при цьому має глибоке засвоєння немеркнучих, нестаріючих думок великих мудреців минулого, таких як Демокріт, Сократ, Епікур і Сковорода. Вони вчили задовольнятися малим (у сфері матеріальних потреб), цінувати те, що маєш, розуміти, що, як правило, людина має найнеобхідніше (життя, час, сон, просту їжу, близьких людей), якщо вона не вміє цього цінувати, то ніколи не буде щасливою, тому що причина її не щасливості полягає не в довколишніх умовах, а, як говорив ще Будда, в ній самій, її жадібності, егоїзмі, агресивності, невмінні любиш.

За Буддою, необхідно перебороти властиві людям пороки:

гординю і марнославство (символ червоний півень);

неосвіченість і всеїдність (символ чорна свиня);

злобу і підступність (символ зелена змія).

Еріх Фромм, один з найавторитетніших філософів XX ст., вважає любов ідеальною формою задоволення, а однією з первинних людських потреб потребу у спілкуванні. Любов, за Фроммом, — це сила, що об'єднує людину з іншими людьми, дозволяє перебороти самотність. У коханні чоловік і жінка становлять одне ціле, але при цьому кожний з них залишається самим собою більше, ніж це було раніше. Фромм підкреслює, що справжня любов це тісний зв'язок не тільки з коханою людиною, але й позитивне ставлення до всього навколишнього і взагалі існуючого, тобто любов це універсальне почуття єдності.

Фромм вважає, що не можна зводити кохання тільки до емоцій, в ньому обов'язково повинен бути і раціональний, розумний початок. Невипадково епіграфом до своєї книги «Мистецтво любити» він обрав слова відомого середньовічного лікаря і філософа Парацельса:

Хто нічого не знає той нічого не любить.

Хто нічого не вміє той нічого не розуміє.

Хто нічого не розуміє той нічого не вартий.

Той же, хто розуміє, той і любить, і спостерігає, і бачить.

Що більше знання, то більше любові.

Часто-густо люди не вміють любити. Вони гадають, що кохати просто, а насправді це складне мистецтво, в якому головне не зустріч з підхожою людиною, а вміння організувати емоційно багате, тривале спільне життя, в якому кожний прагне більше віддавати, ніж отримувати.

Фромм як учень і послідовник Фрейда вважає правильним виділення двох основоположних потягів до життя і смерті. Він називає їх біофілією і некрофілією. Ці потяги відрізняються від Ероса і Танатоса Фрейда тим, що вони нерівноцінні і не виявляються одночасно. Потяг до руйнування виникає, за Фроммом, в результаті неправильного життя, в результаті невміння жити.

Таким чином, Фромм вважає необхідним для сучасної людини вміти жити, бути щасливим, для чого, передусім, потрібно любити все живе. Саме любов він проголошує обов'язковою умовою розв'язання проблеми людського існування, знаходження людиною сенсу життя. Фромм виділяє такі основні види любові: між батьками і дітьми, братську, материнську, еротичну, любов до сім'ї і любов до Бога.

Він вважає, що сучасна людина мало прагне бути, а більше прагне мати, тому вона розучується любити, і це веде сучасне суспільство до глибокої кризи, до розповсюдження руйнівної некрофілії.

- Любов вільно світ зачаровує. Законів усіх вона сильніша.

З опери «Кармен»

- ...закохатися не значить любити... Закохатися можна і коли ненавидиш.

Ф. М. Достоєвський

- Невесело на світі жити, Як серцю нікого любити.

Т. Г. Шевченко

- Ніякою удаваністю не можна ні сховати любов там, де вона є, ні виказати там, де її немає.

Ф. Ларошфуко

- ...якщо скільки голів, стільки розумів, то й скільки сердець, стільки родів любові. Любити значить жити життям того, кого любиш.

- Любов знищує смерть і перетворює її на порожній привід, вона перетворює життя з нісенітниці на дещо осмислене, із нещастя робить щастя.

Л. М. Толстой

- Любов особлива емоційно-піднята форма потягу, своєрідний "голос генома" механізм добору генетично комплементарних партнерів, в якому почуття симпатії, краса стають діючою еволюційною силою, що працює на велике удосконалення життя.

- Любов... сутнісний механізм злиття животворних сил і початків Всесвіту сил Ян і Інь.

М. Симкін

- Справжня любов це не сума, а добуток двох особистостей, але буває, на жаль, не тільки сума, а й віднімання і навіть ділення, причому кожний намагається стати дільником.

- За механізмом любов природний наркотик, за суттю виборчий потяг і хитрощі матінки природи.

В. Степанов

- Любов до жінки завжди плідна для чоловіка...

М. Горький

- Любов є життєдайним вогнем в душі людини, і все, створене людиною під впливом цього почуття, відзначено печаткою життя і поезії.

Т. Г. Шевченко

2. Місце смерті

Життя і смерть нерозривно пов'язані, тому що смерть обов'язковий, необхідний кінець життя.

Вражає уяву і є вічною загадкою як їхня нерозривність, так і деяка не симетрія повинності. Народження людини часто випадкове, результат поєднання величезної кількості необхідних і випадкових факторів. Смерть же абсолютна, необхідна і зовсім обов'язкова, нікому з найвидатніших геніїв не вдалося її уникнути.

У людській культурі існує декілька підходів до проблеми смерті. Перший пояснює трагічний світогляд і пов'язаний з ним страх смерті як результат помилки, і вся проблема може бути знята після усвідомлення суті справи. Такий підхід може бути наслідком визнання безсмертя душі, що лише тимчасово перебуває в тілі (так вважають прибічники індуїзму, буддизму, Платон, Кант та інші). Або ж припускається, що життя й смерть тільки існують як паралельні прямі, але ніколи ж не перетинаються. "Коли є життя,говорив Епікур,немає смерті, а коли є смерть немає життя". Тому смерті не слід боятися, так само, як ми не боїмося сну.

Другий підхід релігійно-іудейський (він характерний також для християнства та ісламу). Розглядає смерть як кару за гріхи споконвічно безсмертних Адама і Єви, але людина може правильною поведінкою заслужити милість Бога і вічно жити в раю.

Третій підхід припускає розчинення у людському племені, ототожнювання себе з людством або його частиною і є досить розповсюдженим. Він проголошує героями людей, що віддають життя за загальну справу: свободу народів, перемогу пролетаріату, прогрес людства. Така позиція може бути виправданою в конкретних історичних умовах.

Очевидно, необхідним є тільки конкретний індивідуальний підхід і, відповідно, конкретні, диференційовані відповіді. Так, ми повинні сприйняти як немарний подвиг Джордано Бруно, що вибрав мученицьку смерть, але не поступився своїми принципами і сподівався отримати безсмертя у пам'яті нащадків. Але у нас немає підстав засуджувати вибір Галілея, що обрав продовження своєї творчості, спасіння свого численного сімейства: "він знав, що крутиться Земля, але в нього була сім'я" (як відомо, Джордано Бруно був самотнім ченцем).

Справа не лише в кінцевому зв'язку життя і смерті. У живому організмі смерть присутня постійно. Так, людина може існувати лише у тому випадку, коли щоденно, щогодини і щохвилини гине величезна кількість клітин її тіла. Смерть, загибель клітин викликається як випадковими факторами, так і генетично запрограмованими. Наприклад, щодня в організмі людини гине 300 мільярдів червоних кров'яних клітин — еритроцитів (всього їх нараховується близько 24 трильйонів). Такий процес є необхідним, оскільки при постійному функціонуванні вони швидко спрацьовуються (тривалість їхнього існування становить близько 120 днів) і повинні бути замінені. Це ж стосується й інших клітин, тому що життя організму — це єдність оновлення і вмирання клітин, безперервне самооновлення організмів.

Безсмертні клітини в організмі — це клітини патологічні та смертельно небезпечні. Такі риси притаманні раковим клітинам.

Смерть виникає в процесі ускладнення життя (одноклітинні організми практично безсмертні) з метою створення умов для розвитку, збагачення життя, тому що прогрес виду можливий лише за постійної зміни поколінь. У ході еволюції відбувається пристосування виду шляхом набуття оптимальної для розвитку виду середньої тривалості життя його представників.

Принципово важливе, особливо для реанімації і трансплантації, питання про критерії і момент встановлення смерті. Традиційно ознаками смерті вважають зупинення кровообігу і дихання, брак зіничного рефлексу, але при цьому розуміють, що відбулося повне і безповоротне припинення всіх життєво важливих функцій організму.

У зв'язку з розвитком реаніматології, в якій встановлено процесуальний і стадійний характер вмирання, такі положення викликають дедалі більший сумнів. Зараз у багатьох країнах прийнято концепцію мозкової смерті, згідно з якою саме смерть головного мозку стає критерієм закінчення життя людини.

Важливою проблемою є і ставлення до смерті, і залежне від соціальних умов її сприйняття. Відомо, що у деяких народів (ацтеків, фракійців, деяких народів Півночі) взагалі немає страху смерті, тому що вона чітко сприймається як закінчення нелегкого буття в цьому світі і перехід людини до кращого світу. Ці народи плакали при народженні людини й радісно відзначали її смерть.

Для сучасної (західної) цивілізації характерне нездорове, хворобливо ставлення до смерті, що найчастіше виявляється як страх і намагання уникнути думок та розмов про неї. Таке витіснення красномовно свідчить про хворобливість і може бути причиною неврозів. Одне з головних завдань філософії брати участь у ліквідації такого ставлення до смерті, у формуванні так званої культури вмирання.

Сучасна культура не формує готовність до смерті, її розуміння як закономірного завершення життя. Не виховують цього розуміння ні сім'я, ні школа, ні вищий навчальний заклад. Більше того, така підготовка не проводиться серед студентів-медиків, що для них є прямою професійною необхідністю.

- Не знаючи як слід смерті, чи можна пізнати життя?

Конфуцій

- Усі знають, що смерть неминуща, але так як вона неблизька, то ніхто про неї не думає.

Арістотель

- Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення, адже все гарне і дурне міститься у відчутті, а смерть є позбавленням відчуття.

Епікур

- Філософствувати це... підготовлювати себе до смерті.

Цицерон

- Смерть є платою за придбання вищої індивідуальності з тривалим існуванням... Біологічна смерть людини обумовлює можливість існування безсмертних творінь його духу.

- Без життя немає смерті, і джерелом останньої є саме життя.

І. Шмальгаузен

- Через страх перед смертю людей охоплює така відраза до життя і денного світла, що вони в тузі душевній позбавляють себе життя, забуваючи, що джерелом їхніх мук був саме цей страх.

Лукрецій

- Не хвилюйтесь, що не зможете померти: сама природа, коли прийде строк, достатньо ґрунтовно навчить вас цьому, вона сама усе за вас зробить... Смерть повинна бути така ж, як і життя.

М. Монтень

- Смертю мудреця є смерть без страху смерті.

Сенека

- Той самий механізм, завдяки якому тварина або людина живе і росте, приносить їй, зрештою, смерть...

І. Кант

- Що краще людина, то менше вона боїться смерті.

Л. Толстой

- Життя в цілому ніколи не сприймає смерті всерйоз.

Р. Тагор

- Померти настільки ж природно, як і народитися.

Ф. Бекон

- Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в міркуваннях не про смерть, а про життя.

Б. Спіноза

- Якби нам був даний вибір: померти чи жити вічно, ніхто б не знав, на що зважитися. Природа звільняє нас від необхідності вибирати...

Ж. Лабрюйер

- Плакати через те, що ми не будемо жити через сто років, настільки ж безглуздо, як плакати через те, що ми не жили сто років тому. Думка про смерть вводить нас в оману, тому що змушує забувати жити.

Л. Вовенарг

- Мудрець під кінець життя розуміє, що смерть страшна тільки збоку, для близьких людей, але для себе смерті немає...

М. Пришвін

- ...бути звільненим від життя і стати знову мертвою природою це можна прийняти як свято.

Ф. Ніцше

- Природа відняла в нас безсмертя і замість нього дала нам любов.

Е. Шульц

- Смерть слуга життя.

М. Моруа

- Те, як вона вмирає, наскільки швидко вона насправді помирає власною смертю, є невід'ємною складовою її життя; це як би підводить підсумок усього життя людини, до останньої миті наповнюючи його сенсом.

В. Франкл

- Смерть непідкупна і демократична, вона не потребує реклами.

В. Степанов

- Тривалість смерті в людському житті незначна в порівнянні з тривалістю цього життя.

- Навряд чи люди стали б філософствувати, якби не було смерті.

А. Шопенгауер

- Так, истину узнав, беседуя со смертью, И гредя без конца все ночи напролёт, Таинственную Смерть сестрою милосердья Всем существом своим впервые назовёт.

А. Рембо. «Сестри милосердя»

- ...я помітив, що тільки ті, хто пережив свої 90, отримують собі в долю евтаназію, тобто вмирають без усяких хвороб, а також без апоплексії, без судом, без хрипіння, іноді навіть не збліднувши, здебільшого сидячи і притому після їжі,краще сказати, вони зовсім не вмирають, а тільки перестають жити.

А. Шопенгауер

Найважливішим моральним принципом поведінки людини повинно бути збереження гідності, намагання й уміння не втратити своє обличчя у важливому життєвому випробуванні випробуванні смертю. Завдання тут буде таке залишитися самим собою, не вдарити обличчям у болото, не зламатися, не опуститися до принизливого благання "ще трохи". Тобто, потрібно морально прожити життя й морально його закінчити, щоб останнє діяння було останнім акордом, який завершую мелодію.

Будь-яка доросла нормальна людина повинна усвідомлювати необхідність і неминучість смерті, бачити в цьому умову розвитку й існування людства, сприймати смерть філософськи, як атрибут (невід'ємну ознаку) життя, як те, що надає життю сенс і цінність.

Деякі геніальні люди (Сковорода, Ейнштейн) не боялися смерті. Коли небезпечно хворого Ейнштейна запитали (йому було на той час 37 років), чи не боїться той смерті, великий фізик і мудра людина відповів, що він досить спокійний, тому що почуває себе єдиним цілим з усім живим.

Заслуговує на увагу й думка відомого сучасного філософа Б. Рассела про принизливість "тремтіти від страху, думаючи про смерть". І справді, людина, яка боїться смерті, псує своє життя. Це не означає, що неодмінно потрібно радіти смерті, однак розуміння ситуації багато в чому знімає її гостроту і трагізм.

Переживання страху смерті прямо пов'язане з браком сенсу життя. Життя осмислене, немарне, наповнене передбачає і закономірний сумний, але необхідний фінал і може закінчуватися навіть при повному задоволенні ("насичення життям", за виразом І. Мечникова).

Так, відомий письменник, лікар і мудра, філософськи мисляча людина Сомерсет Моем, що прожив довге й наповнене життя, писав у день свого дев'яносторіччя: "Життя у мене було повне, цікаве, його кінця я чекаю спокійно. Смерть мене не лякає... Якось мене спитали, чи не погодився б я прожити своє життя по-новому... у мене було добре життя, мабуть, краще, ніж у багатьох. Але сенсу його повторювати я не бачу. Це було б так нудно, як перечитувати детектив... Однак, припустимо, що є можливість вибрати собі інше життя. Раніше я думав, що готовий на такий експеримент, мені здавалось цікавим спробу вати дещо з того досвіду, який був мені недоступний через особисті й суспільні упередження. Зараз від такого експерименту я б відмовився, з мене досить... Врешті-решт, мета будь-якого способу життя, як і будь-якого творіння, полягає в тому, щоб все це було завершено. Коли до картини важко що-небудь додати, не порушуючи малюнку, художник повинен піти" (С. Моэм. Искусство слова. Москва, 1983. — С. 392-395).

І навпаки, для людини, що провела безглузде, марне життя, смерть стає страшним ударом, тим паче трагічним, що розуміння марності прожитого приходить тільки перед смертю, коли людина ясно розрізняє істинні життєві цінності і те, що було помилковим, обманом, фальшивкою, видимістю.

Так, відомо, що ніхто перед смертю не жалкує про те, що він надбав замало грошей чи речей, не мав влади, недостатньо з'їв м'яса або випив горілки. Смерть наближає до справжніх цінностей життя, і людина шкодує за тим, що вона мало уваги приділяла близьким людям, була недостатньо доброю до них, не виявляла свою любов сповна, не реалізувала себе як творчу особистість. Не страх смерті позбавляє людину сенсу життя, а навпаки, брак сенсу життя викликає страх смерті.

Але не кожна людина здатна розв'язати такі важливі питання на високому раціональному рівні. Як помітив ще Ф. Ларошфуко, "не можна прямо дивитися на смерть і на сонце". До того ж людина не має і не може мати свідомого досвіду народження і смерті, тому нерідко у психіці формуються захисні механізми, що знижують переживання, пов'язані з неминучістю смерті. Існує декілька способів такої компенсації (імморталізації):

надія на продовження свого життя в потомстві;

надія на продовження життя в результатах своєї діяльності;

надія на існування душі у потойбічному світі;

віра у безсмертя, пов'язане зі злиттям з природою (як вважали Ейнштейн і деякі східні культури);

досягнення внутрішнього просвітлення як суб'єктивного стану в результаті застосування психологічних технологій (медитації).

Попри це, страх смерті досить сильний у більшості людей і має біологічну підсвідому основу. Люди нерідко бояться смерті більше, ніж втрати своєї психічної особистості й вегетативного існування з повною нерухомістю.

Ставлення до смерті індивідуальне й нерозривно пов'язане з розумінням сенсу життя. Інколи говорять так: "Сенс смерті — це зворотний бік сенсу життя".

Можна сказати, що смерть багатогранна, так як і життя. Мова йшла, головним чином, про ставлення до власної смерті, притому, так би мовити, природної, своєчасної. Але залишаються трагедії смерті раптової, в результаті нещасних випадків, передчасної смерті близьких і дорогих людей. Таку смерть пережити дуже важко. У згаданих ситуаціях знання механізму переживання горя, його основних етапів може допомогти як самій людині, так і лікарю, що повинен підтримувати пацієнта в психологічно важкій ситуації.

Цьому присвячені роботи Ф. Є. Василюка, що виділив чотири основні фази переживання горя:

- шок і заціпеніння; - пошук;

- гостре переживання; - реорганізація.

Тактика спілкування лікаря з людиною, що переживає горе, повинна будуватися з урахуванням особливостей цих фаз.

Окремо слід підкреслити, що мета медицини — не тільки лікування, але й полегшення страждань, позбавлення болю, особливо, якщо хвороба не піддається лікуванню. У таких ситуаціях філософія покликана формувати стійкість (філософське ставлення), а медицина — лікувати хворобу і, якщо це можливо, звільняти від болю.

У багатьох випадках полегшити процес вмирання вдається в спеціальних лікарнях — хоспісах, де створюються всі умови для спокійного і зосередженого закінчення життя, при забезпеченні обезболювання і уважного догляду, що практично неможливо зробити ні в умовах сучасної сім'ї, ні в звичайних лікарнях.

Важливою складовою частиною ставлення до смерті є ставлення до самогубства (суїциду). Ставлення до суїциду, як і до смерті, було різним в різних цивілізаціях. У Стародавньому Китаї, Індії, Японії, у кельтів, фракійців і в Римі воно було позитивним. Вільна людина вважалася власником свого життя, і лише раб не мав права вирішувати, жиги йому, чи ні. Сенека писав: "Якщо вам подобається життя, то живіть, а якщо набридло, ідіть туди, звідки прийшли". Це ставлення різко змінюється з розповсюдженням християнства, що розглядає самогубство як потрійний злочин: проти Бога, суспільства і себе.

Самогубство, з сучасної точки зору, — це не тільки повний крах, життєва трагедія, визнання своєї неспроможності, але й досить серйозне соціальне явище — предмет соціології, психології, медицини, філософії.

Кількість самогубств повільно збільшується з початку XX ст. і різко зростає в другій його половині. За міжнародною статистикою, у 90-ті роки в результаті самогубства гине понад 500 000 чоловік щорічно, а число суїцидальних спроб сягає 7 мільйонів. Самогубство вийшло на третє місце в світі серед причин смертності дорослого населення (після серцево-судинних та онкологічних захворювань) і на друге серед причин смертності молоді та дітей (після нещасних випадків). Характерно, що чоловіків від самогубства гине в 4 рази більше, ніж жінок. Серед представників професійних груп суїцидом найчастіше завершують своє життя письменники, студенти, медики, водії транспорту, не кваліфіковані робітники, а найрідше — священики.

Іще у XIX ст. у всіх прошарках суспільства ставлення до суїциду було негативним, він розглядався або як потрійний злочин, або як наслідок психічного захворювання. Проте вже в кінці XIX ст. медицина вважає, що "особи з психічними розладами становлять біля 25% їх загальної кількості", а головними причинами є інші фактори. Виникає інтерес до проблеми і два шляхи її вирішення: позитивістський і релігійно-філософський. Перший представляють Е. Дюркгейм та 3. Фрейд, а другий — російські релігійні філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк.

Е. Дюркгейм у книзі «Самовбивство», що започаткувала науку суїцидологію, застосовує соціальний підхід до явища й встановлює закономірність: кількість самогубств змінюється обернено пропорційно ступеню інтеграції сім'ї, релігійної і політичної спільностей. Дюркгейм зв'язує суїцид із втратою соціальних зв'язків і відповідно сенсу життя.

3. Фрейд розглядає механізм самогубства з позиції комплексу Едіпа, тлумачучи його як істеричне самопокарання за бажання смерті своєму батькові.

Релігійні філософи негативно ставляться до суїциду, оскільки вважають людське життя вищою цінністю, що має божественне походження й отриманий від Бога сенс.

М. Бердяєв у психологічному етюді «Про самовбивство» пов'язує суїцид з безглуздістю минулого й безнадією майбутнього, з самітністю, егоцентризмом, браком любові. Самогубець ні в що не вірить, нікого не любить і ні на що не сподівається. Його психологія — це психологія несвободи, рабства, слабкості й образи. їй повинна протистояти психологія конструктивної вини.

Розуміючи ситуацію, суспільство повинно засуджувати самогубство, але не самогубців, які є жертвами. Необхідно вести профілактику причин суїциду (передусім егоцентризму) й актуальних мотивів (протесту, заклику на допомогу, капітуляції, почуття провини, неможливості стерпіти).

Чад Вара, засновник товариства самаритян, поставив за мету допомагати людям, які знаходяться на межі (зокрема через телефони довіри, розповсюджені зараз у всьому світі). У книзі «Самаритяни подають руку допомоги» на підставі багаторічних спостережень й аналізу виявив такі характеристики самогубства:

невипадковий характер;

пошуки вирішення проблеми, що викликає нестерпний психологічний біль;

висновок про доцільність зупинення роботи свідомості для втечі від болю;

загальне джерело суїциду — не задоволені психологічні потреби;

відчуття безпорадності й безнадії;

різке звуження інтересів і свідомості взагалі;

намагання втекти від оточення;

подавання знаків про свій тяжкий стан оточенню;

невміння перемагати труднощі протягом усього життя (мала стійкість). Чад Вара визначає суїцид так: "Самогубство — це усвідомлений акт самознищення з власної волі. Його слід розглядати як багатобічне недомагання індивідууму, чиї потреби не задоволені. Людина, що вчинила самогубство, вважає, що смерть — найкраще вирішення проблеми, яка стоїть перед нею".

Феномен самогубства становить, таким чином, вельми актуальну, непросту, комплексну проблему: медичну, психологічну, соціологічну, філософську.

Насамперед, потрібно розмежувати зовнішні фактори (соціальні умови, стан суспільної свідомості) і внутрішні (особливості нервової системи й психіки — високу схильність до афектів, сенситивність, ригідність), що сприяють можливій втраті сенсу життя і внаслідок цього самогубства.

- ...жодне самогубство не може бути морально виправдано... Воно... не тільки позбавляє людину можливості розвиватися і набувати досвіду в результаті власних страждань... але і заважає можливості спокутувати страждання, що вона сама заподіяла іншим. Таким чином, самогубством ніколи не розплатитися за минуле...

В. Франкл

- ...нестерпні болі і побоювання гіршої смерті є цілком виправданими спонуканнями до самогубства.

М. Монтень

- Самогубець саме тому і перестає жити, що не може перестати хотіти. Самогубець хоче життя і не задоволений тільки умовами, в яких воно йому дане. Тому він відмовляється зовсім не від волі до життя, а тільки від самого життя, руйнуючи його окремі вияви.

А. Шопенгауер

- Самогубство належить до тих складних явищ життя, що викликають до себе двоїсте ставлення. З одного боку, сама людина, яка наклала на себе руки, викликає до себе глибокий жаль, співчуття до пережитої нею муки. Але сам факт самогубства викликає жах, осуд, як гріх, навіть як злочин. Близькі часто хочуть приховати цей страшний факт. Можна співчувати самогубцю, але не можна співчувати самогубству.

М. Бердяєв

- Вбивство і самогубство дві сторони однієї і тієї ж медалі нещасної свідомості, що мукам обмеженості людської долі надає перевагу темному захопленню, у якому зливаються, знищуючись, і земля, і небо.

А. Камю

- При будь-якому детальному аналізі самогубство виявляється комбінованим рухом до вимикання свідомості і рухом від нестерпного болю, неприйнятного положення речей. Ціль самогубства радикальна і стійка зміна положення, а засіб здійснення відхід.

Чад Вара

- Самогубці свідчать, що конфлікт, який вони намагалися вирішити шляхом самогубства, залишається і тоді, коли вони вмирають, але з'являються нові труднощі.

Р. Моуді

- Что мне делать со смертью — не знаю. А вы, другие,— знаете? Знаете? Только скрываете, тоже не знаете. Я же незнанья моего не скрываю. Как ни живи — жизнь не ответит, Разве жизнью смерть побеждается? Сказано смертью смерть побеждается, Значат, на всех путях она встретит. А её всякую — ненавижу. Только свою люблю неизвестную. За то и люблю, что она неизвестная, Что умру и очей её не увижу...

3. Гіппіус

- Самогубець боїться життя більше, ніж смерті. Позбавляє себе майбутнього і вбиває своє минуле, робить неможливими всі можливості.

В. Степанов

3. Нові аспекти проблеми життя і смерті

Розвиток науки і технології, проникнення в механізм виникнення і функціонування життя, поява цілого спектру нових медичних технологій ставлять перед людством нові проблеми, що мають різноманітний зміст.

Виникнення молекулярної біології і генної інженерії щільно наближає нас до таємниці життя і вже зараз робить можливим конструювання різних вірусів, сортів рослин, клонування тварин і людини. Водночас ясно, що ці експерименти можуть вийти з-під контролю й принести непередбачену шкоду людству. Крім того, ці ситуації є принципово новими з етичної точки зору. Виникають питання, чи припустимі вони, чи не є така діяльність аморальною?

Положення особливо загострюється в 60-ті роки XX ст., коли відбувається широке розповсюдження трансплантації органів, нових технологій дітонародження, розширення можливостей штучного підтримання життя, внаслідок чого виникає необхідність переосмислення підходів до проблеми життя й смерті. Цей процес збігається за часом з піднесенням руху за права людини, загостренням глобальних проблем сучасності і призводить до виникнення біоетики — комплексної дисципліни на межі філософії, етики, біології, медицини і юриспруденції.

За останні два десятиріччя біоетика безпрецедентно зростає (збільшується кількість дослідників, фінансування, створюються президентські ради з питань біоетики у Франції та США, видаються енциклопедії та журнали, виникають інститути тощо). Перегляду підлягають усі основні принципи й поняття медицини, починаючи із смерті.

У зв'язку з розвитком реанімаційної техніки привертає увагу той факт, що смерть — це не тільки стан, але й процес, який має декілька етапів і займає певний проміжок часу (наприклад, всупереч думці Епікура, що життя й смерть несумісні). Тобто, не завжди людина знаходиться в одному з двох станів: "пацієнт або живий, або мертвий", але він може знаходитись і між ними, інколи досить тривалий час.

В наш час виокремився особливий напрямок медицини, що вивчає смерть, — танатологія. У ній, зокрема у розділі реанімації, виділяють два етапи смерті:

клінічну (відносну, зворотну) — існує можливість оживлення;

біологічну (абсолютну, не зворотну) — оживлення вже неможливе.

Існує ще кілька проміжних станів, при яких реанімація ще можлива, однак існування людини буде лише вегетативним, а особистість не відновлюється повністю або взагалі втрачається.

У зв'язку з таким сучасним розумінням смерті виникла проблема її критеріїв. Класична тріада (брак пульсу, дихання, рефлексу зіниць) в деяких випадках є недостатньою. Після тривалого обговорення XXII асамблея Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) при ООН прийняла рішення — критерієм смерті вважати не зворотні зміни, що відбуваються в головному мозку людини, корі та підкірці. Таким чином, смерть людини розуміється як смерть її мозку.

Але справа в тому, що смерть мозку — це не миттєвий процес. Першим гине те, що в процесі еволюції виникло раніше, — кора, а далі — проміжний, середній, довгастий мозок (разом вони формують підкірку). Після загибелі кори великих півкуль реаніматувати особистість уже неможливо, але якщо підкірка, особливо гіпоталамус не ушкоджені, то зберігається дихання, ковтання та інші рефлекторні акти. Пацієнт буде непритомним, але він може існувати при штучному годуванні протягом багатьох років. Чи є таке існування життям, а істота людиною, особистістю? Чи зобов'язані лікарі, сім'я, суспільство вжити усіх можливих заходів для збереження її життя? І чи можливо розглядати неприйняття таких заходів як карний злочин — навмисне вбивство? Чи правомірне використання завжди обмежених ресурсів суспільства на збереження вегетативного існування таких пацієнтів, якщо ці засоби можуть бути використані на рятування інших пацієнтів, які б стали повноцінними членами суспільства?

Питання непрості. Вони повинні вирішуватись спільними зусиллями медиків, юристів, філософів, теологів за участю громадськості та закріплюватись у законодавстві. В наш час існує велике розходження між законодавством, яке розглядає не надання медичної підтримки у наведених вище ситуаціях як вбивство, і практичною неможливістю виконання вимог цього законодавства. Така подвійність та лицемірство, фактично, загальноприйняті і лише замасковані.

Намагаючись знайти вихід з положення, така серйозна інстанція у вирішенні вищезгаданих питань, як католицька церква, вважає за можливе допускати відмову від застосування екстраординарних (незвичайних) заходів лікування і підтримання життя хворого.

Концепція смерті як смерті мозку стає дедалі конкретнішою і вже прийнята законодавчо в багатьох країнах, і тепер постає питання про наступний крок — розуміння смерті як смерті кори головного мозку. Це допомогло б у вирішенні багатьох ситуацій: коли пацієнти перебувають у тривалому вегетативному стані, безповоротній непритомності, якщо зруйновані всі структури особистості і підтримання життя завдає страждань хворому та його близьким і коштує занадто дорого.

Саме з таким станом пов'язана проблема евтаназїї, яка стає однією з найгостріших. Евтаназія у стародавніх греків означала легку, щасливу смерть, а зараз розуміється як безболісна смерть за бажанням пацієнта та за участю лікаря. Використовуються також терміни дистаназія (штучне підтримання життя) і ортоназія (пасивна евтаназія) — відмова від дистаназїї.

В Новий час термін "евтаназія" вводиться Ф. Беконом (1561-1626 рр.), який в трактаті «Про достоїнства і примноження наук» обмірковує мету і завдання медицини: "Я впевнений, що обов'язок лікаря полягає не тільки в тому, щоб відновити здоров'я, але і в тому, щоб полегшити страждання та муки, які спричинені хворобами, і це не тільки тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому хвороби може призвести до видужання, але й тоді, коли вже немає ніякої надії на порятунок і можна лише зробити смерть легшою і спокійнішою, тому евтаназія... вже сама по собі є немалим щастям... Необхідно докласти багато зусиль, щоб полегшити відхід від життя..."

Ортоназія виправдовує себе по відношенню до таких груп пацієнтів:

не інкурабельні (невиліковні) хворі, що фізично страждають;

хворі в коматозному стані, які не можуть існувати без штучного підтримування життя;

хворі з безповоротними ушкодженнями мозку;

новонароджені з аномаліями, не здатні до життя без хірургічного втручання (якщо від цього відмовляються батьки);

хворі, що відмовляються від лікування (якщо відмова призводить до смерті). Головні аргументи проти ортоназії пов'язані з релігійними уявленнями про святість і богоданість людського життя, а також ґрунтуються на релігійному розумінні страждань, покарання за гріхи, випробування або знаку особливої любові Бога.

Формулюються ці заперечення у вигляді принципу святості людського життя. який закріплений у клятві Гіппократа, посилань на можливість помилок і зловживань, можливість знаходження нових методів та засобів лікування. Існують аргументи і на користь ортоназії:

не завжди страждання є благом;

ортоназія на практиці систематично застосовується під час виписування важко хворих, коли смерть виникає в результаті нестачі ліків і обладнання, від лікарських помилок і різних непорозумінь;

підтримання життя всіх, хто цього потребує, нереально внаслідок обмеженості ресурсів тощо.

Ще складнішою є ситуація з активною евтаназією, проти якої повстає весь тисячолітній досвід медичної етики і християнської культури. Ця проблема вже пов'язана з сучасним підходом до прав людини, з відповіддю на питання, хто ж хазяїн людського життя.

І потрібно підкреслити, що лікар не може вирішувати питання такого порядку на свій розсуд (як з юридичної, так і з етичної точок зору). Рішення має відповідати громадській думці і чинному законодавству. Поки таких змін немає, обов'язок лікаря — виконувати існуючі закони та інструкції.






загрузка...
загрузка...