загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 9. Проблема людини у філософії

§3. Людина - людство - космос

1. Людина і людство

Як вже зазначалось, людина — це істота біологічна, соціальна і духовна. Соціальність людини виявляється в її онтогенезі через засвоєння мови, системи цінностей, норм і правил поведінки, навичок діяльності. В результаті цього людина може взаємодіяти з оточенням. Таке явище називається соціалізацією. У процесі соціалізації людина займає в суспільстві певне місце, має права і обов'язки, відповідні функції, які носять назву соціальних ролей.

Найважливіша соціальна і соціально-психологічна потреба людини — потреба у спілкуванні з іншими людьми. В результаті контактів людина отримує повагу оточення, самоповагу та пов'язане з нервово-психічною стабільністю глибинне самосприйняття.

В людині виділяють декілька рівнів, підсистем. Коли мова йде про виділення людини як представника свого виду, біологічної істоти, організму, якому притаманні біологічні та психологічні особливості, мають на увазі індивіда. Особа — це індивід як будь-який суб'єкт соціальної діяльності. А поняття особистості характеризує місце людини в соціальних відносинах, сукупність її соціальних ролей, міру її відповідальності і соціальної значущості. У сформованої особистості передбачається чітке розташування причин (мотивів) поведінки за ступенем важливості, тобто ієрархія цінностей.

Загальноприйнятою на Заході ієрархією цінностей є така: здоров'я; сім'я; робота; матеріальне благополуччя; дозвілля.

Особистість з її неповторними специфічними якостями, весь унікальний набір цих якостей називають індивідуальністю. Процес соціалізації діалогічний, і в ньому можуть бути виділені різноманітні відносини.

У підручнику «Філософія» (К, 1997) виділяється така поліфонія діалогів людини:

Відносини "Я — Я" — внутрішній діалог, процес існування самосвідомості, формування і функціонування самооцінки і самоповаги.

Відносини "Я — Ти" — почуття, емоції до оточення, які формують моральні відносини.

Відносини "Я — МИ" — складова частина формування соціальної спільності (національної, професійної, релігійної).

span style='font-family:"Arial","sans-serif";color:windowtext'>♦ Відносини "Я — Людство"— усвідомлення своєї приналежності до людства.

Відносини "Я — Друга природа" — різноманітні вияви зв'язків з природою, частиною якої і є людина.

Відносини "Я — Всесвіт — універсум" :— філософські і релігійні погляди, розуміння сенсу життя і смерті.

Ієрархія цих взаємовідносин виявляється, коли людина відповідає на питання, хто я в цьому світі. Подальше збереження і прогрес людства залежать від усвідомлення нашої єдності ("одна команда в одному човні"), від подолання расових і національних суперечностей, які повинні відступати на задній план в порівнянні зі спільністю, що постійно зростає. Об'єктивними передумовами її є, як говориться у навчальному посібнику «Філософія», зміцнення економіко-господарських зв'язків різних регіонів земної кулі, потреба в спільних зусиллях для боротьби з глобальними загрозами існування людства, збільшення політичної єдності в справі роззброєння і запобігання загрозам війни, боротьба проти міжнародного тероризму і злочинності, а також інтернаціоналізація культурного життя за допомогою глобального телебачення, комп'ютерної мережі Інтернет тощо.

При цьому формується рольова структура особистості, яка складається із питання ("Хто я в цьому світі?") та відповіді на нього ("Перш за все людина"). Спільне для всіх людей повинно бути на першому місці, і тоді вони зможуть подолати ворожість і розрізненість. Це, однак, не означає, що повинен бути диктат загальнолюдського та беззаперечне йому підкорення. Підпорядкування, взаємне регулювання, гармонія, відповідність необхідні, але з деяким переважанням інтересів, прав людини як представника людства над інтересами і правами людини як представника релігійних, політичних, етнічних спільностей.

Права людини невипадково стали актуальними, проте необхідно, щоб права і пов'язані з ними свободи врівноважувались обов'язками і відповідальністю. Необхідно також відповідне, глибоке і філософськи обґрунтоване розуміння сутності свободи, її зв'язок з усвідомленням необхідності.

Як зазначалось вище, найважливішою стороною соціалізації є засвоєння системи цінностей. Цінності — це значення, життєва сутність речей. Те, що потрібно людині, є позитивною цінністю (оцінюється як добро, справедливість, краса), а те, що має негативну життєву сутність, є негативною цінністю (зло, несправедливість, потворність).

Цінності — це характеристики речей з точки зору відповіді на питання, для чого це, що це дає.

Основною формою, яка синтезує цінності, є ідеал — певний зразок, що виконує роль орієнтира, до якого треба прагнути, але досягти неможливо. Ідеал не можна плутати з метою як конкретним результатом і з нормою (суспільною поведінкою), яких можна досягти.

Наявність системи цінностей є показником сформованої особистості, і разом з тим, цінності становлять основу норм поведінки, які відрізняють людське суспільство від тваринного.

Як вже зазначалося, стародавні виділяли три головні цінності: істину (див. гему 10, § 3), благо (добро) і красу. Краса (прекрасне) пов'язана з чуттєвістю і не припускає безпосередньої користі. Вона розуміється як гармонія, внутрішньо притаманна речам (Піфагор), як порядок, сумірність і визначеність (Арістотель). Ф. Аквінський бачить джерело досконалості, властиве прекрасному, в Богові. Як чисту форму, що всім подобається, розуміє красу І. Кант, а Гегель вважає, що краса — це єдність істини і блага.

- Краса — це обіцянка щастя.

Т. Гоббс

Поняття позитивної цінності — благо — виникло ще в давнину і розуміється по-різному різними філософськими школами: в Епікура — як розумне задоволення, у стоїків — душевна рівновага (апатія), а у кініків — незалежність, свобода. Арістотель виділяє три види благ — тілесні (здоров'я), душевні (розум, совість) та зовнішні (багатство, слава).

Етична оцінка, оцінювання з позиції моральності, здійснюється через поняття добра та зла. Те, що морально і гідне для наслідування, — є добром. А те, що аморально і засуджується, — зло. Зрозуміло, що поняття добра і зла буде визначатися розумінням сенсу життя, тобто буде виходити з інших, більш фундаментальних і верифікуючих понять. Але в історії філософії існують й інші погляди на природу добра і зла, яку бачимо у волі Бога, абсолютному дусі, в природному апріорному моральному законі тощо.

В Новий час був поширеним утилітаризм, який розглядав добро і благо як користь. Це занадто вузький підхід. Людина може не тільки розглядати користь як благо, але й оцінювати явища, виходячи з принципів, що спрямовані на віддалену і, можливо, нереальну ціль.

Найважливішим завданням сучасної філософії і всієї культури є вироблення і поширення систем загальнолюдських цінностей, які орієнтують на пріоритетність прав людини по відношенню до інших цінностей.

Результатом тисячолітніх роздумів мудреців всього людства і плодом співпраці всіх держав є «Загальна декларація прав людини», прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1948 р. Вона виходить в «Преамбулі» зі свободи, справедливості і загального миру як головних цінностей людини, а в першій статті проголошує: "Всі люди народжуються рівними і вільними у своїх правах і достоїнствах". Не виникає сумнівів в тому, що з давніх часів і аж до сьогодення свобода — це основоположна цінність людського життя.

Свобода — це можливість людини мислити і діяти у відповідності до своїх потреб і намірів. Проблема свободи співвідноситься також з необхідністю, можливістю та усвідомленням.

Тільки особистість може стати рівноправним членом суспільства, суб'єктом пізнання, спілкування і діяльності, забезпечити оптимальне функціонування і прогрес суспільства.

Природно, що проблема свободи завжди була в центрі уваги будь-якої системи світогляду. Вже в міфах та казках стародавніх народів виявляється прагнення людини до свободи, хоча б у мріях, фантазіях. За допомогою дива, чарівної палички, джинів людина прагнула вийти зі світу необхідності, звільнившись від її заков. У Епікура щастя пов'язане зі звільненням від болю, страждань, страхів (по-сучасному стресів), а стоїки вбачають мету життя людини у звільненні від емоцій взагалі, набутті повної внутрішньої незалежності, коли мудрець керується тільки своїми цінностями і незворушно підкорюється долі.

У християнському віровченні свобода розуміється як любов до Бога, а неволя ототожнюється з залежністю від диявола, гріховністю.

З Нового часу поширюється реалістичне розуміння свободи як усвідомленої необхідності (Спіноза) на основі впевненості в розумності природного порядку і його пізнання. Цей підхід доповнює розуміння свободи Гоббсом як державної гарантії від насилля, що є головною метою "суспільного договору", який став основою утворення держави.

Сучасний досвід показав зв'язок духовної, політичної, соціальної і економічної свободи. При цьому, в основі лежить свобода економічної діяльності, підприємництва. Людина, економічно залежна, не може бути вільною соціально і політично, і їй досить важко бути вільною духовно. Однак економічна свобода неминуче обертається економічною нерівністю, яка нібито є певною платою за свободу. І безумовно, зрозуміла неможливість повної, абсолютної свободи, незалежності від просторово-часових і соціальних обмежень. Така свобода була б найгіршим видом несвободи, а людина стала б рабом своїх емоцій, бажань, настроїв.

- Свобода і розбещеність — поняття одне одному цілком протилежні.

Квінтиліан

- Свобода полягає в тому, щоб бути в залежності тільки від закону.

В. Вольф

- ...Людина приречена бути вільною. Приречена, тому що не сама себе створила; і все-таки вільна, тому що, одного разу кинута у світ, відповідає за все, що робить.

Ж. П. Сартр

- ...незалежність від визначальних причин світу, що сприймається почуттєво (яку розум обов'язково повинен приписувати самому собі), є свободою.

І. Кант

- ...Свобода — це брак перешкод до дії, оскільки їх немає в природі та у внутрішніх якостях суб'єкта, що діє.

Т. Гоббс

- Для громадянина політична свобода — це духовний спокій, заснований на переконанні у своїй безпеці.

Ш. Монтеск'є

- Цей світ позбавлений сенсу, і той, хто усвідомив це, знаходить свободу.

А. Камю

- Немає людини, яка б не любила свободу; але справедливий вимагає її для всіх, несправедливий — тільки для себе.

Л. Беріс

- Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншим.

М. Клаудіус

Свобода: здатність приймати рішення і діяти, керуючись винятково нормами загальнолюдської моралі.

М. Кінг

З нашої точки зору, свобода (воля) нерозривно пов'язана з вибором, і тому неможливо погодитись із Спінозою, який визначає свободу тільки через необхідність, але Спіноза має рацію, пов'язуючи свободу зі свідомістю, продуманістю і відповідальністю за свої вчинки. Тобто, по-перше, свобода — це не усвідомлена необхідність, а усвідомлений вибір. По-друге, слід конкретизувати умови вільного вибору. Вони поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні умови суть усвідомлення людиною своїх біологічних, соціальних та духовних потреб і здійснення вибору у відповідності з цими потребами, або ж дії з не усвідомленими, але своїми, внутрішніми потребами.

Потребами називають таку необхідність людини в чому-небудь, що її задоволення є умовою оптимальної життєдіяльності, а незадоволення викликає стреси. Потреби людини, за А. Маслоу, можуть бути поділені на 5 ступенів:

5. Пізнання та естетичні.

4. Творча діяльність.

3. Повага і самоповага.

2. Безпека.

1. Фізіологічні.

Потреби 1 і 2-го рівнів він називає потребами недостачі: що менше вони задоволені, то більше визначають поведінку людини. Фізіологічні потреби — це потреби в кисні, їжі, домівці, одязі. Безпека охоплює не тільки брак загрози життю, але й впевненість в наданні медичної допомоги, страхуванні життя, майна, здоров'я. Поки вдосталь не задоволені потреби нижчих рівнів, поведінка повністю визначається ними. Вищі потреби в творчості, пізнанні, красі — це потреби надлишку: що більше вони задоволені, то більше визначають поведінку людини. Потреба у повазі має проміжний характер.

В цій схемі неважко побачити аналогію з виділенням біологічної, психічної і духовної підсистем людини. Фізіологічні потреби відповідають біологічній підсистемі. Потреба в повазі і самоповазі, пов'язана із спілкуванням з людьми, відповідає соціальній підсистемі, а потреба в пізнанні, красі (естетичні) — духовній. Безпека є біолого-психологічним (тією мірою, в якій вона наявна у всіх вищих тварин) та соціальним складником (притаманним тільки людині). Потреба ж у творчій діяльності (самоактуалізації, самовираженні) має соціальний (визнання, популярність) і духовний (залишити слід в житті, принести користь, реалізувати свої потенції) складники.

Виявлення, усвідомлення і, головне, задоволення цих потреб є обов'язковою внутрішньою умовою свободи.

Зовнішньою умовою свободи є не насилля. Насилля — це примус, вияви агресивності, обмеження прав і достоїнств людей, завдавання їм фізичних, психічних і майнових збитків. Насилля суперечить правам людини. Так, у статті З «Загальної декларації ...» записано: "...кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість".

Не насилля здавна розумілось як обов'язкова умова нерозривно пов'язаних процвітання, прогресу суспільства та особистості. Принцип не насилля (ахінса) характерний для індуїзму, джайнізму, буддизму. Перша заповідь буддизму: не вбивай, бережи життя всього живого. У Дхаммападі (складовій частині буддійського канону «Трипітака») написано: "Ніколи в цьому світі ненависть не зупиниться ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона".

Основоположник даосизму Лао-цзи проповідував фактично не насилля — невтручання у справи природи та інших людей (принцип увей).

Таким же є і моральний пафос Нагірної проповіді Христа: "Я говорю вам: не чиніть опір злому... любіть ворогів наших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благодійте тих, хто зневажає вас, і моліться за тих, хто ображає і переслідує вас" (від Матфія, гл. 5, с. 39, 44). Христос, щоправда, йде далі — він вимагає не тільки не насилля, покірності, толерантності, але й активної доброти, творіння добра, в порівнянні з чим не насилля становить тільки необхідну частину.

Як етику, проповідь любові, не насилля, заклик не відповідати насиллям на зло розумів християнство великий письменник Лев Толстой (1828-1910 рр.), який все життя прагнув до морального удосконалення як головного духовного завдання людини.

Махатма Ганді (1869-1948 рр.)— великий лідер, ідеолог і мудрець — зміг втілити ці принципи в життя як в своєму приватному житті, так і у великій політиці, в боротьбі за незалежність Індії. Він наголошував, що ніколи не може бути справедливої боротьби проти чого-небудь — це завжди руйнування і зло. Боротьба повинна бути не проти, а за, тільки тоді вона буде добром, творенням. В ній неприпустиме насилля, яке примножує зло в світі: "Єдиною надією для світу, що страждає, є вузький і прямий шлях не насилля... Людство може позбутись насилля тільки шляхом не насилля. Ненависть може бути переможена тільки любов'ю".

Ганді відкриває внутрішнє джерело агресивності і насилля — невпевненість, слабкість, прагнення піднестись над оточуючими і у своїх власних очах: "Насилля, насправді, є вираженням внутрішнього почуття слабкості".

Насилля роз'єднує людей, руйнує особистість і суспільство і, поширюючись на природу, руйнує все оточуюче (і себе в тому числі). Етика не насилля спрямована на об'єднання, творчість, і у філософії XX ст. це прагнення здійснюється через тенденцію відходу від індивідуалістичного монополізму у філософії і переходу до об'єднуючого діалогізму, утвердженню цінності "бути", а не "мати", розуміючої комунікації, взаємовідносин "Я — Ти", згоди як нових етичних норм. Насилля ж пов'язується з репресивним мисленням, з тоталітаризмом (державним устроєм, в якому людина немає свободи, а держава контролює всі сторони її життя) і мілітаризмом, найвищими проявами якого виступають тероризм і війна.

Важливою особливістю не насилля є його міцність, істинність, органічність, внутрішня злагода, єдність мети і засобів, тому що мета, супроти логіки інквізиції, не освячує засоби, а, навпаки, методи і засоби формують результат. Насильницькі методи не можуть приносити добро, справедливість і мир.

Людство щодалі більше розуміє, що сильну і велику державу характеризує не військова міць, здатність придушувати інші народи і насиллям підтримувати стабільність (така стабільність ґрунтується на насиллі, а тому ненадійна., за неї згодом потрібно розплачуватись), а здатність забезпечувати виконання прав людини, добре здоров'я і тривалість життя населення, достойний рівень життя, безпеку і мир для своїх громадян. Будівництво, формування такого суспільства можливо тільки ненасильницькими методами.

Для насилля, навпаки, характерні внутрішня суперечливість і брехливість. Найчастіше насилля прикривається різними ідеями, гаслами і закликами (майбутнє всезагальне щастя, національне благо, вищість раси), що завжди виявляється брехнею.

"Насилля обов'язково сплітається з брехнею,— говорить у своїй Нобелівській лекції письменник і правозахисник О. Солженіцин,— насиллю нічим прикритись, крім брехні, а брехня може втриматись тільки за допомогою насилля. Будь-хто, хто раз проголосить насилля своїм методом, невблаганно повинен вибрати брехню своїм принципом."

Невипадково знаний філософ екзистенціаліст М. Бердяєв розуміє істину, перш за все, як свободу, незалежність.

Свобода, непрямою умовою якої повинно бути не насилля, природно пов'язана з відповідальністю, виконанням своїх обов'язків. "Якщо ми виконуємо всі свої обов'язки, права не потрібно буде довго шукати,— говорив М. Ганді,— але, якщо ми не виконуємо своїх обов'язків, а будемо прагнути тільки прав, вони будуть лише віддалятися від нас, як вогник, що блукає".

Головним регулятором соціального механізму у правовій державі має бути закон, і насилля в ній можливе лише на основі закону і тільки з метою боротьби проти насилля. Але навіть у цьому випадку потрібно пам'ятати слова М. Ганді: "Боріться з ненавистю любов'ю, з неправдою — правдою, з насиллям — терпимістю".

2. Людство і космос

Проблема взаємовідносин людини і космосу має довгу історію, в якій просліджуються підходи з точки зору космоцентризму та антропоцентризму. Поняття космосу в античності означало єдність, цілісність і впорядкованість світу, на противагу безладу, хаосу. Космос гармонійний, безмежний в просторі і нескінченний у часі, або він складається з безлічі окремих світів. В будь-якому випадку, людина та все людство постають перед Всесвітом піщинкою, від якої ніщо не залежить. Ці погляди називались космоцентризмом, в Середні віки їм на зміну прийшов теоцентризм.

Одночасно з геоцентричною системою світу Птоломея виникає антропоцентричний погляд на Всесвіт (в центрі Всесвіту знаходиться Земля).

В Новий час у працях Гумбольдта, в XIX ст. у представників російського космізму (К. Ціолковського, М. Федорова, В. Соловйова), а в XX ст. — у Т. де Шардена і В. Вернадського спостерігається тенденція до об'єднання, синтезу цих двох підходів, коли людина вже не знаходиться в центрі Всесвіту, але й не є піщинкою, а істотною складовою космосу.

Для розвитку цього підходу багато зробили українські філософи П. Куліш і П. Юркевич. Вони, в свою чергу, продовжили лінію Г. Сковороди, який вважав, що мікрокосм (людину) і макрокосм (космос) можна порівняти.

Однак головний внесок у розвиток нового погляду на антропокосмізм зробив мислитель зі світовим ім'ям, засновник і перший президент Української академії наук В. І. Вернадський (1863-1945 рр.). У своїх роботах він виділяв три реальності:

реальність життя людини, природи і всієї планети;

реальність мікроорганізмів і атомних явищ;

реальність нескінченого космосу.

Всіх їх об'єднує могутня сила людської діяльності, яка творить ноосферу — сферу розумного життя. "Людство, в цілому, стає могутньою геологічною силою і перед ним, перед його розумом і працею виникає питання перебудови біосфери на користь вільно мислячого створіння як єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми наближаємося, не помічаючи цього, і є ноосферою," — зазначав В. І. Вернадський.

Вернадський підкреслював єдність закономірностей у взаємовідносинах зірок і планет, з одного боку, і малих молекул та атомів, з іншого, а також взаємозв'язок живої і неживої матерії. При цьому вчений розглядав біосферу не тільки як земну оболонку, але й як космічне явище.

Розглядаючи питання про виникнення життя, Вернадський прийшов до висновку про його походження з космосу (гіпотеза панспермії): "Початку життя в космосі, за яким ми спостерігаємо, не було, тому що не було початку цього космосу. Життя вічне настільки, наскільки вічний космос, і передається завжди біогенезом. Весь цей час — десятки і сотні мільйонів років — принцип Реді не порушувався: живе завжди походило від живого". Вернадський виказував сумніви щодо неминучості смерті, розглядаючи її як пристрій, винайдений в процесі еволюції з метою створення людини, який після цього втратив своє значення. "Космізація" людини дає можливість по-іншому розглядати проблему смерті. Смерть земної людини необхідна. Смерть космічної людини втрачає свою необхідність. Виникає можливість нескінченного існування людини в нескінченному просторі та часі.

Вернадський ставить питання про виділення, крім фізичного, ще геологічного, біологічного, історичного і космічного часу. Ще на початку століття він передбачав необхідність регулювання космічного впливу людства з метою прогресу ноосфери, щоб запобігти тим загрозам існування людства, які зараз отримали назву глобальних проблем.

Фактично, В. Вернадський здійснює об'єднання космоцентричного і антропоцентричного підходів в єдиний антропокосмічний підхід (що почав ще Г. Сковорода), синтезуючи природничо-наукові і соціально-гуманітарні тенденції розвитку наукової думки.

Ідеї Вернадського продовжували і розвивали різнобічний вчений, академік АН УРСР М. Г. Холодний (1882-1953 рр.) та засновник геліобіології О. Л. Чижевський (1897-1964 рр.). Холодний підкреслює подвійність ролі людини в космосі, яка, з одного боку, є результатом саморозвитку космосу, а з іншого — активним складником космосу, його творцем і упорядником. Усвідомлюючи вплив людства на космос, вчений приходить до висновку про непридатність традиційного іудейсько-християнського підходу до природи як до об'єкта нічим не обмеженої, самоуправної діяльності людини. М. Г. Холодний також наголошує на необхідності наукового обґрунтування перетворення природи та відмови від традиційного розуміння людини як царя природи. "Людина знаходиться не над природою, а всередині неї. Вона органічно поєднана з природою всім своїм складним єством і впливає на неї із середини", — зазначає вчений. Метою людства, вважає він, повинно стати перетворення стихійної еволюції біосфери в усвідомлено керовану: "В антропокосмізмі на сучасному етапі його розвитку найістотніше — спроба переглянути питання про місце людини в космосі..."

Найвидатніші мислителі не тільки вказують (як чутливий барометр) на небезпеки, що загрожують людству, але й знаходять вихід у переосмисленні взаємовідносин людини та космосу, вірять в перемогу добра та розуму. їхня філософія сповнена оптимізму, за висловом М. Холодного, це філософія "світла та радості".

Найважливішим свідченням того, що ці філософи вели свою "інтелектуальну розвідку" у правильному напрямку і на відповідному рівні, може служити сучасний розвиток астрофізики і космології. У цих двох галузях наукового пізнання дійсності дедалі вагомішого значення набуває антропний принцип (він же антропоцентричний, антропологічний), згідно з яким людина розглядається не як дрібна піщинка, а як необхідна і важлива складова космосу.

Всесвіт, з точки зору антропного принципу, розглядається як "людинорозмірний об'єкт", як складна система, здатна до самоорганізації, важливим елементом якої є людина.

Фізики визнали цей принцип, встановивши, що всі фізичні константи, що розкривають фундаментальні властивості Всесвіту (швидкість світла, заряд і маса електрона, гравітаційна стала, стала Планка тощо), мають саме таке значення, завдяки якому можливе існування життя. Те ж саме стосується і розміщення Сонячної системи в космосі, віддалення Землі від Сонця, кількості кисню в: земній атмосфері, температури на земній поверхні і температури замерзання та кипіння води тощо. Всі ці та багато інших параметрів мають такі значення, які роблять можливим виникнення життя і людини.

Звичайно, можна припустити, що все вищезгадане — випадкова збіжність і якщо б її не було, то не виникло б і людства. Однак вірогідність такої випадковості у Всесвіті, що існує в єдиному екземплярі, видається дуже малою.

Такі роздуми призводять до прагнення змінити первинне питання космології: замість питання "Як впорядкований Всесвіт?" поставити питання "Чому він так впорядкований?".

Знаний космолог Дж. Уілер поставив питання "Чому Всесвіт "зручний" для людини?" і збудував ланцюжок необхідних умов "зверху донизу".

Для виникнення людини необхідна еволюція живого. Для виникнення життя необхідні хімічні елементи, які зможуть створювати складні речовини.

Для виникнення елементів необхідний термоядерний синтез. Для здійснення синтезу необхідні зірки, що давно живуть.

Для цього необхідний Всесвіт, вік якого має бути набагато більшим, ніж вік зірки.

Саме цим визначається вік нашого Всесвіту, в якому закономірно з'являється людина.

Дж. Уілер сформулював принцип участі, згідно з яким спостерігач так само необхідний Всесвіту, як і Всесвіт спостерігачу. Він виходив з необхідності відмови від класичної парадигми єдиного об'єктивного стану системи, яка вивчається, — "такої, яка вона є сама по собі", незалежно від способу спостереження за нею.

Квантова фізика заперечує такий підхід, тому що будь-яке вимірювання змінює стан об'єкта і, крім цього, сам цей стан, згідно з принципом невизначеності В. Гейзенберга, має ймовірнісний характер внаслідок корпускулярно-хвильового дуалізму, подвійної природи мікрочастинок.

Говорячи іншими словами, в квантовій механіці прийнято, що дані характеристики об'єкта, за яким спостерігають, існують тільки під час певного спостереження, тільки разом із спостерігачем.

Дж. Уілер вважає за можливе і необхідне розповсюджувати цей квантово-механічний підхід до Всесвіту. Він стверджує, що Всесвіт "втягується в буття" за допомогою спостережень. Саме спостереження людини перетворює на реальність один з потенційно можливих станів Всесвіту, тобто, світи, в яких немає спостерігача, існують лише в можливості, але не в реальності.

Виникає принципово нова ситуація. Людина постає нині не тільки (і навіть не стільки) як підсумок, як результат природного розвитку матерії, але й як мета розвитку і, більше того, як умова її реального існування.

Відбувається, так би мовити, повернення до антропоцентризму, властивого стародавнім філософам і релігійним поглядам, повернення до думки про унікальність людини у цьому світі і про її особливе, центральне місце. Ніяких вірогідних фактів, які б спростували таку точку зору, не існує.

Контрольні питання:

1. Біологічні передумови виникнення людини.

2. Походження людини. Культура як соціальний феномен.

3. Погляди на свідомість в історії філософії.

4. Співвідношення біологічного, соціального і духовного в людині.

5. Взаємозв'язок життя і смерті.

6. Сенс життя людини.

7. Кохання і сенс життя у філософії Е. Фромма.

8. Способи компенсації страху смерті (іморталізації).

9. Основні причини самогубств.

10. Моральні аспекти ортоназії та евтаназії.

11. Три види блага у Арістотеля.

12. Розуміння свободи у Спінози.

13.Зовнішні та внутрішні умови вільного вибору.

14. Місце людини в космосі.






загрузка...





загрузка...