загрузка...
Loading...

Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 11. Наукове пізнання

§3. Форми наукового знання

Вихідною формою наукового знання є протокольні дані (дані спостережень та експериментів), що не можуть бути відірвані від певної системи понять, теорії і картини світу. В процесі їх тлумачення виникає наукова проблема.

1. Наукова проблема

З гори скотившись, камінь ліг в долині. Як він упав? Ніхто не знає зараз. — Зірвався він з верхівки сам собою, Чи був він скинутий за волею чужою? Століття за століттям пронеслося: Ніхто не розв'язав питання досі.

Ф. І. Тютчев

У перекладі з грецького слово "проблема" означає завдання. Однак проблема відрізняється від звичайного завдання тим, що для її вирішення недостатньо існуючих до цього часу засобів і методів, а потрібний принципово новий підхід.

Вся наукова робота нерозривно пов'язана з науковими проблемами. Будь-яке дослідження починається з відкриття проблем — одного з найважливіших елементів науки як системи знання і як специфічного виду пізнавальної діяльності.

Відкриття і чітке формулювання наукової проблеми завжди пов'язане з великими труднощами, вимагає найвищої наукової кваліфікації, широкого кругозору, тонкої інтуїції і глибокої проникливості. Це саме той початок, що становить половину справи. Чітке і правильне формулювання проблеми більшою мірою забезпечує успіх дослідження. Давня легенда сповіщає, що цар Вавілонїї Хаммурапі зміг замість традиційного завдання "Як зробити дорогу до води?" поставити іншу проблему — "Як привести воду до людей?" — і цим самим поклав початок водогонам і каналам.

Правильне формулювання проблеми як вираження розуміння отриманих даних, їх зв'язку з відомими явищами і законами є необхідною умовою її вирішення. Так, А. Беккерель не зміг сформулювати і вирішити проблему радіоактивного затемнення фотопластинок урановою сіллю, хоча відкрив це явище першим. І лише П'єру Кюрі та Мари Кюрі-Склодовській вдалося знайти вирішення, уявивши необхідність пошуку і виділення радіоактивного елемента.

Наукові проблеми знаходяться на межі знання і незнання, на самому краю пізнавального горизонту, але вони не можуть відірватись від цього горизонту, що визначається загальним рівнем розвитку науки і культури.

При розгляді проблеми як процесу першим етапом її становлення потрібно виділити проблемну ситуацію, що означає будь-яке ускладнення, що трапляється в діяльності і призводить до незадоволення певних потреб. В цьому значенні проблемна ситуація є потенційною науковою проблемою або низкою таких проблем.

Проте проблемна ситуація ще не є науковою проблемою, оскільки не будь-яка потреба негайно призводить до формулювання проблеми, достатньої для проведення досліджень. Науковими проблемами стають лише такі проблемні ситуації, для вирішення яких вже визріли умови, є потенційні можливості в плані засобів і методів вирішення.

Наприклад, потреба більшості людей у повному здоров'ї і довголітті (більше 90 років) не є зараз актуальною для успішної дослідної роботи, а тільки формується як така.

Наукова проблема не з'являється на порожньому місці, вона виникає в точках зростання наукового знання як знання про незнання. Зазвичай існує теорія, пов'язана з певною картиною світу, яка не в змозі пояснити нові емпіричні дані, подолати розбіжність нових даних зі своїми основними положеннями.

В структурі наукової проблеми можна висунути головне питання і другорядні. З інформаційної точки зору виділяють чотири етапи в "житті" проблеми:

Постановка проблеми (недостатня, не впорядкована інформація).

Аналіз проблеми (недостатня, але впорядкована інформація).

Пошук вирішення (достатня, але не впорядкована інформація).

Вирішення (достатня та впорядкована інформація).

В широкому розумінні проблемами є питання на зразок "Що буває?", пов'язані зі встановленням існування нових невідомих явищ. їх вирішенім властиве "першопрохідницьким" дослідженням, етапу накопичування інформації у певній галузі. Відповідями є відкриття нових видів мінералів, живих організмів, хвороб, явищ, таких як речовини спадковості. Такі проблеми розміщені на межі "пізнавального горизонту" в його екстенсивному розумінні і пов'язані із відкриттям раніше невідомого.

При вирішенні щодалі більшого числа з цих вічних у загальному плані питань, зважаючи на невичерпність матерії, ми виявляємо нові невідомі явища, властивості і відношення. Причому, на початку відбувається тільки встановлення, опис, констатація цих явищ. Так, Беккерель виявив засвічування фотоплатівок шарами урану, а Евері в 40-х роках XX ст. встановив вирішальну роль ДНК у передачі спадковості.

- Значно важче побачити проблему, ніж знайти її вирішення. Для першого потрібна уява, а для другого — тільки уміння.

Дж. Бернал

- "Дитяча" філософія первіснообщинних людей не бачила таких питань, яких вона не могла б розв'язати повністю.

А. Леві-Брюль

- Добре поставити питання — означає вже наполовину вирішити його.

Д. І. Менделєєв

- ...Треба взяти всю масу інформації, вибрати ті проблеми, що можна вирішити, і відкласти інші — в цьому полягає найістотніший внесок ученого в свою науку; цей блискучий внесок зробили Ньютон та інші великі фізики.

Г. Бонді

- Наукова проблема — це питання або сукупність питань про сутність теорії, відповіді чи їх вирішення. Проблема не передує теорії в часі, швидше навпаки... Проблема вже містить в собі і своє рішення. Воно існує в теорії до проблеми.

Б. С. Грязнов

- Проблема — перехідна форма розвитку знання від емпіричного до теоретичного.

Н. К. Вахтомін

- ...Проблема — окремий випадок задачі, коли суб'єкт не знає алгоритмічного припису її вирішення.

В. М. Глушков та ін.

- Проблеми перед наукою виникають із розвитком суспільства і виходячи з його потреб.

П. В. Копнін

- ...Знання стають проблемними в ситуації, що характеризується не просто незнанням, а усвідомленням людиною того, що у відомому є щось невідоме, істотно важливе для людини, і в той же час таке, що його не можна відразу з'ясувати.

Г. С. Костюк

- Кожний успіх нашого пізнання ставить більше проблем, ніж вирішує...

Луї де Бройль

Великий інтерес викликає розпізнавання справжніх і надуманих проблем, постановка яких суперечить якимось ще не відомим закономірностям. Неможливо поза змістовним аналізом визначити, чи є проблема надуманою. Правильніше було б назвати деякі надумані проблеми не вирішеними, оскільки існують надумані проблеми, або псевдопроблеми, схоластичного типу — про шляхи доказу буття Божого або ж скільки чортів поміщається на кінчику голки. Останні, на відміну від справжніх, взагалі не мають точок дотику з дійсністю і тисячолітні спроби їхнього вирішення не принесли людству абсолютно нічого, навіть у вигляді будь-яких побічних результатів.

По суті справи, формулювання наукової проблеми як останній етап її формування є водночас першим етапом формування наукової гіпотези, виявлення області незнання, окреслення її меж і "прощупування" контурів, орієнтування подальших досліджень. В цей час вже існує певна сума знань про проблемну область і можуть бути сформульовані пізнавальні завдання, вирішення яких і пропонує наукова гіпотеза з її основною ідеєю. Остання (ідея) дає відповідь на головне питання наукової проблеми, а також є підґрунтям майбутньої наукової теорії.

Наукова проблема — це питання або сукупність питань, відповіддю на які є наукова теорія.

Таким чином, наукова проблема — це і вихідний, і кінцевий етап наукового дослідження, його, так би мовити, і сировина і продукт. Вона формується у проблемній ситуації, а її вирішення завжди ставить нові наукові проблеми.

2. Наукова гіпотеза

Гіпотези — це риштування, що зводять перед будинком і зносять, коли будинок готовий...

І. Гете

Наукова гіпотеза — це спроба вирішення наукової проблеми. Слово "гіпотеза" (від гр. "хіпо" — під, знизу; "тезис" — положення) в дослівному перекладі означає "те, що лежить в основі".

В історії пізнання поняття гіпотези вживалося найчастіше в значенні припущення, недоведеного твердження. Однак не кожне припущення можна вважати гіпотезою, можуть бути і цілком неймовірні припущення при доказі "від зворотного", що не є гіпотезами. Крім того, поняття гіпотези вживається і як розвинута підсистема знання — один із основних методів розвитку наукового пізнання.

У цьому значенні специфічною властивістю наукової гіпотези є недостовірність, припустимий характер, тобто, гіпотетичне знання носить принципово ймовірний характер. Однак, як помітив ще І. Кант, наукова гіпотеза не є порожньою мрією, а є думкою про дійсність, виробленою у відповідності з певними правилами мислення.

- Знанню завжди передує припущення.

А. Гумбольдт

- ...У будь-якій справі найважливіше — встановити природний початок.

Платон

- Наукова гіпотеза завжди виходить за межі фактів, що стали основою її побудови.

В. І. Вернадський

- 3 усіх гіпотез вибирайте ту, що не припиняє подальшого мислення про речі, які досліджуються.

Дж. Максвелл

- Гіпотеза є отрутою розуміння і чумою філософії.

А. Лавуазьє

- ...Для експериментатора... звичайно вигідніше працювати з поганими гіпотезами, ніж зовсім без них, коли не відомо, що треба перевіряти.

Н. К. Кольцов

- Кожний досвід зводиться до підтвердження будь-якої гіпотези, а вона, в свою чергу, є нічим іншим, як здогадкою щодо умов або причин будь-якого природного явища.

Дж. Прістлі

- Вже давно ніхто не думає більше випереджати досвід або будувати цілісне світосприйняття на основі декількох незрілих гіпотез.

А. Пуанкаре

- ...Критерій для оцінки нової фізичної гіпотези полягає не в її наочності, а в її плідності.

М. Планк

- Будь-яка плідна гіпотеза дає початок дивному виверженню потоку непередбачених відкриттів.

А. Бріллюен

Основна методологічна роль гіпотези полягає в орієнтації наукового пізнання, у постановці дослідницьких завдань на основі осмислення (або переосмислення) наявного знання. Така орієнтація є необхідним елементом наукової діяльності, необхідним навіть у випадку, коли для формулювання наукової гіпотези не вистачає даних. Д. І. Менделєєв порівнював гіпотезу з ліхтариком, що, поступово розгоряючись, освітить все навкруги, і підкреслював даремність блукань у темряві навпомацки: "Краще дотримуватися такої гіпотези, що може виявитися з часом не правильною, ніж жодної".

Таким чином, основною ознакою гіпотези є її невірогідний характер. Причому ймовірність її суб'єктивна, що характеризує не істинність або хибність гіпотези, а ступінь її можливого підтвердження з точки зору існуючого знання, ступінь нашої певності в правильності запропонованої гіпотези.

У порівнянні з науковою теорією гіпотеза менш розвинута в плані інтерпретацій, формального апарату тощо. Класичний випадок виникнення гіпотези пов'язаний зі встановленням нових емпіричних даних, що не вкладаються в рамки старих теорій.

Найтиповішим у сучасних умовах є інший шлях створення гіпотези — в результаті трансляції абстрактних об'єктів з інших теоретичних областей на основі аналогії, що спирається не тільки на інтуїцію, а й головне — на певну фізичну картину світу.

У формуванні наукової гіпотези можна виділити три основні етапи:

накопичування фактичного матеріалу і формування припущень;

формування робочої, чорнової гіпотези;

перевірка висновків та уточнення гіпотези.

Що стосується етапу накопичування фактів, то перешкодою для їх теоретичної обробки і формулювання гіпотез може бути не тільки брак фактів, але й їх надлишок і надмірне "переуточнення", що ускладнює введення ідеалізованих об'єктів.

Найвищим критерієм правильності гіпотез є практика як діяльність людства в його історії, а для природничо-наукових гіпотез — ще й сукупність спостережень та вимірів.

Однак у науковій діяльності вироблені та в методології чітко сформульовані вимоги, що подаються до наукових гіпотез і за допомогою яких можна відсіяти наперед непридатні гіпотези. Вимоги ці не носять абсолютного характеру і виконання їх ще не гарантує правильності, але вони можуть слугувати свого роду методологічними орієнтирами у виробленні і виборі гіпотез.

Перша вимога — принципова можливість експериментальної перевірки самої гіпотези або її наслідків. Гіпотеза, що не перевіряється, — не заперечна, однак вона даремна, тому що нічого не дає.

Друга вимога — максимальна узагальненість, якомога більша галузь застосування. Може бути переформульована як вимога максимальної простоти (або краси, як любив висловлюватися А. Ейнштейн). Що простіша теорія, то менше в ній різноманітних умов, обмежень, постулатів, з яких виводяться нові положення, то загальнішою буде гіпотеза.

Третя вимога — евристичність. Гіпотеза повинна не тільки описувати і пояснювати деяке коло явищ, а й передбачати нові явища. І що більшою є її пояснювальна і передбачувальна функція, то сильнішою вона буде.

І нарешті, четверта вимога —- гіпотеза повинна бути логічно несуперечливою. Будь-які факти будуть і спростовувати, і підтверджувати суперечливу гіпотезу, яка в такому випадку буде незаперечливою і непотрібною.

У випадку, якщо перша і друга вимоги не виконуються, гіпотеза повинна розглядатися як просте припущення, яке інколи називається робочою гіпотезою.

Можна сформулювати і негативні ознаки — ознаки ненаукових гіпотез. Справа в тому, що завжди можна досягнути відповідності гіпотези і досвіду, якщо при кожній розбіжності вводити в гіпотезу спеціальне припущення на цей випадок.

Так, будь-яка розбіжність геоцентричної моделі світу Птолемея з даними спостережень багаторазово усувалась введенням нових кіл оберту — епіциклів, яких нараховувалося біля сотні. Аналогічно здійснювалися багаторазові спроби врятування концепцій ефіру, флогістону або успадкування набутих ознак.

З функціональної точки зору, за призначенням і, так би мовити, кінцевим продуктом можна виділити три основні типи наукових гіпотез.

Гіпотеза як припущення про причину будь-яких явищ, в якій все різноманіття явищ зводиться до якогось закону.

Гіпотеза, в якій будується наочна модель явища, що вивчається.

Гіпотеза, в якій будується математична модель явища, що вивчається.

З розвитком природознавства дедалі більшого значення набувають математичне моделювання та математичні гіпотези, але не слід абсолютизувати роль математичних гіпотез і математичного моделювання. Головну роль в розвитку змістовної сторони науки продовжують відігравати розуміння, припущення, граничні умови, певна картина світу, а формулам відводиться все-таки другорядна роль, значення якої однак чим раз зростає, а зміст стає менш наочним.

Таким чином, наукові гіпотези — це одна з основних форм наукового знання, що розвивається, і в той же час це один із основних засобів, шляхів розвитку наукового знання, один з основних засобів наукового пізнання.

У формуванні гіпотез важлива роль належить як індуктивному узагальненню емпіричних даних, так і дедуктивним методам, що спираються на трансляцію, перенос ідей з інших областей науки, а також і на здогадку, інтуїцію. Щодалі більшого значення набуває математичне моделювання, трансляція теоретичних конструкцій в новітні області природознавства і соціології з різноманітних математичних теорій, таких як теорія груп тощо.

Типова наукова гіпотеза є сходинкою при русі думки від наукової проблеми до наукової теорії як вищої форми наукового знання.

3. Наукова теорія

Теорія, мій друже, сіра, але зеленим є вічне дерево життя.

І. Ґете

Теорія (від гр. "теоріа" — дослідження) — в широкому розумінні вживається як синонім знання і мислення на противагу практиці. У вузькому розумінні — як наукова теорія — це найрозвиненіша форма наукового знання, система взаємопов'язаних понять, стверджень і доказів, що виконує всі функції наукового знання.

Кожна наукова теорія тією або іншою мірою виконує всі функції наукового пізнання (опис, пояснення, прогнозування) і служить, в кінцевому підсумку, цілям управління через вирішення завдань і вирішення проблем. Проте центр тяжіння може зосереджуватись на будь-якій функції. На початковому етапі становлення теорії, коли відбувається систематизація емпіричного матеріалу, основним є опис, потім великий наголос робиться на поясненні і прогнозуванні.

З точки зору логіки процесу пізнання необхідно, щоб об'єкт пізнання був, передусім, зафіксований, виділений, що і виконує опис. Відтак настає черга пояснення як встановлення зв'язків між суттєвими сторонами об'єкта і на цій основі прогнозування поведінки об'єкта, що дозволяє ним керувати. З точки зору проникнення в сутність речей наукові теорії поділяться на описові (емпіричні) та пояснювальні (головним чином, логіко-математичні).

Метод є найважливішою характеристикою будь-якої діяльності. Життя показує, що не мета освячує засоби, як стверджували єзуїти, а навпаки, методи так чи інакше впливають на результат, формують його.

Засоби побудови наукових теорій різноманітні — від суто математико-логічного, аксіоматичного, до притаманної гуманітарним наукам єдності історичного і логічного.

- ...Зараз теорія зобов'язана бачити шлях до практики, бо за будь-яке неправильне рішення, не виявлене зараз, людство змушене буде дорого платити потім.

С. Лем

- ...Жодна теорія не пояснює всі можливі експериментальні факти, і завжди є достатньо більша свобода у визначенні того, які саме експерименти важливі для перевірки теорій.

М. та І. Ф. Голдстейни

- Вчинок є живою єдністю теорії з практикою.

Арістотель

- Теорії базуються на фактах, але описи фактів скрізь і поруч наповнені теоретичною інтерпретацією.

А. Н. Уайтхед

- Верховним суддею будь-якої фізичної теорії є досвід. Істинна теорія явища відрізняється від простого переказування відомих фактів ученими словами саме тим, що з неї випливає значно більше, ніж дадуть самі факти, на яких вона ґрунтується...

Л. Д. Ландау

- Всі будинки наукової істини можна звести з каменю і вапна її ж власних вчень, розташованих в логічному порядку Однак, щоб здійснити таку побудову і зрозуміти її, необхідні творчі спроможності митця. Жоден будинок не можна побудувати тільки з каменю і вапна.

А. Ейнштейн

- Теорія — форма вірогідного наукового знання про деяку сукупність об'єктів, що є системою взаємопов'язаних стверджень і доказів, ш,о містить методи пояснення і передбачення явищ певної області.

М. Попович, В. Садовський

- Теорія є вищою формою в розвитку знання. Це всебічне знання про предмет в тому смислі, що предмет виступає в ній як система зв'язків.

Н. К. Вахтомін

- ...Вінцем наукової роботи, є передбачення.

Н. А. Умов

Методи побудови наукової теорії

Основні засоби побудови наукової теорії: дедуктивний (аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний), системно-структурний, сходження від абстрактного до конкретного, логічний та історичний.

Дедуктивний метод (від слова "дедукція") полягає в побудові теорії від загального до окремого.

Найрозповсюдженіші його різновиди в математиці і логіці аксіоматичний, в природознавстві гіпотетико-дедуктивний.

Аксіоматичний метод метод побудови наукової теорії, при якому в її основу кладуть деякі вихідні положення аксіоми (свідомо істинні положення або положення, істинні в рамках певної теорії і в ній не доводяться), з яких всі інші твердження цієї науки (теореми) повинні виводитися суто логічним шляхом через докази.

Коли аксіоматичний метод застосовується в природознавстві та інших науках, що мають емпіричну базу, він перетворюється в гіпотетико-дедуктивний, у якому місце аксіом займають гіпотези, істинність яких не очевидна, як у аксіом, а не визначена. Наукова теорія в цьому випадку будується не за допомогою індуктивних узагальнень, а згори, від найзагальніших і абстрактних гіпотез до гіпотез середнього рівня і після цього до гіпотез, що можуть бути зіставлені з емпіричною дійсністю. Тому гіпотетико-дедуктивна система це не тільки система тверджень, але й свого роду послідовна програма, цінність якої визначається її передбачувальними можливостями.

Фактично, метод математичних гіпотез, який часто застосовується в наш час, особливо у фізиці, це різновид гіпотетико-дедуктивного методу.

Системно-структурний метод це метод вивчення структури і функціонування, головним чином, складних систем, що саморозвиваються, і є упорядкованою, ієрархічно організованою множиною взаємодіючих елементів. До їх числа належать біологічні (починаючи від окремого організму і закінчуючи біосферою), соціальні (починаючи від особистості і закінчуючи суспільством) та складні технічні системи.

Основними категоріями системно-структурного методу є частина (елемент) і ціле, структура і функція, система, інформація та управління.

За допомогою названих вище категорій, а також допоміжних, загальних і спеціальних понять якраз і реалізується системний підхід до об'єктів пізнання. При цьому вирішуються наступні завдання:

Досліджуваний об'єкт виділяється з навколишнього середовища як частина ширшої системи.

Встановлюються різноманітні за якістю елементи і форми зв'язків між ними. Так, при вивченні організму на клітинному рівні визначаються різноманітні види клітин і форми утворення тканин: кісткової, м'язової, паренхіматозної, нервової.

Пізнання системного об'єкта означає з'ясування його структури. Будучи внутрішнім, тривким, необхідним, сутнісним зв'язком різноманітних об'єктів, вона забезпечує збереження цілісності системи в процесі модифікації її елементів і зовнішніх умов існування. Функціональні властивості елементів системи залежать не тільки від їхньої матеріальної природи (субстрату), але й від тієї структури, в яку включені і без якої вони не можуть існувати та функціонувати. Так, клітина, відчужена від живої тканини, перестає функціонувати і гине, людина поза суспільством деградує як особистість.

Системно-структурний метод пропонує виявлення різноманітних підрозділів у структурі системи і встановлення між ними відношень координації та субординації, тобто, наявність в ній підструктур, однопорядкових і різнопорядкових за рівнем своєї організації та ієрархічної залежності між ними. Так, при дослідженні живого, виходячи з заданих субстанціональних елементів структурної організації біосистем як мінімальних компонентів їх ділення на кожному рівні, сучасна наука поділяє живу природу за ступенем складнощі процесів, що в ній відбуваються, на наступні основні, якісно відмінні між собою рівні організації: молекулярний, субклітинний, клітинний, тканинний, органний, системний, організмовий, популяційний, біоценотичний, біогеоценотичний, біосферний.

Системно-структурний аналіз передбачає вирішення завдань самоуправління системи, оскільки координація і субординація між її різноманітними структурними підрозділами якраз і означає саморегулювання, що також носить ієрархічний характер. Наприклад, живий організм як ієрархічна система, що організувалася, має низку відносно самостійних рівнів саморегуляції — внутрішньоклітинної, тканинної, гуморальної, нервової — при цьому апарат нервової системи підпорядковує собі всі нижчі форми регулювання. ЦНС прямо впливає на вегетативні відділи нервової системи, що, в свою чергу, безпосередньо керують всіма вісцеральними функціями організму: трофічною, секреторною, гемодинамічною, моторикою внутрішніх органів тощо. З іншого боку, вона керує узгодженням обмінних процесів організму з його зовнішньорухальними функціями, що забезпечують його поведінку у зовнішньому середовищі.

Вирішення вищезгаданих загальних і специфічних завдань в ході системно-структурного аналізу передбачає застосування до об'єкта пізнання всього комплексу наукових методів. У підсумку формується системне знання як відображення системної організації самого буття, його єдності, цілісності. Інакше кажучи, система знань є нічим іншим, як вербально-логічним аналогом реального об'єкта. Тому будь-яка більш-менш розвішена наукова теорія — це логічно впорядкована, ієрархічно організована система знань.

Таким чином, системно-структурний аналіз виступає не тільки як метод пізнання складних, високоорганізованих об'єктів, але й як метод побудови наукової теорії.

Як різновид системно-структурного можна розглядати метод сходження від абстрактного до конкретного.

Сходження від абстрактного до конкретного — метод вивчення дійсності, суть якого полягає в послідовному переході від абстрактних та однобічних уявлень про неї до більш конкретного її відтворення.

Вперше був використаний Гегелем для побудови своєї філософської системи в цілому і для розгортання її окремих самостійних і цілісних частин, а потім і К. Марксом в праці «Капітал».

Під абстрактним і конкретним знанням мають на увазі судження або сукупність суджень про один і той же предмет, що відрізняються наступним: перше отримується при відволіканні від якихось зв'язків, що мають значення, а друге — за умови їх залучення. Іншими словами, визначення знання як конкретного або абстрактного є відносним і має сенс лише в зіставленні двох знань, віднесених до однієї і тієї ж реальності.

Сходження від абстрактного до конкретного як метод дослідження застосовується тільки для вивчення цілого, представленого органічною системою зв'язків. Першим кроком при цьому є виділення основного або вихідного зв'язку і його дослідження при відволіканні (ізоляції) від інших сутнісних зв'язків. Наступним кроком є конкретизація предмета вивчення, що визначається специфікою предмета, який вивчається, і є сходженням до конкретного. Абстрактне мислення, як вказує Гегель, — це спрощене мислення базарної перекупки — воно є однобічним.

При дослідженні складних історично розвинутих систем, таких як життя, людина, суспільство, Всесвіт, формалізовані методи часто не спрацьовують, особливо при дослідженні ґенези, динаміки: виникнення життя, людини і Всесвіту, розвиток суспільства. В таких випадках на перший план виходять історичний і логічний методи.

Історичний метод — це відтворення у мисленні об'єкта пізнання у хронологічній послідовності конкретних обставин і подій, якими супроводжувався його реальний розвиток. Порівнюючи між собою стан предмета, що вивчається, при різних обставинах місця і часу його існування, ми одержуємо можливість встановити ступінь зміни і тенденції його історичного розвитку. Так, за археологічними даними матеріальної і духовної культури відтворюється картина історичного розвитку людства в минулі часи. За кістковими рештками та кам'яними відбитками рослин і тварин у палеоліті відтворюється хід еволюції на Землі.

Логічний метод пізнання — це відтворення в мисленні об'єкта, що розвивається, в формі більш-менш досконалої теорії шляхом сходження від абстрактного до конкретного.

Історичний метод, реконструюючи історію розвитку предмета, знаходить його первісну форму серед емпірично зафіксованої багатоманітності однотипних з ним об'єктів. Логічний же знаходить цю форму у структурі об'єкта пізнання на вищій стадії його розвитку, але вже у знятому, перетвореному вигляді.

Така закономірність спостерігається і в діагностиці. У структурі сучасного діагнозу містяться елементи, сприйняті ще від античної медицини, і логічна послідовність основних фаз діагностичного процесу починається саме з них: збирання анамнезу, відкриття суб'єктивних і почасти об'єктивних симптомів. Пізніше було розроблено фазу прижиттєвого патолого-анатомічного і функціонального аналізу при постановці абстрактно-формального діагнозу (визначення нозологічної форми). І тільки після цього була розвинена заключна фаза — патогенетичний діагноз, що завершується прогнозом захворювання у конкретного пацієнта.

Ідея, закон, принцип

У змісті наукової теорії важливу роль відіграють наукова ідея, науковий закон, науковий принцип.

Наукова ідея (від гр. "ідея" — поняття, уявлення) — це важлива думка, з якої, пройшовши стадію наукової гіпотези, розгортається наукова теорія. Вона організує, об'єднує весь емпіричний і теоретичний матеріал наукової теорії, є його центральним стрижнем, може бути виражена звичайною природною мовою.

На відміну від інших суджень наукової теорії, ідея відображає сутність об'єкта і разом з іншими елементами наукової теорії дає його системне відображення. Тому ідея абстрактна, бідна і лише в процесі її розгортання у наукову теорію стає багатою і конкретною.

Виникнення наукових ідей — це найскладніший і не формалізований процес, пов'язаний з інтуїцією та натхненням.

Науковим законом називається судження, елемент наукової теорії, який встановлює зв'язки явищ, що передається у мові наукової теорії як зв'язок величин. Його характерні риси — необхідність (не випадковий характер) та універсальність (точніше, широке коло застосування, загальність).

Наукові закони можуть носити якісний (закон єдності і боротьби протилежностей) і кількісний (закон Ома) характер. Науковий закон відображає регулярний, повторюваний, необхідний зв'язок, співвідношення явищ. Кількісний закон виражається формулою. Важливою особливістю якісних і кількісних законів є використання спеціальної термінології (єдність, протилежність, боротьба, електричний струм, напруга, опір).

Закони відображають дійсність не безпосередньо. Фактично будь-який закон науки стосується не самої дійсності, а її ідеалізованої моделі, яка абстрагується від ряду "заважаючих", "затемнюючих" факторів. Закони опору матеріалів належать до випадків, що абстрагуються від багатьох особливостей деформації реальних стрижнів, закони фізики газів — до ідеальних газів, закон Ома виконується лише в певних межах і то не суворо, закон рівномірного і прямо,лінійного руху абстрагується від практично неусувного тертя тощо.

Закони завжди належать до ідеалізованої моделі об'єкта і формують її разом з вихідними поняттями. Але наукові закони виявляються плідними лише тоді, коли висловлюють природні закономірності, необхідні та загальні зв'язки і відношення дійсності, такі закономірності, врахування яких при абстрагуванні від ряду умов, подробиць, деталей не відбивається істотно на характері процесів, що цікавлять нас. Ми звужуємо, так би мовити, спектр нашого сприйняття, проте бачимо значно глибше. Без цього пізнання нескінченно складних явищ було б взагалі неможливим. Тобто, ідеалізовані моделі наукових теорій, створені її абстрактними поняттями і законами, повинні бути обґрунтовані як методологічно (зручність і можливість вивчення), так і об'єктивно (несуттєвість для наших цілей у якихось межах факторів, від яких ми абстрагувалися).

Закони несуть головне навантаження у виконанні основних функцій наукової теорії — функцій пояснення і передбачення. "Відкрити закон природи, — писав радянський фізик Я. А. Смородинський,— це означає успішно пояснити якомога більше число явищ, ґрунтуючись на невеликому числі основних, вихідних принципів або рівнянь. Успіх діяльності природодослідника завжди оцінюється по тому, наскільки впевнено і безпомилково він навчився завбачувати майбутнє явищ і наскільки злагоджено обмалювалась в його очах картина еволюції світу".

Наукові принципи — це важливі, основоположні закони, що часто виникають в результаті узагальнення експериментальних даних і є основою для побудови і розвитку всього організму наукової теорії. Тобто, кожний принцип є законом, проте закони, отримані в процесі функціонування наукової теорії, не розглядаються як принципи.

Часто принципи — це світоглядні орієнтири, що виникають як висновок із усього попереднього розвитку науки (принцип причинності, принцип неможливості вічного двигуна, принцип незнищуваності матерії та енергії тощо). Це, так би мовити, закони, що спираються на всю попередню людську практику, пов'язані з усім достовірним знанням і є найстабільнішим елементом цього знання.

З точки зору формальної логіки і принципи, і ідеї, і закони є судженнями.

В методології наукового пізнання принцип розуміється як певна вимога, що висувається до виконання теоретичних побудов з метою забезпечення їх не протиріччя, суворості та достовірності. Такими є принципи верифікації і фальсифікації.

Структура наукової теорії

У структурі наукової теорії, крім змістовно найважливіших елементів, таких як ідея, закон, принцип, виділяють декілька основних підсистем, великих блоків:

галузь дослідження (об'єкт теорії);

емпіричну основу (дані спостережень та експериментів);

теоретичні основи теорії (вихідні загальні положення: явні та неявні);

певну логіку;

методи;

експериментальні методи (якщо такі є) ;

наслідки та висновки.

Можна сказати, що існує тенденція до розгляду наукової теорії у дедалі ширшому контексті від аналізу понять та суджень до аналізу цілісної формальної структури і далі до аналізу функціональних підсистем та їх зв'язків. Подальшим кроком в цьому напрямку є розгляд наукової теорії як елемента серії теорій у дослідницьких програмах Лакатоса і тенденція історичного розгляду пізнання з урахуванням соціальних факторів у працях Т. Куна і С. Тулміна.

4. Наукова картина світу

Картина світу виникає як філософське узагальнення накопичених практикою і пізнанням фактів.

В. С.

Під картиною світу розуміють систему поглядів на всю дійсність в цілому у найзагальніших її рисах. По відношенню до окремих наук картина світу виконує інтегруючу, синтезуючу роль, як наукова теорія по відношенню до наукового факту. Але функції її є різноманітними, і взаємовідносини наукової теорії та картини світу не зводяться до того, що остання є синтезом наукових теорій.

Картина світу є не тільки підсумком, кінцевим пунктом наукових теорій, але й середовищем їх перебування, а також вихідним пунктом у формуванні наукового факту, певним складом запчастин та інструментів, що використовуються в процесі становлення наукової теорії, певним ідеалом формування наочного предмета теоретичного дослідження. Але, на відміну від наукової теорії, загальна картина світу носить, в основному, описовий характер, вона не займається прогнозом і

характеризується браком суворості, невиділеністю у явному вигляді вихідних посилок, невикористанням математичного апарату.

Об'єкт загальної картини світу — весь світ, а не окремі його сфери. Моделі, що в ній використовуються, є обов'язково наочними. У картині світу невідрефлектовані умови пізнання і поняття мають умоглядний характер, неприпустимий для наукової теорії. Існує три основних східці загальних картин світу: стихійна цілісна картина світу стародавніх греків, механічна картина світу XVIІ-XIX ст., сучасна синтетична картина світу.

Із розвитком емпіричного природознавства, після створення І. Ньютоном механіки як цілісної науки (висновки якої робляться із декількох вихідних положень — трьох законів класичної механіки і закону всесвітнього тяжіння) створюється можливість для формування першої природничо-наукової механічної картини світу.

Механічна картина світу пов'язана з метафізичним стилем мислення і є конкретизацією загальної метафізичної картини світу з характерним розподілом частин (незалежністю абсолютних простору, часу і речовини). Поступово на основі Ньютонової механіки формується вся природничо-наукова картина світу. Остання включає в себе знання, отримане в усіх інших наукових областях.

Становлення сучасної не класичної картини світу пов'язане з виникненням теорії відносності і квантової механіки.

Картина світу тісно пов'язана зі всім соціокультурним контекстом, з певним етапом історичного розвитку і знаходить застосування тільки в рамках цього етапу. При значній модифікації існуючої практики відбувається не уточнення області її застосування, а зміна на нову. Зміни картин світу носять назву наукової революції. Такими революціями були переходи від стихійно-діалектичної картини світу древніх до механічної картини світу класичного природознавства, а потім до не класичної картини світу. Процес переходу до останньої триває і в наш час, він охоплює дедалі більшу частину природничих наук і проникає в соціальні. На цьому шляху виникли істотні труднощі, які свідчать про можливу обмеженість такого екстенсивного, кількісного розповсюдження не класичних ідей, що лежать в основі не класичної картини світу, і про необхідність їх переформування, їх якісної модифікації, інтенсивного росту.

Процес ще більше ускладнюється тим, що при ще не завершеному переході до не класичної картини вже почалося становлення постнекласичної, що приділяє основну увагу нестаціонарним і нелінійним процесам.

Певно, в дусі сучасного плюралізму і лібералізму можна говорити про одночасне співіснування всіх цих трьох картин, оскільки вони пов'язані з різними рівнями проникнення в природу, різними видами діяльності і науками. І зараз є науки і види діяльності, що відповідають будь-якій з них.

5. Науковий факт

Факти — повітря вченого.

І. П. Павлов

- Але що таке факт? Чи можна взагалі в умовах нашої неймовірно складної дійсності говорити про факт. Факт — це явище або вчинок, що засвідчується очевидцями. Однак очевидці можуть бути пристрасні, корисливі або просто недоброзичливі. Факт — це вчинок або явище, що засвідчується в документах. Але документи можуть бути підроблені або сфабриковані. Нарешті, факт — це вчинок або явище, що фіксується особисто мною. Однак мої почуття можуть бути притуплені або навіть ошукані новими обставинами.

Брати Стругацькі

Факт (від лат. factum — подія, чинність, пригода) — як і інші поняття природної мови, багатозначне і вживається в різних розуміннях:

узвичаєні безсумнівні істини (тобто твердження, висловлювання);

явища, події дійсності;

емпіричні дані, отримані в ході експериментів і спостережень.

Факт буденної свідомості виникає в результаті цілеспрямованих і несистематичних спостережень в процесі повсякденного життя і фіксує в чуттєвому сприйнятті і в природній мові зовнішні сторони, властивості навколишніх предметів: "вогонь, опалює", "вода, угамовує спрагу". Це обов'язкові елементи знань, необхідні у повсякденному житті.

Знання таких фактів є плідним у діяльності, пов'язаній не з глибинними характеристиками об'єктів, не з управлінням ними (точніше не з конструюванням — створенням і відтворенням об'єктів), а тільки використанням у такому вигляді, як вони є. Знання того, що джерельна вода добра, звичайно, корисне, але воно не може стати джерелом "теорії джерельної води", для неї був би необхідний спеціальний аналіз цієї самої води, яка, до речі, є найскладнішим об'єктом досліджень і має низку унікальних і парадоксальних властивостей.

Там, де уявлення про довкілля не пов'язані тісно з результатами повсякденної діяльності, буденне знання фіксує факти не такими. Буденна свідомість фіксує уявлення: Земля пласка, Сонце і Місяць мають розмір гарбуза, Сонце рухається по небу, рух навколишніх предметів відбувається тільки при зовнішньому впливі, розміри предметів, їхня маса (і навіть вага), час є абсолютними величинами, громовідводи слугують для того, щоб відводити удари блискавок тощо.

У науковому знанні встановлена неправильність усіх цих положень в загальному плані і правильність протилежних. Очевидність, таким чином, може служити доказом факту буденної свідомості, але не наукового факту.

Наукові факти існують не самі по собі, елементи дійсності стають фактами, коли включаються в пізнавальну діяльність і фіксуються спеціальними засобами, тобто стають елементами знання.

Євген Винокуров точно помітив, що при аналізі поезії неможливо відобразити всю її глибину і тремтливість: " Трагедія того, хто пише про вірші, полягає в тому, що він не може говорити про алмаз, не перетворивши його спочатку в вугілля,і все, що він говорить, стосується, по суті, вугілля, хоча той, хто пише і думає, що в своїх міркуваннях змальовує алмаз". При аналізі факту існує зворотна ситуація, і драма полягає в тому, що тільки в діяльності дослідника графіт події стає алмазом факту.

В природничих науках усвідомлюється неможливість існування наукових фактів у чистому вигляді . "Результат експерименту ніколи не набуває характеру простого факту, який потрібно тільки констатувати. У викладі цього результату міститься деяка частка і витлумачення, отже, до факту домішані теоретичні уявлення," пише А. де Бройль.

Тільки на початкових описових етапах розвитку наук, етапах накопичування матеріалу, що спостерігається в ботаніці, зоології, географії, проста фіксація спостережень є метою досліджень. Але цей етап, можна сказати, є ще донауковим, підготовчим до формування науки. І вже класифікація матеріалу тісно пов'язана з теоретичними переконаннями і випливає з них, що наочно ілюструє історія систематик в геології, біології та інших науках.

З іншого боку, можна показати, що навіть і на цьому донауковому рівні фіксація спостережень (відкриття нового виду рослин, тварин або нового острова) є результатом теоретичної підготовки, порівнянь і обробки результатів. Пояснення отриманих емпіричних даних (протокольних даних), тобто, розкриття їхньої природи, сенсу, сутності є загальновизнаним завданням науки і може відбуватися такими способами:

виявленням структури об'єкта (його елементів і зв'язків цих елементів);

виявлення умов виникнення і функціонування об'єкта;

виявленням засобів реагування об'єкта на зовнішні впливи.

Саме такі пояснення перетворюють протокольні дані в емпіричні факти. Науковий факт тісно пов'язаний з дійсністю, він конкретний, виражає сутність явищ і є єдністю чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, є елементом емпіричного і включений до теоретичного знання. Науковий факт це сполучення, синтез теоретичних уявлень та емпіричних даних, ланка між теорією та емпіричною дійсністю.

У структурі наукового факту потрібно виділити, з точки зору функціонального розгляду, інваріантне ядро, що було б незалежним від теорії. Таке ядро може не виявлятися відразу, але саме воно робить факт фактом. Решта це вже не усунене риштування, понятійні експериментальні засоби. Інваріантним ядром наукового факту, отриманим зі спостереження небесних світил є, по-перше, рух небесних світил одне відносно одного; по-друге, розподіл світил за характером руху зірки і планети;, і по-третє, встановлення періодичності руху зірок і планет. Всі ці факти є не залежними від їх інтерпретації в міфологічній космології, системах світу Птолемея і Коперника.

У гносеологічній структурі наукового факту виділяються такі елементи:

об'єктивна складова, що є метою дослідження;

інформаційна складова (канал інформації до приймача інформації приладу);

складова, пов'язана не з приладами, а з методами спостереження і експерименту, включаючи залежність від суб'єкта дослідника;

теоретична навантаженість.

У зв'язку з цим повністю переглянуті уявлення про науковий факт, зафіксовані у неопозитивізмі.

У науковому факті безпосередньо фіксуються дані спостережень та експериментів.

Науковий факт об'єктивний.

Науковий факт абсолютний.

Науковий факт дискретний, виділений у просторі та часі.

Із сучасної точки зору все це виглядає зовсім інакше.

Науковий факт завжди опосередкований (мовою, минулим досвідом).

Опис ніколи не буває повним, він завжди має елемент суб'єктивності.

Науковий факт відносний.

Науковий факт не ізольований, він "вписаний" в середовище, це фрагмент континуума.






загрузка...
загрузка...