загрузка...
Loading...

Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 13. філософія та медицина

§1. Історія взаємовідносин філософії та медицини

Ще Гіппократ наголошував на необхідності зв'язку філософії та медицини. Лікарями і філософами були великі мудреці давнини: Піфагор, Емпедокл і друг Гіппократа Демокріт, що писав: "...лікарське мистецтво зцілює хвороби тіла, а філософія вивільняє душу від пристрастей".

До наших днів дійшли дані, що лікарем був святий євангеліст Лука.

Відомо, що Гіппократу належить вислів: "Лікар-філософ схожий на Бога". Необхідність тісного зв'язку філософії і медицини відзначали філософи Геракліт, Платон, Арістотель, Ф. Бекон, Кант, Гегель і відомі лікарі минулого Гален, Авіценна, Парацельс. "Душа, яка вмістила в собі філософію, не може не заразити своїм здоров'ям і тіло," писав М. Монтень.

В давнину медицина вже виділилася як область професійної діяльності, але як система знання вона в той час ще не була науковою теорією. Це не значить, що у лікаря того часу не було знань. Вони, певно, були, однак, в основному, емпіричні, практичні. Світогляд лікаря був філософським, перевага надавалася етиці. Внаслідок цього в перший дотеоретичний період медицини її етичний, ціннісний зміст виступає на перший план та існує нерозривно з філософськими уявленнями. Саме тому відомий давньоримський лікар Цельс писав: "Спочатку медична наука вважалася частиною філософії..." До того ж, часто філософ та лікар поєднувалися в одній особі. Чимало відомих філософів були лікарями: Аль-Кінді, Ібн-Сіна, Ібн-Рушд, Ар Разі, Дж. Локк. В середньовічних ісламських університетах в Андалузії курси філософії та медицини були об'єднані під однією назвою хікма (мудрість).

В цей період філософія та медицина були єдині, неподільні в теоретичному відношенні. І якщо природничо-наукові уявлення давніх викликають зараз тільки історичний інтерес, то їхні етичні погляди цілком актуальні. Уявлення Епікура про щастя, стоїків про гідність, кініків про свободу не втратили свого значення так само, як і етичні принципи медичної діяльності, сформульовані в Клятві Гіппократа.

Таким чином, передусім, етична, деонтологічна проблематика об'єднувала філософію і медицину в давності.

Найдавніші тексти Ассірії та Вавілонії донесли до нас уявлення про джерело хвороб, що цілком відповідали існуючим поглядам на світ. За цими поглядами, є три основні причини хвороб: проникнення в тіло злих духів, вплив небесних світил і стан людської крові. Відповідно до цього, лікування полягало у вигнанні злих духів, молитвах богам і в різноманітних процедурах (масажі, обкурюванні травою і утиранні нею, хірургічних операціях). Що ж стосується уявлень про захворювання і здоров'я, то вони будувалися не на основі медичних, або, ширше,

біологічних знань, а на основі існуючого загального світогляду, під впливом якого за допомогою понять, уявлень та ідей будувалася модель хвороби. Першою такою моделлю була магіко-анімістична модель, що, напевне, виникла разом з міфологічним світоглядом і зафіксована в найперших, писемних джерелах, які дійшли до нас, клинописних написах на глиняних таблицях. До речі, саме в цей час виникає символ медицини зображення бога медицини Нінгішзідда у вигляді змії, що обвиває жезл і уважно, не кліпаючи, стежить за правильністю дій лікаря. Цей жезл був емблемою, свого роду дипломом, що засвідчував кваліфікацію лікаря, який він завжди мав при собі, відвідуючи хворих.

В античні часи філософія підносилася над медициною, оскільки вона, на думку Платона, Арістотеля, Демокріта, Гіппократа, вивчала глибинні, розумодосяжні сутності життя, здоров'я і хвороби як вічні й абсолютні істини. Сама ж медицина може отримати тільки окреме і відносне знання, істинне тільки тією мірою, якою воно відповідає філософії.

В цих натурфілософських рамках формуються перші уявлення про сутність захворювань і здоров'я, наприклад, гуморалізм. Послідовник Емпедокла Гіппократ вважає, що здоров'я і хвороба визначаються правильним (кразією, кресисом) або неправильним (дискразією, дискресисом) поєднанням чотирьох соків (гумором) організму: крові (сангве), слизу (флегма), жовчі (схоле) і чорної жовчі (мелане схоле). Вони відповідають чотирьом першопочаткам Емпедокла (вогню з центром у серці, землі з центром у мозку, повітрю з центром у печінці і воді з центром у селезінці).

У Парацельса вся природа населена злими духами, що розташовуються у хворої людини в шлунку, і для виліковування необхідно допомогти верховному життєвому духу (цілющій силі).

Як розлад тіла, здатний впливати на його душу, розумів хвороби Фома Аквінський. Тар спекулятивно-філософські моделі захворювань ґрунтуються на натурфілософських уявленнях про дійсність, її устрій і діючі в ній сили. Не було зв'язку з даними спостережень, а істина розумілась схоластично як відповідність певним уявленням, парадигмі, як ми сказали б тепер.

Прибічниками медичної натурфілософії були не тільки Гіппократ і Арістотель, а й Ібн-Сіна, Ібн-Рушд, Гуфеланд, Вирхов та ін.

Звільнення науки від натурфілософії відбувається поступово та поетапно: спочатку одержує самостійність емпірична основа природничих наук, а теоретичні побудови зберігають вплив натурфілософії. Невипадково назви праць найвидатніших учених включають в себе слово "філософія" («Філософія зоології» Ж. Ламарка, «Філософія ботаніки» К. Ліннея, «Математичні начала натуральної філософії» І. Ньютона).

У XIX ст. О. Конт висуває мету — звільнити науку від філософії і на теоретичному рівні. Однак досягти такої мети не вдалося, оскільки співіснування і співробітництво необхідне обом. Звільнитися ж від натурфілософії вдалося, що і стало могутнім фактором подальшого розвитку наукових теорій, обґрунтованих і верифікованих, на відміну від суто умоглядних (спекулятивних) концепцій. Водночас, не можна не помітити, що теоретичне мислення природознавства є, здебільшого, продовженням і розвитком натурфілософських підходів і засобів, а сама натурфілософія була колискою теоретичного природознавства.

Що ж стосується медицини, то такий процес відбувався на інших засадах. Емпіричний базис медицини почав формуватися ще у давнину, проте звільнення від умоглядних концепцій в теорії відбувалося пізніше, ніж в природознавстві, повільніше і в м'якших формах, що було викликано зазначеною вище близькістю медицини та філософії, спорідненістю їхнього об'єкта і свого роду взаємодоповненням.

Цей процес не можна вважати завершеним, оскільки формування медицини як теорії ще продовжується. З іншого боку, в основних рисах теорія медицини, безсумнівно, існує. Більше того, прагнення до теоретизації, як і існування конкуруючих теорій, є характерною рисою сучасної медицини.

Медицина, аналогічно науці, має три сторони:

медицина як професійна діяльність;

медицина як соціальна організація;

медицина як система знань.

До вищезгаданого можна додати, що, на відміну від науки, що почала формуватися як система знань і лише зовсім нещодавно стала масовою професією, медицина спочатку і дотепер існує як одна з важливих, а можливо, і найважливіша та найшанованіша професія, діяльність в якій часто буває не алгоритмізованою і є високим мистецтвом.

Що стосується соціальної організації медицини, то вона існує в трьох основних варіантах (державна, страхова і приватна) та в різних комбінаціях цих варіантів.

Загалом у взаємовідносинах філософії і медицини молена виділити три етапи.

Синкретичний: злитість філософського і медичного знання при спрямованості практичної діяльності медика на людину, яка розуміється в магічному або натурфілософському дусі (тобто, дуже спрощено і без емпіричних підстав).

Позитивістський: відокремлення медицини від філософії і спеціалізація медичної діяльності на лікуванні захворювань. Роль філософії при цьому починає відігравати загальна патологія.

Новий синтез, у зв'язку з теоретизацією медицини і виникненням цілого спектру біоетичних проблем.

Такий поділ відповідає етапам світоглядного спрямування в історії (за В. І. Шинкаруком) за віссю "людина — світ — світ людини".

Останній етап припускає багатогранний підхід з використанням всього різноманіття гуманітарного і природничо-наукового знання та викликає необхідність спеціального філософського аналізу медицини на основі їхнього співробітництва і взаємозбагачення.

Для сучасних взаємовідносин філософії і медицини характерним є новий синтез, спрямований на подолання тенденцій позитивістського ізоляціонізму. При цьому завдання філософського аналізу — це світоглядне і методологічне осмислення ролі медицини в суспільстві, її об'єкта, предмета, специфіки медичної діяльності і медичного знання, засобів і методів медичного пізнання.

Інтерес філософів до медицини зростає у зв'язку з виявленими труднощами теоретизацїї медицини і новими проблемами етичного характеру.

На цьому етапі філософія вже не виступає як інстанція, що наказує і забороняє (тобто в ролі інтелектуального поліцейського), вона прагне осмислити специфіку медицини як виду діяльності і системи знання за допомогою арсеналу напрацьованих засобів і шляхом порівняння медицини з іншими областями діяльності та знання. Цим самим філософія спільно з медиками бере участь у становленні самосвідомості медицини, допомагає здійснитися її саморефлексії.






загрузка...
загрузка...