Посібник з філософії

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тема 13. філософія та медицина

§3. Сучасні теорії медицини

Значення охорони здоров'я в житті сучасного людства надзвичайно велике і продовжує зростати. Це викликано, по-перше, підвищенням життєвого рівня і можливостей суспільства збільшити частку ресурсів, що виділяються на охорону здоров'я, по-друге, збільшенням процесу зовнішніх несприятливих впливів на населення, а також істотним збільшенням вимогливості людей до якості свого здоров'я.

Насамперед, увага, що приділяється проблемі здоров'я, зафіксована у найавторитетніших міжнародних документах, в яких право на здоров'я належить до числа найважливіших прав людини. В преамбулі до статуту ВООЗ говориться, що "мати найвищий досяжний рівень здоров'я одне з основних прав кожної людини незважаючи на расу, релігію, політичні переконання, економічне і соціальне становище". Аналогічне положення включене в загальну декларацію прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи засоби до існування, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її самої та ЇЇ сім'ї..."

Це стимулює значне посилення уваги до теоретичних аспектів медицини. До того ж, в медицині вже накопичено достатньо матеріалу для того, щоб намагатися побудувати загальну медичну теорію, що охоплювала б не тільки механізм патології, але й етіологію, а також медико-біологічні та медико-соціологічні проблеми. Така теорія, за Ю. П. Лисициним, на книгу якого ми будемо спиратися в цьому параграфі, формується в наш час із шести основних напрямів:

теорії хвороб цивілізації;

екологічних концепцій;

етіологічного підходу;

вчення про стрес та адаптаційний синдром;

психосоматичної медицини;

неогіппократизму.

Ми не ставимо завдання критичного аналізу цих концепцій, що неможливо і недоречно у цій публікації, а лише прагнемо стисло ознайомити читача з основними положеннями сучасних теорій медицини, додавши до виокремлених Ю. П. Лисициним біоетику, що виникла в останні роки.

1. Теорія хвороб цивілізації

Сучасна цивілізація як форма спільної життєдіяльності людей, що базується на суспільному розподілі праці і використанні техніки та науки, певно, принесла людству багато плодів, проте у відповідності до відомої істини, що дарма нічого не буває, потрібно розраховуватися і за ці блага. Відбуваються індустріалізація, технізація, урбанізація, хімізація, а тепер ще й інформатизація, в результаті яких довкілля змінюється несприятливим чином.

Такі модифікації загальновідомі, і визнання їх ще не утворює теорії. Виникнення такого виду теорії пов'язане з доказом вирішального значення цих модифікацій в етіології найрозповсюдженіших захворювань (хвороб сторіччя), зі спробами виявлення закономірностей впливу факторів цивілізації на здоров'я населення і зі з'ясуванням внутрішнього механізму такого впливу. Безсумнівний вплив факторів цивілізації на захворюваність був встановлений ще в 30-ті роки XX ст., коли було виявлено, що в багатьох місцевостях Африки не було хворих на гіпертонію.

Найбільш виразно ситуація змальована відомим американським соціологом О. Тоффлером у книзі «Зіткнення з майбутнім»: "Хоча зміни є самою суттю життя, а життя — постійною адаптацією, наша здатність до пристосування має свої межі... За кожну зміну орієнтації, за кожну реакцію пристосування нам потрібно розраховуватися ціною зносу своїх фізичних і психічних механізмів". Результат можна охарактеризувати як фізичну та психічну недугу, що викликається перевантаженням фізичних адаптивних систем людського організму і психологічних процесів прийняття рішень. Простіше кажучи, шок від зіткнення з майбутнім — це реакція людини на надмірні перевантаження. Тоффлер підкреслює розвиток у людей агресивності, тривожності, схильності до немотивованих злочинів, апатії, депресії, різноманітних соматичних і психічних захворювань. Третя хвиля нових технологій (зразу ж за аграрною та індустріальною революціями) радикально змінює суспільство, перетворюючи його в постіндустріальне. Без відповідних радикальних демократичних реформ, вважає Тоффлер, людство очікують глобальні катаклізми.

У цих твердженнях мислителя вже намічене вихідне положення теорії про механізм хвороб цивілізації як протиріччя між бурхливими змінами умов його існування і не встигаючою за ними адаптацією. Існування певної межі адаптивних можливостей організму підтримується багатьма авторами, які пишуть на цю тему.

Іншою прийнятою багатьма позицією є визнання впливу факторів цивілізації, здебільшого, на зростання хронічних (ендокринних, нервово-психічних, серцево-судинних) захворювань, що загрожує дегенерацією всьому людству.

Велика увага приділяється не тільки фізичним факторам впливу, а й таким, як емоційна та соціальна невпевненість, конфлікти, ізоляція, втрата традицій, що викликає почуття тривоги, агресивність і соматичні захворювання. Захворювання розглядаються як наслідок інадаптації (порушення адаптації) завдяки дії фізичних та соціальних факторів.

Е. Хант та А. Дуссерт вирізняють такі стадії розвитку соціальної інадаптації.

Перша — латентна, протиріччя виникає в підсвідомості і може стати причиною різноманітних розладів — від неврівноваженості до неврозів.

Друга — виникає тривога, уявлення про навколишнє як про дивне, чуже, а згодом і вороже суб'єкту.

З'являється зворотна інадаптація, подальший розлад адаптації вже в результаті модифікацій, що відбуваються в суб'єкті, його психіці та поведінці. Два автори висловлюють парадоксальну думку: людина нервозна, не врівноважена буде менше відчувати розлад із зміненим середовищем, оскільки сама перебуває у нестабільному стані, а здорова, особливо чутлива та сприйнятлива, буде більше страждати від зворотної інадаптації, в результаті чого буде відбуватися "селекція навпаки" — зменшення здорових, які чинять опір, і збільшення кількості осіб з нестійкою нервовою системою і функціональними розладами. Так, наприклад, у сучасній війні швидше гинуть хоробрі та гідні, а залишаються боягузи, хворі та хитруни.

2. Екологічні концепції

Термін екологія (від гр. "ойкос" — будинок, житло; "логос" — поняття, думка, розум) став вживатися в сучасному значенні німецьким біологом Е.Геккелем (1834-1919 рр.) ще в 1862 р. Він розумів екологію як науку, що вивчає зв'язки живого організму із зовнішнім світом. Сам факт таких зв'язків був відомий здавна, але особливий внесок в їх пізнання зробив Ч. Дарвін, бо "боротьба за існування" включає в себе не тільки конкуренцію через природні ресурси, але й реакцію організму на різноманітний вплив середовища.

Зараз екологію розуміють ширше і, окрім загальної, вирізняють екологію людини, а в екології тварин і рослин вирізняють, окрім екології окремих особин, ще й екологію популяцій і співтовариств (біоценологію).

На важливість такого інтегративного підходу для медицини звертає увагу комітет експертів ВООЗ з вироблення міжнародних стандартів медичної освіти, який у своїй доповіді в 1962 р. зазначає: "...навчання профілактичній медицині базується на основній концепції людської екології (зв'язку між людиною і навколишнім середовищем)",

В 1921 р. Р. Парк вводить поняття людської екології, розглядаючи її як частину загальної екології, що вивчає людське суспільство. Тобто, це соціальна екологія, ключовим поняттям якої стає спільнота як єдність природного середовища і його мешканців (рослин, тварин та людей). Розподіл праці, характерний для: людського суспільства, уявляється як вид симбіозу.

Основа людської спільноти — "конкуруюче співробітництво", що складається з трьох процесів: адаптації, кореляції і конкуренції, які утворюють замкнуту екосистему (спільноту), де головне — конкуренція, що пом'якшується культурними обмеженнями. Конкуренція — аналог боротьби за існування, це сила, що визначає всі процеси в суспільстві. Вона виявляється через панування (домінування), що забезпечує порядок в спільноті. Через брак рівноваги в ній виникають конфлікти, що усуваються, коли гору бере співробітництво. Неважко помітити аналогію з ученням Г. Спенсера про суспільство як про надорганізм, який не має почуттів та індивідуального обличчя.

На основі цих уявлень заразі відбувається становлення медичної екології, яка асимілює коло питань медичної статистики, демографії, медичного обслуговування тощо, які вона прагне розглядати в єдиній системі, в їхньому взаємозв'язку.

Медична екологія як частина загальної екології розуміє патологію і, передусім, хвороби цивілізації як наслідок дезадаптації в процесі конкуренції. Так, Е. Роджерс, спираючись на визначення здоров'я ВООЗ, розуміє різноманітні явища — від розлучення і алкоголізму до безробіття і злиднів — як результат непристосованості до середовища.

Необхідність і доцільність подальшого розвитку загальної екології, екології людини (соціальної екології) і медичної екології випливає завдяки існуванню таких комплексних проблем, як визначення місця людини в біотехносфері і конкретній сукупності умов, необхідних для оптимальної життєдіяльності людини як біологічного виду і соціальної істоти.

3. Етологічний підхід

Слово етологія (від гр. "етос" — норов, характер, звичай; "логос" — думка, розум, поняття) в біологію введено Ж. Сент Ілером в 1859 р. і отримало розповсюдження в сучасному значенні — як наука про поведінку тварин — після виходу в світ праць К. Лоренца (1903-1989 рр.) і Н. Тінбергена (народ, в 1907 р.).

К. Лоренц ще в 30-ті роки висунув думку про існування у тварин (а пізніше й у людини) комплексів інстинктивних фіксованих рухів, які генетично задані і запускаються під дією ключового знаку середовища (релізера).

Особливе значення надається наступним факторам:

імпринтингу — фіксуванню навколишнього (особливо батьків) відразу після народження;

ритуалізації — процесу перетворення комплексів поведінки для виконання комунікації, наприклад, "танці" багатьох птахів;

зміщеної активності — діям, що не відповідають ситуації, наприклад, пошуки зернятка півнем під час паузи у бійці; такі дії дозволяють розрядити енергію або знайти вихід зі становища.

Етологи стверджують, що людина успадкувала від своїх тваринних предків не тільки морфологію, а й задані форми поведінки: агресивність, ритуали, захист території, а неможливість дотримуватись цих програм в умовах сучасного життя створює напруження.

Згодом на цій основі виникає соціальна біологія (соціобіологія, соціальна етологія, етологія людини), яка прагне не обмежуватися біологічними факторами, а надає більшого значення соціальним аспектам поведінки людини.

З позицій етології людини випробовуються вирішення різних питань теорії і практики медицини.

На основі досліджень співтовариств тварин етологи встановили наявність певної ієрархії у межах співтовариств, особливих програм територіальності і прив'язаності, а також наявність механізмів саморегуляції чисельності популяцій (зокрема у мишей, пацюків, оленів).

Як і представники напряму хвороб цивілізації, етологи вважають, що зростає невідповідність емоційно-інстинктивних форм поведінки людини і вимог її соціального оточення, що і є основною причиною хвороб сторіччя. Виокремлюють наступні негативні фактори:

скупченість населення у великих містах — викликає порушення традиційних зв'язків, внаслідок чого виникає анонімність, ізоляція, загубленість;

перевищення припустимої густоти населення — веде до порушення психологічної дистанції, а в результаті до — неврозів;

спеціалізація в професії — призводить до монотонності, перевтоми і вегетативних розладів;

деромантизація кохання — веде до перетворення його в секс тощо.

Дж. Грюн вважає, що придушення агресивності викликає гіпертонію, а міжособистісні конфлікти — інфаркти. Як вихід пропонується навчання переключенню і каналізації агресії в корисні або нешкідливі форми. Наголошується на позитивній ролі релігійних молитов і богослужінь як релаксаційних процедур.

К. Лоренц у своїй останній книзі «Задзеркалля» пише: "Прогресивний розклад нашої цивілізації є настільки патологічним за природою і настільки виявляє симптоми психічної патології, що стає категорично необхідним використати діагностичні засоби медичної науки для вивчення людської цивілізації і людської свідомості... Більшість психологічних порушень, що загрожують виживанню нашої цивілізації, стосується соціальної та моральної поведінки".

4. Вчення про стрес

Автор вчення про стрес Ганс Сельє народився в 1907 р. в Австро-Угорщині в сім'ї лікаря. Навчався в Празі, Римі і Парижі, з 1932 р. жив у Канаді.

У 1936 р. Сельє запропонував термін стрес (напруга) і концепцію, згідно з якою при будь-якому сильному впливі фізичних або психічних факторів виникають однотипні біохімічні модифікації, спрямовані на подолання дії цих факторів шляхом адаптації. Фактори, які викликають стрес, Сельє назвав стресорами, а сукупність змін, що відбуваються в організмі,— адаптаційним синдромом.

Учений наголошував на неминучому та необхідному характері стресу, називає його "загальним знаменником біологічної активності" і вирізняє нормальний, фізіологічний стрес (сустрес) та болісний, патологічний (дистрес).

Загальний адаптаційний синдром має три стадії: тривогу, резистентність (опір), виснаження. При цьому відбувається ряд гормональних змін, передусім, в діяльності гіпофізу і кори наднирників.

Стресори і стреси поділяються на фізіологічні (під дією холоду, спеки, травм, фізичної напруги, голоду) і психологічні. Психологічні, в свою чергу, поділяються на емоційні (при конфліктах, небезпеці, образі, загрозі, радощах) та інформаційні (коли необхідно у стислі терміни переробити велику кількість інформації і прийняти відповідне рішення).

Під час стресу змінюється перебіг психічних процесів, емоцій, рухова і мовна поведінка. Без певного рівня стресу неможлива жодна діяльність, повне звільнення від стресів означає смерть. Однак, якщо інтенсивність стресів надмірна або гормональна реакція на них неадекватна, знижується опір організму і можуть виникати серцево-судинні, ниркові, алергійні, шлунково-кишкові і психічні захворювання. Причина таких захворювань не стільки в зовнішніх впливах, скільки в помилковій адаптації. Пізніше Сельє додає ще запальні захворювання шкіри та ока, сексуальні розлади, хвороби обміну речовин, онкологічні тощо.

Найважливішого значення набуває характер адаптаційного синдрому, пов'язаного з нервовою системою і психікою. Активний пошук виходу із ситуації, загальний мажорний настрій підвищують стійкість організму. І навпаки, пасивність може призвести до переходу фази опору в фазу виснаження і згодом до захворювання.

З метою уникнення дистресів Сельє висуває принцип альтруїстичного егоїзму. Він вважає, що егоїзм, або себелюбність, — це особливість всього живого: від мікроба і до людини всі повинні захищати своє життя, свої інтереси. І потрібно з'єднати життєву енергію егоїзму з альтруїзмом, прагненням робити добро оточенню. Людині слід чинити так, щоб оточуючі полюбили її, ставилися до неї доброзичливо, потрібно "заслужити любов ближнього". Дотримуючись цього, людина викликає доброзичливе ставлення оточуючих, навколо неї створюється атмосфера, сприятлива для и плідної діяльності, успіху, безпеки, а головне, сприятлива для збереження і зміцнення її здоров'я.

"Я сам,пише Г. Сельє,наскільки міг, намагався дотримуватись філософії "заслужи любов ближнього", і це зробило моє життя щасливим. Треба чесно зізнатися: озираючись на минуле, я бачу, що не завжди був на висоті. Але мої невдачі були викликані моїми особистими недоліками, а не про рахунками філософії. Винахідник надшвидкісного гоночного автомобіля не завжди найкращий гонщик".

5. Психосоматика

Поняття психосоматики має два основних значеннях. У широкому значенні це визнання існування та взаємозв'язку в людині двох підсистем: соматичної і психологічної. Психосоматика у вищезгаданому розумінні має надто давнє походження. В найдавніших пам'ятках медицини «Аюрведа» (Індія) і «Ней-Цзин» (Китай) уже відзначається роль емоцій у виникненні і ході захворювань. Про це знали давньогрецькі лікарі та Ібн-Сіна, який, виходячи з психосоматичного розуміння хвороб, говорив, що перше знаряддя лікаря слово (друге рослина, а третє ніж). В цьому сенсі психосоматиками були М. І. Пирогов, І. П. Павлов, В. М. Бехтерев, І. М. Сеченов, С. П. Боткін та інші.

У вужчому, сучасному розумінні психосоматикою називають напрям в теорії медицини, який виник в 30-ті роки XX ст. (хоча сам термін застосовувався ще в XIX ст.). Найвідомішим представником цього напряму став Ф. Александер. Він вбачає витоки психосоматики у філософії Платона, Арістотеля, Аврелія Августина та Фоми Аквінського.

Сучасна психосоматика спирається на постулати фрейдизму про детермінуючу роль несвідомого і виникнення внутрішньоособистісних конфліктів при витісненні бажань, що пригнічуються. До цього додається ще визнання ролі конфліктів особистості з оточенням у виникненні захворювань.

Бурхливий розвиток цивілізації викликає, за Ф. Александером, конформізм і деперсоналізацію. Конформізм це реакція пристосування, згоди на дедалі більший тиск довкілля на людину. Вона веде до втрати власного "Я" і стає причиною виникнення страху і збентеженості, внутрішнього протесту проти втрати своєї індивідуальності.

Відбувається соціальна дезадаптація людини, що пояснюється чим раз більшою невідповідністю біологічних, глибинних потягів особистості, які не змінилися за час розвитку цивілізації, і кардинальних перетворень соціального середовища та всіх навколишніх умов. Внаслідок цього організм виробляє чим раз більше захисних (компенсаторних та адаптивних) механізмів.

В основі адаптації Ф. Александер вирізняє три динамічних принципи: стабільності, економічності і надлишку енергії. Принцип стабільності припускає поведінку, спрямовану на задоволення потреб. Принцип економічності спрямовує організм на збереження оптимальних умов життя за мінімальних витрат енергії. Принцип надмірної енергії спрямований не на гомеостаз, а на зростання, на майбутнє, на втілення потенцій і виявляється в творчій діяльності, а також частково у грі, фантазії та еротиці.

Конформізм і деперсоналізація пригнічують здібності і бажання займатися творчістю, призводять до байдужості і нудьги, в яких Ф. Александер бачить загрозу всій західній цивілізації.

Застосовуючи ці погляди до медицини, психосоматики вбачають у хворобах форму захисту від соціальних конфліктів. Вони вважають, наприклад, що більшість серцево-судинних захворювань викликана підсвідомим емоційним конфліктом, причому хвороба виступає як засіб уникнення цього конфлікту. Захворювання може бути також виявом придушення агресії.

Більшість психосоматиків уявляють соматизацію негативних емоцій як своєрідну мову органів. Людина не може виразити свої почуття словами (у таких пацієнтів слабкий зв'язок центрів нервової системи, підкоркових утворень і раціональної сфери), тому емоції використовують патологічні процеси в органах для того, щоб заявити про себе. Так, внаслідок не задоволених бажань виникає діабет, внаслідок стримування агресивності — гіпертонія.

Концепції психосоматики, як і її основа — фрейдизм, значною мірою умоглядні, їх важко верифікувати. Проте вони, безумовно, заслуговують на увагу та вивчення.

Позитивними рисами таких поглядів є опора на психосоматичну цілісність організму, наголошування на необхідності глибокого вивчення особистості пацієнта, прагнення до розгорнутого діагнозу та індивідуального підходу з урахуванням спадковості і соціального оточення. Психосоматиками накопичений значний емпіричний матеріал про зв'язок різних емоцій і захворювань.

6. Неогіппократизм

Заклик "Назад до Гіппократа!" з'явився ще на початку XX ст.

Гіппократ, його учні і послідовники висунули багато філософських та етичних ідей, але найбільший його внесок — у створенні наукового підходу до хвороб та їх лікування. Будучи другом Демокріта і послідовником Геракліта, Гіппократ розглядав всю природу і організм людини як єдине ціле і, фактично, виходив з принципу "лікувати не хворобу, а хворого". Він виявляв зовнішні і внутрішні причини хвороб, бачив їх у природних факторах. Гіппократ вперше створив

цілісне вчення про діагностику, симптоматику і прогнозування, і взагалі про здоров'я і хвороби, синтезував всі існуючі на той час знання:

розглядав людину в єдності з навколишнім природним і соціальним середовищем;

розглядав людину як цілісність в єдності її фізичних і психічних якостей;

спрямовував увагу не тільки на осмислення хвороб, але й на здоров'я;

прагнув до індивідуального підходу до пацієнта і, як крок в цьому напрямку, виділяв типи статури та темпераменту;

в лікуванні вважав необхідним допомагати природі і не припускати брутального втручання у природні процеси;

надавав величезного значення поведінці і моральному обличчю лікаря. Чудово перегукуються з ідеєю Гіппократа про обов'язок лікаря допомагати природі думки Г. С. Сковороди.

- Не заважай тільки їй (природі), а якщо можеш, відвертай перешкоди і неначе дорогу їй очищай: воістину сама вона чисто і вдало вчинить... Яблуню не навчай родити яблука, вже сама натура її навчила... Вчитель і лікар — не тільки вчитель і лікар, а служитель природи, єдиної та істинної лікувальниці і вчительки.

Г. Сковорода

Все це було значною мірою втрачено або ж відійшло на другий план із розповсюдженням ідей Парацельса, Вирхова, Єрлиха про доцільність швидкодіючих кардинальних засобів у лікуванні (виник навіть такий вислів, що ми живемо у вік дедалі безпечнішої хірургії і чим раз небезпечнішої терапії). Із розповсюдженням вузької спеціалізації у наш час накопичилося багато негативного, що викликає невдоволення сучасною медициною:

цілісна людина вже не є об'єктом розгляду лікаря — вузького фахівця; розпадаються на ізольовані сфери не тільки фізичне і психічне, але й безліч різноманітних аспектів організму;

взаємовідносини особистості з навколишнім вже не є предметом вивчення;

медицина левову частку уваги і засобів приділяє патології, хворобам, а не нормі та здоров'ю;

завдання індивідуального підходу взагалі знімається з порядку денного і обмаль уваги приділяється типології;

у лікуванні перевага надається кардинальному втручанню, сильнодіючим засобам (нерідко рекомендується вживання декількох сильнодіючих препаратів протягом тривалого часу);

у зв'язку зі всім цим обмежується поширення теплих, майже родинних взаємовідносин лікаря і пацієнта.

Ідеї Гіппократа, заклик М. Мудрова "лікувати не хворобу, а хворого" зависають у повітрі. Нерідко вже й хвороба розглядається частинами.

В цих умовах прагнення повернутися назад до основоположних ідей Гіппократа стає дуже своєчасним, і його можна сформулювати інакше: "Вперед до Гіппократа!"

Представники неогіппократизму (Н. Пенде, М. Мартіні, А. Кавадіас та ін.) закликають до поєднання всіх методів лікування, до повернення в медицину цілісної особистості пацієнта. Особливий наголос на цьому роблять прибічники холістичної медицини (М. Лаппе, Н. Берлінер, І. Салмон і. т. д.), яку можна розглядати як сучасний етап неогіппократизму. Н. Берлінер та І. Салмон пишуть: "Саме при вивченні хронічних захворювань, так званих хвороб цивілізації, відбувається зіткнення з неефективністю наукової медицини. Починаючи з 1960 р., загальне розчарування в медицині стає помітним... Медицина не є ефективним засобом проти провідних причин смертності..." Прибічники холістичної медицини прагнуть подолати дегуманізацію медичної практики, виходять з необхідності всебічного вивчення пацієнта, його спадковості, фізичних і соціальних умов життя, характеру і психологічних властивостей, розглядаючи його як єдність тіла, розуму і духу. Вони вважають доцільним синтез методів наукової, народної і східної медицини і застосування "м'яких" засобів впливу з мінімальним терапевтичним впливом.

Представники неогіппократизму, включаючи і холістичну медицину, бачать вихід зі становища в поверненні провідної ролі в медицині лікарю загальної практики — домашньому, родинному лікарю. Вже є досвід роботи таких лікарів бригадним методом, коли декілька чоловік працюють в одному кабінеті, обладнаному діагностичною та лікувальною апаратурою, допоміжним персоналом і терміналом комп'ютера, який дозволяє зберігати історії хвороб, одержувати діагностичні і терапевтичні консультації. Робота в такому кабінеті поєднується з відвіданням "своїх" сімей вдома.

У резолюції І Міжнародного конгресу неогіппократичної медицини ставиться завдання: "Забезпечити збереження домашнього лікаря". Припускається, що лише домашній лікар — це істинний лікар, здатний пізнати сомато-психічні особливості пацієнта, встановити порозуміння і довіру. Більше того, неогіппократики вважають, що саме домашній лікар у змозі відповісти на настійні соціальні вимоги сучасності. Саме він покликаний відіграти провідну роль у профілактиці, санітарній освіті, бути соціальним працівником, особливо у сільській місцевості. Такий лікар — "цілитель, друг і порадник декількох поколінь сім'ї" — повинен готуватися спеціально в медичних вузах як особистий лікар, як лікар, що може знайти індивідуальний підхід до людини, знає минуле своїх пацієнтів і, певною мірою, регулює взаємини в сім'ї, її соціально-психологічну атмосферу.

Все це вимагає істотно іншої підготовки, швидше, гуманітарної та соціально-психологічної. Загальний висновок багатьох фахівців такий: родинний лікар — це лікар завтрашнього дня.

Це, звичайно, не означає, що не потрібні вузькі фахівці, але їх зусилля повинні поєднуватися із зусиллями лікарів загальної практики. Замінити останніх вони не можуть.

Дотримуючись гіппократівських традицій, неогіппократики значну увагу приділяють типології. Н. Пенде як ілюстрацію основ біотипу пропонує чотиригранну піраміду, основу якої становить спадковість, а чотири грані відповідають чотирьом аспектам біотипу: морфологічному, функціональному, інстинктивно-чуттєвому та інтелектуальному. Такий багатомірний підхід дозволяє уникнути знеособлення і стандартності. Такою ж багатомірною уявляється і відома класифікація темпераментів У. Шелдона, в якій використані як морфологічні, функціональні, так і психологічні та соціальні характеристики.

В цілому, неогіппократичний підхід видається обґрунтованим і доцільним у сучасних умовах при обов'язковому поєднанні його з вузькою спеціалізацією і приладовими методами досліджень, але практичне здійснення його йде надто важко завдяки існуванню як зовнішніх (соціальних), так і внутрішньо-медичних причин. Але рух у цьому напрямку, безсумнівно, необхідний, лише він в змозі відвернути кризу дегуманізації медицини, що насувається.

7. Біоетика

Біоетика, як вже зазначалося, виникає як спроба відповіді на появу багатьох нових актуальних етичних проблем, що з'явилися в медицині у зв'язку з новими медичними технологіями. Ще декілька десятиріч тому зміст медичної етики вичерпувався двома проблемами: по-перше, правилами поведінки медичного персоналу по відношенню до пацієнтів і, по-друге, правилами взаємовідносин в медичній корпорації.

Радикальному перегляду підлягають традиційні проблеми: взаємовідносини "лікар — пацієнт" (див. тему 13, підпараграф «Медицина як діяльність») і проблема смерті (див. розділ «Нові аспекти проблеми життя та смерті», тему 9 «Проблема людини у філософії»).

Виникає багато нових проблем. Найважливішого значення набуває розподіл ресурсів, що завжди обмежені (в США гемодіаліз при нирковій недостатності коштує 20 000 $ в рік на людину, а кількість таких хворих перевищує 10 000 осіб), а також проблеми, пов'язані із трансплантацією органів, штучним відтворенням людей, евтаназією, експериментами на людях, генною інженерією та правами пацієнта.

Все це призвело до необхідності комплексного підходу до зазначених проблем і, передусім, до необхідності інтеграції теоретичної медицини і філософії.

Сам термін "біоетика" був вперше застосований американським біологом В. Р. Поттером у 1972 р. Він поставив завдання з'єднати сучасне біологічне і медичне знання із загальнолюдськими цінностями і завдяки цьому закласти основи наукового гуманізму як важливої складової нової культури.

Здійснюються спроби для формування цього нового напряму думки поза будь-якою філософською традицією шляхом виведення ціннісних норм з відповідей на три запитання:

Які знання дасть нам минуле?

Яких дій вимагає сьогодення?

Які наслідки наших вчинків для майбутнього ?

Формулюється своєрідний головний етико-деонтологічний принцип — "генетичний імператив": "роби так, щоб максимально збільшувати тривалість життя і відтворення всіх індивідів".

Окрім цього надто широкого та інтегративного підходу, у якому у словосполученні "біоетика" наголос робиться на "біо", розвивається напрямок, що розглядає біоетику як певне розширення традиційної медичної етики, і тоді акцент падає на "етику", що ґрунтується на єдиних загальнолюдських нормах моралі (прибічники такого розуміння нерідко замість терміна "біоетика" використовують термін "біомедична етика").

У зв'язку з таким зростанням важливості етичних проблем та інтересу до них інтенсифікується дослідження традиційних проблем етичної теорії, основ етики.

У теорії моралі існують два основні напрями, дві школи. Утилітаристська (представниками якої є І. Бентам, Дж. С. Мілль) вважає метою моральної поведінки людей корисність, а ідеал бачить в "найбільшому щасті найбільшої кількості людей". Критерій моральності при такому підході — користь, вигода, задоволення, добро і щастя.

Інша точка зору належить І. Канту, який вважає головним в моральності не користь, а відповідність моральному обов'язку, моральним принципам і, передусім, категоричному етичному імперативу — обов'язковій для всіх нормі, на відміну від максими — особистого принципу: чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти у той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом. У Канта є інше формулювання цього основного закону етики: чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-якого іншого, як до мети, і ніколи б не ставився до нього тільки як до засобу.

Неважко побачити, що в багатьох випадках, що розглядаються в біоетиці, ми маємо справу із застосуванням цих двох підходів. Так, супротивники евтаназії дотримуються принципу не заподіяння шкоди всупереч очевидній економічній недоцільності, практичній нездійсненності і волаючій антигуманності збереження життя пацієнтів у вегетативному стані. А прибічники евтаназії, виходячи з аналізу такої ситуації, надають перевагу "користі" для суспільства, рідних і самого пацієнта, але всупереч традиційному принципу "не зашкодь".

Значного розвитку набуває прикладна біоетика, дослідження нових проблем різноманітних галузей медичної практики, а також дослідження старих проблем з нових позицій, особливо абортів і нових репродуктивних технологій, етичних проблем сучасної психіатрії, трансплантації органів і експериментів за участю людей і тварин.

Категорично проти абортів, розглядаючи їх як навмисне вбивство людини, виступає католицька церква. Багато громадських організацій підтримують цю позицію, називаючи плід "ненародженою дитиною", яка має всі права людини. Прибічники абортів також виступають під гаслом захисту прав людини, але з точки зору прав жінки. Безперечна істина, як видно, в тому, що слід або виношувати дітей, або не зачинати їх. А тому аборти, як правило, не повинні допускатися. Це величезне зло, масові вбивства невинних істот без суду і слідства, вони отруюють всю атмосферу суспільства.

Щодо психічних захворювань, то тенденція спрямована на забезпечення об'єктивності діагнозу при розгляді душевного захворювання як об'єктивної дисфункції особистості, її поведінки і почуттів. Спостерігається відхід від позицій "антипсихіатризму", коли під тим же гаслом захисту прав людини, маси серйозно хворих людей були кинуті напризволяще, вешталися по світах та гинули.

Дедалі гострішими та складними стають проблеми, пов'язані із трансплантацією органів: визначення моменту смерті, етичності використання органів трупів, продажу органів, використання тканин зародків тощо. Припускається, що в усіх випадках потрібно дотримуватися трьох принципів: добровільності, альтруїзму та незалежності.

Істотно відрізняється від цих, в основному ще не вирішених проблем, ситуація з біолого-медичними дослідженнями. Сучасний підхід закріплений у Токійській декларації Всесвітньої медичної асоціації від 1975 р., в якій визнається право дослідника на біомедичний експеримент, в тому числі і на людях, але з дотриманням ряду правил, і при тому, що водночас проголошується право суспільства на етичний аудит за плануванням, перебігом і результатами досліджень. Піддослідними можуть бути тільки добровольці або здорові, або такі, з хворобою яких експеримент не має видимого зв'язку.

Вироблені наступні основні правила при експерименті з участю людей:

обов'язкове обґрунтування цієї участі;

фіксація мети і перебігу експерименту;

досліджувані повинні мати повну інформацію про мету, засоби, ризик і хід експерименту на всіх його етапах;

за будь-якої ситуації інтереси людей-учасників вважаються більш прийнятними щодо всіх інших;

всі матеріали, отримані поза Токійською декларацією або без відповідного дозволу, не повинні оприлюднюватись і використовуватися.

Правила при експериментах над тваринами:

повинна бути обґрунтована необхідність використання тварин;

кількість тварин повинна бути мінімальною;

в гострому експерименті обов'язкове знеболення;

після закінчення експерименту щодо тварин з функціональною недостатністю або таких, що страждають від болю, повинна бути застосована евтаназія. Слід зазначити, що у провідних медичних навчальних закладах (медичних інститутах, університетах, коледжах) вже багато років викладають спеціальні курси з біоетики, які включають в себе лекційні цикли і практичні заняття.

Розробка теоретичних проблем біоетики здійснюється спільно з такими організаційними заходами, як створення регіональних етичних комітетів, що на місцях впроваджують досягнення біоетичної думки і, з іншого боку, ставлять перед теоретиками проблеми, які виникають в сучасній медичній практиці.

На закінчення слід додати, що всі розглянуті варіанти теорій медицини мають свої позитивні сторони і повинні розглядатися як взаємодопоміжні. Побудова єдиної загальної теорії— це справа майбутнього. Точніше кажучи, можливість створення такої інтегральної медичної теорії стає дедалі реальнішою, тобто ймовірність її виникнення зростає.

Контрольні питання:

1. Три етапи взаємовідносин філософії і медицини.

2. Специфіка лікарської діяльності.

3. Патерналістська модель взаємовідносин лікаря і пацієнта.

4. Сучасна модель взаємовідносин лікаря і пацієнта.

5. Три основні принципи взаємовідносин лікаря і пацієнта.

6. Три ознаки нозологічної одиниці.

7. Специфіка медичного знання.

8. Класифікація медичних наук (4 основних розділи).

9. Характерні риси сучасного медичного знання.

10. Визначення здоров'я ВООЗ при ООН.

11. Здоров'я людини та її права.

12. Основні теорії сучасної медицини.

13. Три стадії загального адаптаційного синдрому (за Г. Сельє).

14. Основні ідеї Гіппократа.

15. Недоліки сучасної медицини.

16.Нові етичні проблеми медицини.






загрузка...





загрузка...