РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 3

 

РЕЛІГІЯ ДЕРЖАВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

3.1 Релігія Близького Сходу

Релігійна система стародавньої Месопотамії

 

Протягом довгого часу в Дворіччі Тигру й Євфрату йшов процес відмирання одних божеств і культів й возвеличення інших, обробки й злиття міфологічних сюжетів, зміни характеру й вигляду тих богів, яким належало піднестися й стати загальними (як правило, їм приписувалися діяння й заслуги тих, що залишалися в тіні або вмирали в пам'яті поколінь). Результатом цього процесу було складання релігійної системи в тій її формі, як вона дійшла до наших днів за збереженими текстами й даними археології.

Релігійна система несла на собі помітний відбиток реально існуючої в тому регіоні соціально-політичної структури. В Месопотамії з її численними державними утвореннями, що змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилонія), не було сильної стабільної державної влади. Тому, хоча час від часу певні таланисті правителі (Гудеа, Саргон Аккадський, Хаммурапі) досягали немалої влади й визнаної потуги, централізованих деспотій в цьому регіоні, як правило, не було. Очевидно, це дало взнаки й в зафіксованім релігійною системою статусі месопотамських правителів. Зазвичай вони не йменували себе (і їх не йменували інші) синами богів, а їхня сакралізація практично обмежувалась наданням їм прерогатив первосвященика або визнанням за ними права на безпосередній контакт з богом (збереглися обеліски, де зображені верховні боги, напр. Шамаш — бог Сонця в Ассирії, які вручають царю, напр. Хаммурапі, символи верховної влади, закони, природні ресурси тощо). Ступень сакралізації, якщо спробувати виміряти його в абсолютних цифрах, не перевищував двох третин. Згадайте, що про Гильгамеша в епосі говорять: «Бог він на дві третини, людина ж — однією...»

Цей порівняно невисокий ступень централізації політичної влади й відповідно обожнювання правителя сприяв тому, що в Месопотамії порівняно легко, без запеклого суперництва (як це було в Єгипті) уживалися один з одним численні боги з присвяченими їм храмами й жерцями, що їх обслуговували. Міфологія зберегла відомості про шумерський пантеон, що існував вже на ранніх щаблях цивілізації й державності в Месопотамії. Головними вважалися бог неба Ан і богиня землі Кі, які породили могутнього бога повітря Енліля, бога води Еа, якого часто зображали у вигляді людини — риби, Енкі — володаря підземних прісних вод і світового океану (пізніше, божество мудрості), що він створив людину; Інанну — богиню війни й плотського кохання; Намну — бога Місяця; Нінгірсу — бога-войовника та ін. Всі ці та багато інших богів і богинь вступали один з одним у складні відносини, трактування яких з часом змінювалось і в залежності від зміни династій й етносів (семітські племена аккадців, що змішалися з давніми шумерами, принесли із собою нові міфологічні сюжети).

Більшість шумеро-аккадо-вавилонських богів мали антропоморфну зовнішність і лише нечисленні, як Еа (напівриба) або Нергал (напіворел), несли на собі зооморфні риси, своєрідне нагадування про тотемістичні уявлення далекого минулого. До числа священних тварин месопотамців належали бик та змія: у міфах часто богів і героїв йменували «могутніми биками», а змія шанувалася як втілення жіночого єства.

Незважаючи на наявність верховного бога, його владу доволі часто оспорювали інші боги. Так шумерський Енліль не мав абсолютної влади: сім пар великих богів (багато хто з них вшановувався й як зірка чи планета Сонячної системи), його родичів, часами зміщували його з посади, запроторювали у підземне царство за провини тощо. Підземне царство — це царство мертвих, де володарює жорстока й підступна богиня Ерешкигаль, яку зумів угамувати лише бог війни Нергал, ставши її чоловіком. Всі великі боги пантеону Дворіччя були безсмертними, тому вони, навіть якщо потрапляли у підземне царство, поверталися звідти після низки пригод. Але люди, на відміну від них, смертні, отже їхній жереб після смерті — вічне перебування у похмурому царстві мертвих.

Життя і смерть, царство неба і землі й підземне царство мертвих — ці два начала чітко протистояли в релігійній системі Дворіччя. І не тільки протистояли. Реальне буття землеробів з їхнім культом родючості й регулярної зміною сезонів, чергуванням природи, що циклічно прокидається й помирає, не могло не привести до уявлення про тісний й взаємообумовлений зв'язок між життям і смертю, вмиранням й воскресінням. Хай люди й смертні та ніколи не повертаються з підземного царства. Але природа безсмертна! Вона щороку народжує нове життя, мов би воскрешаючи її після мертвої зимової сплячки. Саме цю закономірність природи й повинні були відобразити безсмертні боги. Тому не дивно, що одне з центральних місць в міфології месопотамців зайняла історія про смерть і воскресіння Думузі (Таммуза).

Богинею любові та родючості в Месопотамії була красуня Інанна (Іштар), богиня — покровителька міста Урук, де на її честь було збудовано храм (щось на кшталт храму любові) з жрицями і храмовими служницями, що вони дарували будь-кому свої пестощі (храмова проституція). Сама богиня теж дарувала свою любов багатьом, і людям і богам, але найвідомішою була її любов до садівника Думузі. Доволі популярна на Близькому Сході, ця історія мала свої варіанти й спекулятивний розвиток в регіонах. Шумерська версія подавала історію шлюбу Інанни з Думузі, якого вона згодом принесла в жертву богині Ерешкігаль аби самій звільнитися з похмурого царства мертвих. У вавилонській версії Думузі постає не лише чоловіком, а й братом Іштар, і гине на охоті. Аби його оживити Іштар сходить у царство мертвих, де її заточує мстива Ерешкігаль, через що перестає родити природа. Боги, стурбовані природним катаклізмом, вимагають звільнити Іштар, яка виходить на землю з судиною живої води, дякуючи якій і воскрешає померлого Думузі.

Історія досить промовиста: Думузі як втілення родючості природи, гине і воскресає завдяки богині родючості, яка перемагає смерть. Символіка доволі очевидна, хоч і з'явилася вона не відразу, а шляхом поступової трансформації початкового міфологічного сюжету.

Міфологія Месопотамії багата й досить різноманітна. В ній можна знайти і космогонічні сюжети, історії про створення землі та її мешканців, зокрема виліплених з глини людей, і легенди про подвиги великих героїв, перш за все Гільгамеша, в, нарешті, розповідь про всесвітній потоп. Славетна легенда про великий потоп, пізніше широко розповсюджена поміж різних народів, що увійшла у Біблію й була прийнята християнським вченням, не була дозвільною видумкою. Вона мала під собою численні локальні потопи в містах Міжріччя Тигру і Євфрату, як це довів археолог Л. Вуллі, і значні загальні кліматичні зміни (наприклад, утворення Чорного моря) загального характеру перед шумерськими міграціями у VI тис. до н. е.

Релігійна система Дворіччя, яка змінювалася й удосконалювалася зусиллями різних народів протягом віків, у II тис. до н. е. вже була досить розвиненою. З численних дрібних місцевих божеств, які часто дублювали функції один одного (наприклад, окрім Іштар були ще дві богині родючості), постало декілька головних, загально шанованих і відомих. Таким був Баал-Мардук з Вавилону, жерці якого вирішували загально регіональні питання й спори. З піднесенням Мардуку пов'язана і сакралізація правителя, статус якого з часом набував все більшу святість. У II тис. до н. е. було значно переглянуто міфологічну інтерпретацію діянь, заслуг і сфер впливу всіх сил потойбічного світу, всіх богів, героїв і духів, включаючи володарів підземного царства і численних демонів зла, хвороб і злиднів, в боротьбі з якими месопотамські жерці створили цілу систему заклинань і оберегів. На службу богам були поставлені значні успіхи магії й мантики (ворожильної й пророкової практики). Нарешті, зусиллями жерців було багато зроблено в царині астрономії (астрології) й календарю, математики і писемності. Треба зазначити, що попри самостійну культурну цінність ці переднаукові знання були тісно пов'язані з релігією і генетично, і функціонально.

Правда, треба зазначити, що далеко не все знання й сфери життя були сакралізованими. Як свідчать тексти законів Хаммурапі та інших близькосхідних царів, законодавча практика була доволі вільна від релігійних уявлень й носила досить світеький характер. Тобто релігійна система Месопотамії не була тотальною і залишала простір для розвитку власної свідомості, що через фінікійські й сирійські впливи знайшло розвиток у світогляді крито-мікенської релігійної системи.






загрузка...





загрузка...