загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 3

 

РЕЛІГІЯ ДЕРЖАВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

3.2 Греко-римська релігія

Релігія Давнього Риму

 

Вона пройшла ті ж стадії в своєму розвитку, що й релігії Близького Сходу і Давньої Греції. Пережитки тотемізму сказалися в римському історичному міфі про заснування міста Риму дітьми Реї Сильвії — Ромулом і Ремом, які були вигадуванні вовчицею. Були численні боги й богині (римляни взагалі поклонялися парним богам, це — запозичення у етрусків), які мали зооморфні або міксантропні риси.

В римській релігійній практиці з перших кроків ще більше, чим а грецькій виявилася потуга до запозичення у сусідніх народів, до асимілювання як світоглядних та теологічних елементів, так і культової практики. Навіть римський історичний міф виділяє суттєві джерела запозичення: етруски (авгурами — верховними жерцями та мантиками могли бути до імперського періоду лише ті, хто мав етруське коріння), елліни, їхні вороги — троянці або дарданці (через Енея, одного з предків римлян), місцеві латинські народи, пеласги, італіки тощо. Так в класичний період сформувався полісний культ з полісним пантеоном, де на чолі стояв Юпітер — аналог грецького Зевса, який ще у давніх римлян шанувався у вигляді каменя, Марс — Apec, як давнє безособисте божество — «номен», поставав як спис, Юнона — Гера, але з рисами етруської Ути з зайцем, Венера — Афродіта, яка постала на ґрунті поєднання з етруською богинею цвітіння та плодів тощо. Саме завдяки впливам ззовні безстатеві й невизначені «номени» — первинні аніматичні божества придбали стать і образ. Але саме завдяки цьому з'явилися й подвоєння — парні однофункціональні божества (наприклад, боги тваринного світу Фавн і Фавна/Фауна, боги плодючості Лібер і Лібера, боги меж та границь Лімнос та Лімнія, Герм та Герма тощо), а згодом і архетипні тріади, як Капітолійська. Її склали Юпітер — небесний бог, бог війни Марс й бог міської громади Квірин; це в цілому відповідало характерові латинського суспільства, що будувалося на міцній полісній організації, військовій експансії й провіденціальній ідеї. Зазначимо, що в пізніші епохи склад верховної тріади змінився: замість плебейського Квірина й Марса до неї увійшли аналоги грецьких богів Юнона й Мінерва, але Марс, на відміну від грецького Ареса, продовжував відігравати велику роль до самого кінця римської історії.

Всіх полісних богів римляни поділяли на небесних, земних та підземних. їхню волю віщали авгури, які пророчили за польотом птахів, та гаруспики, що узнавали її по нутрощах жертовних тварин. На відміну від греків, римляни, за етруською традицією, поклонялися богам у храмах. Самі храми, як правило, мали три притвори й були присвячені трьом і більше богам. Деякі з них працювали в певний час: храм Януса лише на переході з року в рік чи на початку великої державної акції; храм Марсу — лише в мирний період, адже підчас війни боги мовчать; храм Вести — лише в травні, коли починався період весіль і т. п.

Як і греки, римляни вважали священною і чистою землю рідного міста. Задля очищення після походів цілої армії будували арки, під якими проходили воїни з трофеями й полоненими. Звідси походить європейська традиція будувати Тріумфальні арки на честь перемоги. Самі тріумф чи овація були формою принесення жертви полководцем — переможцем від імені армії й народу: бика за велику перемогу (тріумф) і вівці за маленьку (овація).

Римлян відрізняє дивовижний для Давнього світу сплав меркантильного й досить раціоналістичного ставлення до своїх богів — з одного боку, і побутового марновірства — з іншого. Римські стосунки з богами більшою мірою базувалися не на вірі, а на довір'ї, на взаємній домовленості між людьми (державою через особистість понтифіків — «священних царів», що відали жертвоприношеннями) й богами й численними духами (юпітерами, юнонами, ларами, пенатами, манами, ларвами, геніями тощо). Римські боги мали навіть право земельної власності в Римі й інших містах, з чого постане згодом право християнської церкви на землі і власність. Звичайною була формула принесення: «даю тобі, аби ти дав мені» («do ut des»). До неї часто додавався контракт — обітниця про жертву в разі, якщо збудеться якийсь проект, поход, діло. Але й тут обіцяний бик чи вівця могли бути замінені на керамічну. Такі «пожертви» часто-густо знаходять археологи у римських храмах.

Будь-якій справі передувала процедура мантики, яку здійснювали за допомогою гадання на нутрощах жертовних тварин, кістках (згодом це стало улюбленою грою, перш за все, легіонерів, доля яких була непередречима), за священними Книгами Сивіл тощо. Якщо в державних питаннях отримували грізні знамення, зверталися до спеціальної колегії жерців, які шукали вихід за особливою постановою Сенату у Книзі Сивіл.

Вважаючи Всесвіт — Великим містом (Римом) людей і богів, римляни мали право говорити й думати про богів, що завгодно. Відсутність догматизму, з одного боку, і соціальна ієрархія з Імператором — з іншого, з часом породили ідею про божественність імператора. Але його культ, на відміну від єгипетського шанування фараону, носив лише характер соціально-політичної лояльності до офіційної римської влади. Це не заперечувало існування й поширення містичних східних культів в епоху Імперії.

Один імператор — один полісний бог — такою була головна ідея, яку дуже важко було розповсюдити у тих регіонах Імперії (перш за все, в Іудеї й Палестині), де віра носила зовсім інший, містично-есхатологічний характер.

В самому Римі, де кризові процеси вимагали релігійної й духовної реабілітації людини, на початку нашої ери поруч з екстатичними культами Ісиди й Осириса, Мітри, Кибели й Адоніса, поширювалися й набували нових організаційних форм іудо-християнство й власне християнство.






загрузка...





загрузка...