загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 1

ВСТУП

 

1.2 Релігія й віра

 

Часто па побутовому рівні ці поняття змішуються, а подеколи й ототожнюються, але віра — ширше поняття. Вона притаманна людській свідомості взагалі й у цьому сенсі являє собою необхідний компенсаторний механізм свідомості, коли задля збереження цілісності «картини світу» невідомі або такі, що ніколи не стануть відомими, елементи доповнюються певною ідеєю, яка сприймається як існуюча апріорі, тобто без потреби її доводити. Так, наприклад, ми віримо в силу материнського кохання, в те, «що все, що не коїться — на краще», в надприродну близькість із друзями (братами по духу), первинність матеріального над духовним або навпаки тощо. І лише один тип того, що ми називаємо «вірою», а саме релігійна віра становить сутність і зміст релігії і близька до неї онтологічно. Отже, і в цьому сенсі віра не тотожна релігії, а складає лише її ментальні й емоційні засади.

Тим більш неприпустимо змішувати ці поняття, що вони належать до різних значеннєвих рядів. Релігійна віра складає собою той «мінімум релігії», що його як відправну точку останньої визначили релігієзнавці й філософи минулого. Визначаючи різницю між релігійною вірою й вірою взагалі, вони звертають увагу на предмет віри. Саме таким для релігійної віри є дещо трансцендентне, надприродне, тобто те, що не підлягає законам оточуючого світу, знаходиться поза його межами й порушує їх природний хід.

Але такий погляд на природу релігійної віри значна частина сучасних релігієзнавців вважає дещо модернізаторським. Адже, аби виявити щось як надприродне, треба мати досить чітку уяву про природне, а це передбачає вміння мислити позитивно й науково. Отже, надавати вірі в існування надприродного загальний характер означає саме переносити на всі форми релігії (ранні релігійні уявлення й релігійні уявлення східних релігій зокрема) стереотипи, форми мислення людини, вихованої в умовах західної християнської культури. От чому німецький релігієзнавець Р. Отто (1869 — 1973) та французький культуролог та релігієзнавець М. Еліаде (1878 - 1979) запропонували, визначаючи «мінімум» релігії, замінити поняття «надприродного» поняттям «священного», «нумінозного», «сакрального». Вони вважають релігію «переживанням священного, яке притаманне людству споконвіку». Це переживання, на думку фахівців-етнологів, реалізується у двох напрямках: як «страх Божий» (через те, що священне сприймається як дещо принципово протилежне, полярне людині, а від того й страшне, жахаюче й трепетне) і як «краса Божа» (через те, що людина сприймає його як дещо близьке, родинне, те, що викликає захват).

Вже згадувані вчені — психологи (У. Джеме, З. Фрейд, К. Г. Юнг та ін.) переносять акцент на емоційно-вольовий елемент. Релігійна віра, за їх думкою, це перш за все релігійні переживання, релігійні почуття. Очевидно, що цей підхід в явленій і не явленій формах передбачає визнання факту існування особливих релігійних переживань, «релігійних почуттів». Пояснюючи їх природу, православний богослов А. Мень пише: «Специфіку релігійних переживань не можна звести до будь-якої сфери людського духу: ні до моралі, ні до естетики, ні до будь-якого почуття, взятого відокремлено (наприклад, страху, надії тощо). Точніше за все його можна визначити як почуття благоговіння». (А. Мень. История религии. В поисках Пути, Истины и Жизни. — М., 1994, с. 12.) З цією думкою богослова згодна й сучасна паука про релігію. Саме особлива спрямованість на об'єкт віри, Бога, Абсолюту, дещо сакральне, надприродне відрізняє релігійне почуття від будь-якого іншого. Йому притаманна синкретичність, міфологічність, особлива реальність об'єкта віри, зустріч з яким, інтимні стосунки з ним і складають основу як релігійного почуття, так і релігійної віри.

З іншого боку, як релігійністю не обмежується віра, гак і вірою не обмежується релігія. Ми вже говорили, що релігійна віра складає «мінімум релігії». Але її структура й функції не зводяться до цього мінімуму й не обмежуються ним. Важливим елементом релігії, її базовою структурою є релігійна свідомість. Сама ця остання має дві сторони — раціональну й емоційну, — проблема пріоритету між якими набуває нову грань при розгляді питання про взаємодію різних рівнів релігійної свідомості. В розвинених релігійних системах релігієзнавці вилучають принаймні два чітко означених рівня: повсякденна (побутова) релігійна свідомість і теоретико-оформлена, концептуальна (понятійна) релігійна свідомість. На побутовому рівні релігійна свідомість існує у формі образів, уявлень, установок, настроїв, відчуттів, переживань, звичок, традицій. На цьому рівні виявляються раціональний, емоційний та вольовий елементи релігійної віри, але домінуючу роль відіграють емоційно-вольові елементи. Зміст свідомості постає в наглядно-образній формі. За характером свого формування вона значною мірою має індивідуально-особистісний характер. Тому цей рівень часто називають релігійною психологією. Саме релігійна психологія «відповідає» за спалахи релігійної нетерпимості, навіть фанатизму. Саме тут «мешкають» атавізми, пережитки минулих релігійних форм та вірувань. Ось чому часто культ тих чи інших християнських святих набуває форми язичницького ритуалу або символіки. Досить частим явищем у соціально й культурно нестабільні періоди, на межі культурних епох, кризи культурних парадигм релігійна психологія підіймає нагору з глибин свідомості такі ритуальні форми, що існували в ранніх формах культурної організації соціуму й мали тоді величезний регулюючий зміст. Наприклад, такими є своєрідні «торговельні і бізнесові ритуали», широко розповсюджені в сучасних професійних групах, чия робота пов'язана з ризиком і правовою невлаштованістю:

• «освячення» першою заробленою купюрою свого товару;

• віра в містичний, несприятливий чи навпаки, вплив числа чи дня тижню на удачу в бізнесі (наприклад, «сурова» п'ятниця, коли навіть у сучасній Україні не працюють деякі крупні торгівельні точки);

• деякі «професійні» поведінкові заборони (як сміх по обіді в п'ятницю, який не сприяє успіху в неділю) тощо.

Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого та кодифікованого віровчення. Зміст віровчення сформульовано у віроучитсльних книгах (Бхагаватгіта, Рігведа, Авеста, Біблія, Коран тощо), затверджено релігійними організаціями у вигляді незмінних, канонізованих формул (догматів), визнання яких є неодмінною умовою правовір'я. Зміст віровчення розвивається й обґрунтовується спеціальною галуззю релігійного знання — богослов'я чи теології, яка являє собою солідний арсенал теоретичних і практичних дисциплін: апологетика, догматика, пастирське богослов'я тощо. Через принциповий характер цей рівень релігійної свідомості називають релігійною ідеологією. Представники богословсько-теологічної думки (особливо католицької й православної) наполягають на безперечнім пріоритеті догматично-віроучительного аспекту релігійної свідомості. Досягнення основної мети релігійної віри — «поєднання із Богом», «спасіння душі», можливе, на їх переконання, лише на основі прийняття віровчення у такій формі, як вона сформульована церквою Відхилення від неухильного наслідування цьому віровченню є єрессю, боговідступництвом і підлягає осудженню та покаранню.

Представники ж наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віровчительних формул і документів. На їх думку, ці формули й документи є результатом переробки, систематизації й кодифікації первинного релігійного досвіду, тих уявлень, почуттів і переживань, які було вироблено в процесі життєдіяльності віруючих (парафіян). У свою чергу, систематизоване віровчення, що його розробили ідеологи й затвердила церква, справляє суттєвий вплив на характер побутової релігійної свідомості, формує його в заданому релігійними організаціями напрямку. Таким чином, у розвинених формах релігії мова може йти не про пріоритет якогось із рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію й взаємовплив.






загрузка...





загрузка...