загрузка...
Loading...

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 3

 

РЕЛІГІЯ ДЕРЖАВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

3.3 Релігія Стародавнього Китаю

Конфуціанство і легізм

 

Природа ритуального дійства була головним предметом роздумів китайського мудреця Конфуція, або, китайською, Кун Фу-цзи (бл. 551 — 479 pp. до н. е.). вчення Конфуція було першою свідомою спробою сумістити моральне зусилля та життєву безпосередність задля нової інтерпретації ритуалу.

Уродженець невеличкого царства Лу неподалік столиці держави Чжоу, Конфуцій належав за освітою й світоглядом до прошарку так званих жу — знавців обрядів, календаря та історичних переказів, тобто був професійним книжником, що користалися особливим впливом при дворах правителів центральних царств. Конфуцій свято вірив у величезну цінність чжоуської культури й вважав останню єдиним засобом, здатним звільнити світ від смути. Все його, й не тільки його життя прийшлося на так званий період Войовничих Царств, коли більш ніж 300 років точилися криваві міжусобні війни. Себе Конфуцій називав «любителем древностей», який «викладає, а не складає», але саме він зумів додати поняттям й ідеалам, що за його часів носили суто становий характер, значно ширше соціальне значення. За указом імператора 555 р. в кожному місті Піднебесної будували храми на честь мудреця й встановили пам'ятні дні з традиційним жертвоприношенням, таким чином перевівши конфуціанство з розряду філософської думки в ранг державної релігії Китаю. І хоча зараз цей статус конфуціанство у Китаї втратило, воно залишилося найвпливовішою й поширенішою релігією в державі, самим значним культуро-формуючим компонентом.

Конфуцій, а за ним його духовні нащадки, розглядали життя людини як постійний та вічно незавершений процес вчення й виховання. Таким повинно бути саме достойне життя. Сам Конфуцій надавав перевагу саме навчанню через «бесіду сердець» вчителя і учня. Тому він нічого не писав. Головна конфуцзанська книга «Бесіди й судження» складається з записів розмов Кун Фу-цзи з його учнями. Її предмет — мовчазливе єднання людських сердець, подія духовного життя як спів — буття людських воль в дусі вислову Вчителя: «Не поговорити з людиною, яка достойна розмови, — значить втратити людину. Говорити з людиною, яка розмови недостойна, — значить втратити слова. Мудрий не втрачає ані людей, ані слів».

У школі Конфуція викладалися мораль, мова, політика, література, історія, культура держави Чжоу, яку він поціновував вище за все. Він стверджував, що якщо всі будуть дотримуватися морально-етичних принципів, на землі буде мир і спокій. За конфуціанством, суспільство поділялося на «благородних людей» (цзюнь цзи) і «нікчем» (сяо жень). Духовну основу всіх якостей «благородної людини» становить вчення про «велику мораль» (да де), яка має небесне походження, і «людяність» (жень), яка виховується самою людиною в процесі співчуття оточуючим людям й подолання власних, вроджених вад. «Небо» в змозі нагородити людину досконалими якостями, але, як цілеспрямована сила, що визначає долі всіх людей, може і покарати. Але гой, хто йде по Путі (Дао), хто щодня «долає себе» (ке цзі), той робить себе людяним в спілкуванні з іншими, «слідує потягам серця, не порушуючи правил», доростає до бога (ді) усередині себе. Така морально-раціоналістична форма давнього культу предків, що перетворився на антропоцентричне вчення.

Конфуція і його послідовників мало хвилювали проблеми космогонії, магії, релігійного містицизму. Саме проблеми «благородної людини» стоять у центрі уваги конфуціанства, власне «жу цзя» — школи вчених книжників. Якщо творці чжоуської традиції відкрили ідею історії, що її саме досліджували «жу», то Конфуцію належить честь відкриття в історії Людини, яка в його вченні стає посередником між двома головними чинниками стародавнього китайського Космосу — Небом і Землею: «Людина є точка перетинання Неба та Землі, минулого та майбутнього Тому вона повинна бути благородною». Благородний чоловік має, за конфуціанством, 5 «шляхетних якостей»: Жень (людяність), І (обов'язок, ким би тяжким він не був), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність, лояльність до влади, якій ти присягнувся). Всі ці якості мають базуватися на Сяо — любові сина до батьків, імператора до Неба, народу до імператора. Зміст же всього вчення полягав, за Конфуцієм, в «виправленні імен» (чжен мин), під чим розумілося узгодження прав та обов'язків людини з нормами традиції. Відоме пояснення цієї тези, яке належить самому Вчителю: «Правитель хай буде правителем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином». Філософська значущість цього буцімто наївного судження не зводиться до ствердження будь-яких незмінних догм. Йдеться, по суті, про пошук Людиною себе в моральній дії, в певному нормативному жесті — незмінно конкретному й предметному. Ритуал, за конфуціанством, як матриця розумної поведінки не зводиться до логіцизму розумової думки. Все життя стає осмисленим і високим ритуалом людини на тлі Землі перед лицем Неба.

По смерті Конфуція конфуціанство поділилося на 8 шкіл, але важливе значення мали лише дві — школи Мен-цзи і Сюнь-цзи, а з Танського періоду (VII — X ст.) розвивається неоконфуціанство. Важливою течією в китайській думці та релігійній практиці став моїзм (від імені конфуціанця Мао Ді та «мандрівних вчених», що йому наслідували), який вчив про загальну любов і мир.

На ґрунті ж інших 6 шкіл постав легізм, власне «фа цзя» — школа законників. Мислителі цієї течії займалися розробкою концепцій і методів управління, які повинні були забезпечити найбільшу ефективність адміністрації як інструмента абсолютної влади правителя Піднебесної. Легізм складали не кабінетні теоретики, а адміністратори, що релігійно й філософськи обладнали свою політичну практику. Найвизначнішими з них були реформатор з царства Цінь Шан Ян, сановник з царства Хань Шень Бухай, перший міністр Хань Фей-цзи та Шень Дао.

Центральне місце в легіській традиції займало вчення про закон як засіб укріплення самодержавної влади. Закон повинен бути єдиним і обов'язковим для всіх підданих, тоді як правитель стоїть над законом і може його змінювати на свій розсуд. Будь-яка критика або публічне обговорення закону недопустиме і має бути суворо покаране. Карати треба суворо, оскільки люди погані від природи, а нагороджувати за вірність треба скупо, оскільки люди готові на все навіть за мізерну вигоду. Закони повинні бути складені просто й зрозуміло для натовпу. Доводитися до всіх, аби знали, що їм загрожує.

Виробляючи механізми влади, легісти висунули ідею «послаблення народу», «перемоги над народом». Задля її отримання монополізували освіту, ввели систему іспитів на посаду тощо. Народ повинен працювати як злагоджена машина, яка не знає, яка частина за що відповідає. Таким чином, закон може не лише єднати націю, а й розділяти народ задля влади.

Третім компонентом легістської традиції були міркування про «владу», або «міць» (ші), тобто про те, як добиватися своєї мети за будь-яких обставин. Яким не був би володар, він повинен мати прерогативу на владу і залишатися утаємниченим. За Шень Дао мудрий государ подібний «дракону в хмарах» і «змії в тумані». Як мудрий даос володар повинен застосовувати владу через «не діяння» та «самоспустошення». Він повинен позбутися особистості задля ідеї міцної могутньої влади, стати не лише сином Неба, а Небом на землі.

Хто ж тоді буде поставати перед народом від імені Закону. Відповідь на це питання давала теорія бюрократичного апарату. Були сформульовані основні процедури, які дозволяли правителю ефективно контролювати чиновництво, не вдаючись до репресій. Серед них — екзаменаційні іспити і оцінка заслуг, виходячи з ідеї відповідності професійних якостей службовця посаді, що він обіймає. Мистецтво керувати, вважав Шень Бухай, полягає в тому, аби тримати чиновників під контролем, не вдаючись до управлінської рутини. Він порівнював мудрого керманича з дзеркалом, яке, не маючи власної сутності, лише безпристрасно віддзеркалює предмети, висвітлюючи їхні достоїнства та вади. Мистецтво керування було протиставлене публічному закону.

В легізмі на перший план вийшли регулятивні функції держави, що дійсно забезпечило процвітання Піднебесної протягом 500 років без гострих соціальних зіткнень, адже основні течії релігійно-політичної думки проповідували соціальну гармонію в межах культроцентричної деспотії. Що ж містичних та духовних ідей, то їх розробку та культове освячення взяв на себе південний даосизм.






загрузка...
загрузка...