загрузка...
Loading...

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 7

ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА. СТАНОВЛЕННЯ ЦЕРКОВНИХ ДОГМАТІВ

7.3 Стадія пристосування. Розвиток культу. Виникнення єпископальної церкви

 

Кінець І ст. н. е. не приніс очікуваного кінця світу. До того ж у самій імперії сталися зміни, що створили ілюзію стабільності римського суспільства. В такій ситуації надія на кінець світу поступово замінюється у християн більш раціоналістичною орієнтацією на існування у світі реальному та пристосування до нього. Це відображено в книгах, що з'явилися після Апокаліпсису. У них актуальна есхатологія, тобто очікування близького кінця світу, змінюється настановою на пристосування до довгого буття у світі, хоча апокаліптичні настрої не щезають геть. Якщо автор Апокаліпсису докоряє Богові за те, що той бариться зі своєю появою на землі, то через 100 років після нього один із ранніх християнських богословів Тертулліан пише, що християни моляться за імператора, їхніх міністрів, за всяку владу, про віддалення остаточного перевороту всесвіту.

Відмова від надії на близький кінець світу компенсувалася вченням про безсмертя дуплі та загробне життя. Загальну есхатологію, таким чином, замінено на індивідуальну, привабливу не лише для соціальних низів, але й для представників верхівки, котрі почали активно приєднуватися до християнських громад та незабаром посіли чільні місця у еклесіях. Історик Діон Кассій згадує, що імператор Доміціан стратив свого родича Флавія Клемента та його дружину, звинувативши їх у безбожництві, «через яке було скарано багатьох інших, що схилялися до іудейських обрядів». Під «іудейськими» слід розуміти християнські релігійні обряди.. Є й протилежні приклади. Марція, коханка імператора Коммода, була християнкою й до-помагала братам по вірі. У середині II ст. власник кількох кораблів християнин Маркіон робить великий внесок до казни римської християнської громади, намагаючись отримати в ній керівне становище. На багатьох могилах багатих людей збереглися написи, що свідчать про їхню приналежність до християнства.

Поширення християнства серед багатих та знатних людей імперії засвідчується літературою. Питання про багатство стоїть у центрі «Пастиря» Герми (цей автор жив у часи правління Антонінів). Книгу створено в жанрі апокаліпсису — видінь, що їх бачив Герма. Він каже, що, бувши багатим, він не міг догодити Богові, а ставши бідним, став гідним. Щоб отримати спасіння, частина багатих людей має роздати частину свого майна бідним. Таке ствердження свідчить про примирливе ставлення до багатства. Пізніше богослов Климент Олександрійський у творі «Який багатий отримає спасіння?» напише: «Господь не засуджує багатства й не позбавляє людей небесного спадку лише за те, що вони багаті, особливо коли вони ревні у виконанні Його заповідей».

У другому столітті християнство активно розповсюджується й у провінціях імперії. Велика кількість християн була в Малій Азії, Сирії, на Балканах; окремі громади існували в Палестині, Північній Месопо-тамії, в Олександрії, Північній Африці, Іспанії та ін. регіонах. Розкиданість, відсутність контактів між громадами призвели до різних трактувань багатьох важливих догматичних проблем у християнстві серед різних склесій. IV ст. церковний історик Філастрій називає кількість єретичних (тобто таких, що відхиляються від канонічного, зразкового трактування християнської догматики) напрямів, чимала частина яких існувала вже в II ст. — їх нараховується 156. Однім із єретичних вчень був докстизм (від грецького слова «ввижатися»), що вчив про примарність тілесної природи Христа, яка лише здається існуючою.

II ст. позначається ускладненням культової практики християнства за рахунок елементів язичництва, що їх було привнесено до християнських обрядів. Один із «отців церкви» пояснював це тим, що християнство відбирає в поганства гарні звичаї, предмети та будови, аби повернути їх єдиному власникові — Богові. Наприклад, із ранніх релігій запозичене водохрещення, що утвердилося замість іудейського обрізання. Причастя як релігійний обряд прийшло до християн із античного світу — його запозичено з діонісійських містерій та інших культів.

Розвиток культу спричинив необхідність вирізнити в громаді певну групу людей, котрі б здійснювали керівництво. Така сукупність дістає назву «клір». У II ст. серед пресвітерів вирізняється вища посадова особа — єпископ; це зосереджує особливий авторитет у одній персоні. Таким чином, порядок земний починає від-повідати порядку небесному: один Бог — один єпископ. У більшості громад на кінець II — початок III ст. єпископи стають одноосібними керівниками; більшість із них утримується за рахунок громади. Поступово єпископ отримує право відпускати гріхи; це остаточно виділяє його з-поміж інших віруючих. Повноваження єпископа були дуже великими: наприклад, якщо хтось під страхом смерті мусив зректися християнства, єпископ мав право прийняти його назад у громаду.

Важливою функцією кліру було управління майном і питання, пов'язані зі священними книгами. Наприклад, близько 200 року сирійський єпископ Серапіон спочатку дозволив своїй пастві читати Євангеліє від Петра, а потім, ознайомившись з книгою ближче, заборонив читання цього твору, перевівши його таким чином у категорію апокрифічних (заборонених). Таким чином, поступово єпископ перетворюється на центральну постать, ототожнюючись із церквою.






загрузка...
загрузка...