РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 7

ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА. СТАНОВЛЕННЯ ЦЕРКОВНИХ ДОГМАТІВ

7.4 Союз християнства з державою. Боротьба напрямів у перші століття християнства

У III — на початку IV ст. християнство вело переможну боротьбу за панування в Римській імперії. Для імперії ці часи позначені глибокою кризою, що охопила всі сторони життя. В умовах такої нестабільності населення (як і нині, до речі) звертається до містики, східних культів. Однак серед них немає жодного, що зміг би конкурувати з християнством, потенційно готовим виконати роль загальноімперської релігії.

Християнство мало для цього всі необхідні якості: воно було космополітичним («нема ані елліна, ані іудея» — казав Христос), демократичним, демонструвало любов до найнижчих суспільних верств і водночас було толерантним до влади, проповідуючи підкорення їй. Однак знадобилося століття, щоб цю потенційну можливість було реалізовано. На початок III ст. гоніння на християн є вже випадковими і пов'язані лише з власними прихильностями імператорів, а не з державною політикою. Однак до ідеї, що християнство може виявитись цементуючим матеріалом, здатним утримати від розпаду імперію, влада ставиться з недовірою.

Остання хвиля антихристиянських репресій пов'язана з реформами Діоклетіана, який у 303-му році по всій імперії заборонив християнські служби, увільнивши з армії та державної служби всіх, хто підозрювався у приналежності до християнства.

У 305 р. Діоклетіан зрікається влади, а в 311 р. Галерій, котрий колись надихав його на антихристиянські реформи, припинив переслідування. Настав час не лише для толерантного ставлення до християнства, але й для союзу імператорської влади з релігією, що на очах збільшувала кількість прихильників. У самому християнстві цьому передувала боротьба між різноманітними напрямами, більшість з яких було схарактеризовано як єретичні.

Ще в кінці II ст. почали виникати угруповання, що відстоювали погляди, відмінні від «апостольського» символу віри. Головним ґрунтом для суперечок стало трактування особи «вчителя християнства» та пов'язане з ним розуміння догмату святої трійці. Велика кількість єретичних напрямів: алоги, монархіяни, динамісти, савеліяни, модалісти — мали спільну рису. Ця риса — антитринітаризм. Антитринітарії заперечують догмат святої трійці, тобто єдиного у трьох іпостасях Бога (Богаотця, Богасина, Бога, Духа святого), його єдиносутність. Усі вони визнавали богом лише Отця небесного, а інших членів трійці вважали лише його «силами» або «формами». Савелій вважав, що муки на хресті терпів сам Боготець (це дало привід називати його прихильників патрипасіанцями («батькостраждальцями»).

У Єгипті питання про взаємовідносини отця й сина вилилося в полеміку між аріанством та афанасійством. Арій вважав, що син не може бути власним батьком, адже поняття сина пов'язане з народженням, тобто з появою в певну мить часу. Існування сина не можна вважати вічним, тому він не єдиносущий батькові, а лише до нього подібний. Гарячий супротивник Арія Афанасій наполягав на предвічній природі Богасина, на його «єдиносутності» батькові. Оскільки ж давньогрецькою мовою слово «єдиносущий» звучить як «homoousisos», а «подібносущий» як «homojusios», ці два слова розрізняються лише буквою «j» — «йота»; звідси й виник вираз «ані на ноту не відступити»: аріани не бажали її приймати. Учасники полеміки одержали листа від імператора Константина з проханням припинити сварки та дійти згоди. Але примирення досягти не вдалося. Тоді імператор, котрий шукав у християнстві міцного ґрунту для посилення єдності імперії, для чого в 313 р. Медіолансьским (Міланським) едиктом надав християнству рівних прав з іншими релігіями, скликав у 325 р. в м. Нікеї збори християнських єпископів. Ці збори увійшли в історію як перший Всесвітній Нікейський собор. Головував на ньому сам Константин, даремно що на той час він ще не прийняв хрещення (за багатьма свідченнями, він це зробив перед самою смертю). На Нікейському соборі Арія було піддано прокляттю й відправлено в заслання, аріанство ж проголошено єретичним вченням. Фактично саме Нікейський собор визнав християнство державною релігією Римської імперії. Після собору Арія із заслання повернули, а Афанасія туди відправили. Є також свідчення, що імператора Константина охрестив саме аріанський єпископ.

Але християнство, навіть перетворившись на державну релігію, змушене було не лише полемізувати з прибічниками численних єретичних вчень, а й протистояти інтелектуальній антихристиянській опозиції, що знайшла своє втілення в літературі.

Антихристиянські вчення розділяються на основні групи:

• автори й теорії, що відстоюють дохристиянські елліністичні культи;

• автори, що стоять на позиціях античної філософії, передусім неоплатонізму;

• автори, що висловлюють ідеї вільнодумства.

Типовим представником першої групи можна вважати автора другої половини II ст. Цельса. Хоч його твори до наших часів не дійшли, про них можна дізнатися з конспекту, що його зробив ідейний супротивник Цельса Оріген. Цельс відкидає оригінальність християнства, вбачаючи в ньому лише запозичення з поганських релігій. У гострій формі Цельс піддає критиці міф про непорочне зачаття, намагається зробити з особи Христа мало не розбійника, але (сам того не бажаючи) в дискусіях XIX — XX ст. про історичність особи Христа виявився саме свідком його історичності.

У III ст. з позицій неоплатонізму критику християнства дав Порфирій, автор 15 книг під загальною назвою «Проти християн» (пізніше їх було знищено церквою, але фрагменти лишилися). Порфирій передбачив майбутнє падіння моралі серед кліриків, щоправда, звинувачував він у цьому не церкву як установу, а християнство. Очевидно, твори неоплатоніка справили неабияке враження на християн, бо проти них вийшла значна кількість праць: Євсевій написав 20 критичних книг, Аполлінарій — 30.

Серед творів авторів третьої групи, тобто тих, що належали до вільнодумців, до нас дійшли лише праці римського письменника другої половини II ст. Лукіана Самосатського, що висміював не лише християнство, а й усі відомі йому релігії. У памфлеті «Про смерть Перегріна», наприклад, йдеться про облудного християн-ського проповідника, котрий безсоромно ошукує довірливих людей. Цікаво, що ідею бога Лукіан відкидає на підставі існування у світі зла.

Ідеологи елліністичних релігій часто зверталися до державної влади зі скаргами на те, що християни викорінюють інші релігійні культи. Наприклад, Лібаній скаржиться на погроми, що їх чинять християни по відношенню до язичників. Він зазначає твори мистецтва, які постраждали, наприклад, статую бога Асклепія (Ескулапа), витвір Фідія. На підтримку елліністичних культів виступив славетний оратор Сіммах, прихильник віротерпимості, котрий стверджував, що істину можна шукати на різних шляхах.

Останню спробу протистояння християнству зробив імператор Юліан — трагічна постать пізньої античності. Родич Константина, один із небагатьох, що лишилися живими (Константин наказав убити його батька й брата), він старанно приховану ненависть до імператора переніс на християнство. У 360 р. Юліан стає імператором і негайно оголошує про повернення до старих культів. Не заборонивши християнство, новий імператор наказав повернути храми послідовникам культу Юпітера. За його правління антихристиянський погром стався в Олександрії. Проте остаточно втілити свій задум Юліанові не судилося: в 362 р. він загинув у битві з персами (одержавши прізвисько «Юліанвідступник»; радимо прочитати однойменний роман Дмитра Мережковського).

Наступні імператори з політичних мотивів були прихильниками ортодоксального християнства. Феодосій, наприклад, заборонив язичницькі культи. Почалося масове руйнування античних храмів, на місці яких вибудовувалися храми нещодавно гнаного християнства. Остаточно закріпив статус християнства як офіційної релігії Константинопольський собор 381 р., що підтвердив рішення Нікейського собору.

У подальшому християнство поширювалося, привертаючи до себе все нові народи.






загрузка...





загрузка...