загрузка...
Loading...

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 9

ІСЛАМ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

 

9.1 Виникнення ісламу та його поширення

Перш за все слід зауважити, що нині іслам являє собою одну з найпоширеніших релігій світу: його сповідують близько 900 мільйонів чол. Іслам — державна релігія провідних країн Близького Сходу, чия роль у світовій політиці дуже вагома, хоч у різні історичні періоди виглядає вельми неоднозначною. Світ ісламу для нашої країни близький географічно, адже його прихильниками є майже все населення Туреччини, частина мешканців балканських країн. В Україні мусульманами представляють відносно невелику частину громадян, але в суспільно-політичному й культурному житті нашої державі: мусульманські релігійно-культурні об'єднання відіграють вагому роль. В цілому ісламський світ вніс значний внесок у світову культуру і продовжує бути одним з найактивніших чинників світового культурного процесу. Тому вивчення теми «Іслам» у курсі «Релігієзнавство» щільно пов'язане з курсом «Світова та вітчизняна культура».

Іслам (у перекладі з арабської мови це означає «покора»), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; втім, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство — наймолодша зі світових релігій. Іслам виник у 7 ст. н. е. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570 — 632 рр.; очевидно, особа історична), але витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі становлення увібрала в себе елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами та ін. сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті — тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багатющу культурну спадщину. Певний вплив справили на іслам вже на той час усталені релігійні уявлення іудаїзму та християнства Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим же богом, що йому моляться іудеї та християни (котрих мусульмани звуть «людьми писання»), але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Таким чином, іслам, як і решта світових релігій, не становить чогось абсолютно оригінального, позбавленого впливів та зв'язків із іншими релігійно-культурними системами. Адже, власне кажучи, й сам пророк Мухаммад вбачав свою місію в тому, щоб відродити стародавню істинну віру, що її колись приніс людям пророк Ібрахім (Авраам). На думку фахівців, ці погляди генетично пов'язані зі вченням так званих ханіфів, тобто древніх прихильників монотеїзму (на відміну від політеїзму, розповсюдженого серед місцевих кочівників). Ханіфи не вважали себе прихильниками жодної з тодішніх монотеїстичних релігій, але значною мірою сприйняли їх елементи. Отже, Мухаммад є не єдиним пророком, а лише останнім у ланцюгу носіїв істинної віри, в чиї вуста вкладено звернені до світу слова бога. Є підстави вбачати тут аналогію з християнством, де поява Ісуса Христа завершує собою низку біблійних пророків, що провішували появу того, чиїми вустами промовлятиме єдиний бог. Ймення Аллах походить від арабського «ілах» — «божество» та артикля «аль». Так звався ще язичницький бог могутнього місцевого племені курейшитів.

Серед ханіфів було чимало непересічних особистостей, котрі володіли засобами психологічного впливу на людей; дехто поєднував їх з опануванням політичною та військовою владою.

Поява пророків у Аравії співпадає з періодом гострої соціальної нестабільності й, поза всяким сумнівом, породжена саме цією нестабільністю. Багатшала племінна верхівка, лихварі й жерці; поряд з ними з'являються люди, позбавлені будь-якої власності; в господарстві все більше використовуються вивезені з Африки раби — полонені. Військові сутички між кочовими й осілими, скотарськими й землеробськими племенами, вторгнення чужинців з Іраку, Візантії та ін. — на такому ґрунті виростає пророчий рух у Аравії. Пророки уособлювали нову ідейну течію, що, за умов свого часу, мала набути саме форми релігійного монотеїстичного вчення. Головним спільним мотивом пророцтв стає засудження військових сутичок та розбрату.

Таким чином, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний з певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим чатуванням, що вже давно жевріли в суспільстві.

Історія ісламу щільно пов'язана з особою пророка Мухаммада (ми вживаємо в тексті арабський варіант вимови).

Перекази дають достеменні свідоцтва про життя цієї людини. Рано лишившись сиротою, він спочатку пас чужі череди, потім супроводив торгові каравани. Одружившись з багатою вдовою на ім'я Хадіджа, почав вести її торгові справи. Десь під сорок років Мухаммад починає проповідувати від імені Аллаха.

Як і попередні пророки, Мухаммад є звичайною людиною, і це багаторазово підкреслено. У Корані, священній книзі мусульман, наведено слова Аллаха, звернені до пророка: «Скажи: Адже я чоловік такий же, як ви, мені було сповіщено, що бог ваш — бог єдиний». Сповіщено було пророкові через архангела Джебраїла (див. нижче).

Проповідницька діяльність Мухаммада отримує прихильників: адже те, що його вустами промовляє Аллах, збігається з настроями багатьох аравійців. Закони, що їх послав людям Аллах через свого пророка, записано в аятах (розділах) Корану, де даються пояснення стосовно суспільного устрою, ставлення до особи пророка, розподілу майна й військової здобичі — власне, всіх сфер життя. Забороняється лихварство, вживання міцних напоїв і свинини; мусульманин має п'ять разів на день молитися, виголошуючи символ віри: «Нема бога окрім Аллаха, і Мухаммад пророк його».

Кожен із членів мусульманської спільноти зобов'язувався віддавати частину прибутків на загальні потреби, підтримувати бідних. Величезне враження справило скасування відсотків з боргу. Тому не можна не погодитись із сучасним російським арабістом М. Піотровським, котрий характеризує перші дії пророка Мухаммада як «чергову з таких численних в історії людства спроб створити справедливе суспільство рівних».

У рідному місті пророк, як і його попередники ханіфи, широкої підтримки не здобув. Багата Мекка, центр торгівлі на Аравійському півострові, зацікавленості новим пророком не виявила. Навпаки, Мухаммад мусив терпіти образи й навіть наражатись на небезпеку. Становище дуже погіршало й стало нестерпним після смерті дружини. До речі, звідси походить приповідка: «Немає пророка в своїй батьківщині»; адже Мухаммад мусив разом зі своїми прихильниками покинути рідне місто й перебратись до іншого — Мсдіни). Це переселення дістало назву «хіджра» — власне «переселення». Хіджра відзначається й нині мусульманами всього світу як велике свято. З нього бере початок мусульманський місячний календар: літочислення починається з 16 (точніше, з вечора 15) червня 622 р.

Саме в Медіні проповіді Мухаммада виявили силу, а точніше, за сучасною термінологією, виявилися актуальними — адже, на відміну від більш-менш стабільної Мекки, Медіна на той час стала ареною постійних сутичок між різними угрупованнями населення, вельми строкатого за релігійними уподобаннями. Тут мешкали і язичники — араби, і племена, що сповідували іудаїзм — тож сутички точилися поміж усіма. Поступово Мухаммаду та його спільникам вдалося дійти згоди з усіма племенами та родами; в результаті було створене об'єднання на чолі з Мухаммадом. Цю спільність побудовано було не за родовими, племінними чи релігійними ознаками, а на ґрунті визнання рівних прав усіх членів, незалежно від віри. На доказ домовленості було вжито слова Аллаха: «У вірі нема примусу». У Медіні зводиться дім пророка, а поряд із ним — перша мечеть. Поступово складаються правила поведінки мусульман.

Але прикладу сумирного життя за настановами Аллаха виявилося недостатньо для перемоги нового вчення. Аллах мав сам довести свою могутність, насамперед через покарання жителів Мекки, які скривдили пророка. У 624 р. сталася битва при колодязях Бадр. Мусульмани перемогли, хоч їх на чолі з Мухаммадом було набагато менше, ніж вояків із Мекки. «Не ви їх убивали, то Аллах їх убивав», — було сказано Мухаммадом (тобто Аллахом, що промовляв вустами пророка). Ці події справили величезне враження, і мусульманська віра починає буквально тріумфальну ходу, привертаючи до себе все більше прихильників по усьому Близькому Сходу, а згодом і за його межами. Та поширення ісламу не всюди й не завжди відбувалося без опору. Навіть у самій Медіні поступово сформувалися опозиційні сили. Вони складалися з тих, хто, прийнявши іслам, був невдоволеним автократією Мухаммада. Ще ворожіше поставилися до пророка прихильники іудаїзму, на підтримку котрих Мухаммад дуже сподівався. Іудеї звинувачували пророка в неуцтві, виставляли його невігласом, знущалися з Мухаммадових пророцтв привселюдно.

Варто вказати, що сліди поступових змін у відносинах ісламу з іншими релігіями знаходимо в Корані, де все частіше наголошується, що послідовники Муси ( гак звуть у ісламі пророка Мойсея) викривили його вчення, а іудейського праотця Ібрахіма (Авраама) взагалі названо не іудеєм і не християнином. Поступово все більший наголос робиться на самостійність ісламу, його відмінність від інших видів монотеїзму. Разом із тим іслам усвідомлює себе, так би мовити, географічно. Наприклад, спочатку, перебуваючи в Медіні, мусульмани молилися, повернувшись обличчям до Єрусалиму. Починаючи з другого року хіджри кіблою, тобто напрямом молитви, стає священний чорний камінь Кааби в Мецці. Він і донині є головною святинею ісламу, паломництво до якої вважається святим обов'язком кожного правовірного. Але згадаймо, що в часи Мухаммада Мекка була містом, де панувала язичницька віра — а отже, головним завданням прихильників ісламу мало стати звільнення Мекки від невірних. За таких умов іслам неминуче стає воюючою релігією, чи не найвойовничішою на той час у світі. Доволі швидко він опановує увесь Аравійський півострів. Мухаммад мріяв про подальше розширення меж ісламського світу. Смерть пророка 8 червня 632 р. не зменшила войовничої енергії ісламу. Власне, релігійні процеси стали рушійною силою етнічної консолідації, і можна стверджувати, що в VII ст. іслам уже становить суперетнічне явище, якому високою мірою притаманна пасіонарність (користуємося термінологією видатного російського вченого Л. М. Гумільова).






загрузка...
загрузка...