загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 11

РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

 

11.2 Християнство та його місце в культурному житті України

 

Історичний нарис. Вибір на користь християнства на теренах України було зроблено ще в Києво-Руську добу, коли було прийнято християнство у формі візантійського (Константинопольського) православ'я. Незважаючи на складність і багатовекторність процесу християнізації, його історичні витоки (християнство Готського королівства в ІІІ ст., християнізовані грецькі колонії, прийняття християнства у різних його формах верхівкою аристократії Київської Русі), християнство саме у візантійській формі було прийняте як державна релігія за князя Володимира близько 988 р. на засадах Київської Митрополії Константинопольського Патріархату. У боротьбі за державно-церковну автономію від Константинополя і Володимир, і його син Ярослав загравали з Римо — католицькою церквою, приймаючи від неї деякі коштовні дари (наприклад, голову Св. Климента, яка досі зберігається у Києво-Печерській Лаврі). Це давало змогу подеколи обирати своїх (а не приймати призначених Візантією греків чи болгар) митрополитів, як, наприклад, Іларіон (з 1051 р.) чи Климент Смолятич (з 1147 р.). Київська митрополія складалася з 22 єпархій і у своєму внутрішньому житті керувалася канонами Вселенської церкви, постановами своїх власних соборів та приписами державно-церковного змісту (як «устави» Св. Володимира та Ярослава І). Служба велася церковнослов'янською мовою, до патріарха зверталися тільки в рідких випадках. Незважаючи на неприхиль-ність до римо — католицької церкви, заборону її місіонерської діяльності в Україні, латинські монахи допускалися на терени держави і впливали на побудову монастирських статутів (у тому числі й Києво-Печерської Лаври, ірландський монах Бернард).

По монголо-татарській навалі з політичних причин починається процес розвалу єдиної Київської митрополії через те, що митрополити частіше перебувають у північно-східних князівствах (Володимирському, Московському, Тверському). Так у XIV ст. поруч з Київською митрополією виникають Галицька та Литовська. При цьому, наприклад, Литовську митрополію висвятив вже не Константинопольсь-кий, а Болгарський патріарх. І хоча до складу цих останніх увійшли майже всі теперішні українські території, довго вони не проіснували: Константинопольський патріарх підтримав саме Москву в боротьбі за єдність поновленої Київської митрополії. Політики єдності дотримувались і деякі з нових митрополитів, добровільно зголошуючись свого сану, що допомогло зберегти Київську митрополію в домонгольских межах до сер. XV ст., коли Москва рішуче сепарувалась від Києва.. Приводом було обрання митрополитом грека Ісидора, прихильника унії з Римом, учасника Флорентійської унії (1439 р.), Флорентійського собору (по ньому кардинал Католицької церкви східного обряду). Таким чином, через рішучу відмову від Унії Москва відокремилась від Києва, створивши власну митрополію (1458), поділивши Київську митрополію на дві частини: Московську і Київську. Митрополит Московський був проголошений на соборі в Москві без затвердження Константинопольським патріархом з титулом «митрополит Московський і всея Русі».

Цей розподіл створив напруження в церковно-політичному житті України на століття. Деякі з прелатів Київської митрополії не поділяли ідей унії й час від часу переходили з приходом під юрисдикцію Московської митрополії. Остаточний розкол стався по Люблінській (1569) та Берестейській (1596) уніях, які, визнаючи права православних на теренах Польсько-Литовської держави, практично ліквідували незалежне православ'я, підпорядкувавши його Римському папському престолу. Таким чином, на теренах України існували вже єпархії, підпорядковані: Римському Папі (католицькі єпархії в містах, більшість парафіян — не українці), православні Київської та Московської митрополії (з 1589 р. — Патріархія), уніатські єпархії (Українська католицька церква східного/візантійського обряду), протестантські конфесії (насамперед лютеранство, баптизм за рахунок не українців та західних українців).

Важливо зазначити, що в жовтні 1596 р. в м. Бересті зібралися одночасно два собори вищого українського православного духовенства. Один із них проголосив приєднання (унію) Київської митрополії до Рима, а другий — автокефалію Київської митрополії. Більшість населення України дотримувалася православ'я, боронила свою віру, незважаючи на політичний тиск з боку Речі Посполитої, обмеження в правах тощо. Там же, де сильними були впливи козацтва, майже не існувало греко-католицьких приходів. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежились лише Видубицьким монастирем, а Лаври захопити не змогли. Завдяки цьому в 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Численні польсько-козацькі договори, трактати тощо не визнавали унії на гетьманських землях. Але там, де їхня влада не поширювалася (наприклад, Західна Україна), більшість українського населення приєдналася до унії.

Єдності українського православ'я шкодило й те, що частина Київської митрополії увійшла під юрисдикцію Московської держави, якій не співчували церковні ієрархи, готові радше перейти під владу Речі Посполитої. І коли Московська патріархія почала експансію приходів, дехто з київських митрополитів (Сильвестр Косів, Діонісій Балабан, Йосиф Нелюбович-Тукальський) віддали перевагу Польщі. Але, мешкаючи на території останньої, митрополити не мали змоги впливати на духовне життя Лівобережної України, а тим часом Москва домоглася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. Так у 1685 р. в результаті змови з владою Туреччини Московська патріархія домоглася від Константинопольського патріарха Діонісія IV, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність від неї. З іншого боку, перемоги наприкінці XVII ст. над Річчю Посполитою привели до укладення і 686 р. в Москві так званого «вічного миру» з Польщею, дев'ятий пункт якого давав право царському урядові з метою оборони право-славних від утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, а православне її населення віддавалося під протекторат московського царя. Так православні всієї території сучасної України (навіть Буковини й Закарпаття) увійшли до канонічного підпорядкування Московській патріархії, а з 1720 р. — Священному Синодові. Таке політичне протиріччя привело до прийняття релігійно толерантного рішення Чотирилітнього сейму (17881792), який надав православним повне рівноправ'я з католиками й уніатами, а самій церкві — церковну автономію (автокефалію). Разом з тим на теренах Польщі з'являється декілька ставропігій — тобто релігійних установ, монастирів тощо, підпорядкованих безпосередньо патріархові (в даному разі — єрусалимському). Тоді ж було зроблено спробу об'єднання і реформування українського православ'я. Але ця спроба не справдилась. В свою чергу, під владою Московського патріархату Київська митрополія остаточно втратила свої привілеї протягом XVIII — XIX ст. З іншого боку, українська церковна традиція, вченість (Києво-Могилянська Академія), літературна та канонічна обізнаність священства справили в цей період вплив на Московську церкву, церковний спів, освіту в державі, церковні реформи тощо. Наприклад, з 1700 р. з Київської академії викликають до Москви й Петербурга вчених ченців, котрі обіймають в Росії аж до часів Катерини II всі архієрейські кафедри, виключно керують церковними справами в бажаному для уряду дусі. Таким чином, цей процес можна вважати «дорогою з подвійним рухом».

Сучасний стан християнства в Україні. Загалом релігійно толерантна державна політика і відповідне до світових демократичних норм українське законодавство все ж не може до кінця врегулювати подеколи гострі суперечки між вірними християнських церков в Україні. В останні 10 років до традиційного протистояння римо — католицької, православної й протестантської церков доєдналося особливо гостре протистояння в середовищі самого православ'я. Справжня війна за церкви, єпархії й парафіян розгорнулася на ґрунті одвічного православного архетипу «один народ, одна держава — одна церква». Найгостріші суперечки в західних областях України проходять між представниками Української католицької церкви візантійського обряду й Української православної церкви, а у східних областях — між православними Київського й Московського патріархатів. До цієї боротьби долучаються претензії на загальноукраїнську державну церкву Української автокефальної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої

адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючому в Україні екзархату. Метою цієї половинчастої акції Російської Церкви була про-тидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у вирішенні проблем церковного життя керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні, проведеному Московською Церквою в 1992 р. з порушенням нею ж встановлених принципів організації самостійності УПЦ, усунено з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), котрий активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і встановлено на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у Церкві залишилися переважно ті, хто одержав свої кафедри з благословення старих органів влади. УПЦ в 1995 мала більше 6,5 тис. громад, 64 монастиря, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань. Керівництво УПЦ здійснює Синод. В Уставі про управління чітко визначено, що УПЦ «складає... частину Московського Патріархату» (р.1, ст.4) і має своїм обов'язком «нагляд за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви...» (р.2, ст.4). Зважаючи на тісне співробітництво РПЦ із Російською державною владою не можна не помічати значної політизації релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (як протест проти приїзду в Україну Папи Римського 2001 р., прийняття низки програм, входження в Раду Європи тощо). Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що постання в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державницьких традицій України й Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір'ю щодо Церкви Росії, а відтак незаконність перебрання Московським престолом на себе ідеї Апостольського благословення, яке одержало Українське православ'я від апостола Андрія Першозванного.

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, утворена в червні 1992 р. на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї й миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПК), і представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава. По його смерті патріархом Київським і всієї України — Русі став Володимир (Романюк). В утворенні УРЦ КП втілилась давня мрія українців про духовну самість у православному світі й реалізувалось визнане православ'ям проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Але через дип-ломатичну й активну церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. В ній організовуються суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає силу, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, релігійно-політичну толерантність тощо. Має свої єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій. Має духовну академію й 4 семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ'я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (таким чином домагаючись державної підтримки, як РПЦ в Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП в жовтні 1995 р. своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — діюча в Україні православна церква. Є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де переживають українці. Прихильники ідеї автокефалії

православ'я в Україні прагнуть повної незалежності їхньої Церкви й насамперед від Московської Патріархії. Після декількох історичних спроб автокефалія була проголошена в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі в Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в західних областях України. Після війни утворюється декілька церковних формувань в США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Аме-риці тощо. По отриманні Україною незалежності УАПЦ частиною своїх ієрархів і мирян увійшла до УПЦ КП. Інша частина, не підтримавши об'єднання, у вересні 1994 р. обрала свого Патріарха — Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. В червні 1995 р. відбулася реєстрація УАПЦ. Громади УАПЦ, яких нині нараховується близько 1200, діють в основному в Галичині (1100).

Українська греко-католицька церква (УГКШ — українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладення Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. Її поява привела до поділу українського народу за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що перешкоджало консолідації народу в боротьбі за єдину державу Це не єдина в світі уніатська церква, що виникла як спроба подолання розколу християнства. Уніатство — церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання останніми католицької догматики й збереження притаманних їм традицій, обрядів, елементів церковного устрою. В сучасному світі є 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом і мають свої відповідники у православ'ї, а також 2 (маронітська та італоалбанська) цілісні церкви. Всі вони базуються на одній із обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Впродовж XVIII — XIX ст. УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного насе-лення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква дістає назву Греко-католицької церкви, чим підкреслюється, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенство над собою Апостольської Столиці, а з другого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ в Галичині сприяла збереженню національної ідентифікації українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки тощо. УГКЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946). Від того часу й до 1989 р. існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході — в структурах Української католицької церкви. Тим часом майно, культові споруди, пам'ятки, святині тощо УГКЦ було націоналізовано або передано Руській православній церкві. Від 1991 р. керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Очолює її Патріарх УГКЦ, який одночасно має сан кардиналу. Проте йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій — папський посланник — в Україні) й Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській Столиці). Церква й миряни ведуть активну боротьбу за офіціальну реабілітацію державою УГКЦ (за, нібито співробітництво з німецькими загарбниками й ОУН, офіційний привід для заборони в межах СРСР), за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі, за реституцію церковного майна. Церква має велику кількість мирських організацій. За переписом 1995 р. в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій; 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічних факультети в університетах України), в яких навчалось близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців — католиків в Україні та за її межами. Постала на ґрунті поєднання Римо — католицької церкви на теренах України (перш за все в містах) і УГКЦ після її розгрому в 1946 р. Таку офіційну назву мають також й парафії українців-католиків в діаспорі від 1959 р. Від 1963 до 1984 рр. УКЦ очолював кардинал И. Сліпий, потому М.І. Любочівський. Активна й плідна національно-творча діяльність УКЦ в повоєнні часи, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковно-історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та ін. сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 р. А її авторитет і значення в католицькому світі спричинили візит в Україну влітку 2001 р. Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ на теренах України відкриті приходи національних католицьких приходів, підпорядковані Папському нунцію в Україні, їхніми прихожанами є не лише громадяни іноземних держав, що перебувають в Україні, але й українці, котрі ще з радянських часів ходили до таких приходів, стали вірними Католицької церкви.






загрузка...





загрузка...