РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 12

РЕЛІГІЯ І ДУХОВНА КУЛЬТУРА

12.2 Православне богослов'я про сутність культури

Частина православних священнослужителів і сьогодні у своїх поглядах і богослужбовій практиці не змінила ранньосередньовічної переконаності в тому, що всі світські прояви в культурі й мистецтві — від лукавого. Прикладом може служити недавня відмова молодого священика однієї з московських парафій відправляти похорон загиблого від рук терористів заручника, одного з захоплених на спектаклі «Норд-ост». Причину невиконання обряду священнослужитель пояснив тим, що небіжчик був убитий під час присутності на сатанинському видовищі. Така позиція — вже не просто церковний традиціоналізм, а повна зупинка часу. Наведемо один із висловів Тертулліана — автора першого в історії християнства твору, спрямованого проти видовищної культури, що, на його думку, являє «консисторію безсоромності, де нічого не можна навчитися, крім того, що повсюдно не схвалюється» (4,131). Між висловом Тертулліана й учинком московського священика — 17 століть, однак позиція представника православної церкви жодних змін не за знала. Останній був би солідарний з автором анонімного духовного вірша:

 

По игрищам душа много хаживала,

Под всякие игры много плясывала,

Самого сатану воспотешивала...

Провалилася душа в преисподний ад.

 

І в наведеному досить стародавньому за походженням поетичному вислові, і в явно антигуманному рішенні вже згаданого сучасного священнослужителя привертає увагу взагалі невластиве загально-християнській традиції трактування гріха. Морально занепалій людині, як правило, дається можливість спокути. У наведених же випадках ні про яку реабілітацію мова не йде: душа віршованого персонажа ніколи «не відмучиться», як і та, якій було відмовлено у відправленні необхідного церковного обряду. Лише в православ'ї значна частина священнослужителів продовжує з повною серйозністю ставитися до 51-го правила VI Вселенського собору, що забороняло християнам бути присутніми на видовищах.

Саме прихильність до суворого дотримання традицій надає православній культурології агеластичний (антисміховий, гранично суворий) характер. Можливо, тому саме в православній традиції вкоренилося переконання, що Христос — фігура абсолютно серйозна, навіть під час свого перебування в земному людської образі. Так, А. Іванов, автор знаменитого полотна «Явлення Месії», стверджував, що «Христос ніколи не сміявся». Подібну позицію поділяв і філософ В. Розанов, що майже буквально повторив вислів живописця. Ця переконаність пояснюється тим, що православні культурологи-традиціоналісти спираються на ранньохристиянську романо-візантійську традицію, спрямовану на те, щоб усіма засобами підкреслити особливість Ісуса, виокремленість його зі світу.

Католицькі ж теологи в основній масі акцентують положення про двоїсту природу Христа, про сполучення в ньому божественного й людського начал. Американський теолог Р. Макбрайен у зв'язку з цим так формулює насущну задачу сучасної церкви, що полягає в тому, щоб «досягти нової інтерпретації трансцендентного, священного й божественного... в «мирському». Актуалізуючи положення про двоїсту природу «учителя християнства», Макбрайєн вважає, що ігнорування одного з начал веде до перекручування сутності Христа і його земної місії. Нехтування людською природою призводить до перетворення образа Христа на абстрактний, відчужений від людей символ. Прикладом цього, на думку католицького теолога, є православні ікони, що фіксують «потойбічного» Ісуса. їх недолік — відсутність людяності цього образа. Однак підкреслення тільки людської природи цього персонажа християнської історії також робить його неадекватним. Як таке типове перекручування наводиться приклад мюзиклу Е. Ллойда-Вебера, у якому рефреном звучить: «Він — людина, він просто людина. Він не цар, він точно людина, як і всі люди...». Останнім часом до числа подібних гіпертрофовано «олюднених» трактувань Христа віднесено фільм Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Христа», одностайно відкинутий як православною, так і католицькою церквами.

У зв'язку зі сказаним особливо актуалізованою стає проблема співвідношення Христа й духовної культури, у розв'язанні якої католиками висувається ряд граней.

Перша — Христос проти культури. Ця теза базується на застереженні євангеліста Іоанна про те, що любов до цього світу руйнує віру. Такс положення сьогодні в силу його надзвичайної аскетичності є не дуже популярним.

Другий напрям цілком узгоджує Христа з культурою. Він виступає в амплуа вчителя, філософа, гуманіста, але лише за умови: Ісус покликаний не перетворювати, а лише благословляти світ.

Частина теологів вважає, що культура можлива лише завдяки присутності в ній Христа. Це, за Макбрайеном, «узгоджується з нашим постійним пошуком урівноваженості і єдності, основні властивості якого закладені в самому Богу».

І, нарешті, Христа можна тлумачити як перетворювача культури. «Вся історія, — стверджує Макбрайен, — є драматичною спільною творчістю Бога й людини... Христос обновляє культуру тим, що направляє людське життя на нову дорогу».

Ортодоксальне православ'я з його теоцентричним типом мислення жорстко розмежовує в аксіологічному плані сакральну й мирську сфери людського буття, вирізняючи дві форми духовності: релігійну й світську. При цьому в останній духовним є лише те, що тяжіє до абсолюту, ті артефакти, що тією чи іншою мірою виявляють тягу до нього, будучи за формою світськими. Ця позиція має витоки в традиціях «принципового обскурантизму» візантійських ісихастів. Один з ідейних батьків афонських ісихастів — Симеон Новий Богослов (XIV століття), посилаючись на новозавітне вчення про «ницих духом» як християнський ідеал, стверджував, що існує нерозв'язна антиномія між простим розумом і серцем християнином і освіченою людиною, філософом за духом, що вивчає язичницьку античність. Аматори книжкової мудрості, та й просто читання висміювалися Симєоном, тому що, на його думку, мудрість не від наук, а від бога. Ісихазм, не-зважаючи на наявність у цій течії досить освічених особистостей на кшталт Миколи Кавасили, був ворожий будь-яким світським виявам культури.






загрузка...





загрузка...