РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 12

РЕЛІГІЯ І ДУХОВНА КУЛЬТУРА

12.4 Авторитарний і гуманітарний підходи щодо культури в богослов'ї

 

Слід відзначити, що ряд православних теологів намагався відійти від крайніх традиціоналістеьких поглядів, що продовжували традиції візантизму в східному богослов'ї. До їх числа належить Георгій Фєдотов, зміст творчої діяльності якого полягав в апології культури. Ю. Іваск так писав про творчу надзадачу цього релігійного філософа: «Федотов бажав урівноважити есхатологію й культуру, небо і землю...» (5, 399). Критикуючи антропоцентристський гуманізм, Федотов відкидав і теоцентричний радикалізм, що заперечував існування відповідності між соціальним і культурним світом людини і сферою абсолюту, тобто між «небом» і «землею». Усвідомлюючи неможливість досягнення духовної досконалості в реальному світі, Г. Фєдотов, проте, не схильний був знецінювати прагнення людини до зазначеної мети, а, значить, позбавляти сенсу культурно-історичну творчість людства. У есхатологічних образах філософ відмовляється бачити лише свідчення неминучого кінця всього земного, безперспективності культуро-творчої діяльності. «Ніщо істинно цінне в цьому світі не пропаде. Культура скресне., у славі», — пише Г. Фєдотов у роботі «Про Св. Дух у природі й культурі». Висновок цілком у дусі європейської гуманістичної традиції, хоча з точки зору догматично-богословської — досить ризикований.

Однак, визнаючи за православ'ям величезну роль у розвитку культури, варто констатувати й те, що воно врешті-решт являє собою тип «авторитарної» релігії, якщо скористатися термінологією Е. Фромма. До характерних ознак останньої відносяться:

• визнання людиною якоїсь вищої невидимої сили, що визначає його долю й вимагає шанування і слухняності;

• основою поклоніння є факт панування цієї сили над людиною;

• головною чеснотою є слухняність;

• непокора — головний гріх;

• визнання божества всемогутньою, всевідаючою силою, що стоїть надлюдьми, символом абсолютного панування.

Треба сказати, що певною мірою риси авторитаризму присутні в усіх християнських конфесіях і виявляються в них з різною силою в різних історичних епохах. Так, пуритани цілком могли конкурувати з крайнім православним ортодоксалізмом, а з католицьким «Молотом відьом», написаним домініканцями Інститорісом і Шпрінгером, цілком могли б солідаризуватися самі завзяті борці зі старообрядництвом.

Утім, той же Фромм вирізняє й інший — «гуманітарний» — тип релігій з такими ознаками:

• визнання релігії як засобу єднання зі світобудовою, що будується на зв'язку зі світом і осягається людською любов'ю;

• основою поклоніння в «гуманітарній» релігії є моральні якості божества, першочерговими серед яких визнаються справедливість і любов;

• головною чеснотою вважається самовдосконалення;

• гріх — це сліпа покірність;

• божество мислиться символом власних здібностей людини, що їх він повинний прагнути перетворити в дійсність;

• людина виявляється здатною до збагнення істини, правди й любові. Домінуючим настроєм повинні бути не скорбота й почуття провини, а радість.

На наш погляд, одним із історичних представників «гуманітарного» типу релігій були принципи, постульовані Франциском Асизьким — засновником братства міноритів («менших братів»), перетвореного пізніше в католицький орден францисканців. Обов'язкова чеснота членів цього ордена — духовна радість, що наближає людину одночасно до сердець інших людей і до божества. До інших обов'язкових установок відносяться доброта й бадьорість, гармонійне бачення світу, відчуття нерозривного зв'язку людини й природи, лагідність характеру. Сам Франциск називав себе «блазнем бога» й рекомендував ченцям завжди зберігати веселий настрій.

Для «авторитарної» ж релігії більш близьким у цьому сенсі виявляється ідеал Еклесіаста: «Бідкання краще за сміх; тому при печалі лиця серце робиться кращим. Серце мудрих — у домі плачу, а серце дурних — у домі весілля» (Еккл. 7: 3 - 4).

Привертає увагу католицька концепція співвідношення релігії й духовної культури, повязана з задачею, поставленою Іоанном-Павлом II перед церквою ще в 1980 р. у промові перед учасниками Міжнародного конгресу «Євангелізація й атеїзм». Глава римсько-католицької церкви сформулював її в такий спосіб: реакультувати віру в різних культурних регіонах і відродити цінність християнського гуманізму. Головний постулат полягає в тому, що «релігія є сферою, у якій кожен народ виражає своє розуміння цінностей», тож вона і лише вона «є формальним і істотним елементом усякої культури». Якщо в першій — традиційній для всього християнства — частині міркування міститься спроба узурпації релігією сфери духовності, то з другою тезою важко не погодитися. Але все-таки головним у даному випадку є спроба виділення в якості домінуючого гуманітарного фактора — релігійного виміру культури. Саме сакральний зміст визначає дійсність будь-якої культури, надає їй загальнолюдського, гуманістичного звучання. Якщо герой світської культури, — стверджує католицький культуролог Маріо Поміліо, — інтелектуал, то герой християнської культури — святий, тобто той, хто володіє здатністю діяти за допомогою слова, не теоретизуючи, а занурюючись у світ. «Створювати католицьку (або християнську) культуру — це значить діяти, передаючи Слово Бога людям сучасною мовою й засобами культури свого часу. Задача діяча християнської культури — з'єднати її з вимогами духу, впроваджуючи питання про Бога й збуджуючи всередині саму культуру». Іншими словами, тут виникає проблема акультурації, тобто впровадженні в культуру євангельських елемен-тів, що сприяють максимальному проявові в ній духовного потенціалу. Акультурація, згідно з сучасною католицькою теологією, має двоїсту природу: з одного боку, вона запліднює культуру християнською вірою через вираження євангельських істин у термінах цієї культури, а з іншого — зароджує віру всередині самої культури.

Таким чином, задача акультурації полягає, по-перше, в привнесенні християнських начал у нехристиянські, передовсім африканські, культури, тобто в своєрідному місіонерстві, а, по-друге, у протистоянні секулярним культурним цінностям. У цьому сенсі висловився Іоанн-Павло II, закликаючи «відчинити двері суспільства й інститутів культури дії Бога», оскільки він «друг людини й діє через людину, змушуючи її повірити в свою людяність, у своє буття й у своє царствене достоїнство у світі».

Якщо традиційне християнське вчення пов'язує наявність гуманізму безпосередньо з наявністю абсолюту, виходячи з акта божественного творення всього сущого, то в останні десятиліття ця категорія все більш наповняється мирським змістом. Разом з тим частково утрачає своє сакраментальне значення поняття надприродного. У цьому зв'язку все більш актуальними стають ідеї акультурації, зверненої в першу чергу до інтелектуальної еліти, що покликана створити «нову позитивну християнську культуру». Це привело б, за переконанням католицьких культурологів, до появи феномена «нового гуманізму», що, як висловився Ж. Марітен, «буде немовби відображатися в тлінному соціальному земному середовищі».

Ідеї «нового гуманізму» був покликаний реалізувати створений у травні 1982 року новий орган римської курії — Папська Рада з питань культури. Її задачу Іоанн Павло 11 сформулював у такий спосіб: не драматизувати давно виниклий розрив між релігією й духовною культурою, а прийняти комплекс практичних заходів для його подолання. Культура знову стала розглядатися як одна з найважливіших духовних і релігійних проблем євангелізаторської місії церкви. У папському листі державному секретареві Ватикану кардиналові Казаролі перелічувалися основні функції Ради — своєрідного ватиканського Міністерства культури: сприяння прогресу культур і діалогу церкви з ними, забезпечення діючої присутності місцевих церков у національному культурному середовищі, співробітництво з університетськими, науковими й художніми колами, ЮНЕСКО, забезпеченні можливості Святійшого престолу користуватися сучасним досвідом розвитку культури.

При цьому, створюючи Раду, Іоанн Павло II зазначив, що однією з головних складових його діяльності є «захист достоїнства людської особистості» і сприяння «діалогу з нехристиянськими релігіями й нерелігійними людьми або групами в спільному пошуку культурної комунікації всіх людей доброї волі».

Віра, аби бути живою, на думку глави католицької церкви, повинна стати культурою. Синтез між ними необхідний не лише в інтересах віри, але й в інтересах культури. Акцентуючи увагу на цьому принципі, Рада з питань культури дійсно намагається встановити діалог з різними напрямами в культурі й мистецтві, навіть тими, що донедавна демонстративно ігнорувалися богословами.

Сказане можна проілюструвати тими змінами, що в останню чверть XX століття відбулися в, мабуть, найконсервативнішій сфері практики католицької літургії — музиці. Ще в 1983 році італійські єпископи висловили занепокоєння тим, що літургійна реформа загрузла в «сипучих пісках рутини». У тому ж році виходить відома «Пастирська нота», спеціально присвячена цій проблемі й озаглавлена «Літургійне відновлення в Італії». Усвідомлюючи, що музична реформація літургії може викликати ексцеси у внутрішнім житті католицької церкви, «Нота» тим не менше закликала не звертати зі шляху пристосування культової практики до сучасного світогляду, до духовних потреб життя, що зазнало змін. «У літургії, відірваній від повсякденного досвіду, жодна конкретна історична людина ніколи не могла знайти себе й Бог ніколи б не міг з'явитися їй як щирий «спаситель», оскільки спасіння має відповідати небезпеці, що нависла над нею й загрожує їй» (6,106).

Автори «Літургійного відновлення в Італії» намагаються відшукати компроміс між традиційними нормативними культовими розпорядженнями й потребами «конкретної історичної людини», відчиняючи двері для композиторів, присутність чиєї музики в католицькому храмі в епоху навіть перших літургійних реформ папи Пія X на початку XX століття була немислимою. Це, зокрема, Л. Бернстайн («Меса»), Ц. Брезген (ораторія «Dе tempore»), твори Г. Едера й інших. Нові тенденції, що виявилися в католицизмі сто-совно музичного мистецтва, включеного в культову практику, свідчать про прагнення підкріпити традиційні християнські уявлення й переживання образами й асоціаціями, створюваними сучасними музичними засобами.

Підводячи підсумки, варто відзначити, що, поза всякими сумнівами, релігія є не репродуктивним (таким, що механічно відтворює, копіює), як традиційно було прийнято думати в рамках войовничого атеїзму, а абсолютно творчим, генеративним внутрішнім елементом культури, що тим не менш не виключало різних за емоційним накалом форм їхнього альянсу. Про це красномовно свідчить вся історія світового мистецтва, й про це докладніше ми поговоримо у відповідному розділі.






загрузка...





загрузка...