РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 13

РЕЛІГІЯ І МИСТЕЦТВО

 

13.2 Співвідношення сакрального й профанного в житті церкви

 

Церква в цілому (крім окремих, украй ригористичних її представників на кшталт протопопа Авакума або його наставника Івана Нєронова) досить індиферентно ставилася до фольклорних видовищ як частини народного побуту, не приймаючи лише окремих їхніх форм. Так, зокрема, різко засуджувалося приховання особи під маскою, до чого часто прибігали учасники ряджень. Маска — це личина. З точки зору богословів — диявольський образ. Ще в середині XI століття єпископ Лука Жидята у своєму «Повчанні» попереджав нєофітів-слов'ян: «Москолудство вам, братие, нелепо имети».

Український публіцист XVI століття Іван Вишенський з обуренням відзначав, що в Лядській (польській) землі «машкарники і комедийники» популярні в усіх шарах суспільства.

У ряді місць священики наполягали, щоб після Різдва ряджені купалися в освяченій воді, аби змити гріх лицедійства.

Таке неприйняття приховання особистості пов'язане з тим, що маска давала рядженому можливість під час гри перебувати в стані інакшості, бути не самим собою, поставивши себе поза моральними заборонами й обмеженнями.

Відомий слов'янський фольклорний твір «Вавило і скоморохи» ототожнює стародавніх акторів зі святими, популярними в селянському побуті — Кузьмою й Даміаном, спростовуючи в такий спосіб розхожу, але далеко не завжди вірну думку про непримиренне відношення церкви і «веселих». Блазні представлені «не простими» людьми, що протистоять представникові підземного світу — хтонічному персонажу Собаці. У даному контексті їх дії — богоугодні, на що неодноразово вказує текст скоморошини.

У рукописному фонді Пушкінського будинку зберігається унікальний рукопис «Пріння про віру скомороха з філософом жидовином Танасієм». Сюжет його такий: блазень, представник «худых и простых людей и книгам не учився», виступає опонентом іудейського богослова Тарасія в суперечці про переваги християнства перед іудаїзмом. Дії персонажів описані у притаманному скоморошинам комічному ключі: указуючи на більшу порівняно з іудаїзмом кількість християнських свят, ігрець, називаючи кожне з них, вириває по волосині з бороди Тарасія. У підсумку його «докази» стають тим переконливішими, чим «бодрее» він б'є Тарасія, що і стає вирішальним аргументом у суперечці (3,182 — 184),

Володіння поетичним словом і музичним мистецтвом у народній свідомості наділяло блазнів креативними функціями, перетворюючи їх на посередників між світами, медіаторами. Гак, супроводжуючи весільний кортеж від будинку до церкви й назад, блазні реалізували охоронну функцію в розімкнутому просторі, відкритому для впливу шкідливих сил на молодих. В обов'язки ігреця «входив захист молодих від злого «входила защита новобрачных от злого наміру й забезпечення їх щастя і благополуччя» (4,111). У храмі охоронну функцію приймав священик, звідси приказка «Ієреї з хрестами, скоморохи з дудами» набуває іншого, ніж їй надавався, змісту. 1 хрести, і дуди — засіб вигнання шкідливих сил.

Разом з тим і слов'янська, і західноєвропейська культурна традиції знають чимало прикладів непримиренного ставлення до представників фольклорних видовищ. Іоанн Солеберійський закликав відмовляти в євхаристії мімам і гістріонам. Категоричним у цьому відношенні був і інший богослов — Гонорій Августодунський, котрий заявляв, що в жонглерів немає жодного шансу на посмертне спасіння, «бо всім помислом своїм вони слуги сатанинські». В італійському збірнику «Новеліно» міститься оповідання про жонглера на ім'я Саладін, котрий потрапив на лицарську трапезу, під час якої, натякаючи на богосупротивний характер його пісень, йому порадили вимити не руки, а рот. Згідно з середньовічним судебником під назвою «Саксонське зерцало», шпільмани були поставлені поза законом поряд із карними злочинцями. До того ж той, хто обрав це ремесло, автоматично позбавлявся права успадковувати майно своїх батьків.

Такс ортодоксальне трактування фольклорної видовищної культури корениться в поглядах Тертуліана й Іоанна Златоуста — затятих супротивників будь-яких видовищ.

Було воно підтримане й давньокиївськими богословами, котрі вважали, що музика, танці, спів — один з розповсюджених засобів, якими нечиста сила намагається спокусити праведників. Так, у «Житії Феодосія Печерського» є епізод, коли в його келію набилися біси «в бубны биющие» і «в сопели сопущие». Цікаво, що засновник відомого монастиря протистояв спокусі співом псалмів, завдяки чому нечиста сила зрештою відступила. Тут ми зустрічаємося не стільки з осудом світського виконавства, а з епізодом вокального змагання між подвижником і чортами (іншими словами, культурним «верхом» і тілесним «низом»), у якому серйозний репертуар переважив профанний спів.

Цілком серйозним був опис ігрового протистояння затворника Ісакія юрбі бісів, що «удариша в сопели и в гусли и в бубны, и начавша им играти» (5,186). З цього іспиту святий вийшов «еле жива», оскільки чорти все-таки примусили його танцювати. І лише допомога досвідченого Феодосія допомогла Ісакію перебороти спиісусу. Згідно з «Житієм», аналогічну допомогу Феодосій надав і київському князеві Святославові, що оточив себе блазнями. Після суворого напучування князь «умилился» й відмовився від пагубних звичок.

У німецькій народній легенді про доктора Фауста появі перед героєм викликуваного їм диявола передували традиційні для цього випадку «музыка и пение,... танцы».

Таке ставлення до музики притаманне не лише християнській традиції. В індійській перськомовній літературі є фрагмент, анонімний автор якого стверджував, що більшість музичних інструментів створено нечистою силою. Коли сатана виготовив дерев'яний барабан — мандаль, то розсміявся, подумавши про тих, хто буде слухати його звучання:

Сатанинским делом был тот инструмент,

Коль и дьявола сумел он рассмешить.

 

Навіть деякі професійні композитори схильні були приписувати дияволові зв'язок з музикою. Так, італійський композитор XVIII століття Джузеппе Тартіні стверджував, що одну з його скрипкових сонат уві сні йому награв владика пекла, замість чого зажадав душу музиканта. У зв'язку з цим соната була названа «Трель диявола».

І все-таки можна сказати, що блазні, скоморохи, шпільмани, гістріони знаходяться всередині християнської культури, але не відповідають християнському ідеалові. Свідчення про те, що ігри, веселощі не є гріховними вчинками, можна відшукати в ряді апокрифічних джерел. Так, у «Євангелії дитинства» є згадування, що хлопчиком Ісус брав участь в іграх однолітків.

В іншому апокрифі — «Євангелії від Пилипа», що міститься в кодексі Наг-Хамаді (відкритий у 1945 році) — Христос закликав не боятися проявів плоті, до яких відноситься й участь в іграх, сміх, веселощі.

Наведене вище протистояння святого та бісів, що веселяться, в широкому культурному контексті є відображенням полеміки християнського аскетичного й агеластичного імператива з природним прагненням особистості до гри, веселощів, розкутості. Західна церква в цьому питанні була схильна до компромісів. Ось що писав у «сумі теології» незаперечний католицький авторитет Фома Аквінський: «Гра необхідна людині для відпочинку і заради занять, що слугують відпочинку роду людського, можуть бути встановлені дозволені художества. Тому і ремесло актора, що має на меті доставити людині звеселяння, само по собі дозволене, а ті, хто його відправляє, не перебувають у стані гріха, оскільки вони дотримуються при цьому міри... Тому не грішать ті, хто пристойною платнею підтримує таких людей» (6,23).

У попередньому розділі мова йшла про використання фольклорно-ігрових елементів у практиці православного культу. Аналогічні видовищні прецеденти знав і католицизм. Ще в X — XIII століттях у католицьких обителях була досить широко розповсюджена вистава, виконавцями якої були самі мешканці монастиря. Вона була реакцією на утиски монастирів світською владою. Зібравшись у храмі, ченці виносили гробниці з останками святих, посипали їх тернами, а потім падали долілиць на підлогу храму, проклинаючи своїх кривдників. Ця вистава проходила в присутності пастви.

Характерне для християнського мистецтва протиставлення «верху» й «низу», священного й профанного було послаблене тим, що під час міських свят, карнавалів, церква допускала наявність у мові майданної культури елементів пародії на сакральне. Осел, що вводиться в храм, у карнавальному видовищі міг символізувати Христа, ковбаса — використовуватися замість кадильниці, богослужіння нерідко оздоблялося буфонними образами, блазень і священик могли затіяти комічну сварку, причому останній цілком професійно розважав парафіян непристойностями, а диякон кричав ослом або перевдягався в жіночий костюм. Себастіан Брандт у «Кораблі дурнів» з осудом констатував:

 

Я не видал вредней забавы,

Чем в храмах — танцев допущенье

При первом даровозношенье,

Когда, забыв про стыд и страх,

Не только поп, но и монах

С толпой мирян во грех сей тяжкий

Впадает, оголяя ляжки.

 

Деяких каноніків за збиток, заподіяний під час свята посоха або дурнів, навіть штрафували. Ігрове пародіювання сакрального, пафосу храмової служби, лише на перший погляд може видатися його профанацією й, що зовсім уже невірно, — проявом народного антиклерикалізму. Насправді його першочерговою метою було посилення священного змісту за допомогою переводу його (на час свята, зви-чайно) у площину ігрового дуріння.

Правда, і в католицькій культурі нерідкі були прецеденти ортодоксалізму, властиві деяким богословам. У XII столітті католицький авторитет Ельред покритикував тих священиків, чий темперамент допускав ігрові привнесення в літургію, що перетворюють храм на театр. Деякі, писав він, «під час служби то підвищують, то знижують голос, неначе граючи ним... зображують то передсмертні муки, то неземний захват і при цьому спотворюють тіло кривляннями, запозиченими в гістріонів».






загрузка...





загрузка...