загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 13

РЕЛІГІЯ І МИСТЕЦТВО

 

13.3 Релігійне мистецтво?

 

Таким чином, поляризація церковного і світського мистецтва, спроба представити їх анатагоністами, властива більшості зразків войовничої-атеїетичної літератури, — не дає об'єктивного уявлення про зв'язки двох цих феноменів. Між ними, природно, існували періоди повного нерозуміння, взаємозаперечення, але не менш частими в історії їхнього розвитку помітні форми, коли вони взаємодіяли, доповнюючи й розвиваючи одне одного. Більш того, у рамках їхнього альянсу не видається можливим говорити про «церковне» і «позацерковне» мистецтво, оскільки границі між ними настільки розмиті, що доцільно, якщо мова йде про храмові видовища, наприклад, визначати їх як «християнський театр», у розмові про іконопис — уживати термін «православний живопис», про месу — «католицька музика». Причому в змісті цих сполучень непродуктивно визначати домінанту релігійного або світського. Так, християнські містерійні дійства, спрямовані на посилення релігійного почуття, за допомогою переводу священних сюжетів на візуальний рівень, паствою сприймалися не лише як частина храмової служби, але й просто як цікаве видовище. Недарма містерії в католицизмі отримали назву Biblia paureum — Біблія бідняків. У їхніх постановках увага приділялася не лише демонстрації певного повчального священного сюжету, але й ретельній розробці костюмів, декорацій, пластики і голосових модуляцій виконавців, словом, усьому тому, що стосується театрально-образотворчої сфери. Більш того, містерійне дійство, розвиваючись, залишало межі храму, виходячи спочатку на паперть, а потім і на міську площу, поєднуючи в єдине культурне ціле два типи простору — сакральний і мирський.

Єдність релігійного і світського начал у рамках одного художнього акта прекрасно підтверджується наявністю двох видовищних форм, досить популярних у західноєвропейській і українській культурах — шкільного театру і вертепу, що поєднували в рамках одного уявлення два типи сюжетів: біблійного й розважально-побутового. Причому вони прекрасно «уживались» у спектаклі, не суперечили, а доповнювали один одного. Глядачі з однаковою увагою сприймали обидві частини вистави.

У зв'язку з цим умовиводу, що часто зустрічаються в літературі на кшталт слів румунського дослідника А. Тенасе: «Світська культура — це опредмечування суб'єкта й гуманізація об'єкта у процесі творчої діяльності; релігійна культура — це відчуження суб'єкта й обожнення об'єкта» (7,40), — страждають тією ж вузькою однобічністю, що й ортодоксально-богословські резюме щодо гріховності видовищ, музики і т. д. або ж їхньої вторинності в культовій структурі. На останньому наполягає один із православних діячів: «Необхідно висловити вимогу, щоб у церковному співі слово Боже, складова всякого священного співу, посідало панівну позицію, а музика була б тільки служителькою його, — засобом до посилення виразності, до загострення дії слова... Відповідно до цього не тільки перевага музики над словом, або віртуозність і вигадливість, але й усяка складність у музиці церковної шкодить справі богослужіння» (8,16).

У даному випадку має місце не зовсім адекватне трактування терміна «слово» в контексті богослужіння. Ще Філон Олександрійський відзначав потрійний зміст слова Священного писання: чуттєвий, що впливає на тіло, абстрактно-повчальний, звернений до душі й ідеально-містичний (таємничий), спрямований на дух. Усі три іпостасі слова рівноправні, тому включена в традиційну проповідь система мистецтв (музика, спів, театралізація, живопис) не може розцінюватися як вторинна, допоміжна.

Про рівноправність слова як такого й музичного ряду богослужіння говорив і П. Флоренський. Слово в його інтерпретації — єдність не тільки суто релігійного, але й рівнозначних йому художньо-образних засобів доведення його змісту до пастви. Слово, пише філософ, «на кожному поверсі своєї будівлі... є світ» (9,241). Про єдність усіх релігійних і художньо-естетичних складових культу писав П. Флоренский у відомій статті «Храмове дійство як синтез мистецтв», опублікованій у журналі «Маковець». Взаємодію релігії й мистецтва він визначає як духовну цілісність, певну систему діючих відносин, що визначають її специфічне існування.

У самій же системі мистецтв, що існує всередині цілісного храмового дійства, може існувати провідний вид, що визначає принципи функціонування художньої складової культу. Це декоративно-прикладне мистецтво в буддизмі або ісламі, образотворче й пластичне мистецтво в християнстві, театрально-видовищні й музичні елементи в кожній релігії. Утім, система ця досить рухлива і згодом у якості домінанти всередині однієї конфесії може виступити і який-небудь інший вид мистецтва.

Виведена в заголовок розділу проблема має ще одну істотну грань: а чи правомірно взагалі говорити про релігійне мистецтво? Багато дослідників однозначно позитивно відповідають на це питання, як, наприклад, Д. Угринович: «Релігійним мистецтвом... ми можемо назвати ті витвори мистецтва, що включені в систему релігійного культу й виконують у ній певні функції» (10,100). Визначення досить розпливчасте: по-перше, неясно, куди віднести численні твори мистецтва, в сюжетній основі яких лежать біблійні мотиви, релігійні ідеї, але при цьому вони не є елементом храмового дійства (живопис Середніх Віків і Відродження, театральні і кінематографічні акції, багато музичних і літературних творів), не являють собою апологію надприродного. По-друге, як у такому випадку трактувати, наприклад, ікону, що експонується в музейних зібраннях: адже, вилучена з інтер'єра храму, вона втрачає свої основні культові функції. І, нарешті, по-третє: подібний підхід ігнорує такий важливий момент, як суб'єктивні переживання при сприйнятті художнього твору, незалежно від того, включені вони в культову чи практику ні. З цього приводу висловився ще Августин Блаженний у своїй «Сповіді», описуючи неоднозначне почуття, що охопило його під час церковної служби: «Я вагаюсь між небезпекою задоволення й випробуванням користі. І... більше схиляюся до того, щоб схвалити у церкві звичай співу... Однак, коли мені випадає захопитися співом більше, ніж предметом співу, я зі скорботою усвідомлюю свій гріх...» (11, 263). Аналогічні двоїсті відчуття знаменитий богослов пережив, спостерігаючи за театральною виставою.

Тому, на нашу думку, доцільніше говорити про ті чи інші види або жанри мистецтва, нарешті, про окремі твори, включені в культову практику, відокремлюючи їх від артефактів, що використовують біблійні й інші релігійні сюжети. І спеціального аналізу потребують ті твори, споконвічною метою творців яких було включення їх у храмовий простір, тобто ті, що призначалися для культових потреб, нарешті, з'явилися на світ за замовленням церкви. Саме до них висувалися особливі художньо-естетичні вимоги, зокрема необхідність відповідності канону.






загрузка...





загрузка...