загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 13

РЕЛІГІЯ І МИСТЕЦТВО

 

13.5 Сучасний стан проблеми «мистецтво і релігія»

 

Перше, що впадає в око, навіть при поверхневому знайомстві з цим питанням, — це переоцінка церквою ряду напрямків у мистецтві, якими вона раніше зневажала. Це, зокрема, поворот католицизму до різних модерністських і неофіційних напрямів у творчості. Ще в 1947 році папа Пій XII у енцикліці «Посередник Господа» закликав церкву переглянути своє ставлення до цього мистецтва: «Сучасні витвори мистецтва, що використовують новітню композицію, не слід усюди зневажати й відкидати через упередження. Сучасним мистецтвам треба надати свободу в належному й побожному служінні церкви і священним ритуалам за умови, що вони збережуть правильну рівновагу між стилями, не схиляючись ані до крайнього реалізму, ані до зайвого «символізму».

Лінію папи продовжив Другий Ватиканський собор, у постановах якого дві глави присвячені мистецтву, передовсім музичному. Собор визнав важливість використання поряд із Григоріанським хоралом інших музичних жанрів.

Слід сказати, що музичне мистецтво, у першу чергу опера, стало піонером у скороченні дистанції між духовною музикою й музикою, що її прийнято називати «культовою». Так, у творчості Генделя біблійні сюжети помітно секуляризуються, а що стосується Люллі, Скарлаті, Моцарта й Глюка — то тут говорять уже про «секуляризовану музику» стосовно творів, написаних для церкви. У творчості Олександра Серова (опера «Юдифь»), К. Сен-Санса (опера «Самсон і Даліла», Р. Штрауса (опера «Саломея») старозавітні персонажі були виключно сюжетно-конструктивним началом музики, а не зразками для стимуляції релігійного почуття й у цьому сенсі вказані твори добутки не більш релігійні, ніж, скажімо, «Комуніст» В. Губаренка.

У середині XX століття Ватиканом було сформульовано необхідність наближення комплексу мистецтв до національних особливостей різних регіонів, зауважено на можливість перегляду храмової архітектури відповідно до новітніх плинів у ній. З початку 50-х років у католицькому і протестантському храмовому будівництві явно простежується тенденція до секуляризації, прагнення вписати церковний будинок в інтер'єр міського середовища, зробити її внутрішні приміщення не просто відповідними головній — молельній — меті, але й зручними для повсякденного життя й навіть дозвілля. Так, при храмах стали з'являтися місця, відведені для відпочинку, занять спортом, спеціальні дитячі приміщення, концертні зали, у яких часто демонструвалися твори мистецтва, жодним чином з культовими задачами не пов'язані. Ще в середині 70-х років минулого століття францисканська черниця Жанет Мід почала концертувати в жанрі католицького року безпосередньо в стінах храму, що не викликало ніякого осуду з боку католицького духівництва.

Так, на початку 70-х років у Сікстинській капелі й 55 суміжних із нею залах Ватикану відбулася грандіозна виставка творів Гойї, Гогена, Шагала, Далі, Пікасо, Матіса, Модільяні, Моранді, Руо, Гуттузо, Лсже, Родена, Манцу, Барлаха — усього понад 250 художників і скульпторів, творчість яких безпосереднього стосунку до літургійних потреб не має, але містить, за визнанням «Оссерваторе Романо» — «пошук людського виміру релігії». Незабаром у Ватикані відкривається Музей сучасного мистецтва.

Перегляд, здавалося б, непорушних позицій у цьому питанні був обґрунтований теоретично: «Церква не має потреби в образах: культовий образ у його власному змісті їй далекий... Що дійсно повинне дати церковне мистецтво, так це знаки, що позначають безкінечного Бога: не культовий образ, що сам стає Богом, не видиме втілення Бога, а лише згадку про нього» (19,19).

Інший теоретик католицизму — Брайсн вважає, що реалізм у мистецтві, «зазнає фіаско, коли людським формам не вдається переступити свої межі, тож Бог... стає лише людиною, що говорить голосним голосом».

Один із ватиканських ієрархів — кардинал Казаролі — виступив з апологією творчої незалежності творця, перелічивши основні ознаки «справжнього мистецтва»: декларативний індивідуалізм, почуття нового, художні досвіди на грані ризику, відсутність остраху бути незрозумілим.

Для римсько-католицької церкви сьогодні досить актуальною задачею в естетичній сфері представляється зняття відомого протиріччя між мистецтвом сучасним і тим феноменом художньої творчості, що прийнято позначати як «релігійне мистецтво». Теологи визнали пагубним хибний погляд, згідно з яким кращі часи у своєму розвитку мистецтво мало в добу Середньовіччя й Відродження. Видана Ватиканом наприкінці 40-х років минулого століття «Католицька енциклопедія» заявляє, що «мистецтво завдяки своєму достоїнству абсолютного творення має мету в собі самому і не є засобом для досягнення інших цілей. Художня інтуїція має універсальну цінність» (20,335).

Справедливості заради слід відзначити й протилежну — традиціоналістську концепцію стосовно мистецтва, що зберігається в декого з католицьких мислителів. Так, неотоміст Ж. Марітеї. продовжував вважати, що «мистецтво для людей рівнозначно абсурду. Я пропоную мистецтво для Бога» (21,97).

Аналогічну думку, щоправда, набагато раніш, висловив відомий православний богослов А. Введенський: «...релігію можна розглядати і з точки зору естетичної, і з точки зору філософської. Але як неможливо зводити релігію до інтелекту, так неможливо зводити її і до естетики. Релігія надінтелектуальна, хоча й містить у собі інтелектуальні елементи, релігія і над — естетична, хоча й уся просякнута естетичним символізмом» (22,2).

І все-таки модерністські настрої в християнстві (в першу чергу західному — католицизмі й протестантизмі) стали домінувати, прикладом чого є кіно. При усвідомленні того, що Божество складно й не зовсім канонічно зображувати за допомогою властивих кіномистецтву виразних засобів, християнські ієрархи погодилися (або змирилися) з тим, що вже не одне десятиліття, включаючи кінематограф сьогоднішнього дня, Ісус незмінно є одним із самих популярних персонажів на світовому екрані.

Ще на початку XX століття, практично ще на зорі кінематографа, на знімальних площадках нагромаджували тиражовані кіно-Єрусалими, гримери займалися припасуванням білявих борідок, як це було від сьогодні зовсім забутої стрічки «Голгофа» Робера Ле Вігана до знаменитого «Бен-Гура». Класикою ж кінематографічної євангельської тематики став італійський кінематограф, зокрема знамените «Євангеліє від Матвія» Пазоліні. Первісний задум режисера — просто екранізувати Євангеліє. Однак, як це часто буває зі справжніми професіоналами, задум під час зйомок постійно уточнювався, художні цілі зміщалися, коректувалися. У результаті, почавши зйомки, в одному з інтерв'ю Пазоліні зізнався, що навіть для нього «фільм є загадкою. Його герой може бути Ісусом, а може бути й дияволом». Його Ісус — суцільна нетерпимість, часом просто жорстокий. Він — більше всього людина, і, можливо, тому на головну роль режисер обирає серед великої кількості непрофесіоналів іспанського студента Енріке Ірасокі. Досвідчений актор намагався б зіграти Боголюдину, в аматора ж такої спокуси навіть не виникало.

Незважаючи на явну не канонічність, Католицький кіноцентр (є і такий у ватиканській мистецтвознавчій структурі) у 1968 році присудив стрічці Пазоліні премію.

У 1976 році тільки в Італії шість режисерів, у числі яких були такі знаменитості, як Франко Дзефіреллі, Джіло Понтекорво, Роберто Роселіні заявили про свою готовність зняти кіноверсії земного життя Ісуса. Для останнього ця заявка — «Месія» — була своєрідним продовженням його ж стрічки 1968 року, що називалася «Дії апостолів». Цікава деталь: папа Павло VI звернувся до уряду Тунісу, де повинні були проходити натурні зйомки, із проханням надати підтримку режисерові і його групі. А одне з американських католицьких суспільств, пов'язаних з аудіовізуальними ЗМК, гарантувало забезпечення прокату фільму в США.

Ще одна цікава деталь: Роселіні завжди демонстративно декларував свій атеїзм, що не перешкодило католицьким колам надати всіляку підтримку стрічці.

Так само точно польські католицькі ієрархи підтримали відому стрічку Анджея Вайди, зняту за мотивами «Майстра і Маргарити» — «Пілат», хоча мова в ній йшла не стільки про євангельські події, скільки про неврози сучасного режисерові — постановникові світу.

Таким чином, проблему відносин релігії й мистецтва, що має за спиною не одну тисячу років, і сьогодні не можна вважати скільки-небудь розв'язаною, як не можна буде вважати і ще через тисячоріччя. І це вже хоча б з тієї причини, що обидва ці феномена значною мірою ірраціональні, магічні, а, значить, у багатьох своїх проявах і гранях відомими нам науковими способами просто непоясненні.






загрузка...





загрузка...