РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 15

РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА

 

15.2 Релігія в контексті політичної історії світу

В найдавніших цивілізаціях Близького Сходу політика була мало не повністю поглинена сферою релігійності. Роль релігії як органічної частини інституту держави в Стародавньому Єгипті

була настільки величезною, що відокремити «церкву від держави», світську сферу життя від релігійної не видається можливим. За 3,5 тисячі років до «короля — сонця» Людовика XIV з його формулою «держава — це я» фараони Єгипту як сини сонячного бога і його втілення повністю обожнювалися з державою, а країна — з їх тілом. Аж до доби Нового царства адміністратори були водночас і жерцями (навіть коли не виконували безпосередніх літургійних обов'язків), а жерці — адміністраторами. Держава і храмові інституції здійснювали перерозподіл багатств, причому храми слугували як величезні гамазеї з запасами збіжжя, що перетворювало їх не лише на релігійні, але й на економічні установи. Щодо Месопотамії, то релігійна система цього регіону сама по собі була достатньо адекватним відображенням реальної соціально-політичної структури. Як і в Стародавньому Єгипті, в містах — державах Месопотамії й пізніших територіальних утвореннях головною фігурою, відповідальною за культову практику й підтримування контактів зі світом богів, був верховний правитель (енсі або патесі), який водночас вважався головним жерцем храму бога — покровителя міста, у той час як дружина правителя була головною жрицею храму головної богині міста, а діти — жерцями дітей божественної пари. Хоча лугаль або енсі не вважався втіленням божества, його влада мала божественний характер і була основним моментом сполучення релігії й політики. Славнозвісна стела Хаммурапі яскраво демонструє ідеологію наступності влади земної від влади небесної, уособленої сонячним богом Шамашем, котрий передає цареві таблички з текстом законів. Зазвичай вважається, що культура Месопотамії має дещо більш секуляризований характер в частині законотворчості, але не слід забувати й про те, що люди не лише були підсудними богам і їх представникам, але й мали можливість висувати перед богом — суддею Уту, а відтак Шамашем звинувачення на адресу інших богів і божеств, що стирало межі між реальним світом політичного життя і сферою стосунків між богами й ставлення до них.

Античний світ із його раціоналізмом також зовсім не був вільний від впливу релігії в галузі політики й громадського життя. Оскільки будь-яка визначна подія суспільного життя в умовах полісної культури була водночас подією політичного значення, всі релігійні свята, надто ж такі визначні, як панафінеї або фесмофорії, набували політичної ваги, а блюзнірство чи звинувачення в ньому могли суттєво позначитися на плині важливих історичних подій (як у епізоді з сицилійською експедицією афінян під час Пелопоннеської війни й звинуваченням Алкивіада, одного з лідерів і найталановитіших воєначальників афінського війська, у спаплюженні священних герм у Афінах). Слід пам'ятати й про те, що афіняни під проводом Перикла звели величний комплекс афінського акрополя з Парфеноном і статуями Афіни в знак подяки цій богині за допомогу жителям міста в греко-перських війнах, а сам Парфенон зі статуєю Афіни Парфенос став скарбницею не лише Афін, але й очолюваної ними Делоської сіммахії — військово-політичного союзу грецьких полісів. Дуже розповсюдженою формою об'єднання племен і полісів у Стародавній Греції були амфіктіонії — релігійно-політичні союзи, основою яких було спільне святилище (найвідоміша й найвпливовіша амфіктіонія сформувалася навколо оракула Аполлона в Дельфах). Годі й казати, що жодне важливе політичне рішення не приймалося без «ради» з богами через оракулів і гадання.

У Стародавньому Римі, найбільш політизованій культурі античного світу, державні й суспільні діячі, здається, цілком усвідомлювали безпосередній зв'язок між політикою й релігією. Марк Туллій Цицерон, один із найвизначніших політичних діячів доби пізньої Республіки, стверджував, що римляни перевершили всі інші народи в розумінні богів як керманичів світової історії, що обрали Рим як головне знаряддя досягнення своєї вищої мети. Насправді ж корпус оповідей, що набули назви «римського міфу», свідчить скоріше про те, що навіть боги підкорялися провіденціальній місії Рима, яка полягала в розгортанні його військово-політичної експансії до природних меж земного світу під гаслом «Миру — Рим». Римська релігія фундувалася не на сподіванні на божественну милість, а, як і дещо нотаріального характеру релігія іудеїв (недарма римляни відчували неприязнь до іудеїв, чия «етномесіанська» ідеологія неприємно вражала їх схожістю с римською державницькою міфологією), на взаємній домовленості між людьми й богами, для забезпечення якої був навіть розроблений спеціальний кодекс «божественного права» (Jus divinum), призначений врегульовувати ставлення римлян до богів з мстою досягнення найбільшого ефекту. При цьому формальна сторона релігійного ритуалу мала для римлян більше значення, ніж його внутрішній зміст, тож не дивно, що дуже великого поширення набули різноманітні форми мантики у формі ауспіцій (гадання на основі польоту птахів), ониромантії (практики «висиджування» спів і їх тлумачення), гаруспікації (гадання по нутрощам тварин) та ін., а жерці об'єднувалися в колегії (авгурів, гаруспиків, діаліїв, марциаліїв тощо), діяльність яких зберігала політичне значення навіть тоді, коли Катон Старший бідкався з приводу того, що авгури виконують свої обов'язки, навіть не намагаючись стримувати глузливої усмішки. При облозі ворожого міста римляни використовували не лише легіони й онагри, але й спеціальний ритуал під назвою invocatio (закликання), мета якого полягала в тому, щоб принадити чужих богів обіцянками кращого ша-нування в римському пантеоні й відвернути їх від старих прихильників. До речі, римляни цілком свідомо виявляли щось на зразок релігійної толерантності, віддаючи перевагу практиці невтручання в релігійні справи підкорених народів і задовольняючись передовсім політичною лояльністю щодо Сенату, а згодом до імператора, образу якого слід було віддавати шану. Необхідність використання релігійної символіки й риторики, особливо в кризові періоди історії, добре розуміли досвідчені римські політики, для чого врешті-решт був обожнений сам Рим у образі богині dea Roma, підкріплений культом особистого генія імператора. Зазначимо, що відносна релігійна толерантність і спроби імператорської влади побудувати державну релігію на основі якогось універсального образу сприяли успіхам християнства, яке ще за півтора століття до «офіційного краху античності» фактично стало пануючою релігією Стародавнього Світу. Що ж до рішення Понтія Пілата про дозвіл на страту Ісуса Христа, то його можна вважати чи не найважливішим з огляду на подальшу перспективу втручанням (або невтручанням) політики в релігійну сферу за всю історію людства (так само як пізніше політичне в основі своїй рішення київського конунга Володимира Великого стало чи не найважливішим втручанням політики в релігійну сферу за всю історію східного слов'янства).

За доби Середньовіччя єдиною силою, що могла забезпечити базис для суспільної єдності теперішнього західного світу, була римо-католицька церква. Таким чином склалася доволі химерна ситуація, в якій суспільство намагалося структурувати себе політично, але на духовно-релігійній основі. І саме в християнській релігії після колапсу античного світу сформувалися уявлення про Європу як про політичну єдність у формі держави — церкви й під назвою «християнський світ». «Співробітництво» «тих, хто моли-ться» (священиків), і «тих, хто ратоборствує» (феодалів, світських владик), в «органічній» структурі середньовічного соціуму, боротьба «цезарепапізму» (політики підкорення церковних інститутів владно-державним установам) і «папоцезаризму» (імперська політика престолу Св. Петра в Римі), хрестові походи, інквізиція, реформація й контрреформація, християнізація «дикунів» Нового Світу в руслі колонізаційних процесів — це далеко не повний перелік прикладів непересічного впливу тієї частини середньовічного соціуму, про який британський історик М. Бішоп висловився таким чином: «Церква була більш ніж патроном середньовічної культури; вона була самою середньовічною культурою». Європейська ж цивілізація, попри всі розмови про мультикультурність і секулярний характер культури, все одно залишається християнською цивілізацією з огляду па традиційні соціальні норми й офіційну мораль (див. нижче).






загрузка...





загрузка...