загрузка...
Loading...

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 15

РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА

 

15.3 Релігія в умовах секуляризованої державності й конституційного поля країн Європи і Америки

Відношення до релігії і церковних інститутів як її «тіла» в сучасному світі ґрунтується на прагматичному в своїй основі праві на свободу совісті, проголошеному ще Медіоланським едиктом Константина Великого 313 р. і фактично реалізованому ще раніше в завойовницькій політиці Стародавнього Риму. Те, що свобода совісті є одним з найдавніших юридично закріплених прав людини, саме по собі є красномовним фактом, що підтверджує непересічне значення релігійного аспекту політичної сфери суспільного буття, адже релігійні переконання можуть суттєво відбитися на ставленні громадян до сімейного виховання, освіти, військової служби, політичної діяльності тощо. В цілому можна виокремити декілька моделей відношень між світською державністю й релігією як соціокультурною системою.

 

Сепараційна модель

У межах цієї моделі релігія позбавляється будь-якого місця в державній політиці, релігійні організації проголошуються рівними не між собою, а передовсім перед законом; держава не підтримує церкву й не втручається в її справи, якщо вони узгоджуються з чинним законодавством; церква не виконує жодних державних функцій; церква відокремлена від школи, а релігійна освіта надається виключно в недержавних освітніх закладах.

Відокремлення церкви й релігійного буття від держави може мати як антагоністичний (прикладом якого можна вважати Францію), так і м'якіший, неантагоністичний характер (на кшталт американської моделі).

Антагоністичний сепаратизм базується на ставленні Просвітництва й уперше проголошується в 10-й статті французької «Декларації прав людини і громадянина»: «ніхто не повинен зазнавати утисків за власні погляди, навіть релігійні...» Як це нагадує слова Вольтера «я не поділяю Ваших поглядів, але ладен віддати життя за Ваше право їх висловлювати»! Велика французька революція неначе проходила під гаслом того ж таки Вольтера — «розчавіть гадину!» — й ставилася до релігії не більше ніж до забобону, що його можна дозволити пересічному громадянинові, але слід вилучити з політичного життя. Паризька Комуна взагалі націоналізувала церковне майно, заборонила участь церковнослужителів в органах влади, скасувала присягу на Біблії, позбавила церковні акти юридичної сили. Згодом таке ставлення знайшло своє продовження в Законі Республіки Франція «Про відокремлення церкви від держави» 1905 року, Декреті РСФСР «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» 1918 року, який вперше в історії законодавчо закріпив право особи не сповідувати жодної релігії, а також в інших документах конституційного характеру у значній кількості країн від Китаю до Куби.

Неантагоністична сепарація, притаманна американській моделі державно-церковних відносин, виросла не з просвітницької антицерковної доктрини Руссо, а з нагальної й практичної потреби об'єднати в одну державну систему штати з різною панівною релігією. В умовах широкого розмаїття вірувань і з метою запобігання конфліктам між представниками різних деномінацій на рівні штатів третій і четвертий президенти США Томас Джефферсон і Джеймс Медісон запропонували розмежувати релігійну й політичну сфери буття, що було здійснено в 6-й статті Конституції Сполучених Штатів і згодом І Поправці до Конституції: «...ніколи не вимагатиметься приналежність до певної релігії як умови для зайняття будь-якої посади або виконання якого-будь громадського обов'язку у Сполучених Штатах». Конгрес США заздалегідь позбавлявся права ухвали «жодного закону, яким би вводилась будь-яка релігія або заборонялось її вільне сповідання». Згідно з коментарем Верховного Суду США, що державні органи не можуть також за допомогою законодавства сприяти розвитку однієї релігії чи деномінації й віддавати їй перевагу перед іншою. Платники податків захищалися від зборів на підтримку будь-яких різновидів релігійної діяльності чи релігійних інституцій незалежно від своєї конфесійної приналежності. Отже, в американській моделі розмежування релігійної й політичної сфер носить суто раціональний, фінансово і юридично виважений характер без будь-яких відвертих спроб побудувати на руїнах поваленої релігії церкву громадського суспільства, хоча й і з певними елементами ідолатрії по відношенню до таких американських святинь, як, скажімо, свобода. Американській моделі наслідують такі держави, як Японія, Південна Корея, Португалія, Словенія, Угорщина й, урешті, Україна в законодавстві щодо свободи совісті.

Слід зазначити, що в реальному житті відокремлення релігії від політики, церкви від держави не являє собою тієї «стіни між церквою й державою», про яку писав ще Т. Джефферсон. Адже фактично вся гуманітарна сфера є, так би мовити, зоною подвійної юрисдикції особистого або суспільного вибору громадян і держави, тож здійснити повну її демаркацію просто неможливо. У Великій Британії, Данії чи Швеції мешкають не лише англіканці, пресвітеріани та євангелічні лютерани, але монархи цих держав, як глави відповідних церков, зобов'язані дотримуватись того чи іншого віросповідання, а кандидат у Конгрес США від штату Нью-Йорк для свого успіху на виборах не може не враховувати, що близько 45 відсотків на-селення цього штату належать до римо — католицької церкви. Навіть традиційно антицерковне французьке законодавство (невипадково саме у Франції заборонено використання релігійної символіки й носіння традиційного релігійного одягу в світських школах) містить положення про те, що в державному та місцевому бюджетах можуть передбачатися витрати на релігійні потреби, що мають забезпечити свободу релігійних відправ у публічних закладах — школах, притулках, тюрмах тощо.

 

Коопераційна модель

 

Передбачає певне зрощування державних і релігійних інституцій на користь провідних конфесій при формальному проголошенні принципу рівності громадянських прав усіх релігійних груп. Привілейований статус однієї або декількох релігій закріплено в конституціях близько 40 країн світу — Великої Британії, Канади, ФРН, Данії, Швеції, Італії, Іспанії, Ізраїлю, Болівії, Греції, Болгарії, Грузії, Вірменії, Литви, Хорватії, Молдови, Аргентини, Росії, не кажучи вже про велику кількість мусульманських країн.

Співробітництво держави з релігійними установами може передбачати:

• прирівнювання церковних актів до державних законів (наприклад, вінчання в церкві в Іспанії, Італії, Греції, Вірменії, Латвії й інших країнах має таку саму юридичну силу, що й укладання громадського шлюбу);

• безпосередню участь представників церкви в органах державної влади (так, у Палаті Лордів британського парламенту існує квота для довічного представництва церковних ієрархів);

• обов'язкову приналежність до державної церкви певних державних діячів;

• викладання релігії в навчальних закладах при збереженні за громадянами права на відмову від вивчення конфесійних дисциплін і взаємне визнання дипломів і наукових ступенів церковних і світських наукових закладів (така практика поширена в багатьох європейських країнах — Швеції, Італії, Іспанії, Австрії, Німеччині);

• безпосередню матеріально-фінансову підтримку з боку держави або стимулювання такої підтримки з боку приватних осіб і організацій через систему податкових пільг (перша зараз збереглася в Європі лише в Данії, Швеції й Англії, а в Німеччині на державному рівні дотуються релігійні громади, чисельність яких перевищує 1 % населення тієї чи іншої; друге передбачено законодавством практично всіх європейських держав, а неприбуткова діяльність церкви часто взагалі звільнена від оподаткування);

• активне співробітництво в сфері охорони й збереження культурних та історичних пам'яток (в Іспанії, наприклад, реставрація й утримання діючих храмів і монастирів, що мають культурну та історичну цінність, повністю фінансується державою);

• спільну реалізацію соціальних програм при державному фінансуванні й організаційній підтримці церков, використання морального авторитету церкви й релігії з метою оздоровлення суспільства (приміром, місіонерська діяльність у війську й пенітенціарних закладах);

• використання офіційних договорів для врегулювання відносин між рівноправними й незалежними одна від одної інституцій (до прикладу можна навести Латеранські угоди між римо-католицькою церквою й Італійською Республікою, конкордат між Католицькою церквою і урядом Іспанії, Конституційну угоду між Республікою Грузія й Грузинською Православною Церквою).






загрузка...
загрузка...