загрузка...
Loading...
Check Google Page Rank

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 15

РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА

 

15.4 Релігія і політика в сучасному світі

 

Приблизно з кінця 1970-х років XX ст. баланс у відносинах між релігією й політикою почав змінюватися в бік зміцнення релігійного фактору політичного розвитку людства. Релігія стає серйозним чинником політичного життя не лише мусульманських країн, де іслам просто набирає виразних обрисів політичної доктрини, а й дедалі більшою мірою впливає на суспільно-політичні процеси країн Північної та Латинської Америки, Південно-Східної Азії та Східної Європи. Наприкінці 90-х Інститут соціального розвитку ООН дійшов далекосяжного висновку, що «останні 20 років ознаменувалися відродженням впливу релігії на політику в багатьох регіонах світу.

Точка зору, згідно з якою поширення урбанізації, освіти, економічний розвиток, науковий раціоналізм і соціальна мобільність супроводжуватимуться суттєвим ослабленням соціально-політичних позицій релігії, виявилася не досить обґрунтованою».

Для глибшого осмислення характеру сучасних політичних процесів варто повернутись до розрізнення між поняттями «держава» і «політика» й з огляду на нього розглянути місце релігії й церкви у світі сучасних політичних реалій. Справа в тому, що держава як форма організації центральної влади в суспільстві може мати характер, дещо відмінний від реальних політичних процесів, що відбуваються на нижчих щаблях суспільної ієрархії й між окремими соціальними групами (яскравим прикладом є так звана «електоральна демократія», тобто формально демократична система, яка начебто передбачає можливість політичного вибору громадянина, але насправді може бути глибоко корумпованою елітарною структурою або «диктатурою пролетаріату на чолі з комуністичною партією Радянського Союзу»; з іншого боку, є Об'єднане Королівство Великої Британії, піддані якого живуть в умовах однієї з найстаріших демократій світу і громадянського суспільства). Отже, на сьогоднішній день можна виокремити чотири моделі взаємин між ре-лігією й політикою, розмаїття яких забезпечується розбіжностями в характері державного устрою й політичними реаліями життя в умовах тієї чи іншої країни.

 

Релігійна держава й релігійна політика

 

Таке сполучення притаманне далеко не лише Стародавньому Сходу, де політика й релігія фактично розчиняються й віддзеркалюються одна в одній. На різних етапах історії в значній кількості держав складалася саме така ситуація. Наприклад, Бразилія, як і більшість латиноамериканських країн, колись була офіційно католицькою державою з релігійною політичною системою, що передбачала придушення й знищення місцевих релігійних вірувань як альтернативи християнству. З формальної точки зору в обох країнах ці утиски припинилися наприкінці XIX ст., але вони продовжують даватися взнаки в різноманітних формах. У Бразилії ієрархія католицької церкви шукає шляхів відновлення своєї ролі в політичному житті країни й у той самий час і церква, і держава втягуються в нові політичні процеси, підживлені, з одного боку, теологією «звільнення», а з іншого — наступом протестантів — п'ятидесятників. В Ізраїлі велика кількість ізраїльтян не погодиться з оцінкою їх країни як релігійної політичної системи, стверджуючи, що сам по собі сіонізм може розглядатися як секулярний рух, а уряд створює достатні умови як для світського життя, так і для сповідання різноманітних вірувань, що не пов'язані з іудаїзмом, насамперед ісламу й християнства, оскільки Єрусалим є центром цих двох світових релігій і іудаїзму. Але в той самий час як євреї, так і представники інших культур не підлягають сумніву тезу про саме єврейську природу держави Ізраїль як відновленого Сіону, а громадянство цієї держави передбачає обов'язкове обрізання, тобто виконання завіту між Авраамом і богом іудеїв. Найяскравішим прикладом можна вважати Північну Ірландію, де держава відверто асоціюється з протестантизмом при тому, що ця частина Великобританії знаходиться в стані розколу й конфронтації між протестантською й католицькою общинами. Вибір державного уряду на користь тієї чи іншої системи релігійних вірувань, як доводить практика суспільного буття, так чи інакше призводить до ескалації насильства в процесі боротьби за захист політичних прав віруючих, чия віра зазнає утисків, і намагань представників пануючої релігії затвердити свій статус.

 

Світська держава й світська політика

 

Ця модель притаманна передусім країнам західної орієнтації й у певному сенсі є відбитком просвітницького принципу «секуляризації державної релігії» або ж «десакралізації» держави, причому на в цілому світський характер держави іі державної політики не виливає існування впливових «християнсько-демократичних» партій у Німеччині чи Франції чи відновлення конкордату між урядом Італії й Ватиканом. Характерними прикладами реалізації цієї моделі на Сході є Туреччина, у якій лідер національно-визвольної революції 1918 — 1923 рр. Кемаль Ататюрк провів десекуляризацію державно-політичної сфери, спираючись на тезу Е. Дюркгейма, згідно з якою етичне суспільство й ефективна політична система можуть зберігати священний характер, не будучи релігійними за формою.

 

Релігійна держава й світська політика

 

Загалом можна виокремити три варіанти сполучення релігійної держави й світської політики. У першому випадку релігійний характер держави є просто формальним символом, даниною традиції, а не політично актуальною функцією, як, наприклад, у лютеранській Швеції. У другому випадку релігія залишається важливим джерелом легітимації держави, а альтернативні релігійні вірування позбавляються державної підтримки, як це має місце в деяких традиційно католицьких латиноамериканських державах, ісламських гегемоніях, у тому числі в ісламській республіці Пакистан на певних етапах її історії, а також у буддійському Таїланді. У всіх цих випадках держава контролює сферу політики й підкоряє царину релігійного буття. На відміну від зовнішньо-поверхового релігійного символізму на тлі переважної соціальної апатії щодо релігійної проблематики в першому випадку, другий випадок являє собою ситуацію домінування релігійного порядку, встановленого для запобігання політичному безладу й анархії на ґрунті міжконфесійних конфліктів. У третьому випадку, навпаки, держава будує свою власну релігію, аби запобігти політичній мобілізації суспільства на основі дійсно релігійних вірувань. Цікавим прикладом такого підходу є Індонезія з ідеологією

«панкасіли» — п'ятьма принципами першого президента Сукарно, що встановили щось на зразок громадянської релігії, яка синкретизує реальне розмаїття мусульманських, християнських, індуїстських, буддійських та анімістичних вірувань.

 

Світська держава й релігійна політика

 

Логіка такого сполучення полягає в тому, що відсторонена від релігії держава й не утискувані релігійні громади взаємно доповнюють і обмежують одне одного Політики можуть захищати свої релігійні переконання й будувати діяльність на основі тієї чи іншої релігійної етики, а також формально належати до певної релігійної організації, але державні посадовці мусять дотримуватися принципу нейтралізму в політиці щодо різних релігій і стосунків між релігійністю й секуляризмом. Так, з одного боку, США являють собою типовий приклад світської держави, в якій проголошено принцип «відокремлення церкви й держави». З іншого боку, близько 95 відсотків населення США визнає «віру в бога», а понад 40 відсотків регулярно відвідують недільні церковні служби, а розвиток активних релігійних громад набуває таких масштабів, що є підстави говорити про «культурні війні» з релігійним підтекстом у сьогоднішній Америці. Щоправда, оцінки реального стану релігійності порівняно з даними щодо респондентів свідчать, що американці виявляють тенденцію до перебільшення (щонайменше вдвічі) ба навіть максимізації свого позитивного відношення до релігійної віри (на відміну до азіатів, котрим притаманна більша скромність і як наслідок протилежна тенденція). За такого суперечливого характеру стосунків між релігією й світським характером держави США вважаються «щасливим виключенням» завдяки потужній демократичній традиції (в якій по-літично активні й добре змобілізовані релігійні громади можуть існувати саме з огляду на відокремлення церкви від держави), хоча досвід інших країн свідчить про те, що навіть у цьому «оплоті демократії» ситуація може драматично ускладнитися. Так, у найбільшій (за кількістю населення) демократії світу — Індії — досвід секуляризації держави в умовах релігійного плюралізму зараз визнається не надто вдалим, а намагання перейняти західні секуляризовані форми державного врядування й конституційні принципи — дещо поспішними й невідповідними просякнутому релігійністю характеру індійського суспільства, внаслідок чого релігійні активісти почали вдаватися до більш екстремістських форм боротьби за власні переконання, що призводить до серйозних конфліктів між релігійними громадами (індуїстів і мусульман у Бомбеї й Кашмірі, сикхів та індуїстів у Пенджабі, тамільського руху на півдні країни, не кажучи вже про розподіл Індії на переважно індуїстський Індійський Союз і переважно мусульманський Пакистан у 1947 р.). У таких країнах арабського світу, як Єгипет і Алжир, постійно точиться боротьба між примусовим і антирелігійним по суті секуляризмом держави й екстремістськими мусульманськими угрупованнями; важко визнати успішними й намагання урядів уже згадуваних Індонезії, Туреччини й Таїланду придушити релігійну опозицію.

Звичайно, кожна з зазначених вище моделей, по-перше, не існує в «чистому» вигляді й не може асоціюватися раз і назавжди з тією чи іншою культурно-політичною системою; модель відносин між релігійністю й політикою формується під впливом привхідних історичних обставин і може змінюватися з часом. Так, у Японії в добу Токугава (1603-1867 рр.) релігійна держава (сьогунат) сполучалася з релігійною політикою, що зокрема мало наслідком повну заборону християнства в 1630-х роках. Реставрація (або «революція») Мейдзі врешті-решт привела до комбінації релігійної державності й світської політики, коли кількісно незначна еліта свідомо сформувала нову державну релігію на основі традиційного народного синтоїзму, що був джерелом натхнення політики індустріалізації й мілітаризації японської імперії. Протягом перших трьох десятиліть після другої світової війни, коли релігія на конституційному рівні була відокремлена від держави, ситуація наблизилася до комбінації світської державності зі світським характером політики. Останнім же часом, хоча й у досить неявній формі, даються взнаки тенденції до сполучення релігійної політики й світської держави: формально держава залишається секулярною, але в консервативних колах політиків визріває ідея необхідності відродження сакралізованих уявлень про характер держави, імператор залишається символом японської нації, а певні аспекти міфології синто включені в навчальні плани державних шкіл. Не варто забувати й про наявність у Японії впливової релігійної політичної партії Комейто («Партії незаплямованого уряду»), сформованої буддійським рухом «Сока Гаккай», що об'єднує зараз одну шосту населення країни.

В контексті даного підручника недоречно було б давати будь-які оцінки щодо практичної застосовності або історичної перспективності кожної з зазначених вище моделей у сьогоднішньому світі. Незаперечний «рецепт» поєднання політики й релігії навряд чи колись буде розроблено, оскільки кожне суспільство, кожна культура, являючи собою соціальний організм, що так чи інакше модифікує будь-яку модель — чи то запозичену ззовні, чи то нав'язану зверху — таким чином, щоб вона відбивала характер суспільства на певному етапі його розвитку.






загрузка...





загрузка...