загрузка...
Loading...

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Лекція 15

РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА

 

15.5 Релігійна проблематика в контексті становлення «Нової Європи»

 

Нові інтеграційні процеси в Європі, розширення Європейського Союзу й питання про майбутнє членство в цій спільноті інших європейських країн і в тому числі України надають нового змісту концепції європейської ідентичності, яка визначається через систему спільних цінностей, насамперед демократичних як таких, що притаманні європейській політичній традиції. До числа визначальних цивілізаційних рис європейців належить також і спільна для всіх народів Європи християнська культурно-ціннісна спадщина, значення якої добре усвідомлюють лідери європейських церков, що дедалі активніше заявляють про свою позицію щодо питань європейської інтеграції, розширення ЄС і також формування загальноєвропейських інститутів. При цьому релігійна спадщина нерідко відіграє амбівалентну роль і може як сприяти, так і ставати на заваді процесу інтеграції окремих країн до загальноєвропейських структур.

Найбільшу підтримку інтеграційні наміри здобули від існуючих екуменічних організацій, залучених у міжхристиянське співробітництво: Конференції європейських церков (КЄЦ), яка об'єднує понад 120 православних та протестантських церков, і Ради європейських єпископських конференцій (РЄЄК), що включає всі католицькі структури римсько-католицької церкви в країнах ЄЄ. Ще наприкінці 80-х років на спільній асамблеї КЄЦ та РЄЄК представники цих організацій на християнському ґрунті розвинули ідею об'єднаної Європи, а також включили до загальноєвропейського дому всі народи та нації європейського простору. Папа Римський Іоанн Павло II проголосив право всіх європейських народів від Атлантики до Уралу і від Скандинавії до Середземного моря жити за принципами Євангелія у спільному домі, в Європі без кордонів, незалежно від відмінностей у політичних програмах, ідеологічних системах або військових сою-зах. Склалася ситуація, коли екуменічні процеси в релігійній сфери йшли попереду інтеграційних процесів у сфері політики, а церква переймала справу гармонізації стосунків між європейськими народами (наприклад, при посередництві релігійних організацій відбулися акти примирення між Францією й Німеччиною, Німеччиною й Польщею). Природно, що церковні інституції виявляють безпосередній інтерес до своєї подальшої участі в інтеграційних процесах уже на рівні створення загальноєвропейської наддержавної політичної структури й зберегти свій статус піонерів у цій галузі. За словами Папи Іоанна Павла II, «культурна та історична концепція нинішньої Європи віддзеркалює реалії континенту, що став таким завдяки, зокрема, об'єднавчій силі християнства». Під впливом християнських церков до проекту Конституції було внесено статтю 51, що гарантує поважне ставлення адміністративних органів Європейського Союзу до статусу церков і релігійних організацій, а також до традиційних форм відношень між церквою й державою в країнах — членах ЄС. При цьому вимога щодо визнання ролі християнства у становленні сучасної Європи була висунута мало не всіма найвпливовішими християнськими церквами, у тому числі й православними, які пішли навіть далі й на нараді представників 10 православних церков 2003 року дійшли висновку, що поняття «релігійної свободи» мас передбачати не лише право окремого громадянина на вибір релігії, але й право традиційних церков і релігій на збереження свого статусу.

Цікаво, що полеміка з питань ролі християнства в історії й становленні єдиної Європи в Конвенті була гострішою, ніж обговорення власне політичних структур Євросоюзу, хоча це почасти можна пояснити технологією «драматизації проблеми» як з метою підвищення уваги до неї, так і з мстою відволікання уваги законодавців від ще більш драматичних питань економічного чи соціального характеру. Так чи інакше, але політики виявилися неспроможними стояти осторонь піднятих церковними організаціями питань. Голова Європейської комісії Романо Проді недвозначно заявив, що в процесі створення нової Європи неможливо ігнорувати релігійні й культурні традиції, у тому числі традиції християнства, які були й залишаються невід'ємними від пам'яті й очікувань щодо майбутності Європи. Проти включення в текст європейської Конституції тези про християнство виступили лише представники Франції (див. вище про секуляристські традиції цієї держави) й, природно, мусульманської Туреччини, розв'язання питання про вступ якої до ЄС саме по собі є лакмусовим папірцем релігійної політики Євросоюзу, і саме тут релігійний чинник у секуляризованій культурі європейських країн раптом виступає на чільне місце. Виявилося, що велика кіль-кість європейських політиків і простих громадян вбачають у мусульманській спадщині Турецької Республіки (між іншим, формально світської держави) серйозну перешкоду на шляху до інтеграції цієї країни в загальноєвропейські структури. Саме в цій ситуації спрацьовують культурні стереотипи ототожнення християнського світу з демократією (наче в Європі не було фашистських режимів), а му-сульманського — з екстремізмом, фундаменталізмом і відсутністю або браком громадянських свобод. У «турецькому питанні» в контексті розширення Євросоюзу дуже чітко окреслюється відмінність підходів релігійних і секулярних інституцій до розв'язання однієї проблеми. З економічної точки зору включення до складу ЄС багатомільйонної Туреччини, економіка якої динамічно розвивається, матиме більше позитивних наслідків, але не це є предметом турботи представників церкви й релігійних громад. Характерно, що Константинопольська патріархія схвально ставиться до ідеї прийому Туреччини до Євросоюзу, оскільки це сприятиме поліпшенню становища християнського населення в цій країні через підсилення міжнародного контролю захисту прав людини і представників меншин, а також допоможе покращити стосунки між патріархатом і керівництвом Туреччини, яке чітко заявило про свою європейську орієнтацію. Зовсім іншої позиції дотримуються представники римсько-католицької церкви, адже входження мусульманської за своєю культурою держави в спільноту християнських країн зруйнує монополію католицизму на статус джерела європейських духовних цінностей, а відтак може зменшити суспільну вагу й авторитет християнських організацій.

Приклад Туреччини є досить показовим не лише для мусульманського світу, але й для держав з переважною більшістю православних серед вірних, незважаючи навіть на те, що стаття про роль християнства в проекті європейської Конституції не утискує культурних прав громадян цих країн і не принижує їх культурно-релігійну ідентифікацію. Хоча офіційний Ватикан позитивно відноситься до ідеї запрошення в ЄС України і Молдови, це, безумовно, як і раніше, пов'язане з місією просування на захід, що її католицька виконує протягом багатьох століть, а не з піклуванням про стан православної релігії в східноєвропейських країнах. З іншого боку, при більш чітко визначеній позиції Української Православної Церкви впливовий голос представників католицької церкви може значно покращити шанси України на повноправну участь у процесі європейської інтеграції.






загрузка...
загрузка...