загрузка...
Loading...

ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

РОЗДІЛ 5. ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

 

5.1 Народні релігії

 

Народні релігії (від грецьк. etnikos - родовий, народний, язичницький) - це так звані природні релігії, або ті, які виникають внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої спільноти про світ природний і надприродний і які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів.

До народних релігій належать такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. У літературі ці релігії позначаються за допомогою префіксів „старо”, „давньо”: давньоіранська, давньослав’янська, староєгипетська, староіндійська, старогрецька, староримська. Вони були попередениками більш розвинутих релігій державних етносів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східнослов’янських племен Київської Русі).

Народні релігії є обов’язковими для сповідування представниками наявних етнічних спільнот. Доля народних релігій великою мірою залежить від історії розвитку народу. Під впливом зовнішніх обставин

-  природних чи соціальних (зміна клімату, війни, поневолення і поглинення іншими етносами) - зі зникненням народу зникає і його релігія. При конструктивній еволюції народу до рівня нації народна релігія переростає рамки вузької етнічності і стає загальнонаціональним явищем (індуїзм, даосизм, конфуціанство, синтоїзм, сикхізм), тобто національною релігією. Національна релігія -   вищий ступінь розвитку етнічної релігії. Народні релігії мають такі типологічні характеристики:

1) вони є результатом релігійного синтезу родоплемінних культів і нововведень у релігійному житті певного народу;

2) збіжні етнічні і релігійні кордони;

3) суцільний політеїзм (від грецьк. poli - багато, theos - бог), тобто для всіх цих релігій характерним було багатобожжя. На відміну від панування в первісних релігіях сімейних богів, на передній план висуваються божества, які є покровителями народу. Політеїзм тут ієрархічний: виділялися головні боги на чолі з верховним, а також помічники, які відповідали за окремі ділянки земного і потойбічного життя;

4) виокремлення двох комплексів ідей: один - для народних мас, де сильні залишки родоплемінних культів; другий - офіційний - для верхівки суспільства (утверджував нові ідеї: соціальної нерівності, походження та успадкованості влади земних володарів від богів, необхідність зрощення влади релігійної і політичної). У народних релігіях земна ієрархія, побудована за принципом панування й підлеглості, відтворюється в небесній, де в рамках політеїзму кожний із богів опікується якоюсь стихією чи якоюсь стороною життєдіяльності народу;

5) окрім звичного уособлення явищ і сил природи у вигляді духів (гноми, мавки, русалки, водяники тощо) і богів (сонця, місяця, вітру, вогню), у народних релігіях персоніфікується людська праця (боги землеробства, скотарства), різні сфери діяльності (бог письма) тощо;

6) основними об’єктами релігійного поклоніння стають боги, які у свідомості людей поступово змінюють свій зовнішній вигляд (зооморфізм - поклоніння богам в образах тварин - поступається зооантропоморфізму, тобто поєднанню в особі божества людських і тваринних рис, та антропоморфізму - поклонінню людиноподібним богам);

7) обов’язковість і складність жертвопринесень. Щоб бути впевненими в бажаному ставленні божества до себе, треба було умилостивлювати надприродні сили жертвою, здійснюючи її під час обов’язкових і складних обрядів. Вважалося, що жертва може бути прийнята тільки при правильно здійсненому ритуалі. З’являється жрець як посередник між богами і людьми. Він - жертводавець, ворожбит, заклинатель, цілитель, охоронець таємних знань, співець, автор гімнів. Його діяльність утаємничена, стосунки з віруючими - дистанційовані. Віруючі - не учасники, а споглядальники обрядів. Раби, чужинці, соціальні низи до культового обряду не допускалися;

8) у жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, птиць і тварин. Є відомості про людські жертвопринесення у давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій, давньофінікійській, давньомексиканській релігіях;

9) відсутність храмів, знань про свого родоначальника, письмових джерел (окрім релігій єгиптян та майя). Основна форма передачі знань - усний міф;

10)    зародження вчення про загробну (посмертну) винагороду.

В сучасному релігієзнавстві немає єдиного погляду на те, які з ранніх етнічних релігій потрібно віднести до народних. Зупинимося на аналізі тих, які належать до народних майже в усіх класифікаціях.

Це, насамперед, релігії стародавнього Єгипту, народів Дворіччя, Малої Азії та Східного Середземномор’я, Стародавньої Індії, давньогрецька, Стародавнього Риму, давньоіранська, давньоукраїнська.

Релігії Стародавнього Єгипту

Єгипет - найдавніша держава, яка постала в північно-східній Африці, в долині Нілу, на сході Аравійського нагір’я та на частині Аравійського плоскогір’я на основі об’єднання багатьох, постійно ворогуючих між собою країн. Єгиптом цю країну називали греки, самі ж єгиптяни називали її “чорна земля”.

Єгипту випала історична доля стати одним з найбільших центрів світової цивілізації, а його культурі - одним з найяскравіших явищ у культурному надбанні людства.

Ранній розвиток землеробства в долині Нілу сприяв зростанню матеріальної культури та техніки. Тут було створено складні іригаційні системи, набула довершеності техніка обробки каменю, виготовлення ювелірних прикрас. Накопичувались наукові знання, з’явилось найдавніше письмо, розвиток якого призвів зрештою до появи всіх алфавітів.

Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії, вони вміли обчислювати об’єми піраміди, циліндра, кулі, передбачати затемнення Сонця, створили карту зоряного неба, розробили календарний рік. Досвід стародавньоєгипетської культури через Грецію і Рим збагатив західноєвропейську та світову цивілізацію.

Релігійні системи давніх єгиптян склалися наприкінці IV тис. до н.е. в племінних державних утвореннях - номах. Типовою формою вірувань єгиптян були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі „Єгипет фараонів” писав, що в об’єднаному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, частіше - у вигляді тварини. До найбільш авторитетних тварин (тотемів), що обожнювалися, належали бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Пізніше єгипетські божества стали набувати антропоморфних (людиноподібних) рис, але зооморфізм (уподібнення тварині) зникає поступово, через таку перехідну форму, як зооантропоморфізм (наприклад, богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот у вигляді чоловіка з головою сокола Ібіса).

Окрім землеробських богів, чільне місце у давньоєгипетській релігії належало культу космічних сил.

У цьому релігійному комплексі вже спостерігається таке

специфічне явище, як пантеон (сукупність давньоєгипетських богів), що являє собою спробу подолати політеїзм через злиття номових релігій.

У давньоєгипетський пантеон входило дев’ять божеств: бог сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, богиня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут, бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтида, а також Осіріс, який пізніше отримав статус володаря неба і якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда (мати Гора). Відомими були також Атон - втілення соняного диску, Птах - покровитель мистецтв і ремесел, Себек - бог води і водопілля Нілу в образі крокодила, Тот - бог місяця, покровитель наук, творець писемності, Хатор - богиня неба, любові і танців.

До давньоєгипетського пантеону також належали місцеві фараони та герої. Фараона здавна вважали живим втіленням Гора або його сином.

Із космічними культами в даньоєгипетській релігії тісно пов’язані солярні релігійні уявлення. Сонячні боги Ра і Амон ведуть боротьбу зі злом, що ототожнюється з чудовиськами, особливо зі зміями. Вони також відповідають за зміну пір року. Періодично Тефнут, дочка Ра, вступає в шлюб із Шу, що знаменувало собою припинення посухи і народження природою нових багатих плодів. У давньоєгипетських релігійних системах підіймалися і такі питання, як виникнення світу. Згідно з однією тогочасною концепцією, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які породивши бога Ра, вранці випускають його в світ, щоб тривало життя всіх істот. Давньоєгипетські жерці також стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог сонця, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут - батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтида. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди. Згідно іншої версії Хнум, батько богів, зліпив людей з глини на гончарному крузі.

Створення інституту жрецтва сприяло виникненню у Стародавньому Єгипті храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало у своїх руках велику владу і було досить впливове: участь у керівництві державою, входження до почту фараона, приведення до влади та зміна фараонівських династій. Жерці внесли також помітний вклад у накопичення астрономічних, математичних і медичних знань. У цей час починається будівництво величних храмів, зводяться статуї богів, розробляються складні й урочисті церемонії, пишні ритуали.

Один із них - культ померлих - є демонстрацією специфічних уявлень єгиптян про потойбічне життя. Померла людина вважалася сплячою і потребувала, як і жива - їжі, домашнього начиння. Тому в цей час виникає ідея збереження тіла і мистецтво муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні гробниці - піраміди. Настінні розписи в них зображали земне буття померлого, який потребував уваги до себе і після смерті.

Найвідомішою серед гробниць є піраміда Фрарона IV династії Хеопса. вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. її складено з 230- тис. відшліфованих кам’яних брил вагою понад 2,5 т кожна. В цих культових спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи.

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античні греко-римські релігії. Вони запозичили з єгипетської космогонії уявлення про яйце, запліднене вітром, з якого народився світ і культ Ісіди (богині-матері).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії: уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя. Серед єгипетських статуеток можна побачити Ісіду, яка годує грудьми дитину, і своїм виглядом дуже нагадує статуетки й картини християнської Діви з Немовлям, які з’явились через 2000 років. До біблійних текстів увійшло також багато єгипетських моральних висловів.

Релігії народів Давнього Дворіччя

Дворіччя (Міжріччя) - південна частина Месопотамії, область у Передній Азії, що знаходиться в середній і нижній течії річок Тигр і Євфрат, головним чином в Іраці, Турції, частково в Об’єднаній Арабській Республіці та Ірані. В ІІІ-І тис. до н.е. тут виникли спочатку стародавні шумеро-аккадські держави, а потім Вавилон, Мітанні, Ассирія. Пройшовши шлях від полювання та рибальства до землеробства (спочатку мотичного, потім орного), люди змушені були зайнятися іригацією - осушувати болота, захищати лани від повені, створювати професійну армію. Шумери в математиці використовували десяткову систему числення, застосовували піднесення до степеня, добування квадратних і кубічних коренів, вміли обчислювати об’єми. Жерці робили астрономічні спостереження, на основі чого встановили протяжність року - 365 днів, 6 годин, 15 хвилин, 14 секунд. Вавилонські жерці відрізняли зорі від планет, виділяли сузір’я, вміли передбачати затемнення. В Дворіччі був розроблений сонячно- місячний календар, який згодом поширився по всій Передній Азії. Набуло значного розвитку мистецтво пластики в металі: вперше золото використовувалось у комбінації зі сріблом, бронзою і кістю. Вавилонські лікарі робили досить складні операції на очах.

У Месопотамії, з безліччю її державних утворень (царств), які розквітали і занепадали (Шумер, Аккад, Ур, Ларс, Ассирія, Вавилон), при порівняно невисокому рівні централізації політичної влади, а відповідно, й обожнювання правителя, легко співіснувало багато богів із присвяченими їм храмами і жерцями.

Релігійні уявлення цього періоду мали політеїстичний характер (близько 3 тис. імен богів, які об’єднувалися в пантеон із певною ієрархією). Слідів тотемізму в месопотамській цивілізації практично немає, хіба що невелика кількість знахідок зображень людино- голового бика, крилатих левів, орла з лев’ячою головою тощо.

Месопотамська релігія вважається релігією зірок, оскільки божества тут уособлювали стихійні сили природи й ототожнювалися із зірками і планетами.

За уявленнями месопотамців, великі боги Нанна (аккадський Син), Уту (аккадський Шамаш) та Інанна (аккадська Іштар), втілені в Місяці, Сонці, Венері, панували над усім зодіаком. Бога Сина, наприклад, зображали у вигляді бика, що пасеться на зоряному пасовищі, Інанна була богинею кохання і плодючості, Нергал (планета Наро) - богом війни, хвороб і смерті. Вавилонське божество Мардук ототожнювалося з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопотамії.

Антропоморфічний пантеон месопотамських богів (кінець III тис. до н.е.) був ієрархічним і багатофункціональним. На першому місці перебувала космічна тріада (Ану, Енліль, Еа) та астрономічна група богів (Син, Шамаш, Іштар).

Головним у пантеоні був Ану - цар богів неба, країн, покровитель царів. Він - верховний бог, хоча дещо пасивний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було старовинне місто Урук з його величним ансамблем святинь Еанна (“будинок неба”). Енліль, що займав другу позицію після Ану, вважався богом землі й головним богом шумерів. Щороку у своєму священному місті Ниппур він промовляв устами жерця слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі (поч. II тис. до н.е.) Енліль втрачає популярність і поступається місцем богу Мардуку.

Найвідомішим богом-творцем на той час вважався бог води Еа, який створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству засади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва і співу. Йому приписувалися знання всіх таємниць і передбачення майбутнього. Значуща його роль і в магії, адже вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон месопотамських богів був створений згідно з їхніми уявленнями про структуру космосу. У відповідності з легендами про створення світу, земля тут побудована на зразок неба. Зодіак - земне царство на небі, де живуть боги, що відкривають себе людям в образі семи великих світів. Сам Всесвіт поділяється на три царства: небесне - над яким владарює Ану, земне - Енліль та водне - Еа.

Ці три божества утворюють панівну над світом тріаду, управління ж зодіаком вони доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Важливою четвертою частиною Всесвіту є підземне царство (“світ померлих”), звідки немає вороття. Там володарює богиня Ерешкигаль та бог Нергал. Вважається, що останній посилав нещастя і дарував життя, а також був справедливим суддею. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.

Набуває поширення в цей час і культ богині-матері, яку називали по-різному: Нінмах, Нинту, Мами, Аруру. Як активний початок у народженні, плодючості, постійному оновленні рослинності, проростан

ні зерна, у збільшенні кількості домашніх тварин і продовженні людського роду, вона -“велика цариця”, „цариця богів”, сила землі, мудрість. Богиня-матір виконує роль творця разом із богом Еа.

Боги, в уявленні месопотамців, були як справедливими, так і жорстокими. Тому людина мала служити їм зі страхом, покорою і довірою. Перш за все вона мусить утримувати богів і робити приємним їхнє життя. За це вона може сподіватися на допомогу від них. Відповідно взаємозв’язок богів і людей виявляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів. Храм у месопотамській цивілізації виконував двоєдину функцію: релігійну і господарську. З одного боку, в храмі поклонялися богам, виконували жертвопринесення та культові дії, з іншого - в його структуру входило хранилище зерна, де, як вважалося, знаходився дух зерна та інші божества, від яких залежали життя та добробут людей. При храмах також існували школи для навчання чиновників.

Взагалі релігійному мисленню народів Дворіччя був властивий дуалізм, у якому простежувалося два начала: життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Вони не завжди протиставлялися, бо життя землеробів з культом родючості, зміна пір року з почерговим оживанням і сном природи зумовлювали їх уявлення про тісний і взаємозалежний зв’язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Вона звучить у міфі про смерть і воскресіння Думузи (вавилонський Таммуз) - бога вічно живої природи.

В месопотамській релігійній системі особливе місце займали проблеми долі, безсмертя людини. Так, вавилонянин, наприклад, молився перш за все за земні блага, смерті він боявся. Тому ідея потойбічного життя в цій релігії відігравала незначну роль, хоча її не відкидали. Правда, вавілоняни вважали, що в підземному світі - темному царстві божественого подружжя Нергаля та Ерешкигаль - продовжує жити дух померлого, а не плоть.

Царство померлих сумне, світло туди не проникає, а довкола - лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней - залишитися непохованим. Найгіршим покаранням для ворога було відмовити йому в похованні або сплюндрувати його могилу.

Підземне царство мертвих у тодішньому світогляді - це велике місто з величезним палацом, де сім стін оточують велику в’язницю, звідки немає вороття. Інколи дух померлої людини за згодою бога або втікаючи, все ж таки повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті різні: щасливі в тих, хто славетно загинув у бою і був з честю похований; добре померлому, чиї спадкоємці піклуються про небіжчика. Існувало у вавилонян також і уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі річки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

В релігії народів Дворіччя є вірування і про нижчих духів, здебільшого злих і згубних. Це духи землі, повітря і води - Аннунаки і Ігігі - уособлення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними використовувались заклинання, які складали жерці. Найнебезпечнішими вважалися „сім духів безодні” - винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перераховували їхні імена та вчинки. Для захисту від злих духів (демонів), окрім численних заклинань, уже широко використовувались амулети - апотропеї (обереги), що являли собою зображення злого демона в такому мерзотному вигляді, від якого демон повинен був із жахом утекти. Практикувалися й різноманітні магічні обряди: лікувальної, застережної, злочинної та військової магії.

У Вавилоні й Ассирії великою популярністю користувалося мистецтво передбачення (мантика). Вважалося, що боги підказували людям розвиток подій у майбутньому, тому їм необхідно було звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення.

Існував у Месопотамії і культ жриць, пов’язаний з культом богині кохання Іштар, які практикували храмову проституцію і брали участь в оргіїстичних обрядах.

Велику роль у Месопотамії відігравав клас жерців, який виник у період об’єднання общин і утворення перших держав. Вони вважалися посередниками між богами і людьми, вчителями (оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення), охоронцями священної літератури (дар творіння мистецтва вважався божественним). Походили жерці зі знатних родів, успадковували від них свій титул, становили впливовий суспільний прошарок.

Жерці проголошували молитви сонячним богам, будували обсерваторії, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювали його траєкторію і моменти затемнення, сповідували певні етичні норми, викладали в храмових школах божественні правила, займалися математикою, розробляли систему правознавства.

Храм у Месопотамії був центром не тільки релігійного життя, але й економічним і науковим утворенням. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Храм, як помешкання богів, був відтворенням небесного світу. На його стінах зображали головне божество цього храму та інших богів.

У храми приносили дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом знаходилася вежа з трьома уступами (зикуратами) уособлення потрійного Космосу. Сім її поверхів відтворювали послідовність небесних східців семи планетних сфер, знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому порядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

Міфологія Дворіччя складалася з космологічних сюжетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв, розповіді про великий потоп. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.

Центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації, які тримали в своїх руках вавилонсько-асирійську науку, техніку, писемність, літературу і мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства.

Отже, для релігійної системи народів Месопотамії характерними були:

1) легенда про створення світу, появу першої людини Адама. її виліпили повитуха богів мудра Мамі та володар водного світу Еа (Енкі) з глини, замішаної з кров’ю одного з богів (“боже змішалося з людським” - тогочасний вислів); він втратив безсмертя через свою необачність;

2) поява уявлення про гріхопадіння людини як причину її страждань;

3) надання жерцям статусу посередників між богами і людьми;

4) культ вмираючого і воскресаючого бога Таммузи;

5) міф про всесвітній потоп як покарання за гріхи людей, від якого Бог Еа (Енкі) врятував улюбленого жерця (за іншими версіями - царя) Ітнапиштима (Атрахасиса), порадивши йому завчасно побудувати ковчег;

6) відсутність монополії на духовне життя людини, що давало простір для самостійної, незаангажованої думки і поштовх для зародження вільнодумства в античному світі;

7)     ідея безсмертя, потойбічного життя.

Релігійні системи Месопотамії серйозно вплинули на характер формування релігійних уявлень народів Східного Середземномор’я

-  Сирії та Фінікії, а також увійшли суттєвою частиною в іудаїзм, християнство, іслам.

Релігії Стародавньої Індії

Індія - одна із найдавніших країн світу. Розташована між Гімалаями і Індійським океаном. Тут нараховується декілька сотень націй, народностей і племінних груп, найбільші з яких - хіндустанці, телугу, маратхи, бенгальці, таміли, пенджабці та ін. Індія займає друге місце в світі по чисельності населення після Китаю (понад 1 млрд).

Давньоіндійська цивілізація і культура була створена багатьма народами, що населяли Індію в ІІІ-І тис. до н.е. Зокрема цифри, які ми називаємо арабськими, насправді були винайдені індійцями, а потім перейшли до арабів. В Індії вперше було застосовано знак нуль. Тут склалась десяткова система числення. Індійці встановили фази Місяця, місячний зодіак, розробили своєрідну форму календаря. В IV ст. до н.е. вони точно встановили тривалість року. Вже у ІІІ тис. до н.е. в долині р. Інд будувались зрошувальні канали, будинки з цегли, застосовувався гончарний круг, розвивалось ткацтво, вироблялись мінеральні добрива для землеробства, використовувались гідравлічні машини.

Історія Індії до приходу племен аріїв (індоєвропейців) маловідома. Найдавнішу стадію розвитку в індуїзмі, що тривала до ІІ тис. до н.е., в науці прийнято називати праведичною. Згодом у середовищі індоаріїв сформувалась сукупність релігійних поглядів і обрядів у басейні річки Інд на грунті первісного тотемізму.

В цей час люди поклонялися зооморфним істотам, існував також культ дерев. У розвитку давньоіндійських релігій можна виділити дві доби: ведичну та брахманську. Доба ведичних релігій отримала свою назву від давньоіндійських джерел Вед (від санскр. - „знання”), які вважаються священними.

У Ведах описуються боги, важливі сторони ритуалу та обрядності. Ведична традиція існувала майже 1 тис. років на усному рівні. Після певних видозмін і поповнення вона була записана в першій половині I тис. до н.е. і створила так звану ведичну літературу. Об’ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран’яки і Упанішади. Вони розташовані в такій послідовності, в якій історично виникли і розвивалися. Кожна група цієї літератури не є єдиним цілим. Самхити, наприклад, складаються з чотирьох збірок: Ригведа (збірник гімнів і віршів), Самаведа (збірник пісень), Яджурведа (збірник жертовних формул), Атхарваведа (збірник магічних заклинань і формул).

Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом вважається Ригведа (1018 гімнів і 1005 віршів). Більшість її гімнів присвячено прославленню богів і сил природи, котрі розглядаються як могутні, милосердні, мудрі божества. До них зверталися у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій цілком залежать від цих жертв. Жертвопринесення богам з метою отримання від них бажаного було центральним моментом ведичної релігії, тому вона за характером може вважатися обрядовою. В жертву богам найчастіше приносилася їжа.

Велике значення в богошануванні в цих релігіях надавалося співу гімнів, магічним заклинанням. Тому ряд збірників Самхит містять мелодії, які супроводжували культові дії, різні магічні заклинання.

Весь пантеон цих релігій складається з великої кількості богів (у Ведах згадується близько 3400 богів), які поділяються на земних, атмосферних, небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили.

Найпоширенішим було поклоніння богові вогню Агні як першооснові всього існуючого, богові Сонця - Сур’ї і володарю земних і небесних вод, покровителю скотарства - Варуні. Достатньо популярним був і культ предків. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами й асурами), або з яйця богом Праджанаті чи Брахманом. Всесвіт складається з п’яти елементів -    води, землі, вогню, повітря, ефіру (акоша).

Друга, брахманська доба давньоіндійських релігій, пов’язана з написанням іншої групи книг - Брахманів (тобто книг, написаних брахманами-жерцями і для брахманів). Вони являли собою коментарі до Самхитів і мали в основному ритуальний характер, були спрямовані на зміцнення авторитету жерців і поглиблення кастового поділу суспільства. Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням різноманітних коментарів до Вед - Брахманів та Аран’яків, а також релігійно-філософських трактатів - Упанішад.

Виникнення цієї літератури стало необхідним у зв’язку з тим, що виокремилася каста духовних учителів (жерців) і виконавців обрядів - брахманів, поширилось явище аскетизму.

Якщо Брахмани носили ритуальний характер, то Аран’яки і Упанішади - філософський.

Аран’яки (від санскр. - „лісні тексти”) - книги, в яких викладені правила для пустельників, старців, що намагались на самоті пізнати істину і її природу.

Упанішади (від санскр. - сидіти біля вчителя з метою пізнання істини) - ряд текстів, які являють собою короткий виклад релігійно- філософських роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців (десь біля 108 авторів).

На відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній на внутрішній світ людини. Тут дається визначення таких категорій, як „брахман” і „атман” першооснов буття. „Брахман” у багатьох текстах розглядається як абсолютна субстанція, першооснова і першопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот. „Атман” же - дихання або окрема персональна людська душа.

Світ, згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми (закон відплати - залежність наступного стану душі від реальних вчинків особи), якій підкоряються як боги, так і люди. Панівною в цей час стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (повторення народжень і смертей - сансара).

На початку 1 тис. до н.е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам.

Брахманізм справив великий вплив на виникнення і розвиток таких національних релігій, як індуїзм, джайнізм, та світової релігії, зокрема буддизм.

Брахманізм

Цей напрямок є релігійною системою стародавньої Індії. Його джерелом можна вважати релігію ведичних аріїв, які перекочували у 2 тис. до н.е. на територію Північно-Західного Індостану. Це був ведичний період в історії Індії, коли з’являється складна релігійно- філософська ведична література.

Брахманізм формувався в умовах рабовласницького суспільства, коли все населення поділялося на варни (касти) - спадкові соціальні групи, пов’язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх соціальний стан. Кастова структура суспільства була зафіксована приблизно у 5 тис. до н.е. в збірнику „Закони Ману”. Згідно з цими законами, суспільство поділялося на 4 варни (касти): брахманів (жерців, що тлумачили Веди, здіснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою), кшатріїв (військово-племінна адміністрація - чиновники, воїни, землевласники), вайш’ї (вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, торгівлею), шудри (найнижча варна неповноправних, залежних і підлеглих людей). Останні були обмежені соціально, в тому числі щодо участі в релігійних церемоніях.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани семи років, кшатрії - десяти, а вайш’ї - одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну. Ця церемонія вводила людей в коло своїх спільників по варні, її називали другим народженням, а членів варн - двічі народженими.

Свою назву брахманізм веде від назви збірника релігійних текстів - Брахмани, написання яких відносять до VII-VI ст. до н.е. Брахмани містять ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію та культуру індійської давнини. Головне в них - релігійні ритуальні настанови, обрушування особливої ролі та становища жерців цієї релігії - брахманів. Період становлення брахманізму дуже довгий - від пер. пол. 1 тис. до н.е., коли виникає необхідність ідеологічного (релігійного) обрунтування кастового розвитку суспільства, і до часу написання Брахманів.

Пантеон богів брахманізму багаточисельний, очолює його тріада богів - Тримурті: Брахма, Шива, Вішну.

Брахма - головний бог, творець Всесвіту. Він є і творцем варн. Зафіксований у „Законах Ману” міф так пояснює їх виникнення. Брахма для збереження Всесвіту створив із частин свого тіла людей: з уст - брахманів, щоб вивчали і тлумачили Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук - кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; зі стегон - вайш’їв, щоб пасли худобу, роздавали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися гендлярством, лихварством і землеробством; із ніг - шудрів, які повинні покірно служити іншим варнам. Вважалося, що дотримання кожним свого кастового закону веде на небо й у вічність, порушення

- до загибелі від змішання варн.

Поряд із Брахмою місце в пантеоні займають грізний бог Шива і доброчинний бог-охоронець Вішну. Шива і Вішну, крім головних, виконують багато інших функцій, тому вони мають по тисячі імен. Тримурті входили до ведичного пантеону. Це антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви - Калі - богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви - Ганеша (людина з головою слона) - бог мудрості і добробуту, успіху і розвитку та Сканда - бог війни, захисник від ворогів і злих духів.

Улюбленець брахманістського пантеону - Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, він дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти на допомогу. Робить він це, вселяючись у конкретну людину, тварину, явища й об’єкти природи і прислужуючись їм у потрібний час. Вішну має десять втілень (аватар), головні з них - люди-герої, люди-боги - Рама і Крішна.

В пантеоні брахманізму є й племінні боги, боги окремих місцевостей, сіл і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.

Брахманізм - анімістична релігія: тут уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Душа людини, яка є носієм інформації про її життя - вічна. Після смерті людини вона переселяється в інші матеріальні об’єкти - тіло іншої людини, тварини, предмети природи. Процес перевтілення зветься реінкарнацією, а постійне блукання душі з оболонки в оболонку - сансарою. Перевтілення відбувається згідно з законом карми (винагороди за праведне життя, покарання - за вчинене зло). Карма - це неминучість, збіг невідворотних причин. Карма окрема для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми

- норми, закони життя - і стежить за їх дотриманням. Дотримання дхарми дозволяє душі пересилитися в тіло людини, що буде процвітати, матиме успіх у варні. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть у тіло брахмана, душа якого, при дотриманні своєї дхарми, може потрапити в рай. Порушення законів та правил варни може перевести душу в тіло нижчої касти, шудри, раба, тварини, а потім - у пекло.

Розвинутим у брахманізмі був культ. Усі його боги мали скульптурне зображення. Зображували Брахму чотириликим і чотирируким, підкреслюючи його фізичну досконалість: він усе бачить, чує, вищий від усіх богів, не говорячи про людину.

Сарасваті, жінка Брахми, яку він створив сам - богиня мудрості, наук, письма, музики та співів. Ця вродлива жінка з чотирма руками, в яких - книга, квітка лотоса та барабан, що позначали сфери її діяльності.

Особливість брахманізму - залишки тотемізму (поклоніння тваринам). Кожне божество ототожнювалося з якоюсь твариною: Вішну - з міфічним птахом Гарудою, Шива - з биком, його дружина Калі - з тигром. Священними тваринами є корови і мавпи, священна рослина - лотос.

Мав брахманізм і культові споруди, правда, примітивні - ритуальні майданчики з постійним або тимчасовим вівтарем чи жертовним вогнищем. Цю роль могло виконувати й домашнє вогнище.

Головна культова дія - жертвопринесення як головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Жертвопринесення супроводжувало всі політичні дії в житті брахманіста (шлюб, народження дитини, посвячення у варну, поховання). Жертви повинні були бути принесені у відповідний час, у відповідному місці й у відповідному порядку, із застосуванням відповідних гімнів, молитов, магічних формул і дій з участю брахмана. Без його участі жертви вважалися недійсними.

Великого значення в брахманізмі надавалося обрядам очищення (із вживанням соми - наркотичної речовини). Дотримання ритуальної та фізичної чистоти було неодмінною умовою успішного жертвопринесення.

В рамках брахманізму виник і інститут гуру (вчителі, духовні наставники, які готували до посвячення у члени своєї касти брахманів, кшатріїв, вайш’їв). У шудрів цього обряду не було. Кожен брахманіст мав свого гуру.

Широкорозвинутим у брахманістському культі було пустельництво. Пустельник, що покинув свій дім, родину, діяльність, живучи самотньо аскетом, був для брахманіста життєвим ідеалом.

В V-VI ст. н.е. пізній брахманізм дав життя індуїзму.

Релігії античного світу

Це комплекс політеїстичних вірувань і культів народів, що населяли території Давньої Греції та Давнього Риму. їх існування було обмежено рамками рабовласницької епохи.

Розвинута міфологія цих релігій заклала підвалини європейської культури, збагатила своїми ідеями світову цивілізацію.

Давньогрецька релігія

Близко трьох тисяч років тому в південній частині Балканського півострова, на островах Егейського моря, на Західному узбережжі Малої Азії, південного узбережжя Апенінського півострова, острові Сіцілія, узбережжі Мармурового, Чорного і Середземного морів виникла група рабовласницьких держав, відомих в історії як Стародавня Греція або Еллада. У стародавньогрецьких полісах (містах-державах) сформувалась могутня духовна культура, яка справила великий вплив на розвиток цивілізації багатьох країн світу.

Давньогрецька релігія - це система політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції періоду виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Для неї характерні широкорозвинута міфологія та олімпійська ієрархія богів. Все, що оточувало давніх греків, було, за їхніми уявленнями, заселене божествами (аніматизм - ставлення до природи як до живої істоти). Боги, чия поведінка тлумачилася за допомогою міфів, мали антропоморфний (людиноподібний) образ. Антропоцентрична концепція грецької культури знайшла своє вираження у знаменитому висловлюванні афінського філософа Протагора: “Людина - мірило всіх речей”. Навіть грецькі боги мають людську подобу, володіють людськими достоїнствами і слабкостями: вони помиляються, сваряться, ревнують, зводять один на одного наклепи і т.д. За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог, а бог - як безсмертна людина. Давні греки вважали, що боги не є творцями світу, а лише захопили його в готовому вигляді у титанів. Згідно зі старогрецькою міфологією, світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія греками поділялася на доолімпійську та класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких богів ієрархічний і багатофункціональний. Очолює його Зевс - „батько людей і богів”. У релігійній формі в ньому втілені риси патріархального владики - він панує над небом, землею, морем і пеклом. За легендою, головним та верховним богом Зевс став у результаті перемоги над різного роду чудовиськами, циклопами, титанами та гігантами. В оточення Зевса також входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності - Геба і Ганімед, Мойри (три дочки Зевса, богині долі: Клото, Лахесис, Антропос). Родина Зевса складалася з його дружини Гери - покровительки шлюбу, сім’ї і дітей, Аполлона - бога сонця і музики, Артеміди - богині полювання, Афродіти - богині краси і кохання, Афіни - богині мудрості, Гермеса -         бога торгівлі. До родини Зевса також входили його брати: Посейдон -  бог моря і Аїд - бог підземного царства. Все це боги Олімпу.

Давньогрецький пантеон доповнювався також богами нижньої ієрархії. Це покровитель ковалів - Гефест, богиня землеробства - Деметра, бог виноробства та рослинності - Діоніс, бог пастухів - Пан. Важливе місце в пантеоні займають боги-герої - Прометей і Геракл.

Прометей - двоюрідний брат Зевса. За його волею він створив людей із землі і води. Враховуючи, як гласить легенда, що під час творіння люди вийшли менш пристосованими до життя, ніж тварини, і беззахисними, Прометей дав їм знання, навчив користуватися вогнем, ремеслами. За це він був покараний Зевсом - прикутий ланцюгом до скелі Кавказу.

Подвиги Геракла (сина Зевса і земної жінки) відомі як перемоги смертної людини над природою. Він переможець над різноманітними чудовиськами (немейським левом, лернейською гідрою, керінейською ланню, еріманфським вепром, стимфалійськими птахами, крітським биком, кіньми Діомеда і стадами Геріона).

Гераклу притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука молодості, вивів Кербера (трьохголового пса з хвостом змії, що охороняє вхід до підземного царства) на поверхню.

Такий характер уявлень стародавніх греків свідчив про їх достатньо практичний підхід до обожнення навколишнього світу.

Специфічним для давньогрецької релігії є те, що вона не приділяє особливої уваги моральним проблемам, ідея потойбічної винагороди тут відсутня. Характерною її особливістю був полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов’язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жерці, так і офіційні державні особи. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя.

Релігія Стародавнього Риму

Відомостей про давньоримську релігію збереглося небагато. Вона разюче відрізнялася від розвинутих релігій Стародавнього Сходу і Заходу, з властивими їм уявленнями про всесвіт і складні поняття про богів. Це була система політеїстичних вірувань і культів рабовласницького суспільства, яка склалася на основі родових релігій. Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їх імена на латинський лад після того, як територія Греції була включена до складу Римської імперії (146 р. до н.е.). В початковому стані цій релігії були притаманні залишки тотемізму, магії, фетишизму, анімізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра вигодувала засновників Риму - Рема і Ромула. Вони поклонялися різним домашнім духам: манам (надприродні сили), пенатам (боги - захисники родини), ларам (душі померлих родичів, захисники живих нащадків), семонам (духи посівів), карменам (духи води). Достатньо розвинутими тут також були землеробські культи. З утворенням класового суспільства і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Найвищим серед державних богів, що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер - бог неба, світла, грому і блискавки, володар погоди і дощу, носій перемоги. Він очолював численний давньоримський пантеон богів.

До досить впливових богів пантеону також належали Юнона - дружина Юпітера, Мінерва - богиня родючості, покровителька мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва, Марс - бог війни, Квірін - бог господарства.

Інші боги контролювали досить вузькі ділянки життя і діяльності людей. Сатурн, наприклад, опікав зерно, посіяне у землю, Церера - колос, що виріс, Флора - колос, який зацвів, Конс - колос, готовий до жнив, зжатий колос - Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога - покровителя, так званого генія, жінки - покровительку Юнону. Вірили давні римляни і в численних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до ворожіння і магічних дій.

Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло розсердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звернення уваги до них не слід було перебільшувати - бо це зневага до бога, якому поклоняються; і не применшувати - бо це зневага до інших богів. Також потрібно було суворо дотримуватися календаря поклонінь, враховувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні).

Велику роль у давньоримському культі відігравало жрецтво. Воно було ієрархічним, мало певну спеціалізацію: жерці-фламіни обслуговували якогось одного бога; жерці-авгури ворожили, беручи за основу характер польоту птахів; жерці-гарусники ворожили на нутрощах тварин; жерці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали. їхня праця не оплачувалася, але влада у них була безмежна.

В часи республіканського Риму (кінець V ст. до н.е. - 30 р. до н.е.)

остаточно сформувався культ 12 головних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецькому пантеоні: Юпітер - Зевса, Юнона - Геру, Нептун - Посейдона, Мінерва - Афіну, Марс - Ареса, Венера - Афродіту, Аполлон - також Аполлона, Діана - Артеміду, Вулкан - Гефеста, Веста (богиня домашнього вогнища) - Гестію, Меркурій - Гермеса, Церера - Деметру. З богів-героїв одним з найвідоміших був Геркулес, який наслідував риси грецького Геракла. Однак римські боги виглядають бліднувато у порівнянні з богами Еллади. Для них були встановлені ритуальні трапези. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події - Форумі - було встановлено антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував сенат. В II ст. до н.е. в Римі отримав поширення і культ Кібели (фригійська богиня, в честь якої влаштовували містерії з обрядами, самобичування, омовіння кров’ю жертв, самооскоплення), пізніше культ богині Ісіди (давньоєгипетська богиня плодючості).

Релігія цього часу була і зброєю у боротьбі за владу. Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство в релігії, використовував її авторитет для закріплення свого становища. При цьому римські імператори ставилися до богів як до рівних собі, вважали, що їхній родовід йде від богів.

В часи Римської імперії обожнення імператора було головним положенням в релігії, а імператорська влада поширювалася на всі релігійні справи. Спочатку римський культ був формальним, однак на зламі старої і нової ери в імперії набуває поширення містика (марновірство, магія, мантика, східні культи, які приваблювали своєю спокійністю, ідеєю справедливості, культ Мітри). У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але це успіху не мало. Лише християнство, яке витіснило релігії стародавнього Риму, змогло виконати таку роль.

Давньоіранська релігія

Відома під назвами парсизм, маздеїзм, магізм, релігія Авести. За своїм характером є класично дуалістичною системою поглядів, що виникають у X-VII ст. до н.е. Зороастризм відносять до так званих релігій одкровення, вчення яких, начебто, отримане пророком від Бога. її засновником вважають пророка Заратустру (Зороастра). Тому цю релігію називають також зороастризм. Заратустрі приписують створення Гат - найстародавнішої частини священної книги „Авеста” й об’єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів.

Основна ідея зороастризму міститься у визнанні боротьби двох сил - Ахурамазди, як уособлення світла, добра, істини і життя, й Анхра-Майнью - уособлення темряви, зла, омани і смерті. Згідно із цим вченням, ареною боротьби цих двох сил є весь світ. Зусилля прибічників Ахурамазди врешті-решт повинні привести до перемоги світла й добра. Праведним життям, вартим спасіння, за вченням раннього зороастризму, вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Сучасні послідовники зороастризму вважають праведною також підприємницьку діяльність.

Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу, підкресленого шанування священного вогню, на честь якого будувалися храми. Вогонь розглядається ними як „очисна сила”. Обов’язковий елемент зороастрійського культу - молитва. Зороастрійці носять натільну сорочку, розписану зірками. Вони святкують шість свят, пов’язаних із певними періодами року. Мертвих вони не закопують у землю, а ховають у круглих баштах мовчання, які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглибленнями для розміщення окремо померлих чоловіків, жінок, а у внутрішньому - дітей. Якщо їх поїдали птахи - це добрий знак. Обгризені кістки скидають до колодязя в центрі башти. Упродовж десятків століть зороастрійський культ залишається незмінним, проте нині він дещо терпиміше ставиться до обрядово-культової практики інших релігій. Сьогодні зороастризм займає обмежений географічний простір і зберігся лише у парсів в Індії (Бомбеї) та у вогнепоклонників в Ірані (від 150 до 250 тис. послідовників).

Давньоукраїнська релігія

Релігійна історія українського народу пройшла всі етапи розвитку, характерні для інших народів, увібравши в себе риси, притаманні стародавнім суспільствам, що існували на теренах української землі. її важливою особливістю було те, що вона зазнала перехрещування культурних і релігійних впливів між Сходом і Заходом, надбань могутніх цивілізацій кімерійців, скіфів, готів, гунів та інших народів, які не загубилися безслідно. Вони знайшли своє відображення у релігійній свідомості етно-племінних спільнот, зокрема східнослов’янських племен. У синтезованому вигляді - це вірування і культи слов’янських племен, що мешкали в основному в межах сучасної України, та політеїстичні вірування формованого українського етносу. Праісторією давньоукраїнської релігії є язичництво (“язики” - народи, тобто релігія праслов’янських народів - трипільців, арійців, скіфів, які побутували на теренах України в 3-2 тис. до н.е.). Ці культи ще називають дохристиянськими. Язичництво давніх українців глибоко закорінене в індоєвропейській культурі і в східнослов’янській та в давньоукраїнській міфології представлене образами добрих і злих духів - упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків, рожаниць. Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образів богів.

Основою релігійного світогляду українського язичництва, як зауважують волхви та віщуни - автори культової пам’ятки українців „Велесової книги”, є вчення про Праву. Права означає універсальний космічний закон, за яким невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований Всесвіт (Космос). Права дає лад кругооберту Всесвіту. Цей лад збігається з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом, вона невидима смертним, визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини). Вона визначає все, включаючи і саму себе. Навіть діяння богів є окремими проявами Прави. Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів. Безсмертя душі пояснювалося постійним обертанням душ через світи Прави, Яви і Нави. Боги світу Прави посилають душу на землю, Ява отримує тіло, а Нава здійснює перехід до царства Предків, яке поступово знову вливається у світ Прави. Тіло - одяг душі, який дає Бог.

Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття трьохвимірності світу (“Велесова книга” та „Волховник”), що відображено в ідеї священного дерева (дерева життя), коріння якого сягає підземних глибин, світу Предків, минулого часу, світу Нави (Нав’я) - це коріння нашого Роду.

Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлення буття - світ живих людей, теперішній час, світ Яви. Крона і листя є житлом Володарів вищого світу, світу Прави, світу Богів, які правлять Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів у майбутній час, коли душі зливаються з Богом. При взаємодії небесної і земної сил народжується третя - Синівська сила. З триєдності буття постає Рід.

Існує багато легенд (про це йде мова і в „Слові о полку Ігоревім”) про кровну спорідненість русичів-українців із Богом.

Багатий пантеон Богів українського язичництва свідчить про розвинуте богорозуміння, яке формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної істоти відображається в постатях багатьох Богів, які слід розглядати як багатоіменну цілісність чи множественну єдність, а не як абсолютний політеїзм - багатобожжя.

Для слов’янина-язичника кожний прояв божественної сили мав бути названий словом: грім і Блискавка - Перуном, весняне Сонце - Ярилом, літнє - Дажбогом, водна стихія - Даною, Мокошею. В уяві праукраїнців творенням роду опікується Род і Рожаниці, родючістю поля - Русалки, Берегині.

“Велесова Книга” зберегла для нас повідомлення про сорок Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: доприч, листвич, етнич, житнич, пташич, цвітень. Кожне Божество вшановується згідно з Календарем „Коло Свароже”, де Батько Сварог є небесним зодіаком, а його сини - Сварожичі - зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять.

Найголовнішими в цьому календарі - свята сонцестояння і рівнодення, а також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляда, Колодій, Великдень, Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги- Спаси, Світовид Осінній та Калита. Часом і календарем керує Числобог.

Кожне із цих свят є певним етапом у сезонних господарських роботах хліборобського народу, які починалися спеціальними благословіннями, моліннями, жертвопринесеннями (борошно, зерно, плоди, овочі, квіти, молоко).

Українське язичництво мало свої специфічні культи: Землі- Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба. Найчастіше в пам’ятках давньоукраїнської культури зустрічаються імена таких богів, як Род, Сварог, Дажбог, Перун, які сьогодні відроджені в українському неоязичництві.

Род, зокрема, поєднував у собі орудну і деміургічну функції, виступав заступником урожайності і плідності худоби, був водночас і творцем життя. Сварог - бог неба і вогню - мав риси „культового героя”, дарував людям ковальське ремесло (аналог грецького Гефеста). Велес був покровителем скотарства (одночасно богом підземного царства, його ім’ям присягали, його також вважали богом багатства і торгівлі). Дажбог - син Сварога, бог сонця і джерело живильних променів, творець життєвої сили. Перун - бог вогню і воїнства, в часи Володимира очолював побудований ним пантеон.

Українському язичництву притаманний специфічний світоглядний плюралізм. Добро і зло, день і ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) не протиставляються в ньому, а існують як нерозривна єдність. В розумінні язичника існування обох начал породжувало гармонію Всесвіту.

Добре розроблене в праукраїнців і вчення про душу. Вона, за їх уявленнями, - тонкий, неречовинний людський образ, чимось подібний до пари, повітря, є причиною думки і життя тієї істоти, яку одуховнює. Душа володіє свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому і теперішньому; здатна залишити тіло і невидимо рухатися у просторі; невидима, але має деяку фізичну силу. Може з’являтися людям під час сну або безсоння як привид, віддалений від тіла, але схожий на нього.

Матеріально душа пов’язана із зіницею ока, з пульсацією серця (кров’ю), легенями (диханням). Тому слова „дихання”, „дух”, „душа” у всіх слов’ян вважалися синонімами. Душу також уявляли у вигляді вогню, зірки, пари, вітру, птаха, метелика.

Вірили давні українці і в потойбічне життя душі (уявлення сформувалися в трипільському суспільстві та в арійські часи - близько II тис. до .н.е.).

Ритуал сімейно-родового культу в релігіях давніх українців виконували глави сімей, громадський культ здійснювали професіонали

- волхви, чаклуни. Вони організовували обрядові „події”, керували процесом язичницького богослужіння, складали календарі та зберігали в пам’яті міфи, ворожили. їх діяльність була багатофункціональною: волхви-хмаровідгонителі своїми магічними діями створювали людям необхідну погоду; волхви-цілителі лікували людей засобами народної медицини; волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберігів, орнаментальних символічних композицій.

Волхви поділялися на дві категорії: нижчого рангу - ті, що виконували культи, і волхви вищого рангу, які розробляли ритуали, володіли знанням язичницької космології, керували створенням складних і всеосяжних композицій - на зразок збручанського ідола (чотиригранна й триярусна кам’яна статуя світовида, що означала 7 координат, за якими слов’яни визначали світ). Якщо перша категорія обслуговувала низи, то друга - знать.

Давньоукраїнський культ мав свої священні та жертовні місця, окремі святилища та храми із зображеннями та ідолами богів.






загрузка...
загрузка...