ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

РОЗДІЛ 5. ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

 

5.2. Національні та етнодержавні релігії

 Ці релігії формувалися в епоху переходу від рабовласницького до феодального суспільства, занепаду окремих національних держав чи повного їх зникнення. На них відбивалися не тільки зміни соціального характеру, а й виникнення нових народностей, на основі яких пізніше формувалися окремі нації. Національні релігії - це релігійні вірування і культові дії, притаманні тому чи іншому народу, нації. У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, збігаються. Існуючи на конкретному етнічному рунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, що їх сповідували. Вони справляють вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут людей, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції.

Саме в рамках національних релігій виникають систематизовані знання, які пояснюють світобудову, природу і сутність людини, характер її відносин з Богом та одновірцями, потойбічне життя, що узагальнюється в канонічній літературі. Через віровчення в них відбувається освячення соціального устрою суспільства, визнається священним його поділ на варни, касти, верстви, класи.

Національні релігії мають такі особливості:

1. Великі масштаби впливу, яким вони, на відміну від народних релігій, охоплюють всі шари населення у межах однієї національності (а не тільки верхи).

2. Висока живучість. Більшість із них існують і сьогодні.

3. Поява серед них монотеїстичних релігій.

4. Спрощення жертвопринесень. Повна відмова від людських жертвопринесень, скорочення або повна ліквідація жертв худоби та птиці. Жертва є в основному символічною.

5. Розвинутість вчення про загробну відплату. Формується віра в небесну (потойбічну) винагороду за хорошу поведінку і кару за гріхи.

6. Наявність родоначальника, засновника релігії, життя якого з часом міфологізується, сакралізується, в результаті чого він одержує статус Бога.

7. Будівництво храмів, виникнення інституту професійних служителів культу.

8. Використання релігії в ролі державної ідеології. Релігії поділяються на національні (релігії більшості населення - індуїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, конфуціанство) та етнодержавні (ті, які отримують пільги від держави, є її ідеологією - іудаїзм, синтоїзм

- до 1946 р.).

Індуїзм

Найпоширеніша та найчисленніша щодо кількості її сповідувачів національна релігія, яка виникла в середині І тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичних і брахманістських традицій.

Це складна система, до якої увійшли філософські вчення, етико- правові норми і релігійно-культові уявлення, що формувалися протягом тривалого періоду, конфесія, яка часто не вкладається в загальне розуміння релігії. Вона увібрала в себе величезну кількість різноманітних звичаїв і вчень і увійшла, в свою чергу, суттєвою частиною в інші релігії, які інколи не мають нічого спільного із самим індуїзмом. За кількістю прихильників (900 млн.) вона поступається лише двом світовим релігіям - християнству та ісламу. В Індії індуїсти становлять 85 % населення, Непалі - 89 %, Бангладеш - 18 %, республіці Шрі-Ланка - 19 %. Поширений індуїзм також у Бірмі, Малайзії, Сінгапурі, Маврикії, на Фіджі. Виник індуїзм у стародавній Індії на грунті релігійно-філософських вчень, які там існували. Історія становлення цієї релігії поділяється на ведичний, брахманістський та власне „індуїстський” періоди.

Назва першого періоду походить від стародавніх релігійних текстів - Вед (санскрит - священне знання). Релігія ведичного періоду була порівняно нескладною. Найважливішою її складовою було жертвопринесення. В цей час ще немає жодної згадки про храми та святилища. Жертвопринесення здійснюється безпосередньо у житлі або на відкритому повітрі. В жертву приносилася переважно їжа. Ведичний період охоплює приблизно 1500-600 роки до н.е.

Але вже на початку І тисячоліття до н.е. в Індії закладаються основи кастового ладу. Суспільство ділиться на чотири касти: брахмани (жрецтво), воїни (кшатрії), вільне населення (вайш’ї) і раби (шудри). Кастовий, поділ закріплювався законами Ману. До найвищої касти належали брахмани - спадкоємні жерці, знавці священних Вед. Саме в цей другий (брахманістський) період, або період „Упанішад” (священні книги), який розпочався близько 600 року до н.е., склалася одна з найважливіших теорій індуїзму - ідея перевтілення (реінкарнація, метемпсихоз), згідно з якою душа людини після її смерті не вмирає, а переселяється в інше матеріальне тіло. Обрушуванням ідеї перевтілення служить закон карми, який за сукупністю добрих і поганих вчинків визначає майбутню долю людини. Перевтілення триває нескінченно, але може бути перерване досягненням мокші (звільнення), що означає єдність індивідуальної душі (Атман) з абсолютною душею (Брахман) та дозволяє уникнути циклу нових перевтілень (сансари). Поєднання з Брахманом - світовою душею, абсолютом - вищий сенс людського буття. Отже, в брахманістський період формується основа індуїзму - вчення про сансару та закон карми. Саме на основі давніх ведичних вірувань та реформованого брахманізму сформувався індуїзм. Головним напрямком еволюції в процесі його становлення були переробка та спрощення давніх філософських теорій для того, щоб релігійна доктрина була більш зрозуміла широким масам населення.

Чисельність об’єктів культового поклоніння в індуїзмі настільки велика, що порахувати їх практично неможливо. Крім богів, індуїсти поклоняються святим, героям епосу, вшановують душі предків, духів, тварин, рослин, каміння. Всі об’єкти міфотворчості та культового вшанування можуть бути об’єднані у вісім груп: боги та богині, а також обожнювані герої епосу, мудреці (ріші), душі предків (пітрі), напівбоги і духи, тварини, водні джерела, рослини, каміння.

Боги та богині в індуїзмі є головними об’єктами релігійного поклоніння. Практично всі вони мають в Індії свої храми. На мові санскрит Бог зазначається як „дева”, а богиня - „деві”. Місце перебування богів - простір, який знаходиться над землею. Від них залежить народження сонця, хмар, зрошення землі дощами, інші явища природи. Найбільш поширеними і шанованими богами є Брахма, Шива і Вішну. Божественну трійцю називають Тримурті. Брахма - творець усього живого і сущого. Кожен цикл існування створеного ним світу дорівнює одному дню життя Брахми, що становить 2160000000 років. Після закінчення циклу світ гине у вогні і Брахма творить новий світ. Проте Брахма - найбільш абстрактний бог тріади, йому присвячено значно менше міфів, його заслуги перед живим світом, перед людиною вважалися не дуже значними. У повсякденних обрядах і ритуалах про нього, як правило, не згадують.

Шива - надзвичайно суперечлива постать у пантеоні богів. З одного боку, він - бог-руйнівник, з іншого - втілення культу життєвої сили, чоловічого начала. Саме до Шиви звертаються бездітні жінки в надії на божественну допомогу. Вішну - це бог-охоронець, основна функція якого - збереження. Він виступає персоніфікацією сонячної, небесної енергії і наділений великою силою, щоб перемагати зло.

Надання переваги одному з богів Шиві чи Вішну поділило індуїзм на дві основні течії: вішнуїзм (понад 500 млн. людей) та шиваїзм (понад 200 млн. людей). Істотних відмінностей між ними практично немає.

Шануються також бог Варун - володар океанських вод, Індра - бог грому і блискавки, Калі - богиня материнства, охоронниця дітей і водночас, богиня смерті. Кожне божество в індуїзмі здатне до перевтілення - аватари. Наприклад, Вішну має багато аватар, хоч основних із них десять: риба, вепр, черепаха, людина-лев, карлик- велетень. Решта - божества: Парашурама, Рама, Крішна, Будда і месіанське втілення Вішни - Калка (білий кінь). Рама - герой давньоіндійського епосу Рамаяна. Він - благородна людина, воїн, мудрий монарх і коханий чоловік. Крішна відкриває вище значення небесного та етичного законів. Пізніше він трансформувався із мудреця-філософа у веселого пастушка і саме в цій іпостасі став шанованим у всій Індії. Рама і Крішна є найулюбленішими в Індії аватарами Вішну.

Об’єктами поклоніння є також мудреці Ріші, які виступають посередниками між сонмом богів і людьми. Вони тлумачать волю богів.

Важливий елемент індуїзму - обрядово-культова практика. На думку деяких дослідників, саме сукупність ритуалів і обрядів робить індійців індуїстами. Помітне місце в них має культ священних тварин, що бере свій початок у тотемізмі. Тому забороняється чинити будь- яку шкоду священній тварині. Нині найважливіше значення мають чотири тварини. Перша з них - корова, яку називають матір’ю. Особливого поширення на півдні Індії набув культ кобр. їх кам’яні зображення є в храмах, житлових будинках. Священними тваринами вважаються також мавпи та птах Гаруда (поїдає змій). Шануються баран, слон, черепаха, лев, риба тощо.

Одним із найдавніших і до цього часу вагомих культів вшанування є вода. Вода вважається елементом, що має силу ритуального очищення, однією зі стихій, що входить до складу всього живого. Тисячі річок та інших водних об’єктів є місцем прощ. Великі річки часто зображаються у вигляді жінки з глечиком у руках.

У всіх народів Індії побутує поклоніння каменю, особливо тому, який від природи має схожість з людиною або твариною. Інколи каміння замінюють зображення богів.

Жоден із перелічених культів не існує окремо від інших. У кожному житлі індуїста є домашній вівтар. Це може бути полиця, столик або якась ніша, де знаходяться зображення богів. З покоління в покоління в кожній сім’ї передається традиція, що містить пояснення, які саме ритуальні предмети, їжа, вбрання, малюнки тощо мають бути в наявності для проведення тієї чи іншої церемонії. Якою б мовою індус не молився, мантри (молитви) треба промовляти однаково на всій території Індії. Все, що стосується вшанування богів, вимагає особливої чистоти. Чистими мають бути власне тіло, думка, зображення богів, ритуальні предмети, мантри (точність їх прочитання). Без музики і співу не обходиться жодна релігійна процесія, жоден обряд. Музиці приписується сила магічного впливу на людей.

Всенародними подіями стають масові прощі до святих місць, пов’язані з популярними давньоіндійськими героями, походи в честь того чи іншого божества. Найсвятішим місцем для індусів є храм Бенарес, який складається з майже 1500 будівель і стоїть на березі Гангу. До берега - місця купання паломників - від храму прокладено безліч камінних східців. Віруючі тисячами приходять сюди для ритуальних купань у священній воді Гангу, щоб очиститися від гріхів, позбавитися хвороб і понести її в глечику за сотні кілометрів для інших, які не можуть прибути сюди. Тут же на березі Гангу на особливих майданчиках горять поховальні вогнища, на яких спалюють померлих, а попіл розвіюють над річкою. Цвинтарів в індуїзмі не існує, покійників спалюють у священних місцях.

До головних елементів релігійно-обрядової практики входять правила проведення шлюбної церемонії, весільний обряд. Молоді обходять навколо жертовного вогню, в який кидають різні продукти, після цього обряд шлюбу вважають завершеним.

Служіння богу в індуїстському храмі дуже мало нагадує службу в будь-якій європейській країні. В храмах люди безперестанно рухаються: входять, несучи фрукти, кокосові горіхи, солодощі, квіти тощо, обходять все внутрішнє приміщення храму від одного зображення бога до іншого. Перед сходом сонця жерці здійснюють лампову церемонію, тобто запалюють світильнички і читають вітальну мантру. Саме в цей час начебто боги прокидаються. Потім фігуру божества обмивають, прикрашають і моляться перед нею. Опівдні їй підносять спеціально приготовлену страву. Увечері зображення бога прикрашають ще багатше й урочисто проводжають на нічний спокій.

Переважна більшість релігійних обрядів здійснюється сімейно, а не в храмах. У храми ходять лише в дні свят.

Індуїзм - надзвичайно складна конфесія, яка часто не вкладається в загальне розуміння релігії. В ньому відсутня централізована церковна організація з її суворою ієрархією. Саме тому між різними індуїстськими громадами, школами і напрямками практично немає жодних зв’язків. Він глибоко проник у побут, повсякденне життя людей. Тісний зв’язок із повсякденністю зробив цю релігію надзвичайно стійкою до життєвих перемін. В основі філософії індуїзму лежить ідея безконечного вдосконалення душі в процесі її багаторазових відроджень на землі. Кінцевою метою цього процесу, жаданим ідеалом є мокша - повне звільнення душі від усіх земних оков, проблем і злиття її з Абсолютом (вищою духовністю), іншими словами - злиття індивідуальної душі з абсолютною душею. Характер відродження (переродження) душ обумовлюється кармою.

Вчинки і помисли людини можуть поліпшити або погіршити її карму. Характерною рисою, що вносить істотну відмінність між індуїзмом і будь-якою іншою релігією, є неуніфікованість у ньому релігійних догматів і норм, відсутність чіткої системи поглядів на потойбічне, загробне життя. Релігійні звичаї та ритуали активно впливають на спосіб життя і поведінку величезної кількості населення Індії.

Джайнізм

Релігія виникла в Індії у VI ст. до н.е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. На той час він відображав інтереси прогресивних верств індійського рабовласницького суспільства. На думку послідовників цієї релігії, вона була передана їм у далекому минулому 24 пророками- вчителями, першим із яких був Рішабха, а останнім - Джина. Тому вони поклоняються цим пророкам, а Джина (це прізвисько Махавіри Вардхамана, з санскр. - переможець, той, хто переміг карму, звільнився від сансари) вважається засновником релігії. Звідси і її назва - джайнізм.

Розповіді про Джину та його учнів, повчання Махавіри склали канонічну релігійну літературу джайнізму - Сіддханта (від сіддхи - досконалий).

Джайнізм заперечує станово-кастову систему і визнає, що врятуватися, звільнитися від карми, переродитися можуть усі, незалежно від кастової належності.

В центрі вчення знаходяться п’ять істин, які, на думку послідовників, проповідував Джина: не вбивай нічого живого (звідси вегетаріанство джайнів), не говори неправди, не кради, не прив’язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів).

Перші громади джайнів сформувалися ще за життя Махавіри. Спочатку вони складалися з монахів і мирян, хоча монастирів у джайнів не було. Монахи вели специфічний спосіб життя: жили біля міст у лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миряни ж повинні були обмежувати свої потреби, навіть один раз на місяць жити як монахи, годувати монахів, дотримуватися подружньої вірності.

В III ст. до н.е. в джайнізмі виникли дві течії: светамбари (одягнені в білий одяг), які не дотримуються суворого аскетизму, і дигамбари (“одягнені простором” - ходили голі, як колись Махавіра), які найбільш послідовно дотримуються аскетизму.

Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи. Деякі з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи, в кожній - свої аскети. За порушення релігійних правил винного виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Джайнізм має низку спільних з брахманізмом та буддизмом положень: віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що праведний спосіб життя врятує душу людини від подальших перевтілень, віра в періодичну появу пророків і богів.

Основу віровчення джайнізму складає вчення про дживи (душі) і їх переселення. Нове перевтілення залежить від того, що людина зробила в попередньому житті, як вона його прожила. Якщо душа, перебуваючи в земній оболонці, вела себе негідно, то вона, побувавши після смерті якийсь час у пеклі, за законом карми (відплати), знов переселиться в матеріальну оболонку і буде страждати. Щоб досягнути повного спасіння, припинити ланцюг безкінечних перевтілень, людина повинна позбавитись негідних вчинків, справитись зі своїми пристрастями, бажаннями, користолюбством. Для цього їй потрібно керуватись принципами, проголошеними Джиною: правильною вірою, правильним пізнанням, правильним життям. Самовдосконалення душі – головне у вченні джайнів, а сенс життя - досягнення нірвани.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесення тварин, як і вбивство будь-чого живого (норма ахімси, - за вченням джайнізму, вічних душ стільки, скільки є живих істот), концепцію створення світу богами. Вони заперечують варни - всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог - єдиний, найвищий, найблагородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа може бути врятована за допомогою правильної віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво.

В джайнізмі дозволяється чернецтво жінок, вони читають священні книги, беруть участь у молитовних зборах. Порівняно з брахманізмом у джайнів значно спрощений культ. Молитовні зібрання проводяться для читання „Сіддхант”. Ритуали також нескладні. Віруючі беруть у них участь оголеними. Йдучи по дорозі, вони закривають рота марлевою пов’язкою і невеличкими віниками підмітають дорогу перед собою. Марлева пов’язка запобігає від того, щоби не проковтнути яку-небудь комашку, а дорогу вони підмітають, щоб не роздушити черв’яка або мурашку.

Предметом обожнення є статуї тиртханкарів (зображення голих чоловіків - у дигамбарів, статуй, обтягнутих тканинами з коштовним камінням - у светамбарів). Віруючі приносять їм символічні жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії і переважно є індійським явищем. Джайнів у світі налічується близько 4,3 млн. чоловік. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церкви не існує.

Сикхізм

Сикхізм (від санскр. сикх - учень) - одна з національних релігій Індії, яка виникла на рунті індуїзму наприкінці XV - початок XVІ ст. Поширена на північно-західній частині Індії, головним чином у штаті Пенджаб.

Засновником сикхізму вважається гуру (вчитель) Нанак (14691539 рр.). Він розробив усі основні положення релігії і на тривалий час визначив характер діяльності общини. Нанак відкинув багато індуїстських звичаїв: ідолопоклонство, кастовий поділ, жертвопринесення (в т.ч. вбивство новонароджених). Викликом індуїзму була важлива ідея вчення Нанака - рівність всіх людей перед Богом. За це його було проголошено Першим Великим гуру. Виступ проти кастової системи в початковий період становлення сикхізму зробив його особливо популярним серед низів суспільства - селян, ремісників, дрібних торговців. Під прапором цієї релігії селяни пізніше навіть виступали проти феодалів.

Організація сикхів була створена й удосконалена наступниками Нанака. Третій Великий гуру Амар Дис (1552-1573 рр.) оголосив владу гуру спадковою й заклав династію правителів Сикхів. Після Нанака особливе місце в релігії сикхів займає П’ятий гуру - Арджуна (1581-1606 рр.). Вважається, що він склав священну книгу сикхів, яка вміщує гімни, поеми, молитви та афоризми перших чотирьох гуру та деяких інших авторів. Книга ця відома під назвою Аді Грантх (Початкова, істинна книга). Багато дослідників називають її по- іншому - „Грантх Сахіб”. До цієї книги, яку вважають „біблією” сикхів, також входять і псалми, написані Нанаком. Оригінал цієї книги сьогодні зберігається в головній святині сикхів - Золотому храмі Амритсара. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п’яти з половиною століть свого існування неодноразово змінювалася, але її основні догмати залишилися майже незмінними, такими як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення.

Вісім гуру - наступники Нанака - розвивали його ідеї, але не внесли до сикхізму кардинальних змін. Титул гуру вони носили аж до кінця XVII ст., коли Десятий гуру Говінд Сінгх (1675-1708 рр.) радикально змінив структуру і характер діяльності общин й усунув посаду гуру.

У 1699 році він скликав загальний з’їзд сикхів, на якому й було скасовано спадкову владу гуру. Вищим органом влади став з’їзд - община рівних - хальса (орден чистих). Тут же було проголошено принципи функціонування організації сикхів. Згідно з ними, може стати представник будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення у присутності п’ятьох послідовників. Сикх має носити довге волосся, ніколи не стригтися і не голитися, носити кинджал і залізний браслет, короткі шкіряні штани і гребінь, яким закріплюють волосся під тюрбаном. Члени хальси не повинні пити вино, курити тютюн, вживати наркотики. Правила ці звуться „Правилами 5 К”, бо назва кожного предмета мовою хінді починається з літери К. Це особливий кодекс поведінки сикхів.

В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені незалежно від кастової приналежності. Це відрізняє сикхів від індуїстів. Сикхам дозволено споживати м’ясо, але заборонено палити. Кожен сикх має титул „сінгх”, що означає лев.

Члени общини сплачують обов’язковий податок, дотримуються принципу взаємодопомоги.

Віровчення сикхів (основи якого викладені в Аді Грантх), рунтується на визнанні єдиного неперсоніфікованого Бога. Всі явища світу є проявом його сили.

Бог, на думку сикхів, - абсолютна, безформенна, всемогутня, непізнанна субстанція. Особистість спасенного зливається з Богом, поглинається Ним. Вчення про злиття з Абсолютом за своєю суттю індуїстське, але положення про покору Богу та доброчестя, які необхідні для спасіння, - мусульманського походження.

Сикхи дещо трансформували ці два положення, замінивши звичаї індуїстів послухом божественному Гуру (вчителю) Сату Наму. Але про волю божественного вчителя можна дізнатися лише з вуст його служителів - гуру - людей Нанака і його дев’яти послідовників. Звідси - вимога віри в гуру.

Сучасний сикхізм значно відійшов від його початкових принципів. Він знову почав визнавати поділ людей за кастовою ознакою (хоч і не в такій різкій формі, як в індуїзмі), з’явився інститут священиків -махантів. В гурдварах (храмах) посіли місце типові для індуїстських храмів ідоли божеств, а релігійний ритуал став наближатись до богослужіння в індуїстських храмах.

Попри те, сикхізм сьогодні - достатньо впливова релігійна течія Індії, яка нараховує понад 18 млн. послідовників (2% населення). Це четверта за величиною - після індуїстів, мусульман і християн - релігійна група країни. Згідно з прогнозами на найближче майбутнє, сикхізм буде зростати помітними темпами (десь на 50% за десятиліття).

Із середини 60-х років ХХст. все більшої сили почала набирати боротьба за створення сикхської держави Халістан. Сикхи не лише не здають своїх позицій у штаті Пенджаб, але й активно впливають на політичні процеси всієї країни.

Конфуціанство

Китай - одна з найдавніших країн світу в Центральній і Східній Азії. За чисельністю населення займає перше місце в світі (понад 1,3 млрд мешканців). Зародження китайської цивілізації бере свій початок у глибокій давнині. Китайці збагатили світову науку і культуру значними досягненнями: винайшли компас, спідометр (ІІІ ст. до н.е.), папір (І ст. н.е.), сейсмограф (ІІ ст.), книгодрукування (VI-VIII ст.), порох (Х ст.). Китайські вчені (починаючи з 240 р. до н.е.) точно передбачали появу комети Галлея, створили небесний глобус, вели спостереження за плямами на Сонці. Китайські математики вміли розв’язувати рівняння з двома і трьома невідомими, вичислили число “пі”. Медики користувались наркозом під час операцій, вперше застосували метод голковколювання при лікуванні хворих.

Конфуціанство - релігія, що виникла в Китаї на основі філософсько-етичного вчення Конфуція (Кун-Цзи, Кун-Цю, Кун Фу- цзи) у VI ст. до н.е. Він подарував світу велике вчення про гуманність і священний обов’язок, які вчили людей дотримуватись в будь-яких ситуаціях універсальних правил і норм життя. Однак погляди Конфуція були викладені лише його учнями у книзі „Лунь-Юй” (“Бесіди і судження”). Довгий час вчення існувало як етична система і лише на початку нової ери стало релігією.

Конфуцій жив у епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи.

Влада чжоуського правителя в цей час ослабла, хоча він і продовжував вважатися сином неба і виконував функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми і потрібна була нова система нормативів, які б змогли подолати цю кризу. Тому погляди Конфуція якраз відобразили його прагнення захистити суспільство від соціальних потрясінь.

Виступивши з критикою моралі своєї епохи і високо оцінюючи традиції минулого, він запропонував свій ідеал високоморальної людини як еталон для наслідування. Високоморальна людина (Цзюн-

цзи) володіє двома гідностями: гуманністю і почуттям обов’язку. Поняття „гуманність” (жень) включало в себе такі якості, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Жень - високий, недосяжний ідеал, рисами якого були наділені лише стародавні люди і сам Конфуцій та його рано померлий учень Янь Хуень.

Обов’язок - інша риса високоморальної людини. Це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає сама на себе. Почуття обов’язку зумовлене знаннями і вищими принципами, а не корисливими інтересами.

Конфуцій розробив для цього ідеалу і ряд інших моральних норм, включаючи вірність і щирість (чжень), благопристойність і дотримання церемоній та обрядів.

Конфуцій прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Справжній Цзюн-цзи байдужий до життєвих зручностей і матеріальних благ. Він присвячує себе високим ідеалам, людям і пошукові істини.

Пізніше, коли вчення Конфуція перетворилося на офіційну доктрину, на перший план виступила не суть, а офіційна форма, що переважно виявлялося у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. Так, у середньовічному Китаї склалися і були канонізовані норми та стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона посідала в соціально-чиновницькій ієрархії.

Існували суворо фіксовані й обов’язкові для всіх правила поведінки для будь-яких моментів життя - при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоніал- трактат Лин-зи, який мав силу понад дві тисячі років. Усі записані в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Кожна людина, за віровченням Конфуція, повинна знати своє місце в суспільстві та житті згідно з її класовою та родинною належністю, встановленою небом. Цей принцип закріплено в трактаті „Лунь-Юй”: „Цар повинен бути царем, підданий - підданим, батько - батьком, син - сином”.

Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій людей: верхів і низів - тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється.

Критерієм поділу на верхи і низи мусили служити не знатність походження чи багатство, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи.

Одним із важливих принципів соціального порядку, за вченням Конфуція, повинна бути сувора покора старшим людям (як авторитету для молодших) та дотримання традицій.

У конфуціанстві сильно розвинений культ попередників - як мертвих, так і живих. Він став універсальною і загальною нормою поведінки, найпершим обов’язком кожного китайця. Для його реалізації Конфуцій розробив вчення про Сяо - синівську пошану. Сяо - основа гуманності. Бути чемним сином зобов’язаний кожний, а особливо - людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-Цзи. Суть Сяо - служити батькам за правилами обов’язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли формуванню культу сім’ї і клану. Сім’я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси переважали інтереси особи. Сина женили чи дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків. До культу предків і норм Сяо привчали з дитинства.

Конфуціанству притаманний свій специфічний культ. Головним божеством тут є Шанді, прабатько людей та бог Неба. З давніх- давен китайські імператори приносили йому щорічні жертвопринесення на „небесному вівтарі” неподалік від Пекіна. Імператор при цьому представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом неба від імені всіх китайців. У формі жертви застосовувалися тварини і речі, однак жерців в цій релігії не було.

Китайці також приносили жертви безлічі інших божеств. Простолюдини поклонялися зображенням різноманітних духів, існувала складна система магічних і релігійних церемоній. Усі ритуали й церемонії здійснювались у храмах керівниками родин, кланів або державними чиновниками.

Поклоніння духам пращурів було в Китаї ще більш поширене, ніж поклоніння духам стихій. Померлі родичі, на думку китайців, продовжують брати участь у житті родини, тому нащадки повинні поважати їх і піклуватися про них. Пращурам передбачені особливі вшанування - щоденні приношення, на стінах у китайських домівках висять таблички з іменами померлих.

Окрім попередників, китайці поклонялися Конфуцію, який прирівнюється до бога, його учням; освячувався також культ імператорів (“синів неба”).

Протягом двох тисяч років китайське суспільство жило за конфуціанськими нормами, виконуючи обряди і ритуали на честь предків, неба і землі, згідно з вимогами Ліцзі.

Конфуціанство (а це близько 600 млн. віруючих) - це не просто релігія, але й політика, адміністративна система і головний регулятор економічних і соціальних процесів у Китаї, квінтесенція всієї китайської цивілізації. За конфуціанськими принципами нині живе не тільки Китай, але й деякі країни Східної і Південно-Східної Азії: Японія, Корея, В’єтнам, Сингапур. Причому принципи ці настільки органічно увійшли в систему національної культури, що люди самі не помічають, коли говорять словами Конфуція. Він показав, що ідеал людини - не в загробному царстві, а в реальному земному житті.

Даосизм

Даосизм виник в Джоуському Китаї у VI-V ст. до н.е. одночасно з вченням Конфуція як самостійна філософська доктрина. Засновником даосизму вважається давньокитайський філософ Лао- цзи (604-517 рр. до н.е.) - попередник Конфуція. Згідно з легендою, мати носила його в утробі кілька років і народила старим - звідси його ім’я - „Стара дитина” або „Старий філософ”.

Принципи віровчення даосизму викладені в трактаті „Дао де цзин”, який написали учні Лао-цзи.

У центрі доктрини даосизму - вчення про великого Дао - загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуття, постійне й невичерпне, безіменне і безформенне, воно дає початок, ім’я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитися з ним - у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється Дао через свою еманацію (прояв) - „де”. Якщо Дао все породжує, то „де” все годує.

Згідно з віровченням, пізнання Дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через „де” - доброчесність. Там, де вона є, там діє Дао; хто доброчесний, той виконує закон Дао. Внаслідок пізнання Дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей у природі (посуха, повені, непогода) є порушеннями її гармонії. Несправедливість, порушення суспільного порядку - теж порушення гармонії, але в суспільстві. Щоб усунути ці порушення, потрібна дія Дао. Втручання людини тут неприпустиме.

Тому Вищою метою людини, згідно з ученням даосизму, є відхід від пристрастей і метушні життя.

Даосизм пропагує простоту і природність. Проголошений у „Дао де цзин” принцип „увей” (недіяння) означає, що людина не повинна втручатись у природний перебіг подій. Треба вести пасивне існування, уподібнівшись, наскільки це можливо, природі та всесвіту. Не потрібно змінювати реальність, треба залишити речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, „пробуджуючись” та діючи тільки в разі крайньої необхідності. При цьому слід запобігати будь-якому насиллю. Мудра людина, яка живе відповідно до принципів Дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою. Ранній даосизм вчив, що людина повинна запобігати будь-якій агресії й змаганню. Це моністична філософія, що зводить всі уявлення до принципу Дао: все, що існує - єдине. Навіть такі протилежні явища, як добро і зло, світло і темрява - різні боки єдиного принципу. Всі явища, що спостерігаються, відносні, а не абсолютні, все виходить з Дао і повертається в Дао. У природі відбувається нескінченний конфлікт між протилежностями Ян і Інь, але в кінцевому підсумку, в разі взаємного проникнення, вони точно врівноважують один одного. Єдине абсолютне поняття в даосизмі - неосяжний принцип Дао. Ні Спасителя, ні Бога-Творця тут не існує.

Важливим принципом даосизму є виконання моральних принципів добродійності. Це, насамперед, виконання основного обов’язку, вірність, любов, терпіння, самопожертвування, напучення проти злих

учинків, розведення тварин, насадження дерев, прокладання доріг, риття криниць, просвітлення нерозумних, читання книг, виконання обрядів тощо.

Даосизм довгий час виступав лише як сукупність філософських концепцій, де ідея Дао більш-менш точно відображала загальний зв’язок явищ і предметів навколишнього світу, їх причиннозумов- леність, об’єктивність закономірностей розвитку світу. Тривалий час у даосизмі невиразно виступала й ідея надприродного, він зовсім не був пов’язаний із релігійним культом.

Релігією він став лише через 500 років після смерті Лао-цзи. Релігійна система даосизму виникла як синтез анімізму, міфології, фетишизму та магії на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство.

Вищим божеством даосизму як релігії вважається нефритовий імператор Юй-Хуан. За міфологією, він має земне походження. Це - імператор глибокої старості, який добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав у всьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, що володіє раєм і пеклом. Він стежить за дотриманням справедливості, чинить суд над усіма після їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-Хуан та його послідовники - священне.

Важливою складовою віровчення є вчення про довголіття (8001200 років) і навіть безсмертя, яких можуть досягти праведні відлюдники, що приєдналися до Дао. Враховуючи популярність ідеї довголіття та безсмертя, даосисти, відмовившись від відлюдності та принципу „увей” (недіяння), поєднали філософські ідеї „Дао де цзин” із примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь та заклинань і надали своєму релігійному культу практичного характеру. Так виник міф про богиню безсмертя Сіванму, яка володіє персиковими садами, що дають плоди безсмертя раз на три тисячі років.

Всі, хто живе в її палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя - безсмертні. Навіть боги раз на рік збираються в її палаці, щоб пригоститися персиками безсмертя.

За допомогою міфу про першолюдину Пань-гу даосисти спробували сформувати своє розуміння створення світу. Пань-гу уособлює в собі весь оточуючий світ: сонце і місяць, землю і гори, трави, вітер, небо, людей.

Пропонує даосизм і свій особливий шлях досягнення безсмертя. Тіло людини, згідно з віровченням, являє собою мікрокосмос, який можна уподібнити до макрокосмосу, тобто Всесвіту. Подібно тому, як Всесвіт функціонує при взаємодії сил Інь і Ян, має зірки і планети, організм людини є також скупченням духів (їх біля 36 тис.) і божественних сил, результат взаємодії чоловічого і жіночого начал. Щоб досягти довголіття, а потім і безсмертя, слід створити для всіх духів - манад такі умови, щоб вони не залишали тіло.

Це досягається, як вважали даоси, за рахунок харчових норм (утримання від м’яса, вина, грубої їжі, які зміцнюють матеріальне начало в організмі), спеціальних фізичних вправ (постукування зубами, потирання скронь) та системи дихання (затримування його, перетворення у ледь помітне - „утробне”). Велике значення також надавалося моральному фактору. Щоб стати безсмертним після довголіття, слід здійснити не менш ніж 1200 доброчесних актів, при цьому навіть один аморальний вчинок зводив все нанівець.

Все життя даоса - підготовка до безсмертя, прелюдія до завершального акту - злиття дематеріалізованого організму з Великим Дао (Абсолютом).

Ця трансформація доступна лише небагатьом, настільки священна і втаємничена, що її не можна зафіксувати. Зникнення людини знаменує собою акт залишення тілесної оболонки, дематеріалізацію, злиття з Дао, безсмертя.

Культ даосизму має багато спільного з конфуціанством. До його пантеону поруч із главами релігійних доктрин (Лао-цзи, Конфуцій, Будда) входять інші божества й герої. На честь богів і великих героїв (полководців, захисників ремесел) даоси створювали храми, де встановлювали ідолів і збирали підношення. Ці храми обслуговувалися духовенством та монахами. Інститут жрецтва в даосизмі виник у ІІ ст. до н.е. Його основним заняттям було ворожіння, астрологія, медицина, магічні обряди.

Традиції даосизму збереглися й донині у фольклорі та народній медицині, у практичних рекомендаціях із медитації та ритуальної гімнастики.

В світі сьогодні понад 31,2 млн. його послідовників. Нечисленні громади є і в Україні.

Іудаїзм

Іудаїзму належить особливе місце в історії релігії та світової культури. Це одна з етнодержавних монотеїстичних релігій, яка виникла у VII ст. до н.е. на рунті політеїстичних вірувань давніх євреїв. Історію розвитку іудаїзму умовно можна поділити на чотири періоди: біблійний, талмудичний, рабіністичний і модерністський. У біблійному періоді іудаїзму існували примітивні вірування стародавніх євреїв, що виявлялись у шануванні гір, місяця, рослин і тварин та запозичених у II тис. до н.е. у хананеїв окремих релігійних обрядах. В XI ст. до н.е. відбувся процес виокремлення з безлічі богів одного головного Бога - Яхве (Ягве).

Після релігійних реформ, проведених царем Іосією 621 р. до н.е., жерці та пророки, проповідуючи монотеїзм, обрушували догматику іудаїзму, зафіксовану в Старому Заповіті (Танасі).

Укладання перших п’яти книг Старого Заповіту, які отримали назву Тора (Закон), або „П’ятикнижжя Мойсея”, було завершено і оголошено віруючим у 444 р. до н.е. Впродовж IV ст. до н.е. до V ст. н.е. була зібрана і відредагована значна література, що отримала назву Талмуд, що й започаткувало талмудичний період. Талмуд (староєвр. „ламейд” - вивчення) - багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень. Вважається священною книгою іудаїзму.

Спочатку зміст Талмуда передавався з покоління в покоління як усна традиція. Тому, на відміну від Старого Заповіту, писаного Закону, Талмуд називався усним законом (Мойсеевим Законом). Талмуд структурно складається з двох частин - Мішни (об’ємного коментаря до Старого Заповіту) та Гемари (збірника тлумачень до трактатів Мішни). Унаслідок того, що коментування Мішни здійснювалося в Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Єрушалмі) і вавилонський (Бавлі). Перший було відредаговано у III ст н.е., другий - у V ст.

Третій період розвитку іудаїзму можна віднести до епохи феодалізму. В цей час кожна з єврейських громад утримувала окрему синагогу, яка стала центром іудаїстського культу на чолі з рабином. Синагога регламентувала життя віруючих відповідно до законоположень Тори й Талмуду. Рабини стверджували, що кожен іудей має безпосередній доступ до Бога і не потребує навернення або спокутування. Спасіння іудеїв досягається суворим дотримуванням усіх вимог Тори. Рабини розділили Закон на 613 заповідей (248 повелінь і 365 заборон), яких слід було суворо дотримуватися. Це забезпечувало іуде єві спасіння. Ця умова важлива і сьогодні. Вона регламентує життя іудея до дрібниць (як ритуал) - з народження і до поховання.

У ХІІ ст. починається модерністський період розвитку іудаїзму (пристосування до тогочасних соціально-економічних і політичних умов). Це привело до утворення трьох різновидів іудаїзму: реформованого, консервативного та реконструктивістського.

У ХІІ ст. іудейський філософ Мойсей Маймонд (Моше бен Маймонд, 1135-1204 рр.) сформулював символ віри, який вважається основою віровчення ортодоксального іудаїзму. Тут іде мова про всемогутність, всюдисущність, вічність та єдність Бога (Ягве). Він є невидимий Дух Буття, Творець і Джерело життя; Він гідний поклоніння. Мойсею Маймонд відводить роль одного з найвеличніших пророків. У символі віри Закон називається найвищим із одкровень. Тут також мова йде про відплату і покору, майбутнє пришестя Месії та про воскресіння мертвих.

Основою іудейської моралі вважається Декалог - 10 заповідей (шануй єдиного Бога, не сотвори собі кумира, на поминай ім’я Бога без необхідності, шануй день суботи, шануй своїх батьків, не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідчи брехливо на ближнього свого, не зажадай майна ближнього свого).

Частина заборон пов’язана зі статевим життям та їжею. Одна з найсуровіших заборон - вживання в їжу крові. Вважається, що Ягве ніби сказав євреям, що в крові знаходиться душа (Лев. 17:14).

Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про потойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі - це ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі - ті, що мають гріхи. Згідно з вченням, після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки в неї гріхів, спрямовує душу в пекло чи рай.

У Старому Заповіті обрунтовується ідея національної винятковості єврейського народу. Там йде мова про те, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом) угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. За дотримання Заповіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов’язане з приходом посланця Ягве - месії. З вірою у прихід месії пов’язані уявлення про провісників появи божого помазаника, кількість яких дорівнює дев’яти. Серед них роль первосвященика відіграє містичний Ілля Пророк.

Іудейський культ має велику кількість різноманітних обрядів, молитов, постів, обмежень, вимог, заборон і свят.

Основними складовими культу є:

•  Молитва, яка здійснюється тричі на добу за наявності молитовного свистка, з одяганням на лоб і ліву руку філактерії (амулетів із текстами Тори);

•  Омовіння. Здійснюється напередодні суботи та іудейських свят у мивці (спеціально обладнаний басейн із дощовою та джерельною водою), з попереднім омиванням рук перед кожною молитвою, перед входом до синагоги;

•  Обрізання - особлива ознака Заповіту Ягве з єврейським народом (Бут. 17:10-12). Виконується на восьмий день новонародженому хлопчику-єврею.

•  Кошерна чи трефна їжа - культ дозволеної чи недозволеної (нечистої) їжі. Правовірний єврей повинен уживати лише кошерне м’ясо з дозволених тварин, яких ріжуть за встановленими правилами та приготовлене відповідно до ритуалу. Заборонено вживати одночасно м’ясну й молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладено табу. Талмуд містить три тисячі настанов про їжу.

•  Мезуза й цицит. Віруючі повинні розвішувати мезузу (клаптик пергаменту з віршами книги „Второзаконня”) у футлярі на одвірки та носити цицит (китиці з вовняних ниток, закріплених до кінцівок арбаканфору, що їх одягають під верхній одяг). Вважається, що мезуза й цицит оберігають від злих духів;

•  Капорее, лулав, ташліх - магічні обряди (капорее здійснюється в ніч напередодні Судного дня; лулав - під час молитви у дні свята кущів (сукот); ташліх здійснюється в день іудейського Нового року біля річки).

В іудейському культі дуже багато свят. їх можна поділити на три групи: 1) свята, на які здавна здійснювали паломництво до Єрусалима (шалом, регалім) - Песах (Пасха - в честь виходу євреїв з єгипетського полону, Шавуот, Суккот (п’ятидесятниця та день кущів));

2)     релігійні свята Рошга-Шана (Новий рік - вересень-жовтень) і Йом- Кіпур (судний день - святопокаяння); 3) свята на честь знаних подій з історії життя єврейського народу - Ханука, Пурим, Піст 9 ава (свято пам’яті про п’ять трагічних подій в історії єврейського народу).

За іудейською традицією, свята починаються ввечері, а тому святкові свічки запалюють ще до заходу сонця.

В сучасному Ізраїлі іудаїзм проголошено державною релігією. Основними напрямками сучасного іудаїзму є реформістський, консервативний, реконструктивістський іудаїзм, іудео-християнський і хасидстський. За даними ООН, у світі нараховується біля 18 млн. прихильників іудаїзму.

Іудаїзм поширений серед євреїв і на території сучасної України. Найдавніші свідчення про них сягають І ст. н.е. До ІХ-Х ст. відносять згадки про єврейських купців, які відвідували слов’янські землі. Хоча Володимир Великий і відкинув пропозицію прийняти іудаїзм, присутність його прибічників при княжому дворі, їхній статус, що був рівний послам Риму та Візантії, свідчать про певний вплив іудаїзму в Україні-Русі. Очевидно, і полеміка, яку вів митрополит Іларіон Київський з прихильниками іудаїзму, була цілком толерантною. В ХІ-ХІІІ ст. в Україні працювали відомі талмудисти і знавці Каббали (вчення з елементарної магії) - Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Помітні позиції посідали євреї у Галицько-волинському князівстві. Могутній розвиток іудаїзму в Україні пов’язаний із прибуттям сюди євреїв із Німеччини, вигнаних імператором Максиміліаном І. На 1356 р. припадає найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові, 1404 р. - Дрогобичі, 1410 р. - Луцьку та інших містах. Після Люблінської унії 1569 р. присутність євреїв в Україні розширюється, наприкінці XVІ ст. вони вже побудували велику кількість синагог.

Трагедія українського єврейства XVІІ-XVІІІ ст. зумовила активні релігійні пошуки, посилила месіанські очікування, сприяла розвиткові хасидизму. Релігійне життя євреїв України відбувається на тлі різноманітних обмежень, гонінь із боку духовенства і так званих „кривавих навітів” - звинувачень у використанні крові християн у ритуальних цілях. З ХІХ ст. серед єврейської інтелігенції посилюється рух за переустрій традиційного побуту, перегляд „талмудичної архаїки”, широке просвітництво і реформу іудаїзму, яка, однак, не набула в Україні значного поширення.

Після 1917 року іудаїзм в Україні поділив долю інших релігійних організацій. Унезалежнення України створило умови для відродження національно-культурного і релігійного життя євреїв. В Україні сьогодні діє 240 релігійних громад, які належать до восьми об’єднань та напрямів: Об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій; Об’єднання іудейських релігійних організацій; Релігійні громади прогресивного іудаїзму; Громади месіанського іудаїзму; Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад; Незалежні іудейські релігійні громади, Іудейська місія „Хоасконім”, іудеохристиянство.

Синтоїзм

Японія - це зігнутий напівколом ряд островів, що розташовані недалеко від східного узбережжя Азіатського континенту. Вони омиваються водами Японського моря і Тихого океану. Нині держава включає чотири великих острова - Кюсю, Сікоку, Хонсю, Хоккайдо і багато малих островів (таких, наприклад, як Окінава). Таке розташування Японії по відношенню до інших країн Азії відіграло значну роль у формуванні японської культури, яка суттєво відрізняється від інших культур і має свій власний матеріальний і духовний досвід. Люди, що проживають за її межами, більше знають про технічні досягнення країни, електронну техніку, відеокамери, автомобілі, ніж про культуру, релігію. Проте інші аспекти життя японців, національні традиції, мова, на якій не розмовляє жодний інший народ світу, комплекс релігійних уявлень, обрядово-культова практика мають глибокі корені і надзвичайно цікаві для дослідника. І хоча протягом останніх століть в Японію проникло багато запозичених ззовні елементів, великих змін зазнало суспільство, за всіма цими змінами побутує стійка впевненість у тому, що дух первісних японських традицій не зникав у цій країні ніколи. Із стародавніх часів японці вважають, що японські острови і японський народ створили божества і відчувають себе прямими нащадками “перших людей”. І хоч подібні міфи нині не практикуються так буквально, як раніше, серед них продовжує зберігатись стійке відчуття національної самобутності, що відрізняє їх від інших народів.

Національна релігія японців - синтоїзм (від япон. „синто” - шлях, вчення богів) - сформувалася в VІ-VІІ ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Як вважають деякі дослідники, синтоїзм - нерозвинена релігія, що полягає в поклонінні духам природних стихій та обожненні культу предків. У неї немає ні засновника віри, ні пророків, ні ідеї Творця чи спасителя, формального, канонічного підгрунтя вчення. Визначальна ідея синтоїзму - поклоніння Камі (сукупності богів, природних стихій, надприродних сил та обожнюваних людей). Камі - це все, що існує, і все, що існує - є Камі. Це деякий божествений розум, що пронизує всесвіт, це життєва сила світу. Таким чином, синтоїзм за своєю суттю - релігія пантеїстична, де не проводиться чіткої межі між Творінням і Творцем.

Сонм (сукупність) божеств і духів (Камі), за вченням синтоїзму, оживляє всю природу і здатний втілитися в будь-який предмет (каміння, дерева, рослини, річки, тощо), який стає об’єктом поклоніння (сінтай - досл. „тіло бога”).

Релігійне вчення синтоїзму за своєю суттю - анімістичне. Водночас, це безумовний, послідовний політеїзм (світ Камі). Камі - верховні божества, покровителі стихій, вони - й локальні божества, покровительство яких зводиться навіть до окремих об’єктів: струмків, каміння, дерев, рослин. Камі - це і душі предків, а поклоніння їм - поклоніння предкам. Обожествляють синтоїсти і космос - адже він заселений Камі. В синтоїзмі оригінально поєднуються анімізм і фетишизм. Для синтоїста природа, світ, космос - об’єкт поклоніння, суцільний фетиш. Разом із тим, це і синтоїстський містицизм - Камі живуть поруч, всюди. В синтоїзмі відсутні уявлення про потойбічний світ. Спасіння, за віровченням, досягається через виконання безлічі суспільних та індивідуальних табу, які є органічною частиною життя японців. Ритуальна охайність (обмивання тіла й акуратність у побуті) мають велике значення, бо синтоїсти вірять, що чистота відлякує злих духів.

Спасінням синтоїсти називають такий стан, за якого людина недосяжна для злих духів і нещасть цього світу. В синтоїзмі немає чіткої концепції гріха та праведності. Людина добра тому, що вона створена богами. Той, хто вмилостивлює богів і духів померлих, чітко виконує всі табу і поклоняється Камі, отримає спокій і безсмертя, возз’єднавшись із духами пращурів у безтілесній субстанції Камі. Звідси мета життя людини - служіння пращурам (через духів) і злиття з космосом.

На синтоїзм великий вплив справили конфуціанство та буддизм. Етичне вчення синтоїсти взяли від конфуціанства (синівська шанобливість та принципи правильної поведінки) і буддизму. Починаючи з V ст., буддизм мав дуже великий вплив на синтоїзм. Ці обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Процес синто- буддійського синкретизму тривав майже до XVII ст., коли синтоїзм був популярним серед народних мас, а вплив буддизму поширювався головним чином на імператорський двір та його оточення. Фактичний поділ синто і буддизму можна віднести до часу опублікування імператорського указу (28 березня 1868 року), який передбачав припинення діяльності буддійських священиків.

Тривалий час відправлення культу в синтоїзмі здійснювали старійшини родів і вожді племен. Пізніше, під впливом буддизму, на зміну шаманам і главам родів, які відправляли культи і обряди, прийшли спеціальні жерці, каннусі (“господарі Камі”), посади яких були, як правило, спадковими. Імператор із цього часу стає верховним жерцем, який очолює жрецьку ієрархію.

Пантеон богів синтоїзму дуже великий. Так, у VIII ст., коли було здійснено „облік” богів, їх виявилося 3132. Тоді ж склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу.

Ставлення до різних богів у синтоїзмі різне: одних (сильних, добрих) поважають, інших (слабких та злих) зневажають. Вони мають різні форми уособлення і постають як люди, звірі, птахи, ріки, трава, дерева, гори. Усе незвичне викликає благоговіння і страх як прояв Камі, наділений надприродними здібностями.

Синтоїзм як релігія не набув чіткої організаційної структури, системи відпрацьованої обрядово-культової практики. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним Камі та духам пращурів, що поселилися в храмі.

Синтоїстський храм складається з двох частин: хондена - святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество синтай, і залу для тих, хто прийшов молитися, - хайден. Зображень богів у храмі (дзіндзя) немає, але можуть бути зображення тварин (лисиць, мавп, оленів), в яких є синтай, а тому вони вважаються божествами. Біля вівтаря - скринька для пожертвувань. Церемонія культу дуже проста: треба кинути монету у скриньку, плеснути декілька разів у долоні та викласти словами чи подумки своє прохання.

Обряди, крім храмів, виконуються в невеликих домашніх вівтарях віруючих (камідан), де повинні знаходитися зображення богині Аматерасу. Перед ними читають молитви (поріто) і приносять жертви. Мета обряду -     викликати задоволення конкретних Камі та духів, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість, принагідно висловивши своє прохання. Для цього застосовуються молитви, заклинання, співи, музика, священні танці (кагура), жертви (реальні і умовні), щоб не викликати нарікань божеств, а тим більше - їхніх невдоволення і злості. Обряди в храмах виконують тільки фахівці - каннусі.

Починається обряд з очищення, символічного чи ритуального миття рота і рук біля храму. Потім віруючий викладає жерцю свої прохання, які записуються на спеціальну жертовну дощечку, після чого жрець, за відповідну оплату, звертається до божества. Під час останньої частини обряду присутність віруючого не обов’язкова.

До синтоїстського культу належить і свято мацурі, що проводиться один чи два рази на рік протягом декількох днів. На свято храм вичищають, вимивають і прикрашають.

Синтоїзм має свою оригінальну концепцію створення світу. За первісною міфологією японців, спочатку існували небо і земля, згодом з’явилися три божества, потім ще два, після них - ще п’ять парних божеств.

Усі вони уособлювали різні стихії природи. Вважається, що створення світу, багатьох божеств, а відповідно і японських островів, відноситься до часу появи подружньої пари богів - Ідзанагі і Ідзанамі.

Згідно з міфом, після смерті Ідзанамі, що померла при народженні божественного вогню, Ідзанагі вирушив за дружиною до країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбутися її, він здійснив обряд очищення, в ході якого народив велику кількість богів. Під час обряду омивання обличчя, з його лівого ока народилася богиня Сонця Аматерасу, з правого - бог Місяця Цукійомі, з носа - бог вітру і бурі Сусаноє. Останній, за ряд вчинків, не гідних божества, був вигнаний на землю з Небесної країни. Земля ж була підкорена владі небесних богів божественим онуком Аматерасу - Нігіні. Першим правителем Японських островів, згідно з міфом, був Дзімму, необхідний для того, щоб зв’язати епоху богів з епохою земних правителів і обрушувати божественне походження останніх. На міфах та переказах, які пізніше склали Священне писання синтоїзму, рунтувався релігійний престиж правителів країни, які постійно посилалися на своє походження від верховного божества Аматерасу.

Згідно із синтоїзмом, імператор (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців, є зв’язуючою ланкою між Камі і людьми. Він - представник богині Сонця Аматерасу на землі, її продовження в часі, „син небес”, бог у людській подобі.

Спершу синтоїзм не мав Священного Писання, ідеї одкровення. Віровчення передавалося усно, у формі традицій. Лише у VII-VIII ст. з усної традиції було відібрано, відредаговано та оформлено писемно основні положення синтоїзму. Так з’явилися дві книги священних текстів синтоїстів: „Кодзіка” (“Хроніка давності”) в 712 р. та „Ніхоньсьокі” (“Японські хроніки”) в 720р.

Догматику синто, зокрема культ ісе-дзингу, викладено в „Синто- гобусе” (“П’ятикнижжі Синто”), складене у VIII ст. Одним із найважливіших документів, у яких втілене „все синто”, - „Записки про закони спадковості божественних марновірств”, написані К.Тикафуси (1293-1354 рр.)

Довгий час синтоїзм був державною ідеологією, а отже, й нормою моралі та кодексом честі. Правда, єдиної точки зору на час встановлення цього його статусу в релігієзнавців немає. (За B.І.Лубським- це V-VI ст., за Ю.А.Калініним - XVII ст., за C.В.Павловим- 1882 р.). На синтоїстські принципи (в першу чергу культ богині Аматерасу) спиралися імператори. Синтоїстські норми лягли в основу патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час Другої Світової війни формувалися кадри самовбивць - камікадзе. Упродовж століть офіційна пропаганда у своїх націоналістичних претензіях спиралася на ідею створення „Великої Азії” під началом великої Японії (реалізація принципу „вісім кутів під однією покрівлею”), тобто об’єднання світу під владою Японії, японського імператора - нащадка богині Аматерасу.

Розгром Японії у Другій Світовій війні привів до занепаду синтоїзму як державної ідеології, а відповідно й культу імператора. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського імператора та його оточення. В лютому 1946 року синтоїстське духовенство утворило Асоціацію синтоїстських святилищ (Дзіндзя Хонте), яка є сучасною формою існування синтоїзму.

Сьогодні синтоїзм - це суто японське явище, що налічує майже 150 різних синтоїстських напрямків та понад 31 млн. послідовників.

Ключові поняття: Авеста, Аматерасу, антропоморфізм, Брахма, Веди, Вішну, Грантх Сахиб, гробниці, Дао, Дао-де-цзин, Джина, Єрусалим, жертвопринесення, жрець, загробна віддяка, Зороастр, Кааба, карма, Кодзікі, культ померлих предків, мантра, Медіна, Мекка, містика, міфологія, Мойсей, Нанак, нірвана, Олімп, сансара, Сяо, Талмуд, Танах, Тора, Тримурті, храмова організація, Шива, Ягве.






загрузка...





загрузка...