Поняття "образу людини". Історичність та мінливість "образу людини" в історії культури

Зазначена тема лекції передбачає, першою чергою, розгляд соціокультурних особливостей людського в історії культури. Але "образ людини" має сприйматися, крім того, як самостійний теоретичний принцип у межах філософської антропології. Звичайно ж, це не заперечує самої можливості сутнісного аналізу людини, дозволяючи нам лишень говорити про проблему "образу людини" як самостійну філософсько-антропологічну проблему антропології. Що ж саме містить у собі "образ людини" і які питання мають бути для нас першочерговими?

Безумовно, що існуючий у культурі образ людини втілює в собі певні стереотипи поведінки, звички, погляди, що сприймаються людиною як певні самоочевидность а інколи і як неможливість інших уявлень про людину. Власне, тому мінливість образу людини не означає самого усвідомлення мінливості та плинності людського: почасти ми стикаємося в історії культури із запереченнями та критикою уявлень про людину попередніх епох і переконанням про незмінність та абсолютну істинність існуючих у сьогоденні уявлень. Саме це і надає можливість нам стверджувати, що образ людини не є свідомою, раціональною моделлю того, чим є людина.

Та окрім цього, образ людини містить у собі певні прагнення, соціальні, політичні й, безумовно, особистісні уявлення про те, якою людина має бути; тобто мова йде про певний ціннісний ідеал людського. Навіть невідповідність повсякденного людського існування та ідеальних уявлень про людське буття дає змогу нам говорити про панівні в культурі цінності, що є також безперечною складовою "образу людини". Нарешті, важливим для нас є ще один аспект поняття "образу людини". Дослідник із філософської антропології Моріс Фрідмен не випадково зазначав свого часу: парадокс людського образу в тому, що він є одночасно універсальним і унікальним, але універсальність його може бути розкриті для нас лише через неповторність: на відміну від будь якого статичного ідеалу, образ завжди співвіднесений неповторною відповіддю щодо конкретного моменту, до того ж відповіддю, котра не може бути передбачена або ж повторена. Саме тому ми можемо сприймати образ людини як частку особистісного в людині, не забуваючи також про те, що людська особистість формується завжди в діалозі з іншими, а також у діалозі з уже панівним у куль турі образом людського.

Перелічені вище питання аналізу образу людини лише частково окреслюють існуючі проблеми. Дослідники з філософської антропології неодноразово наголошували, що складність подібного аналізу не лише в тому, що образ людського не може бути остаточно визначений у межах конкретних культур і потребує постійного саморозкриття; мінливість існуючого в культурі одразу ускладнює і урізноманітнює можливості самого аналізу. Прикладом можуть слугувати досить своєрідні тенденції дослідження образу людини у філософській культурі XX століття: зокрема, в неофрейдизмі, структуралізмі та постструктуралізмі була прийнята точка зору, що образ людини містить у собі не лише певні норми, але й відхилення від норми; така співмірність між нормою та можливим відхиленням історично рухома і визначає не тільки наші уявлення про людину, але й методи аналізу.

Важливою уявляється також та обставина, що зазначені конститутивні моменти образу людини (існуючі культурні стереотипи, самоусвідомлення людиною неповторності та особливості людського, панівні в культурі ідеали і т. ін.) дають підставу з певністю говорити про мінливість людського. Набагато складніше визначити культурні епохи, зокрема хронологічні межі цих епох. Панівний у свідомості образ людського завжди значно консервативніший, аніж наукові, метафізичні, мистецькі і т. ін. уявлення культури. Саме тому криза метафізичного та наукового знання почасти немовби співіснувала зі стабільними та менш схильними до змін світоглядними уявленнями, зокрема баченням людської сутності.