Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

ДАВНЯ МЕСОПОТАМІЯ

План

1. Давні мешканці Межиріччя.

2. Міста-держави.

3. Період панування каситів.

4. Храми т- центри становлення цивілізації Дворіччя.

5. Вірування хліборобів Месопотамії.

Стародавні греки називали Месопотамією (тобто Межиріччям) територію між двома великими ріками Західної Азії — Тигром і Євфратом. На сучасній карті більшу частину цієї території займає арабська держава Ірак. На півдні землі Месопотамії омивали води Перської затоки, зі сходу її обгороджувала гірська гряда Загрос, з півночі - Вірменське нагір’я, а на заході за Євфратом простягалася Сірійська пустеля.

Самі мешканці Месопотамії вважали ці землі єдиною країною: південь Межиріччя — від очеретяних лагун в гирлах Євфрату й Тигру, які у давнину впадали у Перську затоку порізно, до широти, де зараз розташоване місто Хілла, — називався Шумером. Центральна частина Месопотамської рівнини, де русла Тигру і Євфрату найближче підходять одне до одного, називалася Аккад. Пізніше, у 2-1-му тис. до н. е. Шумер і Аккад разом почали називатися Вавилонією. Північніше, за нижнім Забом, лівою притокою Тигру, починалася країна Ашшур, або Ассирія.

Перші люди оселилися в Месопотамії близько 40 тис. років тому. Невеликі групи людей селилися в печерах передгір’їв Загроса; вони жили полюванням на гірських козлів і баранів. Так тривало десятки тисяч років. Тільки в 10-му тис. до н. е. час начебто почав рухатися швидше в цих краях: населення істотно зросло, а поголів’я диких тварин унаслідок цього різко скоротилося. Вести колишній спосіб життя стало неможливо, і в пошуках нових способів їжі люди почали збирати дикорослі злаки, а потім штучно їх розводити. Одночасно приручалися травоїдні тварини.

Перехід від полювання до землеробства зробив найдавніших мешканців Месопотамії осілими. У 8-7-му тис. до н. е. на відкритих місцевостях виникають поселення ранніх хліборобів. Із трави й прутів будувалися хатини, аз невипаленої цегли (глина з домішкою соломи) — будинки-мазанки.

Вивчивши розкопані житла, поховання, начиння й знаряддя праці, археологи говорять про те, що в Месопотамії змінилося кілька археологічних культур ранніх хліборобів. Але що це були за народи й якими мовами вони розмовляли — невідомо.

У першій половині 4-го тис. до н. е. на півдні країни існувала безліч поселень, що відносяться ученими до культури Убайд. Убайди створили першу велику систему зрошувальних каналів. В останній третині 4-го тис. до н. с. культуру Убайд змінила культура Урук, творцями якої були шумери. Про походження цього народу точно невідомо. Загадковою й унікальною залишається також мова шумерійців.

У середині 4-го тис. до и. е. серед незліченних сіл і селищ порівняно швидко виникають справжні міста, обнесені потужними стінами. Усередині зводилися значні храми на високих цегляних терасах та інші монументальні спорудження. Більшість городян, як і колись, займалися землеробством на приміських полях, але були вже й цілі ремісничі квартали, де жили й працювали гончарі, ковалі й ін. Правив містом зазвичай верховний жрець головного храму — єн, або проводир міського ополчення — лугаль («велика людина»).

Місто з селищами і селами, що підкорялися йому, являло собою окрему державу. У першій половині 3-го тис. до н. е. у Шумері налічувалося близько 20 таких міст- держав, найважливішими з яких були: Бреду, Урук, Кіш, Лагаш, Умма, Ніпнур. Міста-держави постійно ворогували через території, зрошувальні канали, а то й просто через честолюбство й жадібність правителів. Зайняті міжусобицею, шумери не помітили головну небезпеку, що загрожувала з півночі, і наприкінці XXIV ст. до н. е. Шумер був завойований царем Аккаду — Сергоном (2334- 2279 р. до н. е.).

Об’єднане царство Шумеру й Аккаду впало наприкінці 3-го тис. до н. е. під ударами горців-еламітів зі сходу й семітських племен амореїв із заходу, із Сірійського степу. Амореї захопили Шумер, але незабаром прийняли аккадську мову й місцеві звичаї. Найвідоміший аморейський правитель Хаммурані (1792-1750 р. до н. е.) перетворив порівняно невелике місто Вавилон па столицю величезного царства, відомого як Старовавилонське. У середині XVIII ст. до п. с. з гір Загроса в Месопотамію вдираються племена каситів і 1595 р. до н. е. займають Вавилон, де каситські царі правлять до 1155 р. до н. е.

Наприкінці 2-го тис. до н. е. Месопотамію захльостує чергова хвиля кочівників — семітомовних арамеїв. Арамейська мова широко поширюється в Межиріччі й починає витісняти місцеву аккадську мову ассирійців і вавилонян.

У період панування каситів Месопотамія поділяється на дві основні частини — Вавилонію на півдні й Ассирію па півночі. Суперництво цих двох держав складає головний зміст політичної історії Межиріччя протягом наступного тисячоріччя. У VIII ст. до н. с. Ассирія перемогла й Вавилон був зруйнований. Але через кілька десятиліть місто відродилося з руїн, у 626 р. до н. е. відновило свою незалежність і допомогло сусіднім племенам мідян розтрощити велику Ассирійську імперію. Створене Ново- вавилонське царство через 70 років, 539 р. до п. е., було захоплене персами й назавжди втратило власну державність. Перські царі династії Ахеменідів правили в Месопотамії до 331 р. до н. е., коли персів розбив Александр Македонський. Після смерті великого грецького завойовника, 323 р. до н. е. у результаті кровопролитної міжусобиці правителем Вавилонії став полководець Селевк, нащадки якого царювали там ще 200 років.

У 126 р. до н. е. Вавилонію захопили парф’яни; при них давні міста Межиріччя остаточно занепали. І коли на початку II ст. н. е. тут з’явилися римляни, Вавилон та інші міста перебували вже в повному занепаді.

Про релігійні уявлення давніх жителів Месопотамії судять по збережених клинописних табличках, археологічних знахідках, пов’язаних з релігійною практикою: по руїнах храмів, могильних спорудженнях, зображеннях релігійних церемоній на кам’яних рельєфах і маленьких циліндричних печатках.

У становленні цивілізації Дворіччя особливу роль відігравали храми. Можна сказати, що шумеро-вавилонська цивілізація народилася в тіні храмових стін і вмерла, коли в парфянський період останні давні храми занепали. Храм був не тільки місцем, де поклонялися богам, здійснювали жертвоприношення й інші культові дії. Розкопки показали, що вже в поселеннях ранніх хліборобів часто була особлива споруда — громадське сховище зерна й продуктів — на випадок якого-небудь нещастя. Сховище вважалося священним, адже там лежав хліб — основа Життя, а отже, там перебували й благі божественні сили, що дають житі я й достаток. На території такої комори відбувалися важливі обряди, пов’язані з сезонними святами. Очевидно, у найдавніших хліборобів комора й святилище були одним цілим, і ця двоєдність релігійних і господарських функцій храму зберігається протягом всієї месопотамської історії.

Спочатку комора-святилище мало відрізнялася від звичайного житла: поруч із нею часто влаштовували кошару (гінару). При святилищі жив жрець (ен), якщо воно було присвячене жіночому божеству, або жриця (ентум), якщо воно присвячувалося чоловічому божеству. У гінарі відбувався найважливіший обряд «священного шлюбу» між жерцем і богинею або між жрицею й богом. Цей найдавніший обряд, що сприяв родючості, зберігався ще досить довго.

У період Убайд із появою міст скромні сільські храмики-комори подекуди заміняються величними спорудами зі складним плануванням. Наприклад, т. зв. «вапняний храм», відкритий при розкопках Урука, мав розміри 76 х 36м.

Зовнішній вигляд і довговічність месопотамських храмів багато в чому визначалися будівельним матеріалом. У країні не було ні будівельного лісу, ні підходящого каменю, не вистачало навіть палива для випалювання цеглин. Усі будівлі — будинки простих громадян, палаци, храми, міські стіни — робилися з великих глиняних блоків і цегли-сирцю (необпаленої, тільки висушеної на сопці). Неміцний і важкий матеріал обмежував будівельні можливості. Архітектура Месопотамії відрізнялася глухими масивними стінами, убогістю простих прямокутних форм і незграбністю. Чим соліднішою була споруда, тим скоріше вона руйнувалося під власного вагою.

Класичною формою месопотамських храмів стала східчаста вежа — зикурат. На високій цегляній основі, з уступом зводився менший ярус, на ньому — третій і т. п. Краще за інших зберігся чотириступеневий зикурат в Урі.

Храми поступово обростали численним персоналом: помічники головного жерця, музиканти, півчі, управителі, контролери, обліковці, комірники. Постійно або сезонно в храмах працювали багато жителів селища.

У містах Месопотамії храми ставали найважливішими господарськими центрами, мали свої поля, пасовища, незліченні череди худоби, вели велику караванну й морську торгівлю. При храмах існували майстерні, склади, архіви, бібліотеки, школи, зберігалися скарби.

Маючи незаперечний авторитет у релігійних справах і величезну економічну могутність, вищі жерці дуже впливали на життя країни. З інтересами храмів рахувалися навіть деспотичні ассирійські царі. Ні перські, ні грецькі завойовники не зважилися торкнутися храмів, де життя продовжувало текти за здавна заведеним порядком. Остаточно давні храми Месопотамії занепали тільки в І ст. н. е., коли останні громади вавилонян розчинилися в середовищі зайшлого населення — арамеїв, халдеїв, арабів, персів, греків.

Про вірування найдавніших хліборобів Месопотамії можна тільки робити припущення. Як свідчать похоронні приношення у могилах 7-5-го тис. до п. е., вони вірили в якісь форми посмертного існування. Однак відсутність письмових джерел не дає можливості стверджувати з цього приводу що-небудь більш певне.

У могилах і будинках архаїчних хліборобів знаходять невеликі людиноподібні статуетки з обпаленої глини. Можливо, вони зображували божеств родючості або персоніфікували чоловіче й жіноче начала. А можливо, це — зображення реальних людей, померлих предків, які після смерті виказували заступництво своїм нащадкам.

Трохи більше відомо про релігійні погляди мешканців Межиріччя 4-го тис. до н. е. На думку найбільшого фахівця Т. Якобсена, божества 4-го тис. до н. е. виступають насамперед як подавці благ і достатку. Це їх основна функція, за це їх шанують, приносять їм жертви, зводять храми.

Ранньошумерські божества можуть бути розділені на три основні групи. Величезну більшість складали малопомітні божества, влада й вплив яких перебували в межах дуже невеликої території. Інші, такі як Забаба й Шара — заступники міст Кіш і Умма, шанувалися як великі боги тільки у своїх містах. Нарешті, були й такі міські боги, яким поклонялися по всій країні. Це насамперед Нанна — бог Місяця, заступник Ура; його син, бог Сонця Уту, пов’язана з планетою Вснера богиня Інанна (Іштар), що персоніфікувала плотську любов і приносила військові перемоги; бог чуми й володар царства мертвих Нергалл. Найстаршими і наймогутнішими були: бог неба Ан (Анну); Енліль — бог вітру й усього простору від поверхні землі до неба, Енкі (Еа) — бог океану й прісних підземних вод.

Становлення й зміцнення держави в Межиріччі, виникнення складного й громіздкого апарату державного управління відразу відбилися на месопотамському пантеоні. Божественна ієрархія копіювала земну. Божества, що персоніфікували космічні й природні сили, одержали тепер «казенні посади» і почали сприйматися насамперед як «великі небесні начальники», а вже потім як подавці благ. Важливі божества були пов’язані з планетами й сузір’ями (Мардук — з Юпітером, Набу — з Меркурієм, Іштар — з Венерою тощо), а через своїх богів-заступників з небесними тілами пов’язані також їхні міста. Тому городян цікавили астрономічні явища: ті або інші переміщення, затемнення й інші явища передвіщали й могли спричинити важливі зміни в житті міста — на краще або на гірше. За винятком найвидатніших і характерних месопотамських богів, осягти їхні індивідуальні особливості й функції дуже важко.

Ан (Aннa) персоніфікував ідею влади, Енліль — сили; щоправда, обоє великих богів були далекі від людських справ і взагалі не дуже жаліли нікчемних смертних. Енкі (Еа) був втіленою хитрістю, заступником ремесел і мистецтв, захищав заклинателів, намагався захистити людей від злих витівок Анни й Енліля. Син Енліля Нінурта був «молодим богом», виразником військової гордості; пізніше він стає улюбленцем войовничих ассирійських

царів. Всевидящий бог Сонця Уту (Шамаш) стає верховним суддею, захисником пригноблених і вбогих, заступником провісників. Бог гроз і бурі Ішкур (Адад), імовірно, потрапив у Межиріччя із заходу, від народів амореїв або хурритів.

Богині шумерського пантеону — це богині-матері (Нінхурсах, Мані, Баба), або досить безликі дружини богів, або ж божества, пов’язані з підземним світом і смертю.

Серед месопотамських божеств виділяються Ануннакі — великі боги (тексти говорять то про сім, то про п’ятдесят Ануннаків)та Ігіги (їх було дуже багато). Ануннаки засідають у раді богів і ухвалюють відповідальні рішення, Ігіги беруть участь у загальних зборах, але свою думку можуть виражати тільки гулом схвалення або невдоволення. Легенда говорить про те, що в часи, коли людей ще не було, Ігіги служили Ануннакам і збунтувалися від непосильної роботи. Тоді Ануннаки погодилися знайти їм заміну й створили людину з суміші глини з кров’ю одного вбитого Ігіга.

У 2-му тис. до н. е. у релігійних уявленнях мешканців Месопотамії відбувається «піднесення особистої релігії». Особливого значення набуває «особистий» бог (ілу), що співвідноситься з творчими силами й щастям людини. Він брав участь у всіх людських справах; людина ж уважилася не тільки рабом, але й «сином свого бога», — у буквальному значенні цього слова. З покоління в покоління такі боги передавалися з тіла батька в тіло сина.

У 2-му тис. до н. е. па перше місце в шумеро-вавилонському пантеоні висувається Мардук — міський бог Вавилона. Немолодий, але маловідомий богу другій половині 2-го тне. до н. с. майже повсюдно відтіснив старих, шанованих богів — Анну, Енліля, Еа. У період військово-політичної першості Ассирії місце Мардука на кілька сторіч займає Анішур.

У вавилонян і ассирійців існувало багато слів, що передають поняття провини, гріха, хоча зараз важко встановити точне значення кожного. Імовірно, під словом «гріх» (хіту, арну) мався на увазі насамперед стан якоїсь «нечистоти», що виникає через спілкування з ритуально нечистими предметами, а також через порушення божественних установлень, і в тому числі моральних норм: богохульство, неповага й недбалість щодо богів, брехня, злодійство, нешанування батьків і старших, утиск слабких і бідних, удів і сиріт, відмову в допомозі одноплемінникам, байдужість до життя свого поселення, лихослів’я, розлучення близьких або сіяння розбратів між ними.

Позбувалися гріхів за допомогою складних ритуалів, що супроводжувалися читанням покаянних молитов і заклинань.

Давні шумери, вавилоняни й ассирійці жили «у досить помірному релігійному кліматі». Релігія не висувала серйозних домагань ні на тіло, ні на час, ні на майно людини й тому не викликала серйозних конфліктів особистості й релігії.

Життя й усе, то робить його кращим, сприймалося як добро. Вищими цінностями вважалися довголіття, здоров’я, численність потомства й багатство. Але усвідомлення кінця індивідуального буття отруювало насолоду й народжувало сумніви в цінності всіх людських справ і радостей.









загрузка...