Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

РЕЛІГІЯ КЕЛЬТІВ

План

1. Самобутня культура кельтів.

2. Друїди — хоронителі міфів.

3. Ієрархічна система друїдизму.

4. Друїдичний культ.

5. Кельтський пантеон.

Сучасні нащадки давніх кельтів населяють лите невелику частину Британських островів (в Ірландії і Уельсі) і півострів Бретань на північному заході Франції. Розмовляють вони в основному по-англійському й по-французькому й майже забули мову й вірування далеких предків. Однак колись кельтські племена населяли значні території в Центральній і Західній Європі. У V ст. до н. е. вони жили на території сучасних Східної Франції, Центральної Німеччини й почасти Швейцарії; у III ст. до н. е. розселилися в Іспанії, Північній Італії, на півночі Балканського півострова й улаштувалися на Британських островах. З античних свідчень відомо, що 390 р. до н. е. кельтські племена захопили Рим, а 289 р. до н. е. зруйнували священне грецьке місто Дельфи й навіть просунулися в Передню Азію.

На перший погляд досить дивно, що при такому широкому розповсюдженні кельти ніколи не прагнули створити потужну військову державу, подібну, наприклад, до Римської імперії. Більше того, їхні військові походи важко назвати завоюваннями, оскільки, опановуючи нові території, кельти не прагнули підкорити собі місцеве населення, а, навпаки, частково зливалися з ним. І, нарешті, кельти ніколи не мали навіть подоби державного й політичного центру.

Кельтська могутність спиралася не на фортечні вали, укріплені бастіони, палаци й храми з високими стінами. Ця цивілізація була орієнтована не стільки на матеріальне, скільки на духовне, і спиралася насамперед на розвинену й самобутню культуру, яка поєднувала численні племена, розкидані на великих територіях. Археологи знаходять подібні зображення давніх кельтських богів, однакові атрибути культу (жезли, казани, фігурки тварин), деталі озброєння, прикрашені тим самим традиційним орнаментом — «плетінкою», на території Франції, Данії, Ірландії, на Піренеях і Балканах — усюди, де будь-коли жили кельти. Це свідчить про те, що в кельтських племен був загальний релігійний культ, який спирається на єдину міфологічну систему, космогонію й складний пантеон богів. Однак про все це, як не дивно, точно майже нічого не відомо. Наприклад, невідомо, як кельти уявляли собі походження й улаштування світу, не можна сказати, як і звідки, за їхніми віруваннями, з’явилися люди й куди зникають їхні душі після смерті. Імена й функції багатьох кельтських богів також не дійшли до наших днів.

Усе, що зараз називається віруваннями давніх кельтів, є не що інше, як пізніші реконструкції, ретельно проведені па основі зіставлення археологічних даних, античних джерел і середньовічних ірландських і валлійських епічних переказів.

Така ситуація склалася, очевидно, через те, що в кельтському суспільстві система міфологічних і космогонічних уявлень була надбанням професійних жерців-друїдів («людей дубових дерев» — найбільш шанованих кельтами рослин). Свої знання жерці зберігали в таємниці й передавали їх усно лише посвяченим.

Про друїдів стало відомо насамперед лише завдяки римлянам. Найцікавішим і найповнішим зі збережених римських джерел уважається шоста книга «Записок про галльську війну» полководця Юлія Цезаря. Там міститься такий опис: «Друїди беруть діяльну участь у справах богошанування, спостерігають за правильністю громадських жертвопринесень, витлумачують всі питання, що стосуються релігії; до них також іде багато молоді для навчання наукам, і взагалі вони користуються в галлів (так римляни називали кельтів) великою пошаною. Саме вони виносять вироки з усіх спірних справ, загальних і приватних... і якщо хто — чи це приватна особа, або ж цілий народ — не підкориться їхній волі, то вони відлучають винного від жертвопринесень. Це в них найважче покарання. Хто в такий спосіб відлучений, той уважається безбожником і злочинцем, усі його цураються, уникають зустрічей і розмов з ним, щоб не нажити лиха, мов заразного; як би він того не домагався, для нього не проводиться суд; немає в нього й права на будь-яку посаду. На чолі всіх друїдів стоїть один, котрий користується в них найбільшим авторитетом. Після його смерті його спадкоємцем стає найбільш гідний, а якщо таких кілька, то друїди вирішують справу голосуванням, а іноді суперечка про першість вирішується навіть зброєю. У певну пору року друїди збираються на засідання в освячене місце в країні карнутів (Британії), що вважається центром всієї Галлії. Сюди звідусіль сходяться всі, хто вимагає суду, і підкоряються їхнім діям і вирокам. їхня наука, як вважають, виникла в Британії й звідти перенесена до Галлії; і дотепер, щоб грунтовніше з нею познайомитися, вони відправляються туди для її вивчення.

Друїди зазвичай не беруть участі у війні й не платять податей... Багато хто приходить у школи або за власним бажанням або з волі друзів і родичів. Кажуть, вони вчать напам’ять таку безліч віршів, що деякі залишаються в школі друїдів по двадцять років. Вони вважають гріхом записувати те, чому тут навчають... Найбільше намагаються друїди зміцнити переконання в безсмерті душі: душа, за їхнім вченням, переходить по смерті з одного тіла в інше; вони вважають, що ця віра усуває страх смерті й тим збуджує хоробрість. Крім того, вони повідомляють своїм молодим учням про світила і їхній рух, про довжину Всесвіту й нашої землі, про силу й велич безсмертних богів».

Усі особливості життя друїдів, відзначені Цезарем і почасти підтверджені свідченнями інших античних авторів, мають паралелі в текстах пізніх кельтських епічних переказів, і в тому числі — в ірландських сагах. Один із головних персонажів ірландського героїчного епосу — друїд Катбад — славився як всюдисущий мудрець і користувався незаперечним авторитетом. Він практично не брав участі у битвах особисто, але був здатний вплинути на їхній результат, тому що володів заклинаннями, які позбавляли ворога сили; він міг накласти закляття й на самого короля, якщо той відмовляв йому в чомусь, він пророкував майбутнє, давав ім’я героєві, обирав день для початку військового походу або іншого заходу; у нього проходили навчання юнаки з аристократичних родин.

У галльському суспільстві друїди користувалися надзвичайно високим авторитетом, що знаходить підтвердження в сазі «Викрадення бика з Куальнге», де прямо говориться: «Заборонено королеві говорити раніше за його друїда».

Очевидно, друїди були єдиними носіями вищого таємного знання, будучи одночасно істориками, і юристами, і вихователями, і поетами, і вченими, і жерцями, тобто виконували всі ті функції, без яких не може існувати суспільство.

Друїди, крім усього іншого, добре знали медицину. Очевидно, вони навіть робили операції, тому що в Англії й Ірландії виявлені хірургічні інструменти, що належать до часу, коли там жили кельти. Друїди володіли особливою технікою виливу на психіку людини, уміли розпізнавати й використовувати лікарські рослини. Збирання останніх мало характер магічного дійства, до якого допускалися лише посвячені.

Магічний дух пронизував також церемонію винесення вироку в друїдів-суддів, що не має нічого спільного з римським правом: їхня юридична доктрина грунтувалася на виконанні волі богів, також доступної лише посвяченим.

При всьому цьому основною долею друїдів було служіння богам, ритуал, який бачили всі, але глибинний зміст якого вислизав від недосвідчених. Саме ця риса, характерна для багатьох язичницьких культів, набула в релігії давніх кельтів особливого значення й перетворила друїдизм на складну продуману ієрархічну систему, спрямовану на збереження й передачу того глибинного змісту, який був закладений у ритуалі. Його головна мета — сприяти безперервності руху світу — вимагала знання найважливіших точок Часу й Простору, збіг яких необхідно було особливим чином відсвяткувати. Реально це втілювалося в урочистих і багатолюдних зборищах у священних лісах в особливі дні. Там приносилися жертви богам, що мало б забезпечити загальне благоденство. Зазвичай жертвопринесення передувало будь-якій важливій для суспільства або окремої людини події: військовому походу, жнивам, будівництву храму.

Зараз невідомо точно, чи були в давніх кельтів поширені людські жертвопринесення, як це описують античні автори. Очевидно, римські історики, які прагнули очорнити завойований народ, багато чого перебільшували. Британські тексти позбавлені подібних згадок, але цілком можливо, що цьому провиною була пізніша християнська цензура. Тлумачення археологічних знахідок теж бувають суперечливими. Наприклад, на культовому казані, знайденому в Данії, зображена гігантська фігура, що опускає в казан вниз головою маленького чоловічка. Протягом тривалого часу цю сцену вважали людським жертвопринесенням-утопленням. Але зіставлення цього сюжету з текстом одного з валлійських епічних переказів дозволяє припустити, що насправді там зображений чудесний казан життя, куди опускали загиблих воїнів, щоб ті воскресли для нової битви.

Історик Діодор Сицилійський так описує людські жертвопринесення кельтів: «Вони (друїди) поводяться як закоренілі безбожники в тому, що стосується жертвопринесення. Так, у них є звичай тримати запертими всіх злочинців аж до п’яти років, а потім у славу своїх богів вони саджають їх на кіл і приносять у жертву (...). Із бранців, захоплених на війні, вони також роблять нещасних мучеників (...) спалюють їх живими, або піддають іншим катуванням». Аналогічні свідчення містяться в працях багатьох давньоримських авторів.

Якщо людські жертвопринесення й мали місце, то не слід бачити в них лише прояв безглуздої жорстокості. Як правило, жертва мала спокутний і запобіжний характер. Необхідність ритуалу була обумовлена його глибинним священним змістом: забезпеченням безперервності часу, підтримкою його природного ходу. Тому «відлучення від жертвопринесення», описане Цезарем, сприймалося як випадання з кола часу. Ідея втілення божества в жертві підтверджується описом обряду приведення до влади ірландських королів, що проводився в XII ст. Обряд відбувався на священній галявині при великому скупченні народу. Це було ритуальне одруження майбутнього короля з білим конем, причому після символічної весільної церемонії король перерізував кобилі горло і її варили у величезному казані. Потім король купався в отриманому бульйоні й головною стравою наступного врочистого бенкету була відварена конина. У цьому ритуалі ясно простежується напівзабутий культ коня як божества кельтів. Ритуальне весілля, очевидно, символізувало шлюб короля з країною, а поїдання її м’яса — прилучення до тіла божества.

Широко розповсюджені були в кельтів ритуальні вбивства з метою пророкування майбутнього. У середньовічних ірландських текстах описаний звичай уживання сирого м’яса свині або сидіння на свіжозідраній шкірі бика для входження в екстатичний стан, під час якого на друїда сходило божественне одкровення.

Кельти свято вірили в силу й непорушність пророцтв, що вирікаються друїдами. Наприклад, чоловіки одного з галльських племен, довідавшись від друїдів, що майбутній бій з римлянами буде програний, убили своїх дружин і дітей, щоб урятувати їх від неминучого рабства. На відміну, наприклад, від римлян, кельти не «торгувалися» зі своїми богами, їхня віра в непорушність божественних рішень, висловлених вустами друїдів, була сліпою.

Друїди мали право наречення людей, міст, вони засуджували, вихваляли, оповідали про сиву давнину, вони ж могли й проклясти.

Римський історик Лампіридій розповідав про те, що смерть імператора Олександра Севера (III ст. н. е.) була передвіщена йому галльською пророчицею, яка, зустрівши його на дорозі, крикнула: «Іди, і не бачити тобі більше перемог, і не чекай вірності від своїх солдатів». Незабаром полководець був убитий своїми ж легіонерами. Як бачимо, від дії таких погроз не були застраховані навіть найвпливовіші особи, тому друїди часто ставили обов’язкові умови королям своїх народів.

Цікавим є те, що вчення друїдів і вірування давніх кельтів збігалися не завжди. Характерний елемент друїдичного культу — шанування священних дерев: дуба з паразитичним чагарником омелою на ньому, тиса, берези, горобини, яблуні й ін. Назви давніх священних гаїв дотепер залишаються за деякими населеними пунктами Іспанії й Франції.

Широко був розповсюджений культ каменів і скель. У Європі дотепер збереглися культові спорудження, що відзначають собою священні місця. Іноді це тільки купи каменів або одиночні поставлені вертикально валуни. Похоронні спорудження, дольмени, складаються з кам’яних стінок, накритих кам’яною плитою. А кромлехи являють собою кругові огорожі з величезних каменів. Із приходом християнства культ каменів не був повністю витиснутий: деякі пам’ятники, щоправда, були прикрашені хрестами або вбудовані в церкви. І найдивовижнішим є те, що будівельники мегалітичних (від грецьк. «мета» — великий і «літос» — камінь) споруджень не були відомі навіть кельтам, тому що жили в цих місцях набагато раніше й говорили мовою, не схожою ні на кельтську, ні на всі сусідні.

Найдавніші збережені спорудження — Стоунхендш в Англії й Нью-Грейндж в Ірландії — за розповсюдженою версією вважаються храмами Сонця й Місяця. Свій культ небесних світил давні «будівельники мегалітів», імовірно, передали кельтським друїдам. Крім того, давні кельти могли стати джерелом самого друїдизму, що не знаходить прямих паралелей в інших індоєвропейських традиціях.

Особливо слід виокремити таку рису друїдичного світогляду, як віра в безсмертя й переселення душ. Згідно з цими віруваннями, душа подорожує з тіла в тіло, залишаючись у цьому світі, а не йде в потойбічний. Оскільки це вчення співзвучне з ідеями деяких античних філософів, у тому числі й Піфагора, то римляни вирішили, що його передав кельтам їхній земляк, який став рабом у Піфагора й повернувся на батьківщину після смерті хазяїна. Так чи інакше, в ірландських сагах описується досвід родової пам’яті, що охоплює століття.

Боги кельтського пантеону в «Записках» Цезаря називаються римськими іменами — так римлянинові було простіше не заплутатися самому й не ввести в оману читачів. Він писав, що кельти активно шанують Меркурія, Аполлона, Марса, Юпітера й Мінерву (грецьк. Венеру). «Про цих божеств вони мають приблизно те ж уявлення, що й інші народи: Аполлон проганяє хвороби, Мінерва допомагає опанувати ремесла і мистецтва, Юпітер має верховну владу над небожителями, Марс керує війною».

Меркурій, заступник мистецтв і ремесел, — це швидше за все кельтський Луг. Він також асоціювався з сонячним світлом і теплом, його вшановували 1 серпня. Під іменем Юпітера, грізного бога, що управляв стихіями й володів смертоносними блискавками, ховається галльський бог Траніс. Кого мав на увазі Цезар, називаючи три інші імені, можна тільки здогадуватися, можливо, це боги Тевтатес і Огміос і богиня Бригіта.

У «Записках» Цезар згадав також дивне божество, якому дали ім’я Діс Патер — Батько богів. Очевидно, це божество іншого світу, подібне до римського Плутона, якого кельти не називали відкрито. Заступник мертвих, цей бог одночасно асоціювався з пітьмою, холодною ніччю.

Однак зазначений перелік, що дійшов до нас в «Записках» Цезаря, далеко не вичерпує списку всіх кельтських божеств. За археологічними даними відомі також багато інших божеств. Є й традиційні зображення божеств, імена яких не збереглися, наприклад, бог, якого умовно називають дослідники «бог, що сидить у позі Будди» або «триликий бог». Крім того, багато галльських божеств, як і норови, спосіб життя й культура кельтів, були згодом значною мірою романтизовані, злилися з римськими божествами. Це ускладнює спроби відтворення споконвічних релігійних уявлень кельтів.

І все-таки, незважаючи на вбогість відомостей про релігію давніх кельтів, можна сказати, що їх пантеон, безсумнівно, споріднений з пантеонами інших близьких кельтам народів — індоєвропейців.

Що ж до друїдів, то багато чого і дотепер залишається загадкою. Можливо, їхні знання з’явилися в Давній Європі ще до появи в ній кельтів. Останні перейняли їх і змусили служити своїм богам, що зберігають пам'ять про давню індоєвропейську єдність. Або ж їхні боги були підпорядковані друїдам...









загрузка...