Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

МІФОЛОГІЯ ДАВНІХ ГЕРМАНЦІВ

План

1. Пантеон давніх германців.

2. Старша Едда.

3. Суперечливий бог Яоккі.

4. Фольклор давніх германців.

Із середини 1-го тис. до н. е. германські племена жили в Скандинавії й Південній Прибалтиці. У цей час були створені величезні наскальні зображення, які вчені схильні вважати фігурами богів: Тора з молотом, Одіна зі списом...

На рубежі нашої ери германці почали просування до кордонів Римської імперії. їхній войовничий вигляді дикунські звичаї вражали римлян. Першим описав германців Юлій Цезар (100-44 р. до н. е.) у «Записках про галльську війну». Борючись із племенами галлів (кельтів), він зауважив, що на відміну від них, у германців немає жерців-друїдів, які керують всіма релігійними обрядами; релігія германців проста, вони вшановують як богів лише сили природи, які бачать на власні очі: сонце, місяць, вогонь». Справді, давні германці шанували священні дерева, камені, тварин, вогонь; останньому приписувалися очисні й зцілювальні властивості. Але разом з тим у них існували розвинені уявлення про богів.

Інші автори виявили в германців і досить жорстокий культ, і складну міфологію. Грецький географ і історик Страбон (64-24 р. н. е.) писав про те, як жриці-провісниці племені кімврів здійснювали жертвопринесення вдягнувшись у білі шати. Вони підводили бранців до величезного мідного казана, перерізували жертвам горло й ворожили на їхній крові або розкривали труни жертв і за їхніми нутрощами пророкували результат майбутнього бою.

Найбільше відомостей про давніх германців залишив римський історик Тациту роботі «Про походження й місце проживання германців». Із цієї праці ми дізнаємося, що германці вважали своїм прабатьком бога Туїсто, породженого землею. Його син, перша людина — праотець Мани мав трьох синів, від яких пішли три головні племені германців.

Тацит ототожнював німецьких богів з тими божествами, культ яких був розповсюджений у Римській імперії. Головним богом він називає Меркурія; йому відповідає південногерманський Вотан і північногерманський (скандинавський) Одін. Подібно до Меркурія, Одін міг перемішуватися по всьому всесвіту. Згідно з Тацитом, германці шанували також Геркулеса, Марса й Ізіду. У німецькому пантеоні за цими іменами стоять громовержець Допар (у скандинавів Тор), що, як і Геркулес, у своїх мандрах очищав світ від чудовиськ; давній небесний бог і бог війни Тюр (Тіу) і богиня любові Фрейя. Римських і німецьких богів зв’язувала не тільки подібність міфологічних образів, але й місце, відведене їм у календарі. Присвячені їм дні тижня збігалися: з Марсом і Тіу був пов'язаний вівторок, з Меркурієм і Одіном — середа, з громовержцями Тором і Юпітером — четвер, з Венерою й Фрейс — п’ятниця. Германці шанували також матір-землю в образі богині Нартус, чиє святилище розташовувалося у священному гаї на острові в океані. Під час щорічного свята на честь Нартус були заборонені воєнні дії. Статую богині, сховану покривом, вивозили на запряженому коровами візку до озера для здійснення обмивання. Рабів, що брали участь у цьому обряді, топили в тому ж озері.

Тацит повідомляє, що германці шанували також віщунів. Ворожили жерці за польотом птахів і поводженням священних коней, що вважалися посередниками між богами й людьми. Також використовувалися спеціальні палички-жереби з нанесеними на них знаками магічної писемності — рунами.

Найдокладніше Тацит описує військові звичаї германців. Серед інших римлянина вразив звичай воїнів племені гаріїв: вони мали чорні щити, розфарбовували тіла й нападали на ворогів уночі, як «замогильне військо».

Давні германські міфи й перекази про героїв добре збереглися в Скандинавії. У так звану епоху вікінгів (IX- XI ст.) — останній період так званого Великого переселення народів — скандинави продовжували войовничі традиції германців. Але давню германську культуру до нашого часу доніс відносно мирний народ — ісландці. У XII—XIII ст. ці жителі далекого острова записали давні пісні про богів і героїв, — поетичний збірник, названий Старша Едда. А у XIII ст. ісландський учений Стурлусон склав підручник для поетів, де систематизував знання з міфології й традицій поетичної мови, — так звану Молодшу Едду. Хоча у часи складання цих творів ісландці давно прийняли християнство, у них передаються багато язичницьких уявлень про богів і всесвіт.

Старша Едда починається з пісні «Прорікання Вельви», де провидиця Вельва, яку сам Одін будить від мертвого сну, щоб довідатися про майбутнє, розповідає про початок і кінець світу.

Вона згадує часи, коли ще не проросло Світове Дерево — ясен Іггдрасіль, який пронизує всі дев’ять світів всесвіту, від пекла до неба. Світу не існувало, поки вищі небесні боги — аси — на чолі з Одіном не підняли землю — Мідгард — зі світової безодні. Дослівно «мідгард» означає «серединна садиба», обгороджений хутір — звична для скандинавів форма поселення. За цим освоєним простором розташовується Утгард — зовнішній неосвоєний простір, обитель первісних чудовиськ і велетнів, які ворожі богам. Боги визначають шляхи світил, установлюють день і ніч, будують перше святилище й створюють перші знаряддя праці. На березі моря боги знаходять безживні фігури перших людей: Аск (ясен) і Ембля (верба) — і оживляють їх.

Незабаром починається перша війна між родами богів асів (небесних воїнів) і ванів (богів родючості й багатства, землі й земних вод). Причиною війни була жадоба до золота й багатства, втілена у відьмі Гулльвей (сила золота), що прийшла від ванів. Війна ця завершується миром і обміном заручниками між асами й ванами. Є в піснях Старшої Едди інші версії походження й опису всесвіту. Наприклад, така: у світовій безодні змішувалися крижані потоки й жар «вогненного світу» — Муспелля. Від жару танув іній і з нього виникла перша істота подвійної природи — велетень Імір (Близнець), а за ним — корова Аудумла, що вигодувала Іміра молоком. Аудумла лизала солоні камені, і з них виник велетень Бурі. Породжені цим велетнем боги вбили Іміра й створили світ з його розчленованого тіла: череп став небом, плоть — землею, кров — морем, кості — горами. А з вій Іміра боги зробили огорожу — стіну Мідгарда.

Боги-аси жили в небесній обителі Асгарді, біля крони Світового Дерева. Корінь ясена Іггдрасіля досягав пекла, царства шалених велетнів (утілень холоду) і землі людей. Біля його коріння течуть джерела — початки всіх рік, джерело долі й медвяний потік, що живить Світове Дерево. На вершині Іггдрасіля сидить мудрий орел. Корінь його гризе дракон Нідхегг, а гілки об’їдають чотири олені, що втілюють чотири сторони світу.

Обитель богів-асів Асгард із землею з’єднувався райдужним мостом. Також там розташовувався загробний військовий рай — Вальхалла, бенкетна зала Одіна, де він приймав полеглих у битві героїв-ейнхеріїв. Коли прийде кінець світу, ейнхерії, дружина Одіна вийде на останню битву з чудовиськами хаосу й злобливими мерцями пекла Хель.

Провидиця Вельва бачить усі світи, у тому числі пекло — Хель, де дракон гризе трупи тих, хто порушував клятви, спокушав чужих дружин і робив підлі вбивства. Нарешті, Вельва провіщає прийдешню загибель богів.

У незасвоєному зовнішньому «кромішньому» просторі Утгарді й пеклі Хель жили чудовиська й велетні—тролі, турси, етуни. Ці тварини, що часто володіють великою силою, не відрізнялися, однак, розумом. Ім’я Хель носила також велетка, — Господиня царства мертвих.

На чолі об'єднаного скандинавського пантеону богів-асів і ванів стоїть Одін.

Одін — мандрівний бог, що добуває блага для Асгарда й світу людей у землі велетнів. Він не тільки деміург і творень всесвіту, проводир небесного воїнства, але також! бог поетичного й містичного натхнення, мудрості. Саме його ім’я могло означати й лють битви, і релігійний порив. В обмін на таємні знання Одін віддав своє око велетневі Міміру. Він одержує магічну мудрість, коли сам простромлює себе списом і висить на Світовому Дереві, і після болісного випробування отримує таємні знання, що сховані в рунах.

Одін — бог війни й військової удачі. Разом зі своєю дружиною Фрігг (Фрія) він вирішує, кому дістанеться перемога на полі бою.

У Вальхаллі, військовому раю, Одіну і його дружині прислужують Валькірії — діви, що визначають героїв, гідних увійти до Вальхалли. Одін сидить за бенкетним столом з ейнхеріямі й п’є лише вино. Біля його престолу знаходяться два священні ворони й два вовки, що приносять Одіну новини з усього світу.

Ще один вовку Вальхаллі висить зв’язаний. Це Фенрір, супротивник Одіна в прийдешній останній битві: наприкінці часів він пожере бога Одіна. А поки богам удалося закувати його в незримий ланцюг, виготовлений гномами з «шуму котячих кроків», з «жіночої бороди», коріння гір та дивних компонентів. Перед тим як це відбулося, Фенрір запідозрив обман і зажадав, щоб бог війни Тюр поклав йому в пащу руку як заставу. Вовк не зміг вирватися з пута, а Тюр залишився без руки. Убити ж вовка боги не могли тому, що у священному Асгарді не можна було проливати кров.

Приборкання Фенріра — єдиний міфологічний сюжет, пов’язаний з богом 'Пором. Однак колись Тюр шанувався германцями як вище небесне божество, подібно до грецького Зевса (римського Юпітера). Пізніше він, очевидно, був замінений Одіном і Тором, що посіли вищі місця скандинавського пантеону.

Громовержець Тор — рудобородий силач, що роз’їжджає по небу й по всьому світу в колісниці, запряженій двома козлами. Назва його зброї — молот М’єлльнір — означає блискавку, удар грому. Тор веде постійну боротьбу з велетнями, у протилежному випадку вони захопили б Мідгард і Асгард. Тор — більшою мірою втілення сили, ніж магічної мудрості. Під час однієї зі своїх подорожей він з велетнем відправляється на рибний лов в океан і звідти виловлює самого світового змія Ермунганда, який оперізує Мідгард йодну океану. Велетень з жаху розрізає волосінь, і чудовисько повертається на дно.

Тор уважався сином Одіна й богині землі Ерд. Культ його був дуже популярний у Скандинавії, про що свідчать численні амулети-молоточки Тора, які знаходять під час археологічних розкопок.

Популярним був також кульг божеств родючості — Фрейра і його сестри Фрейї, що походять з роду богі-ванів.

їхнім батьком був бог морів і багатства Ньєрд. Після війни, коли аси й вами обмінялися заручниками, Ньєрд зі своїми дітьми залишився в Асгарді.

Фрейя — богиня любові й родючості, сестра Фрейра, що перебувала з братом у кровозмішаному зв’язку, як це було прийнято в богів-ванів. Нею постійно намагаються оволодіти велетні. Велетень Трюм викрадає молот Тора й вимагає віддати йому за дружину Фрейю в обмін на зброю бога-громовика. Бог Локкі наряджає Тора в убрання нареченої й веде його в гості до велетня. Коли Трюм приносить молот, Тор хапає свою зброю й убиває його.

Локкі — найсуперечливіша фігура скандинавської міфології. Він — бог-ас, брат Одіна і його помічник у справах створення світу. Коли боги задумали побудувати Асгард, будівельником став велетень, який зажадав у нагороду за свою роботу сонце, місяць і богиню Фрейю. Для того щоб той не зміг виконати роботу вчасно, Локкі перетворився на кобилу й відволік коня — чудесного помічника велетня. У вигляді кобили Локкі народив Слейнніра — восьминогого коня Одіна. Локкі мандрував разом з богами її часто ставив їх у скрутне становище. Одного разу велетень Тьяччі відніс Локкі у свою обитель і відпустив лише в обмін на богиню Індунн і її молодильні яблука. Позбавлені чудесних яблук, боги почали старіти, Локкі, взявши соколине оперення в богині Фрейї, викрав Індунн. У вигляді орла Тьяччі переслідував Локкі, але боги вбили його. Тоді дочка вбитого велетня, Скаді, з'явилася в Асгард і зажадала собі чоловіка з богів, а також того, щоб її розсмішили. Локкі прив'язав до своїх статевих органів бороду козла й, розсмішивши велетку, спас богів від кревної помсти.

У міфологічній картині світу Локкі опинився між богами й велетнями. У його природі прагнення до руйнування сильніше, ніж прагнення до творення, і чим ближче кінець світу, тим сильніше проявлялося в Локкі руйнівне начало.

У пісні «Лайка Локкі» він з'явився на священний бенкет богів, учинив там убивство, а потім почав паплюжити всіх богів за їхню несправедливість, боягузтво й розпусту. Зрештою боги зв’язали бунтаря кишками його власного сина й кинули до пекла; коли Локкі корчиться гам від болю, відбуваються землетруси. Перед кінцем світу він звільниться й направить корабель із мерцями Хель на битву з богами.

У фольклорі германців надовго збереглися уявлення не стільки про язичницьких богів, скільки про нижчих міфологічних персонажів — злих і поганих велетнів— тролів, гномів, карликів та інших міфічних істот.

Давніх уявлень про альвів сягають народні повір’я про світлих ельфів, духів, що живуть у повітрі, і про темних ельфів, які живуть у землі.

Світлі ельфи — гарні чоловічки заввишки кілька сантиметрів, у шапочках із квітів. Вони можуть жити на деревах, ці дерева не можна рубати. Ельфи водять хороводи при місячному сяйві, їх музика зачаровує й змушує танцювати навіть неживу природу. Скрипаль, що вивчив мелодію ельфів, не може перервати гру, поки йому не зламають скрипку. Світлі ельфи чудово тчуть матерію з павутини. Ельфи мають своїх королів. Вони мирні істоти, але іноді можуть вести війни.

Темпі ельфи, або гноми, — підземні ковалі, що зберігають у горах дорогоцінні камені й метали. Незважаючи на малюсінький зріст, вони мають величезну силу, довгі бороди, у деяких цапині ноги. Гноми можуть допомагати людям, а іноді самі потребують їхньої допомоги, особливо допомоги повитух, яких щедро нагороджують.

Ельфів уважали небезпечними для людей, особливо для тих, х то вирушав до лісу; оберегом від гномів слугували залізні предмети.

Уявлення про ельфів засвоїла також середньовічна книжкова демонологія, а також алхімія. Ельфами називали всіх нижчих духів природних стихій: духів вогню — саламандр, духів повітря — сильфів, духів води — ундин, духів землі — гномів.

Міфологічний всесвіт давніх германців безповоротно пішов у минуле, але його відгомони усе ще чутні не тільки в народних повір’ях і казках. Героїчні, легендарні персонажі скандинавської міфології й давньогерманського епосу іноді найнесподіванішим чином знаходять друге життя. Останнім часом з’явилися навіть популярні художні осмислення давніх міфологічних уявлень.









загрузка...