Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

АРХІТЕКТУРА XX ст.: ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ

План

1. Модерн в архітектурі.

2. Функціоналізм в архітектурі.

3. Дві теорії масового будівництва.

4. Найцікавіші досягнення.

5. Пошук компромісу.

Поглиблення соціальних протиріч європейського суспільства, можливо, ні в чому не позначилося так чітко, як в архітектурі. Стихійне зростання міст, чисельності населення, зайнятого в промисловому виробництві, і невідповідність цьому темпів житлового будівництва спричинили переущільнення забудови, підвищення поверховості, неминуче знищення зелені. Усе це викликало масу проблем, яких не знали попередні епохи.

Один із перших напрямків рубежу ХІХ-ХХ ст. — модерн (Ар Нуво — у Бельгії, Сечессіон — в Австрії, Югендатіль — у Німеччині, Ліберті — в Італії й т. ін.) не випадково торкнувся насамперед архітектури й прикладного мистецтва, тобто тих видів мистецтва, які несуть функціональне навантаження. Для модерну характерне виявлення функціонально-конструктивної основи будинку, руйнування канонів ордерної еклектики, взагалі негативне ставлення до класичних традицій ордерної архітектури, використання пластичних можливостей «ковкості» (і звідси широке введення кривих ліній) металу й особливостей залізобетону, застосування скла й майоліки (глазурованої кераміки). Усе це безсумнівно призвело до нового образу споруд, таких як дохідні будинки, багаті особняки, банки, театри, вокзали. Але в модерні також було багато стилізаторського декоративізму з великою кількістю кривих ліній і накопичень декоративних елементів, схильність до ірраціонального (наприклад, у творчості Антоніо Гауді, який іноді доходить до містики: собор Ла Саграда Фаміліа, 1883-1926, Барселона).

Після Першої світової війни руйнування структури старих феодальних міст стало ще більш інтенсивним. Найзначнішим напрямком архітектури капіталістичних країн в 20-ті рр. став функціоналізм, утілений у Баухаузі — ідеологічному, виробничому й навчальному центрі художнього життя не тільки Німеччини, але й всієї Західної Європи; голова й ідеолог напрямку — В. Гропіус. Перший етап історії Баухауза — вищої школи будівництва й художнього конструювання — географічно пов’язаний з Веймаром, другий — з Дессау. Класичний приклад цього напрямку — будинок Баухауза в Дессау (архітектор В. Гропіус; 1925-1926). Функціоналізм був суперечливим архітектурним напрямком, що знайшов відображення в багатьох його крайностях: в утилітаризмі Бруно Таута, у техніцизмі й раціоналізмі Л. Mice Ван дер Рое. Сприяв поширенню принципів функціоналізму Шарль Едуард Жаннере, більше відомий в історії як Ле Корбюзьє (1887- 1965), один із найбільших архітекторів XX ст., що приніс принципово важливі як функціональні, так і формально-естетичні рішення, під знаком яких архітектура розвивалася протягом багатьох десятиліть, а від багато чого не відмовилася й донині. Досить згадати «п’ять принципів» Ле Корбюзьє: будинок на стовпах, сад на плоскому даху, горизонтально витягнуті вікна, вільна композиція фасаду. Але Корбюзьє ніколи не абсолютизував функціоналізм.

Сучасна архітектура багато чим зобов’язана саме функціоналізму 20-х рр.: новими типами будинків (галерейні, коридорного типу, будинки з двоповерховими квартирами), пласким покриттям, удалим рішенням економічних квартир з убудованим устаткуванням, раціональним плануванням інтер’єру (введення пересувних перегородок, звукоізоляція й ін.). Принципи функціоналізму, що зробив вирішальний вплив на весь подальший розвиток архітектури, були такими, що їх можна було використовувати стосовно національних особливостей різних країн (багатоповерхова забудова тільки в міських районах з високою густотою населення й збереження котеджів на окраїнах — у передмістях Парижа або Берліна). Поряд з функціоналізмом у 20-ті рр. існували такі напрямки, як архітектурний експресіонізм (Е. Мендельсон), національний романтизм (Л. Крамер, Ф. Хегер) та інші, але їхній вплив на подальший розвиток архітектури незначний.

У 20-30-ті рр. склалися дві протилежні теорії будівництва — урбаністична й дезурбаністична. Творець і прихильник першої Ле Корбюзьє на осінньому Салоні 1922 р. у Парижі представив діораму «Сучасне місто на 3 мли жителів», а 1925 р. — проект реконструкції центру Парижа (так званий «План Вуазен»), що перетворює столицю Франції на комбінацію хмарочосів у сполученні з вільними просторами зелені й складною мережею транспортних артерій. У цих планах була виражена ідея міста майбутнього, яка нічого спільного не має зі сформованими переважно в середні віки європейськими містами.

Дезурбаністи йшли від теорії Е. Хоуарда, висунутої ним ще 1898 р. у всесвітньо відомій книзі «Завтра», — про його ідею будівництва невеликих міст-садів з вільним плануванням, громадським парком у центрі міста й розміщеними в зелені адміністративними будинками й будинками культурного призначення, з житловими будинками індивідуального плану, з не підлягаючим забудові кільцем сільськогосподарських територій навколо міста-саду.

Подібні міста з населенням не більше 32 тис. осіб повинні були утворювати групи навколо великого (але не більше 60 тис. чоловік) міста. Ці «сіте-жаржен» передбачалися як самостійні промислові робочі селища або як великі житлові комплекси в передмістях великих міст. Прикладом може слугувати комплекс Ла Мюетт у Драпсі під Парижем (архітектори Ежен Бодуен і Марсель Лодса; 1930-1934). Ідея міст-садів була особливо близькою англійським архітекторам (з огляду на англійський смак, прихильність англійців до окремих котеджів, до неодмінного саду біля помешкання).

На практиці в капіталістичному суспільстві місто-сад перетворювалося або на місто-спальню, або в розкішні вілли багатих людей. Народилися також крайності теорії. Так, німецький архітектор Б. Таут у книзі «Розпад міст» заперечує міста взагалі, пропонуючи натомість селища в 500-600 осіб під гаслом «земля — гарна квартира». У 1930 р. у роботі «Зникаюче місто» американський архітектор Ф.-Л. Райт висунув проект ідеального поселення, де на кожну родину припадає акр землі, головним заняттям людей стає землеробство, а спілкуються вони між собою завдяки автомобілю. Місто як таке взагалі не потрібне, тому що сучасна техніка забезпечує людей швидкісним транспортом, а вдома в кожного є телевізор (теорія американського архітектора В. Гоєна). Так у XX ст. одночасно почалося, з одного боку, прославляння механізованого стандарту побуту, а з іншого боку — боротьба з ним.

Протягом наступних десятиліть обидві теорії варіюються й, незважаючи на протилежності, у чомусь переплітаються. Від дезурбаністичних проектів походить, наприклад, ідея роз’єднання пішохідних і транспортних потоків, що стала найважливішим принципом сучасного містобудування. Ще 1944 р. першим прикладом вирішення проблеми зменшення перенаселення великих міст завдяки містам-супутникам послужив проект «Великого Лондона». Проект восьми таких міст у радіусі 30-50 км від Лондона належить англійському архітекторові Патріку Аберкромбі. Пізніше з’явилися «Великий Париж», «Великий Нью-Йорк» і т. ін. Старі міста розвивалися від центру до периферії з поступовим зниженням густоти населення до окраїни.

Тепер дедалі частіше в центрі міста залишається лише адміністративний вузол.

Територіальне планування по районах, освоєння великих порожніх територій для міст-супутників викликає безліч нових проблем: збереження природних багатств, вибір прокладання трас та ін.

У 30-40-х рр. в Англії, єдиній країні, що зберігала в архітектурі історичні стилі (неоготику, неокласику та ін.), перемагає функціоналізм континентальної Європи. Велике значення має той факт, що в Англії в цей час живуть видатні представники цього напрямку, що втекли з нацистської Німеччини, — В. Гроніус і Е. Мендельсон (оголошений «більшовицьким» Баухауз був закритий). Вірні національним підвалинам, англійські архітектори вміло сполучили принципи традицій і новаторства навіть у такому міжнародному стилі, як функціоналізм. Так,

шекспірівський Меморіальний театр у Стратфорді-на-Ейвоні (архітектор Елізабет Скотт, 1932), облицьований цеглою різних колірних градацій і оброблений в інтер’єрі різними породами дерева, при загальній композиції, характерній для архітектури функціоналізму, має романтичний і поетичний вигляд, вільний від усякої стилізації й органічний англійському зодчеству.

У міжвоєнний період для архітектури всієї Європи характерним є широке застосування металевих і залізобетонних каркасів, будівництво житлових будинків зі збірних залізобетонних панелей. Пошук нових форм у зв'язку з новими конструктивними системами часто призводив до перебільшення ролі техніки, фетишизації технічної проблеми.

Після Другої світової війни проблеми містобудівної практики при всій її масштабності й саме в силу цього не зменшилися, а поглибилися. У здійсненні великих і цікавих містобудівних проектів нездоланною перешкодою є приватна власність на землю.

Не випадково дослідниками було справедливо зауважено, що подібні проекти були втілені на території міст, майже повністю зруйнованих війною, як, наприклад, в англійському місті Ковентрі.

Розвиток техніки в середині й особливо в другій половині XX ст. надав архітекторам надзвичайну розмаїтість практичних можливостей і художніх прийомів. Просторові залізобетонні конструкції використовуються як криві (параболи, еліпси, гіперболи, «висяча сідлоподібна форма» та ін.), що створюють повий естетичний образ. Якості попередньо напруженого бетону дозволяють збільшувати прогони перекриттів, що з особливим успіхом застосовується при будівництві мостів, художній образ яких в останні десятиліття найяскравіше відбиває естетику інженерних споруджень. Поєднання логічного й художнього мислення, раціоналізму й образності, можливо, піде так не проявляється, як у транспортних спорудженнях (розв’язки великих міст, естакади, багатоярусні гаражі й т. п.), хоча саме транспортна проблема в сучасних містах є й найскладнішою, і багато в чому невирішеною. Створення гігантських нових міст (правда, не в Європі, а в основному в Латинській Америці, наприклад, Сан-Паулу або Ріо-де-Жанейро в Бразилії) — свідчення високої професійної культури, художньої майстерності у вирішенні об’ємно-просторової забудови. Воно викликало такі проблеми, як співвідношення вертикалей (висотних) і горизонталей (протяжних будинків); співвідношення будинків із зеленими масивами; проблеми використання матеріалів різних фактур і якості: від полегшених, на зразок алюмінію й різних пластмас, плівкових синтетичних матеріалів до випробуваного століттями дерева; нарешті, проблеми поліхромії, особливо важливі при стандартизації сучасного будівництва.

У сучасній архітектурі немає якого-небудь одного провідного напрямку. Як і в живописців, скульпторів, графіків сучасності, у творчості архітекторів співіснують і борються тенденції новаторські й консервативні, прогресивні й реакційні. Найпоширенішим типом будівель громадського призначення в Західній Європі є будинки, художній образ яких можна було б визначити як «скляний паралелепіпед»: прямокутний металевий каркас із навісними скляними стінами — огородженнями, що не є несучими опорами (контора фірми Тіссен у Дюссельдорфі, архітектори Г. Хентрік і Г. Петшнігг; 1957-1960).

У Німеччині спостерігається поєднання так званого біологічного функціоналізму з експресіонізмом і органічною архітектурою Ф.-Л. Райта. Так працює в основному Ганс Шарун. В останні роки життя шукання його зосереджені були в основному на трьох архітектурних типах: житловий будинок (житловий квартал), школа й театр, точніше, театрально-концертний будинок, тому що, на думку майстра, саме ці три типи впливають на духовне життя людей. У 1956-1960 рр. в одному з кварталів Штудгарта за його проектом побудовані два житлові будинки «Ромео» і «Джульєтта»). Складно вирішені просторові зв’язки квартир між собою (на одному поверсі їх планування ніде не повторюється, широко застосовується неправильної форми кімната), а також двох будинків між собою і з ландшафтом. За власним визначенням, до завдання автора входило «дати простір імпровізації й надати свободу вибору». У будинку Берлінської філармонії Шарун спроектував зал на 2200 місць так, що оркестр поміщається в центрі залу, глядачі з будь-якої точки залу бачать тих, хто сидить навпроти, й оркестр, що робить їх не тільки слухачами, але й співучасниками концерту; за словами одного дослідника, створюється повне враження, що перебуваєш усередині оркестру.

Сучасні архітектори працюють як над вирішенням образу окремого будинку, так і міста загалом. Розчарування в можливостях поліпшити сучасне місто породили багато цікавих ідей нових міст: паралельних (поруч із Парижем — новий Париж, новий Рим, новий Лондон і т. п„ французький проект), надводних (японський проект), бруківок (на мостах над водою, американський проект), «динамічного міста» («діаполіс» грецького архітектора К. Доксіадіса).

Особливий тин будинків представляють міські особняки й вілли, у будівництві яких беруть участь, як правило, найвидатніші сучасні зодчі. Завдяки необмеженим матеріальним можливостям, тут утілюються ідеї органічного злиття з пейзажем, вписання будинку в пейзаж, на найвищому технічному рівні вирішуються проблеми комфорту (автоматика, акустика, світлотехніка, радіоелектроніка та ін.).

У наступні роки значно менше уваги почали приділяти проблемі масового житла, квартирі багатоповерхового будинку, проекту кварталу, цілого поселення в порівнянні з вирішенням образу унікального будинку. Це наслідок розчарування багатьох молодих архітекторів в «перебудові суспільства архітектурного». Від органічної архітектури Райта, що проповідує зв’язок із природою, звернення до людської індивідуальності («у світі має бути стільки типів

будинків,скільки індивідуумів»), відштовхується архітектура, що протистоїть стандартизації, нівелюванню сучасного життя, але вона доступна далеко не кожному.

Сучасна архітектура у своїх пошуках спирається на багато принципових рішень функціоналізму, а також органічної архітектури. Так, в останніх роботах Ле Корбюзьє дослідники справедливо бачать прагнення зблизити й об’єднати сильні сторони як функціоналізму, так і органічної архітектури. Із цього сплаву Ле Корбюзьє зумів створити абсолютно самостійний образ, протиставивши школі Micaне тільки інші принципи, але й інші форми (насамперед замість металоскляних призм важку пластику залізобетону). Перший крок був зроблений ще в житловому будинку, виконаному Корбюзьє в Марселі, другий — у капелі Нотр-Дам дю О у Роншані. Корбюзьє дав поштовх принципово важливим для подальшого розвитку пошукам, що надзвичайно збагатили сучасну архітектуру. Прикладом може слугувати творчість фінського архітектора А. Аалто, американського Еро Саарінена. У практику 50-60-х рр. міцно ввійшли «висячі покриття», «склепіння-оболонки», що різко змінили уявлення архітекторів про обсяг і простір і розширили їхні творчі можливості. Співвідношення функціонального і художнього знаходить вираження в громадських спорудах. Стало правилом використовувати спортивні будівлі як універсальні трансформовані зали. Постійно тривають пошуки найбільш економічної й зручної й разом з тим художньо виразної форми й образу вокзалу. Так, «ідея польоту» — не груба аналогія з реальним птахом, а лише асоціація з нею, «хвилююче відчуття подорожі», як визначив своє рішення сам автор, виражена в проекті аеровокзалу біля Нью-Йорка, виконаному Еро Сааріненом 1958 р. (проект здійснений уже після смерті зодчого). У будинку немає жодної строго геометричної форми, не кажучи вже про обхват і прямий кут. Саарінен прагнув до створення пластичної форми, «у якій забезпечена безперервність всіх архітектурних елементів». Своїм ясно вираженим художнім виглядом будинок ніби психологічно готує людей до польоту.

Аеровокзал біля Вашингтона, створений за проектом Саарінена 1963 р., простий і раціональний як за функціоналізмом, так і за об’ємно-просторовим рішенням (чіткий поділ пасажирів, що прибувають і відлітають, прийому й видачі багажу, заміна перехідних галерей, що ведуть до літаків, салонами-автобусами на 90 людей з рухливим рівнем підлоги залежно від підлоги вокзалу й висоти кабіни літака). Залізобетонне плиткове покриття головного операційного залу другого поверху (180 х 45 м), що опирається на два ряди похилих пілонів, нагадує гігантський тент. Потужні пілони — підвалини й гігантське висяче покриття — набувають несподіваної легкості й навіть ажурності завдяки умисно великоваговій за пропорціями контрольній вежі, поставленій поруч.

Перекопавшись у певній вузькості міжнародного стилю — функціоналізму, сучасні архітектори намагаються розвинути ті сфери, які ними не враховувалися раніше: пластичні можливості архітектурних форм, індивідуальні потреби, зв’язок з національною культурою. В останні роки особливо актуальною стає проблема співвідношення національного й інтернаціонального в національній архітектурі окремих країн. Безсумнівно, що істинний шлях тут лежить у подоланні як космополітичних нівелюючих тенденцій, так і безперспективних спроб реставрації й стилізації місцевих архітектурних форм минулого, у використанні традицій і живих сучасних потреб, на яких і повинні будуватися національні архітектурні школи.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.