Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

ЖИВЕ МИСТЕЦТВО ТЕАТРУ

План

1. Колиска театру.

2. Театр — школа життя.

3. Живе мистецтво театру.

4. Актор — володар сцени.

5. Система Станіславського.

Ніхто на світі не встановив, та й не встановить точного року народження театру.

Ніхто на всьому світі не сказав, та й не скаже, на якому листку календаря слід було б позначити його первісну дату.

Час існування театру виміряється часом існування самого роду людського.

День виникнення театру схований за гірською грядою давно минулих століть і тисячоріч, у глибинах найдавнішої, найвіддаленішої від нас епохи історії людства. Тієї епохи, коли людина, що вперше взяла у свої руки знаряддя праці, ставала людиною.

Прилучення до праці принесло їй поетичне прозріння: людина відчула в собі поета, естетичну здатність поетичного сприйняття світу.

У ті далекі віки в щойно народженої поезії не було могутніх крил, її ще не торкнувся потужний подих вільного польоту. До певного строку, до певної пори призначення її зводилося тільки до підпорядкованого супроводу обрядів і ритуалів, що затверджувалися в побуті первісної громади. А коли підійшов вже час її зрілості, самостійності поетичного існування, поезія вирвалася на волю, обірвавши пута колишньої неподільності з побутом. І саме тоді наступив час зближення долі поезії з долею театру.

У золоту пору дитинства людства перші поети землі — великі грецькі трагіки Есхіл, Софокл, Еврипід, як добрі генії поезії схилилися над колискою театру. Вони викликали його до життя. І вони звернули його до служіння людям, до прославляння духовної могутності людини, її неприборканої сили, моральної енергії героїзму.

За минулі з тієї нори тисячоріччя усе ще не зникло ім’я одного з перших героїв театру. Ним був Прометем Есхіла — бунтівливий богоборець, засуджений Зевсом на вічні муки за служіння людям, зате, що добув для них вогонь, навчив їх ремеслам і наукам. Навічно прикутий до скелі, він гордо славив волю й гідність людини:

Знай добре те, що я б не проміняв

Всіх мук своїх на рабське прислужіння:

Нехай прикутим буду я до скелі,

Ніж у Зевеса вірним лакеєм.

Разом з Есхілом настільки ж жагуче славив людину молодший його сучасник, Софокл:

Багато в природі чудових сил,

Але сильнішої за людину немає.

За ними, могутніми своїми попередниками, піднімався Еврипід — найбільш трагедійний поет античного світу. І, можливо, найбезстрашніший. Відмежувавшись від заданості міфологічних сюжетів, він виковував реальні характери людей, що живуть напруженими пристрастями, напруженими почуттями, думками, переживаннями.

Есхіл, Софокл і Еврипід поклали великий початок великій справі. Справі вічній! Сторіччя за сторіччям — за всіх часів, в усі епохи, прожиті незлічимими людськими поколіннями, театр незмінно, невідривно супроводжував рух історії людства.

Які тільки зміни не відбувалися на землі — виникали й зникали держави, імперії, монархії, у глибинах океану зникла Атлантида, розгніваний Везувій гарячою лавою залив нещасні Помпеї, па довгі століття піски занесли на Гіссарликському пагорбі оспівану Гомером Трою, — але ніщо й ніколи не переривало вічного буття театру.

У людині живе вічна потреба в театрі. Та потреба, що зародилася колись на давніх діонісійських святах виноградарів на честь міфічного божества земної родючості. Театр потрібний був людині завжди!

Десятки тисяч глядачів — заледве не все населення міст-республік — збиралися на театральні вистави в Давній Греції. І понині нагадують про те напівзруйновані часом величні амфітеатри, споруджені в сивій давнині.

Різною була доля театру в минулому. Він відчув, пережив усе, поки не знайшов свого постійного даху — театрального будинку. Його вистави відбувалася всюди — на площах і ярмарках, па церковних папертях, у замку знатного феодала, у монастирях, у золоченій палацовій залі, на постоялому дворі, у маєтку вельможного кріпосника, у церковній школі, на сільському святі.

Різне траплялося в його житті... Його проклинали, ненавиділи, забороняли, піддавали гонінням і знущанням, покаранням і переслідуванням, відлучали від церкви, погрожували батогами й шибеницями, всіма небесними й земними карами. Але жодні випробування, жодні лиха й негоди не зломили вічної життєстійкості театру.

За часів античності про таємну сутність тієї сили, що так владно тягне людину в театр, ромірковував грецький комедіограф Аристофан. За що люди люблять театр, за що так цінують його майстрів? Вони цінують і люблять, відповідав перший комедіограф людства, за правдиві слона, за добру пораду й за те, що розумнішими й кращими роблять ті громадян рідної землі.

У словах Арнстофана, які не втратили актуальності протягом тривалого часу, міститься вище естетично-моральне, духовне, суспільне призначення театру.

А призначення його — бути для людей школою життя!

Школа життя — найдавніша, найдивовижніша й найемоційніша, найбільш святкова, надихаюча, ні на що не схожа велика школа, — ось що таке театр.

Театр — джерело життя. Так говорили про нього зі століття в століття.

«Кафедрою добра» називав театр Гоголь.

Він бачив у ньому самовладного володаря почуттів, здатного потрясати всі струни душі, будити сильний рух у розумах і серцях, освіжати душу потужними враженнями. Він бачив у театрі якусь непереможну, фантастичну принадність для суспільства.

На думку Вольтера, ніщо не робить узи дружби міцнішими, ніж театр.

«Дзеркалом людського життя, прикладом вдач, взірцем істини» називав театр безсмертний творець «Дон Кіхота» Сервантес.

Людина звертається до театру як до відбиття своєї совісті, душі своєї — вона впізнає в театрі саму себе, свій час і життя своє, театр відкриває перед нею надзвичайні можливості духовно-морального самопізнання.

І нехай театр, за естетичною природою своєю, мистецтво умовне, як і інші мистецтва. На сцені виникає перед глядачами не сама реальна дійсність, а тільки її художнє відображення. Але у відображенні тому стільки правди, що вона сприймається у всій своїй безумовності, як найсправжніше, правдиве життя. Глядач визнає вищу реальність існування сценічних героїв. Вигукував же великий Ґете: «Що може бути більш природнім, ніж люди Шекспіра!»

Чи не в цьому й прихована чудодійна духовна, емоційна енергія театру, неповторна своєрідність його впливу на наші душі?

Ви бачили хоч колись на концерті симфонічної музики веселу людину, яка голосно сміється?

Напевно, що ні!

Ви зустрічали в картинній галереї людину, яка б ридала, не в змозі стримати гірких сліз перед картиною живописця?

Ні, теж, напевно, не зустрічали!

А в театрі?

А в театрі, у живому співтоваристві людей, тих, що зібралися на сценічну виставу, можливо все: сміх і сльози, горе й радість, неприховане обурення й буйний захват, сум і щастя, іронія й недовіра, презирство й співчуття, насторожена тиша й гучне схвалення, — словом, усе багатство емоційних проявів і потрясінь душі .людської.

Чи не тому не порівнянне ні із чим настільки безпосереднє, душевно відкрите сприйняття театральної дії?

Воно непорівнянне із творчістю письменника. Його книга — уже закінчений літературний твір, і приймати її треба такою, якою вона є, якою вийшла з-під пера автора, незважаючи на те, видана ця книга цього року або в минулому столітті.

Воно непорівнянне також із творчістю художника. Його картина, його гравюра або акварель — теж уже закінчений процес творчості. Художник може експонувати їх на виставці, у картинній галереї, у художньому музеї, може продавати їх і дарувати або зберігати у своїй майстерні.

На відміну від літератури, від живопису, скульптури глядач, що прийшов до театру, стає не споглядальником створеного, а безпосереднім співучасником творчості. Він активно залучається театром у живий і хвилюючий процес безпосереднього створення сценічного твору — спектаклю. Адже спектакль починає жити тільки з тієї миті, коли розкривається перед глядачем театральна завіса. І перестає існувати, коли завіса закривається, коли порожніє зал для глядачів і гаснуть театральні вогні.

Гарний спектакль надовго зберігається в театральному репертуарі. Але щоразу, при кожній новій зустрічі з глядачем він заново виникає, заново народжується. А потім, як і має бути, він зникає: артисти розійдуться додому, зі сцени приберуть декорації, віднесуть реквізит і бутафорію, і на спорожнілій сцені від спектаклю, який щойно так хвилював і зворушував глядача, не залишиться нічого.

Але скільки б не минуло після того часу, у день, позначений на театральній афіші, він виникає, як не один раз виникав і раніше. Між сценою й залом для глядачів знову займеться чудесний вогонь взаємозв’язку душі й думки. І напруження емоційного, духовного взаємообміну неодмінно позначиться й на акторському виконанні, і на всій атмосфері залу для глядачів.

У наступні дні, тижні й місяці все повторюватиметься знову й знову. Але постійно повторюваний спектакль не буде тим самим. Щоразу, залежно від сьогоднішнього внутрішнього стану залу для глядачів, від сьогоднішнього душевного налаштування акторів і від безлічі інших причин і обставин, здатних підвищувати або знижувати емоційний тонус творчості, він чимось буде відрізнятися.

Той самий спектакль може йти при дивно гарячому, схвильованому сприйнятті залу для глядачів або святковій насназі акторів, імпровізаційному блиску їхньої майстерності. І він також може пройти понуро, при несподіваній глядацькій байдужості, без усякого піднесення, немов хтось підмінив акторів, які тільки ще вчора з такою наснагою виступали у тому ж самому спектаклі, у тих самих ролях.

Мистецтво театру, на відміну від інших мистецтв — живе мистецтво. Воно виникає лише в мить зустрічі із глядачем. Воно грунтується на неодмінному емоційному, духовному контакті сцени й глядацького залу. Немає цього контакту — отже, немає й спектаклю, що живе за своїми естетичними закономірностями.

Велика мука для актора виступати перед порожнім залом, без жодного глядача. Це можна порівняти тільки з перебуванням в замкнутому від усього світу просторі. У мить спектаклю душа актора спрямована до глядача, точно так само, як душа глядача звернена до актора. Мистецтво театру живе, дихає, хвилює й захоплює глядача в ті щасливі миті, коли невидимими проводами високовольтних передач відбувається активний обмін двох духовних енергій, взаємно спрямованих одна до одної, — від актора до глядача, від глядача до актора.

Читаючи книгу, стоячи перед художнім полотном, читач, глядач не бачать письменника, живописця. І тільки в театрі людина очі в очі зустрічається з художником, що творить, зустрічаючись з ним у момент творчості. Він угадує й рух його думки, його почуттів, він немов чує биття його серця, разом з ним живе всіма перипетіями подій, що відбуваються на сцені.

Таке співпереживання — висока радість, дарована людині театром. Саме вона й приховує у собі ту владну, магічну силу, яка споконвічно тягне людину до театру.

«Володарем сцени» назвав Станіславський актора.

Чи ж це не так?

Як назвати його володарем, якщо підвладний він на сцені й драматургові, і режисерові? Адже не актор, а драматург і режисер — володар над актором, від них залежить його доля.

Так, актор — особа залежна. Залежна від драматурга. Не сам же актор пише для себе роль, він одержує її від автора. Залежить він також від режисера: режисер призначає актора на роль, задумує для нього ідейно-художню концепцію тлумачення сценічного образу.

Але й при всій залежності учасників спектаклю один від одного актор висувається все-таки вперед, на перший план, він дійсно виявляється повним володарем сцени.

Могутність владного впливу актора на зал для глядачів театру полягає в тому, що він, як жодний інший художник, у самому собі містить усе своє мистецтво. Він одночасно й творець мистецтва, і предмет мистецтва.

Живописець виражає своє дарування, свою художню сутність у картині або портреті, письменник — у романі або поемі, скульптор — у граніті, бронзі, мармурі, композитор — у партитурі опери або симфонії, у нотному записі романсу або ноктюрна. І тільки актор виражає себе, свою талановитість, свою художню сутність у самому собі, самим собою.

Владар сцени — дивний, чудодійний і незбагненний феномен художньої творчості. Його мистецтво — завжди

живе, не знає жодних застиглих художніх форм. Воно завжди мистецтво живої душі, живого серця, живої думки.

Мистецтво це не існує саме по собі, як існують окремо від свого творця інші художні твори. Воно існує тільки в прямому спілкуванні з людиною, у відкритому зверненні до її думок і почуттів. І воно ж існує в разючій неподільності особистості актора й особистості сценічного персонажа.

Усі герої Шекспіра, Мольєра, Островського, Чехова, Горького, Погодіна, Треньова, Симонова живуть на сцені повнокровним насиченим життям, вони настільки природні й щирі в прояві своїх почуттів, думок, спонукань, бажань і цілей, що глядач починає вірити в непереборну реальність сценічного існування Гамлета й Скапена, Глумова й Чебутикіна, Буличова й Гая, Шванди й Луконіна, починає вірити з такою переконаністю, що забуває вже про актора. Актор відразу, на сцені, разом зі своїм героєм, ні на крок не відступає від нього. Залишаючись самим собою, актор напрочуд повно живе його життям, його діяннями, його надіями, помислами, плаче його сльозами, розпалюється його гнівом, заразливо й безтурботно сміється його сміхом, захоплений його підозрами, окрилений його щастям, змучений його сумнівами й негараздами. Йому, сценічному персонажеві, повністю належить вся сутність актора, всі його сили — фізичні, духовні, емоційні.

Тільки при такій цілковитій акторській самовіддачі ролі й виникає в глядача уявлення про самостійність існування сценічного героя, про ступінь його реальності.

Але яким би реальним не був цей герой, актор не зникає в ньому, а залишається самим собою. Він живе життям ролі й до того ж живе ще власним контролем за перебігом цього життя.

У такій подвійності сценічного перебування — життя в ролі й життя над роллю — полягає ще одна з досить істотних своєрідностей акторської творчості. Як прекрасно розумів і відчував складну природу такої своєрідності Гоголь. Не випадково ж радив він Щепкіну, як слід тому поводитися в ролі: «Пильнуйте самі за собою». Суворо пильнувати самого себе на сцені — це особливий акторський дар, можна навіть сказати, це вимушена діалектична подвійність акторської натури. Але подвійність гармонії, а не дисгармонії.

Природу такої подвійності чудово розумів Шаляпін. Великий російський співак був у мистецтві своєму чудовим артистом, що досконало володів акторською майстерністю. Саме тому й говорив він: «Тільки суворий контроль над собою допомагає акторові бути чесним і безпомилково переконливим.

Тут актор має дуже важке завдання — завдання роздвоєння на сцені. Коли я співаю, втілюваний образ завжди переді мною. Він перед моїми очима щомиті. Я співаю й слухаю, дію й спостерігаю. Я ніколи не буваю на сцені один... На сцені два Шаляпіних. Один грає, інший контролює. «Занадто багато сліз, брате, — каже контролер акторові. —г Пам'ятай, що плачеш не ти, а плаче персонаж. Зменш сльозу...» Або ж: «Мало, сухувато. Додай...»

Глядач бачить перед собою актора, що повністю живе життям своєї ролі. Він і не підозрює про існування в ці ж самі миті іншого, невидимого йому актора: актора-контролера, актора-«пильнувальника».

У театру є наука сценічного переживання актора. І називається вона — система Станіславського.

Це вчення, що виникло, по суті, разом з виникненням Московського Художнього театру, мало відчутний позитивний вплив на розвиток театрального процесу в Росії й світі. Історія драматичного театру в XX ст. складалася під живлющим впливом системи Станіславського.

Створена ним система — не навчальний посібник, не самовчитель акторської гри на сцені. Система ця призначена для людей талановитих, обдарованих, шукаючих, творчих. Вона відкриває перед талантом шлях до вдосконалювання майстерності, до глибокого пізнання закономірностей акторської творчості, об’єктивних умов природного й органічного перебування актора на сцені.

Система Станіславського настільки об’єктивна, настільки реалістична й життєва, що її творець говорив про неї: «Це саме життя». І додавав: «У мене нічого придуманого немає».

У системі Станіславського втілений величезний досвід світового театр)'. Утілено досвід самого творця системи — великого актора свого часу, досвід великих, видатних, прославлених майстрів російської і європейської сцени. Система виходить із театральних ідей Пушкіна й Щепкіна, Гоголя й Островського, вона невідривна від прогресивних реалістичних традицій російської художньої культури.

До чого закликав Станіславський театр і актора?

До правди!

Закликав до мистецтва справжніх почуттів, глибоких думок, провідних ідей часу, до того, що вбирає в себе високе й відповідальне поняття естетики художньої творчості, — до правди!

В ім’я цієї правди — правди нового життя й правди справжнього мистецтва — і закликав Станіславський актора до створення на сцені живого, мудрого й цілеспрямованого потоку життя людського духу. У цьому саме й полягає, на думку Станіславського, та сила, що робить мистецтво театру найнездоланнішим із усіх мистецтв.

Жити на сцені. Що це означає для актора?

Самі актори говорять про це так:

«Кожний спектакль треба грати із цілковитою, безмежною віддачею, як останній спектакль у твоєму житті. Якщо тільки, звичайно, є що грати в ньому» (Михайло Ульянов).

«А ви знаєте, скільки триває спектакль після того, як закрилася завіса й спорожнів зал для глядачів театру?

Він усе ще триває в тобі. І годину, і другу, і...» (Олександр Лазарєв).

Пафос мистецтва талановитого актора найсправедливіше було б виразити словами великого поета Відродження Данте Аліг’єрі — служба серця! Служба найважча й найдостойніша!

Служба актора і є службою його серця.

Властивим це є, зрозуміло, не кожному, не будь-якому акторові, а творчості справжнього таланта, вихованого в найкращих традиціях російської школи акторського мистецтва — школи Щепкіна й Єрмолової, Гоголя й Островського, Станіславського й Немировича-Данченка.

Традиції художньої душевності, художньої сердечності й дали моральну підставу Островському сказати слова, позбавлені будь-яких перебільшень: «Адже ми до сценічного мистецтва чи не найталановитіший у світі народ».

У своєму переконанні Островський був не самотній. Років за тридцять до нього Щепкін писав про мистецтво російського театру: «Так, ще раз скажу, що російському народу доля присудила довести це мистецтво до можливої досконалості».

Владарем залу для глядачів актор стає, коли акторський талант з’являється перед глядачами у всій своїй чарівності, у всій своїй духовній, художній силі, зігрітій жаром почуття, окриленій польотом живої думки.

Закінчений спектакль — закінчений бій, з якого актор вийшов переможцем. Він з посмішкою вдивляється в глядацький зал.

У ці хвилини забувається все — муки й сльози, прикрості й хвилювання, непомірні перевантаження, гіркі переживання, важкий тягар акторської праці.

Із втомленою посмішкою вдивляється актор у зал...

Зал з ним? Виходить, він, актор, потрібний людям. І радісне усвідомлення цього пробуджує у ньому почуття виконаного обов’язку — перед мистецтвом, перед суспільством, перед часом.









загрузка...