Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

«НЕБЕЗПЕЧНО ВІЛЬНИЙ» СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ

План

1. «Чарівний, але нестерпний».

2. Від дебюту до «Тіней забутих предків».

3. Сергій Параджанов — знакова постать світового кіно.

4. «Останній геній кіно» — утілення свободи духу.

Параджанов Сергій Йосипович (Саркіс Ховсепі Праджанян) — визначний вірменський і український кінорежисер і сценарист, народний артист УРСР (1990 р.), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991 р., посмертно), Майстер, чия творчість увійшла до вологого фонду світового кінематографу. Його ім’я присвоєно планеті №3963. Рішенням ЮНЕСКО 1999 р. було названо його роком. Людина-міф, дивак, якого знали усі, але ніхто не знав до кінця...

«Чарівний, але нестерпний», як характеризувала Параджанова його дружина, Саркіс Параджанян дійсно був непересічною особистістю. Яка б ще людина могла влаштувати... власний похорон. Прикріпивши свій портрет на капот авто, він перший ішов за машиною, щиро оплакуючи «геніального покійника». Усе його життя було схоже водночас па авантюрний і лицарський романи, у всій первозданності жанру, позбавлені фальшивої монументальності. Про нього самого, про його великі кіноопуси сказано й написано стільки, що, здавалося, досить вимовити заповітне ім’я — Параджанов, і у вдячних глядацьких колах самі по собі виникнуть спогади й асоціації, проте виявилось, що новому поколінню кіноглядачів це велике ім’я може нічого не сказати. Отже, коротка біографічна довідка.

Майбутній видатний кінорежисер Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 р. у Тбілісі (Грузія), який тоді називався Тіфлісом, у старовинній вірменській сім'ї. Після закінчення середньої школи рік провчився в Інституті залізничного транспорту, потім два роки — на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії і хореографічному училищі. У 1949 р. влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Довженка, де і пропрацював до I960 р.; потім був режисером на студіях «Арменфільм» і «Грузія-фільм. У 1952 р. Сергій Параджапов закінчив режисерський факультет ВГіКа у класі І. Савченка; його дипломною роботою став фільм «Молдавська казка».

До «Тіней забутих предків» (1964 р.), що принесли режисеру світову популярність, ним було знято декілька ігрових і документальних фільмів, включаючи дебютний «Андрієш».

Значна частина творчої біографії Параджанова пов’язана з Україною. Саме в Україні він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (усі — 1957 р.), «Перший хлопець» (1958 р.), «Українська рапсодія» (1961 р.), «Квітка на камені» (1962 р., у співавторстві з А. Слісаренком). Авторський світ усіх фільмів Сергія Параджанова — це чарівний сплав кольору, пластики, музики й слова.

Справжнє, міжнародне, визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 р. повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм Параджанова став однією з найяскравіших подій радянського кіно першої половини 60-х. Цей фільм-легенда про кохання гуцульських Ромео й Джульєтти, (перша роль в кіно українського актора, режисера, сценариста й композитора Івана Миколайчука) потрясає драматизмом подій і доль, а разюча краса старовинних костюмів, дивовижних високогірних пейзажів, таємничість стародавніх ритуалів, екзотичне звучання фольклорних мелодій та неймовірне багатство кіномови ставлять цей фільм в один ряд з такими шедеврами, як «Летять журавлі» Михайла Калатозова, «Балада про солдата» Григорія Чухрая, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського й загальновизнаними зразками світового кіно.

Фільм був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966 р.), та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Він був удостоєний 16 призів па багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема, премія міжнародного кінофестивалю у Мардель-Платі (Аргентина, 1965 р.); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965 р.); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966 р.); премія Британської кіноакадемії (1966 р.) та ін. Усього за два роки прокату за кордоном фільм зібрав на різних міжнародних фестивалях 28 призів, нагород і дипломів, ставши однією з найвідоміших радянських картин. Журнал «Екран» (Польща), 1966 р. писав: «Це один з найдивовижпіших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палаша на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи». У цьому фільмі вперше яскраво виявилася експресивна романтична манера художника.

У 1965-1968 рр. Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки й культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

У 1968 р. Параджанов приступає до зйомок художнього фільму «Колір граната» («Саят-Нова»), У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав на вірменській, грузинській і азербайджанській мовах, історію його любові, його відношення до релігії світської влади, народу. Фільм Параджанова був скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос в цьому не призналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не погрібне», і фільм майже чотири роки пролежав на полиці. Лише 1973 р. його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого відношення. Він відмовився вмонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Армен-фільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.

У 1973 р., у період роботи над фільмом «Диво в Одесі», присвяченим Андерсену, режисер, котрий ставив фільми далекі від проголошеного «соціалістичного реалізму» і не любив радянську владу, поплатився за свою незалежність: 17 березня він був заарештований і за звинуваченнями в «гомосексуалізмі і незаконній торгівлі іконами» засуджений Київським обласним судом. Друге обвинувачення невдовзі відпало, а ось за першим він отримав 5 років виправно-трудових таборів. Відбув у них 4 роки, оскільки 1977 р. під тиском кінематографічної громадськості сві у (звернення підписали Л. Арагон, Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф. Фелліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антонівні) його звільнили.

Про сексуальний комплекс Параджанова було відомо. Він якось навіть зізнався одному кінорежисерові, що сидів за це ще 1948 р. Однак на початку 1970-х рр., коли в Україні розпочалися масові гоніння української інтелігенції, «справа Параджанова» була чимось більшим, ніж це офіційно представили. Тому Параджанов був достроково звільнений (30.12.1977), але в роботі йому було відмовлено. Людина-свято, безмежний фантазер, невичерпний імпровізатор, він не вкладався в жодні соцреалістичні канони. «Їм потрібно було розірвати мене і викорчувати з Києва, що і сталося», — це оцінка самого Параджанова. І вона абсолютно точна. В атмосфері тотального доносительства, інтриг і придушення будь-якого думання, крім офіційного, Параджанов насправді був «зайвою людиною». Параджанов був таким саме тому, що був східною людиною у найкращому розумінні цього поняття, тобто людиною, для якої свобода понад усе. «Моя провина, напевно, в тому, що я народився. Побачив хмару. Красиву матір. Гори. Собор. Гру веселки. 1 все — з балкона дитинства. І за все треба платити...»

Зважаючи на заборону жити в Україні, Параджанов оселився у Тбілісі, але й у подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

За сфабрикованими звинуваченнями 1982 р. Параджанов знову притягувався до кримінальної відповідальності, в очікуванні суду 11 місяців провів у в’язниці і був визнаний невинним. Після закінчення терміну Сергій Параджанов працював на кіностудії «Грузія-фільм», де 1984 р. поставив за грузинською народною легендою фільм «Легенда про Сурамську фортецю», а 1988 р. вийшла його остання картина — «Ашик-Керіб», знята за мотивами однойменної поеми М. Ю. Лєрмонтова.

У 1989 р. Параджанов написав сценарій до фільмів «Етюди про Врубеля», «Лебедине озеро. Зона» (разом з Ю. Ільєнком) і приступив до роботи над черговим фільмом — «Сповідь», який повинен був стати автобіографічним. Проте зняти його Параджанов так і не встиг. У нього знайшли рак легені. У жовтні його привезли до Москви, зробили операцію, видалили легеню, але його стан не покращився. Тоді друзі порадили лягти у відому клініку в Парижі (три роки тому в ній лежав колега Параджанова — Андрій Тарковський). Але Параджанову лишилися лічені дні життя. 17 липня 1990 р. він повернувся на батьківщину — правда, не в Тбілісі, а до Єревана, — де через три дні помер.

25 липня Параджанова поховали в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки республіки.

Одразу ж після смерті всесвітньо визнаний режисер, один з найпарадоксальніших образів сучасної культури і рядовий в'язень радянського ГУЛАГу, загальний улюбленець і більмо на оці у керівників всіх типів, іронічний і нещадний співбесідник, одночасно сентиментальна і ранима людина — Сергій Параджанов — був названий останнім генієм кіно XX століття... За влучним виразом діячів італійського кіно і культури, «з відходом Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх магів-чарівників».

Після смерті Параджанова в столиці Вірменії 1991 р. був відкритий музей великого художника і режисера.

Такою, якщо коротко, була творча біографія видатного кінорежисера, сценариста і художника Сергія Параджанова. Завважимо також, що Сергій Параджанов був автором сценаріїв більшості своїх фільмів, відзначених десятками престижних міжнародних нагород. Великий інтерес викликає й художня творчість режисера: колажі, кераміка, ляльки, малюнки, асамбляжі. Але ця постать хвилювала й продовжує хвилювати пас не тільки своїми творчими надбаннями. Параджанов залишив по собі багато друзів і однодумців, адже він завжди перебував в оточенні великої кількості людей, щиро захоплювався ними, мало не кожного оголошуючи геніальним. Російська поетеса Белла Ахмадуліна сказала про нього: «...Його провина полягала в тому, що він був вільний». Вільний у широкому розумінні цього слова. За життя Параджанова у Києві на проспекті Перемоги, 2, під килимком біля дверей до його квартири завжди можна було знайти ключ. І його друзі завжди могли потрапити до його житла. Нині над входом до його будинку є меморіальна дошка, яка нагадує не лише про Параджанова, а й про той рівень свободи, який створила ця людина за умов радянської несвободи і який ми не повинні втрачати ніколи.

За останні роки про Сергія Параджанова було знято майже два десятки фільмів і проведено безліч виставок як у нас, так і за кордоном, отримано безліч відгуків, спогадів, коментарів до життя й творчості цього непересічного Майстра. Серед більш-менш об’єктивних свідчень про справжнє життя геніального режисера — картина «Сергій Параджанов: Я помер у дитинстві...», яку зняв його племінник Георгій Параджанов. Йому було дано так багато! Тарковський вважав Параджанова генієм, Ліля Брик — близьким другом, з ним товаришували Володимир Висоцький и Франсуаза Саган, Майя Плісецька і Марчело Мастрояні. Але за все у житті доводиться сплачувати. «Я помер у дитинстві...» — стрічка про плату за геніальність, сповідь, якої не було...

Найкращою ж сучасною розповіддю про Сергія Йосиповича можна вважати фільм Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина» (сценарій до фільму написав Сергій Тримач). Цей фільм цікавий насамперед тим, що категорично відрізняється від попередніх картин про Параджанова (утім, як і від багатьох кінооповідань про інших геніїв). Це не фільм-пам’ятник. Не картина-плакальниця. Це іронічна розповідь про трагедії та щастя великої «карнавальної особистості», яким Параджанов залишався скрізь і завжди. Це спроба розказати про видатного режисера, зберігши його особистий дух і манеру оповіді. Кінознавці Інна Гене і Кора Церетелі, український поет Іван Драч, тбіліський фотограф Юрій Мечитов, актриса Алла Демидова, директор Музею Параджанова в Єревані Завен Саркісян і багато інших розповідають про маловідомі сторінки життя Сергія Йосиповича. Автори фільму «Небезпечно вільна людина» спромоглися зробити це з посмішкою та іронією, уникнувши звичного у схожих випадках серйозного і навіть трагічного тону, адже й сам Параджанов був людиною з чудовим почуттям гумору, іронії й сарказму. Це була справді карнавальна фігура. Рідні та близькі режисера досі бережуть у пам’яті його неймовірні витівки, численні усні оповіді, різноманітні розіграші. У роботі широко використано анімацію, завдяки якій оживають декотрі з них. Можливо, саме в екранізації фантазій самого Параджанова і полягає головне досягнення цієї стрічки.

Дуже цікавими видаються спогади про Сергія Параджанова його друга — видатного ученого-літературознавця, академіка АН України, Голови Комітету з державних премій ім. Т. Шевченка Івана Михайловича Дзюби. Їхнє знайомство відбулося наприкінці 50-х років XX ст. І. Дзюба навчався тоді в аспірантурі і був завсідником музичних концертів у філармонії, бував і на переглядах на кіностудії, там і побачив перший повнометражний фільм Параджанова. З того часу вони стали часто спілкуватися, збиратися — переважно у квартирі Параджанова. Під час роботи над «Тінями» І. Дзюба брав участь у розмовах, обговоренні, хоч якоїсь особливої, безпосередньої причетності до цього фільму не мав. Але коли фільм вийшов, він дивився і перший варіант, і наступний, і писав про цей фільм: «...зразу було зрозуміло, що це небувале, що це велика подія, нове явище, зрушення в українському кіно». В «Искусстве кино» вийшла стаття І. Дзюби, в якій він намагався осмислити «Тіні забутих предків» як вершинне і вибухове явище, розглядав його як провіщення бурхливого і радісного майбутнього українського кіно. Але, на жаль, так воно не вийшло.

Коли Параджанов був у в’язниці, у Вінниці, товариші продовжували листуватися, зустрічалися і після повернення. «А в тбіліській квартирі ми з Мартою були, я бачив оте колоритне середовище, сусідів, його маму ще застав, сестру — то сімейка, треба сказати... Коли їх побачиш, то можна й Параджанова зрозуміти. Це було десь наприкінці 60-х років. Він возив нас до Грузії, до Вірменії, я познайомився з його друзями».

Дзюбу, зазвичай спокійну людину, ці зустрічі страшенно втомлювали: «Це жах був. Ви уявляєте, на всю ніч вивозять кудись в гори, в якийсь ресторанчик, всі — чоловік 40 чи більше — мусять виголосити тости. Вони всі до біса красномовні, стільки взаємних похвал! А воно, знаєте, не для нас. Слухаєш і думаєш, чи це серйозно, чи вони тонко глузують один з одного? Але насправді це добра традиція взаємоношанування, психологічної та моральної взаємопідтримки. Або: пізно вночі вертаємося додому. Хочеться спати, раптом на шаленій швидкості підлітає якесь авто, виходить молодий грузин, зовсім не знайомий — ні він нам, ні ми йому, просто летів серед ночі, а додому ще йому не хочеться. Підлітає: «Прошу ко мне в гости! Жена будет рада, мама будет рада!» І тягне до себе серед ночі. Й не відіб’єшся. Через кілька днів ми були вже мертві, лежали там у Параджанова у ліжку на веранді, він вже сам десь бігав, а ми відсиплялися. Якось реабілітувалися. А для нього це його стихія. Мене завжди дивувало — і в Києві, і там особливо: коли він спав? Коли відпочивав? Коли їв? Ніколи не можна було бачити, щоб він щось їв — крихітку кине в рот, і все. Він якось ухитрявся уривками переспати, але цього ніколи не можна було помітити. Ну і красномовство, хвастощі шалені, особливо в Грузії. З грузинів і вірменів він часто якось щиросердо глузував — і це мене трохи дивувало, адже він сам вірменин. Й інколи кидав жарти досить в’їдливі — але не при них. При всьому тому він шалено любив вірменів і Вірменію, грузинів і Грузію. Або про того ж Католікоса. З одного боку, він перед ним благоговів, а з другого — так сатирично міг його змалювати! І так у всьому. Він постійно такі сюжети розвивав, жартома, звісно — він, мовляв, в Україні купує шашель, тобто старі меблі, а грузинам продає за мільйон. І справді, він продавав. У нього основне джерело заробітку було не кіно, а торгівля. Як режисеру йому нічого не платили. Але він більше дарував, аніж продавав. Йому дарували, а наступного дня він усе це роздаровував. Він завжди був «гол, как сокол», але через його руки проходила маса речей і грошей. Кудись усе дівалося — був страшенно щедрий, усе віддавав людям. Але мав величезну насолоду, що він це робить.

А там, у Грузії, найфантастичніші легенди розповідав про себе, скажімо, показує якусь обручку: «Это мне английская королева подарила. Это стоит столько-то и столько-то». Грузинські колеги вдають, що вірять, і розуміюче всміхаються. Так що він був дуже суперечливою людиною. Велика, геніальна людина. До речі, він себе завжди називав генієм, і це не викликало ні в кого ні сміху, ні подиву. Якось так він це по-дитячому говорив, що сприймалося воно, як само собою зрозуміле. Я кажу про людину, якої сьогодні з нами немає, — і як його сьогодні ідеалізуємо, і все тільки в тоні похвал говоримо. Хоч насправді в нього були і негативні, і неприємні риси. Але вони дрібні, порівняно з тим великим, що в ньому було. Наприклад, він міг таке: хтось прийшов до нього — він хвалить його, обнімає, цілує, захоплені характеристики дає. Той вийшов — і йому навздогін Сергій говорить щось дуже дошкульне і «знімає» всі похвали. Але все йому пробачали, бо знали, що він не зо зла це робить, що за душею нічого поганого ні проти кого немає, що він буде щиро обнімати людину і робитиме для неї все добре. Але щось сказати може. І взагалі без своїх «вад» Параджанов не був би тією невичерпно оригінальною і переконливою у своїй людській повноті постаттю, яку ми знали. У ньому був «низ» і «верх», але «низ» існував для «верху», а не навпаки, як буває».

Дехто вважає, що Сергій ПІараджапов був людиною аполітичною, проте Дзюба заперечує цей факт: «Ні-ні. Тільки листів протесту скільки він підписав!.. Він ненавидів цю (радянську) владу, співчував українцям. Я пригадую 1968 рік, коли в Чехословаччину увійшли радянські війська і якісь москвичі, кінодіячі, прийшли до нього в гості. Він каже, трохи з викликом, бо був шокований подією: «Вам не стоит заниматься искусством. Лучше вводите войска в чужие страны. Это у вас лучше получаетея». Або в листі з обезтатареного Криму пише: «Весь Крым — «Бабий яр» в розах». Такий він був. Уся його щоденна поведінка була протестом проти цього стилю життя... хотів він бути поза політикою чи не хотів, але фактично він був великим чинником і естетичного, і політичного, і духовного протистояння цій системі»...









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.