Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

БІОЛОГІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

БІОЛОГІЯ ЛЮДИНИ

ЛІМФА РОЗКРИВАЄ СВОЇ ТАЄМНИЦІ

Лімфа (від лат. lympha — чиста вода, волога) — це рідина, що циркулює в лімфатичній системі хребетних тварин. Рух лімфи у судинах називається лімфообігом. Лімфатична система сприяє додатковому відтоку рідини з органів. Стінки лімфатичних судин тонкі й, подібно до вен, мають клапани. Рух лімфи дуже повільний (0,3 мм/хв) і відбувається завдяки скороченню м’язів тіла й стінок лімфатичних судин, а також велику роль у цьому процесі відіграє тиск щойно утвореної з плазми крові тканинної рідини. Руху сприяють також клапани лімфатичних судин, що перешкоджають зворотному струму лімфи, і нижчий тиск (присмоктування) у венах, у які впадає виносяча лімфатична грудна протока. Лімфа рухається лише в одному напрямку — від органів до серця. Лімфатичні капіляри переходять у більші судини, які збираються в праву й ліву грудні протоки, що впадають у великі вени.

Хімічний склад лімфи близький до складу плазми крові, тканинної рідини, а також спинномозкової, синовіальної, амніотичної, камерної й іншої рідин організму. Реакція лімфи — лужна (pH 7,4-9). Може зсідатися, хоча й повільніше, ніж кров. Деякі розходження в складі лімфи й капілярного стовбура, плазми крові пов’язані зі вмістом аніонів і катіонів. Розходження цих фізіологічних рідин залежать в основному від неоднакової проникності мембран, що відокремлюють їх від крові й одна від одної і виконують бар’єрну функцію. Склад лімфи, узятої з різних ділянок тіла, також неоднаковий. Це пов’язане як з виділенням певними органами ряду речовин, гак і неоднаковим поглинанням ними окремих складових частин лімфи.

Основною відмінністю складу лімфи від складу плазми крові є нижчий уміст білка. Альбумін-глобуліновий коефіцієнт у лімфі звичайно трохи виший, ніж у плазмі крові. Загальний уміст білка неоднаковий у різних відділах лімфотоку й складає у середньому близько половини вмісту його в плазмі крові. Унаслідок цього відповідно до рівноваги Доннана в лімфі менше неорганічних катіонів і більше аніонів хлору, бікарбонату й фосфату, ніж у крові. Трохи вища в лімфі загальна осмотична концентрація. У зв’язку з нижчим умістом білка в лімфі колоїдно-осмотичний тиск нижче, ніж у сироватці.

Уміст різних речовин у лімфі зазнає коливання. Концентрація окремих вільних амінокислот практично така ж, як у сироватці крові. Коливання, що виявляються експериментально, не закономірні. У періоди травлення концентрація усмоктуваних з кишечнику речовин значно підвищується. При цьому в хілусі (лімфі брижових проток) різко зростає вміст жирів, тоді як концентрація вуглеводів підвищується меншою мірою, білків — незначно.

Детальні дослідження показали, що більша частина жиру з кишечнику всмоктується у лімфатичних шляхах. Максимум умісту жиру в лімфі грудної протоки досягається приблизно через 6 годин після прийняття відповідної їжі. Він може в багато разів перевищувати концентрацію жиру в лімфі до годівлі.

Хіл, або молочний сік, теж є лімфою, що повертається з кишкового каналу і, отже, змішана зі всмоктаними продуктами кишкового травлення. При голодуванні молочний сік дуже схожий на лімфу, як за зовнішнім виглядом, так і за складом. Натомість у період травлення, особливо їжі, багатої жиром, хіл, унаслідок великої кількості в ньому жирових крапельок (до 14 % жиру), видається мо- лочноподібним, тому він і названий молочним соком. Молочний сік — цс лімфа + жир. Поки грудна протока вносить у кров цю жирову рідину, доти й плазма крові, п сироватка теж мутні. Надлишок жиру в крові, однак, швидко зникає внаслідок споживання його тканинами й відкладення в них. Молочна система має своїм початком центральні канали кишкових ворсинок. Ці канали прямо переходять у лімфатичні капіляри молочної системи й потім далі — у лімфатичні судини, що впадають у грудну протоку, де молочний сік зустрічається з лімфою.

У лімфі й кропі циркулюють лімфоцити, що належать до білих клітин крові і становлять переважний тип клітин лімфоїдних органів. До їхніх функцій входить формування імунної відповіді на бактерії й віруси, що потрапили в організм. Крім того, вони охороняють від розвитку ракових захворювань, знищуючи аномальні клітини в міру їх виникнення в організмі.

Утворюються лімфоцити в кістковому мозку зі стовбурних клітин (клітин-попередників). Вони виходять із кісткового мозку незрілими й потрапляють у первинні лімфоїдні органи, де завершують розвиток. До первинних лімфоїдних органів відносять тимус (дужкову залозу), кістковий мозок (деякі лімфоцити залишаються в кістковому мозку й дозрівають у ньому), пейєрові бляшки в кишечнику й фабрицієву сумку в птахів. Знаходячись в цих органах, лімфоцити піддаються певному відбору і дозрівають тільки ті з них, які реагують на чужорідні речовини (антигени), а не на нормальні тканини організму.

Лімфоцити, які дозрівають у тимусі, називають Т-клітинами, а ті, що дозрівають у кістковому мозку, пейєрових бляшках або фабрицієвій сумці — В-клітинами. В- і Т-клітини, стаючи зрілими, мігрують із первинних у вторинні лімфоїдні органи, які включають лімфатичні вузли, селезінку, лімфоїдні тканини кишечнику, а також скупчення лімфоцитів, розкидані в багатьох органах і тканинах. Кожний вторинний лімфоїдний орган містить як В-, так і Т-клітини.

Лімфатичні вузли розташовані по ходу лімфатичних судин і фільтрують лімфу, що протікає у них. У людини їх налічується понад 400. Будь-які частки, що потрапили в лімфу, затримуються у вузлах і зіштовхуються з лімфоцитами.

Морфологічно у світловому й електронному мікроскопах Т- і В-лімфоцити не відрізняються. Сканувальна електронна мікроскопія показала, що поверхня В-лімфоцита шорсткувата, а Т-лімфоцита — гладка, з випуклими зрідка незначними виростами.

Обидві лінії клітин походять від того самого попередника — родоначальної кровотворної стовбурної клітини.

У тимусі під впливом його мікрооточення й гормонів, виділюваних у кров, тимоцити дозрівають і формуються в Т-лімфоцити. Т-клітини виходять із тимуса в кров. Основний шлях їхньої міграції вивчив Дж. Гоуенс (Оксфордський університет). Т-клітини прослизають між ендотеліальними клітинами, що вистилають венули (дрібні кровоносні судини) з венозного боку капілярної сітки й проникають у тимусзалежні зони лімфатичних вузлів і селезінки. Тут клітина, зустрівшись із антигеном, що відповідає її рецептору, починає безупинно ділитися, утворюючи клон клітин, який реагує на той самий антиген. Після тимчасового перебування в тимусзалежних зонах Т-клітини виходять у лімфу і з нею знову надходять у кров через головну лімфатичну судину, де грудна протока в ділянці шиї ліворуч упадає в підключичну вену. Т-лімфоцити — основні ефектори клітинного імунітету.

Попередники В-клітин перетворюються па кістковомозкові В-лімфоцити, які направляються в периферичні лімфоїдні органи, де після дозрівання перетворюються на плазматичні клітини, що синтезують антитіла (імуноглобуліни) і виділяють їх у кров і лімфу (про функцію В-лімфоцитів можна судити за рівнем імуноглобулінів у сироватці крові).

Після того як В-клітина завершує своє диференціювання й перетворюється на плазматичну, вона синтезує й виділяє близько двох тисяч ідентичних молекул антитіл на секунду, а потім гине звичайно через кілька днів після повного дозрівання). Поверхневі імуноглобуліии — основні розпізнавальні структури і антигенні маркери В-лімфоцитів. Розпізнавання антигену В-клітинами здійснюється за допомогою розташованих на їхніх мембранах молекул IgM і IgD, специфічних для кожного конкретного антигену. В-лімфоцити синтезують антитіла, здійснюють кілерну (цитотоксичну) функцію щодо клітин-мішеней, навантажених антитілами, і регулюють імунну відповідь.

В останні роки встановлено, що в імунній системі, крім Т- і В-лімфоцитів, існують також інші різновиди лімфоїдних клітин. Донедавна вважали, що лімфоцити, позбавлені типових маркерів Т- і В-клітин, являють собою популяцію нульових (0-лімфоцити) лімфоцитів. Але детальне вивчення показало, що ця субпопуляція не однорідна. Вона включає ряд клітин (0-клітини; L-лімфоцити; К-клітини; NK-клітини), що різняться між собою як за функцією, так і за антигенними маркерами. Загальна властивість цих клітин — наявність на їхній поверхні Fc-рецепторів і здатність до здійснення цитотоксичної дії па клітинці-мішені. 0-лімфоцити не несуть типових маркерів Т- і В-клітин, але під впливом тимозину частина їх може перетворюватися на Т-лімфоцити, а частина — отримувати поверхневі імуноглобуліни й перетворюватися на В-клітини. Тобто серед 0-лімфоцитів є попередники Т- і В-лімфоцитів. У зв’язку з цим висловлене припущення, що це популяція незрілих форм, попередників клітин Т- і В-ряду.

Припускають також, що серед популяції 0-лімфоцитів можуть перебувати й Т-клітини, «що втратили» рецептори через імунно-депресивну дію вірусу грипу. Частина лімфоцитів, що несуть одночасно маркери Т- і В-лімфоцитів, називаються D-лімфоцитами. Це дуже нечисленна популяція лімфоцитів. Відсоток D-лімфоцитів у здорових людей складає в середньому 1,8-2%. Кількість D-лімфоцитів може різко зростати при гострих респіраторних захворюваннях, а також у результаті застосування тетрацикліну. Природа й походження їх поки не встановлені, хоча є повідомлення про можливість взаємного переходу Т-, В- і D-клітин. Це може стати підтвердженням гіпотези про регуляторні властивості D-лімфоцитів, які при необхідності можуть підключатися до Т- або В-проліферації.

Лімфоцити можуть ставати злоякісними. При цьому значно зростає їхня кількість у крові й опухають лімфовузли. Викликають збільшення лімфовузлів лімфоми — їхні пухлини. СПІД обумовлений тим, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) інфікує певну групу Т-клітин. Загибель цих клітин призводить до порушень в імунній системі, і організм поступово втрачає здатність протистояти різним інфекціям.

Селезінка — великий лімфоїдний орган. Вона розташована в черевній порожнині й ділиться на дві ділянки: червону пульпу — депо крові, і білу пульпу, що складається з лімфоїдної тканини. Біла пульпа — головне місце продукції антитіл; отже, вона реагує на чужорідні речовини, що циркулюють у крові.

Інші важливі лімфоїдні тканини включають кістковий мозок і лімфоїдні тканини на поверхнях тіла, такі як пейєрові бляшки й мигдалини. Одні пейєрові бляшки є первинними лімфоїдними органами, інші — вторинними; функція останніх — уловлювання сторонніх речовин, що потрапляють в організм через кишечник. Аналогічні скупчення лімфоїдної тканини зустрічаються на задній стійці гортані (мигдалини) і вистилають бронхи, що несуть повітря до легенів.

Периферична лімфа містить мало клітин. За даними Йоффі й Дрінкера, у собаки в 1 мм3 периферичної лімфи в середньому 550 лейкоцитів, з них 280 лімфоцитів. У периферичній лімфі містяться також еритроцити, які потрапляють із тканин, куди виходять крізь стінку або при ушкодженні кровоносних капілярів. У собак і пацюків кількість еритроцитів збільшується після іонізаційного опромінення до 2 мли в 1мм3. Лімфа грудної протоки містить значно більше клітинних елементів, переважно лімфоцити. У 1 мм3 лімфи грудної протоки собаки міститься 7800 лімфоцитів, у кішки — 12 000 лімфоцитів, у кролика — 32 600, у мавпи — 20 400. У людини (за J. Haedicke, 1906) в 1 мм3 лімфи - від 2000 до 20 000 лімфоцитів. Лімфоцити, які містяться в лімфі грудної протоки, утворюються в лімфатичних вузлах і потрапляють звідти в лімфу.

Кількість лімфи в організмі людини складає 1500-2000 мл, однак її вміст в органах різний і відповідає їхній функції. Так, на 1 кг маси печінки припадає 21-36 мл, серця — 5-18, селезінки — 3-12, м’язів кінцівок — 2-3 мл.

У визначенні кількості лімфи доводиться вдаватися до припущень і користуватися тільки непрямими методами. Порівняно легко визначити кількість лімфи, що протікає протягом певного часу через грудну лімфатичну протоку. Однак необхідно враховувати, що через грудну протоку відтікає в кров’яне русло не вся лімфа. Деякі лімфатичні стовбури самостійно відкриваються у вени: права лімфатична протока, яремний, підключичний і бронхомедіастинальний стовбури. У людини вагою 60 кг у стані спокою й натще ця кількість за добу дорівнює 1200— 1500 мл. При підвищенні гідростатичного тиску в кровоносних капілярах кількість лімфи збільшується.

Утворення лімфи обумовлене цілим рядом факторів, серед яких головне значення має проникність стінок капілярів. Високою проникністю характеризуються капіляри печінки й кишечнику. При підвищенні в них капілярного тиску кількість лімфи, що утворюється, істотно зростає. Існує кілька теорій лімфоутворення, які не виключають, а доповнюють одна одну.

Теорія фільтрації розроблена Людвігом (С. Ludwig, 1858), видозмінена згодом Старлінгом, Конштейном і Фішером (Е. Starling, W. Cohnstein, Е. Fischer). За Людвігом і Старлінгом, фільтрація має головне значення для процесу лімфообігу. Підвищення тиску в кровоносних капілярах призводить до фільтрації з судин у тканини, а зниження тиску викликає зворотний приплив рідини з тканин у капіляри. Так, після переливання крові її рідка частина виходить із судин. Шляхом послідовного визначення гемоглобіну можна спостерігати за переходом рідини із кровоносних судин у тканини. Перехід рідини з судин у тканини й назад спостерігається при підвищенні артеріального тиску, викликаного посиленням роботи серця або звуженням артерій. Підвищення кров'яного тиску при внутрішньовенному введенні адреналіну викликає в собаки перехід великої кількості рідини в тканини. Перев’язування вен збільшує лімфоутворення, перев’язування артерій зменшує його. Указані дані дозволили Людвігу і його послідовникам розглядати лімфу як продукт фільтрації кров’яної плазми через стінки капілярів завдяки різниці гідростатичного тиску між кров’ю усередині капілярів і тканинною рідиною.

Теорія Людвіга вважалася правильною до кінця XIX ст. Потім з’явилися дані, які йшли з нею врозріз. Було відзначено, що потік лімфи в грудній протоці не припиняється після повного закупорювання аорти, незважаючи на те, що в ділянці черевної аорти тиск падає до нуля й, отже, лімфа продовжує утворюватися незалежно від кров’яного тиску. Утворення лімфи відбувається в печінці, тому що після перев’язування лімфатичних судин печінки потік лімфи припиняється. Це дало привід Гейденгайну (R. Heidenhain, 1891) припустити, що в утворенні лімфи фільтрація не має ніякого значення. Лімфоутворення не є фізичним процесом.

Однак незабаром Старлінг (1894 р.) показав, що багата на білок лімфа, яка витікає із грудної протоки після перев’язування нижньої порожньої вени, походить із печінки й що, отже, лімфоутворення збільшується при підвищенні неартеріального тиску в капілярах. Своїми дослідами Гейденгайн не спростував значення фільтраційних процесів для утворення лімфи, а, навпаки, підтвердив їх. Сьогодні численні спостереження підтвердили роль гідростатичного тиску в кровоносних капілярах для лімфоутворення. Поряд з фільтрацією значну роль в утворенні лімфи відіграють явища дифузії й осмосу. Це підтверджується різницею складу лімфи й кров’яної плазми.

Секреторна теорія лімфоутворення була висунута Гейдепгайном. Він установив, що при частковому закупорювані аорти вміст білків у лімфі збільшується, а також ряд речовин викликає збільшення виділення багатої на білок лімфи навіть при закупорюванні аорти. Учений пояснив це секреторною активністю ендотеліальних клітин кровоносних капілярів. До лімфогінних речовин 1-го класу, які збільшують кількість лімфи за рахунок плазми крові, Гейденгайн відносив екстракти м’язів рака й п’явки, розчини білків і альбумоз, бактерійні токсини, пептони, гістамін та інші речовини. Лімфогінні речовини 1-го класу, сприяючи збільшенню лімфоутворення, не підвищують, а, навпаки, значно знижують артеріальний тиск. Не можна пояснити також дію лімфогінних речовин 1-го класу

тільки осмотичними явищами. Незалежність кількості лімфи, що утворюється, від кров’яного тиску й від закону дифузії привела Гейденгайна до висновку, що лімфоутворення має бути віднесене до категорії секреторних процесів.

Старлінг пояснив посилення лімфовиділення й уміст у лімфі великої кількості білка ушкодженням капілярів і збільшенням їхньої проникності, головним чином кровоносних капілярів печінки. Лімфогінні речовини 2-го класу викликають збільшення кількості лімфи за рахунок води тканин. Такими речовинами є кристалоїди: концентровані розчини нейтральних солей, цукру й сечовини. Потрапляння в кровоносне русло подібних розчинів сильно збільшує потік більш водянистої лімфи в грудній протоці. Одночасно відбувається також розрідження крові, тому збільшення кількості лімфи в цих випадках відбувається за рахунок води тканин. Уведені в кров кристалоїди збільшують її осмотичний тиск і внаслідок цього притягають міжтканинну воду в капіляри. З іншого боку, через проникність капілярів для кристалоїдів вони переходять у лімфу. Кристалоїди підвищують осмотичний тиск лімфи. Це призводить до надходження води із тканин у лімфатичні капіляри.

Теорія Ашера (L. Ascher, 1898) приписувала головну роль у лімфоутворенні не ендотелію капілярів, а клітинним елементам тканин і органів. Ашер пояснював ефект лімфогінних речовин 2-го класу підвищенням функції ряду органів під впливом впливу цих речовин на ендокринні залози. На користь такого зв’язку свідчить вплив на лімфоутворення деяких гормонів. Наприклад, за Еппінгером, дія тироксину на водний обмін залежить від прискорення потоку лімфи внаслідок підвищення функції ряду органів.

За сучасним даними, в утворенні лімфи відіграють роль не тільки проникність кровоносних капілярів і взаємовідношення гідростатичного й осмотичного тиску крові й тканин. Не менше значення має функціональний стан органів, підпорядкований нейрогуморальній регуляції, а також пов’язаний із функцією органа фізико-хімічний стан і фізіологічна активність сполучної тканини. Сполучна тканина є середовищем, у якому і через яке розгортаються процеси обміну речовин між кров’ю, паренхімою органа й лімфою.

Рух лімфи з капілярних коренів лімфатичної системи лімфатичними судинами у венозне русло обумовлений переважно постійним виходом рідини з кров’яної плазми в тканини. Безперестанний перехід її з тканинних просторів у лімфатичні судини виробляє напірну й штовхальну дію, що і забезпечує постійний потік лімфи.

Велике значення для руху лімфи має скорочувальна здатність стінок лімфатичних судин і фізіологічна активність органів, що визначає енергію лімфоутворення. Допоміжними факторами руху лімфи є скорочення поперечносмугастих і гладких м’язів. Узагалі будь-які активні й пасивні рухи тіла й окремих органів, негативний тиск

у великих венах шиї, куди впадає грудна лімфатична протока, дихальні коливання внутрішньогрудного тиску, пульсація аорти й артерій сприяють руху лімфи. Функціонально його можна характеризувати тиском і швидкістю потоку лімфи.

Тиск у грудній протоці різко зростає (до 35 см вод. ст.) при форсованих дихальних рухах. Однак наведені цифри характеризують величину тиску, яка здатна зупинити рух лімфи в грудній протоці, а не тиск лімфи, що протікає в ньому. Дані про швидкість потоку досить суперечливі. Д. А. Жданову вдалося визначити швидкість поширення фарби у 18-річного чоловіка у випадку поранення грудної протоки. При введенні 2,0 мл 1 %-ного розчину індигокарміну в поверхневий паховий лімфатичний вузол фарба показалася з рани грудної протоки через 3 хв. Однак Д. А. Жданов уважає, що швидкість потоку неоднакова в лімфатичних судинах різних ділянок і в широких межах мінлива. Це залежить від діаметра й будови стінок лімфатичних судин певних відвідних органів і ділянок тіла й мінливих умов лімфоутворення.

Порушення лімфообігу можуть спостерігатися при різноманітних патологічних станах. Надзвичайно рідко вони бувають первинними, тобто вродженими, як це спостерігається при хворобі Мілроя, при так званому передчасному лімфатичному відтіканні. Як правило, порушення лімфообігу вторинні, тобто пов’язані з яким-небудь попереднім процесом: порушеннями кровообігу, стисканням лімфатичних відвідних судин, запаленням тощо. Проявляються вони в зміні якісного складу й збільшенні кількості лімфи. Зміна якісного складу залежить від стану ділянки тканини або органа, від якого вона відтікає. Наприклад, при запаленні в лімфі багато лейкоцитів і фібриногену; при травматичному шоку й іонізуючому опроміненні в лімфі з’являються еритроцити, гемоглобін; при аддісоновій хворобі різко збільшується кількість лімфоцитів. Істотно змінюється клітинний склад лімфи при лейкозах (залежно від виду). Коли лімфа відтікає від ушкодженої тканини, наприклад, при червоному розм’якшенні мозку або пухлині, у її складі з’являються в першому випадку надлишок гемоглобіну й ліпідів, у другому — клітини пухлини.

Збільшення кількості лімфи може бути фізіологічним і патологічним. У першому випадку воно виникає при підвищенні обмінних процесів, у другому — при наявності перешкоди для відтоку лімфи. Наприклад, кількість лімфи збільшується при хронічних лімфаденітах, при хірургічному видаленні лімфовузлів або їхньому рентгенівському опроміненні, при підвищенні венозного тиску (серцевої декомпенсації), у вогнищах запалення.

Механічна недостатність лімфообігу може виникнути при закритті лімфатичних відвідних судин, при стисканні їх прилеглою пухлиною, при рубцевих змінах в ділянці лімфатичних відвідних шляхів, при лімфангоїтах різного походження. За деяким даними, при розширенні лімфатичних судин у їх ендотеліальних стінках з’являються

отвори. Вони сприяють виходу вмісту в навколишню тканину й появі набряку. Набрякова рідина при ньому багата на білок, кількість якого збільшується, якщо процес стає хронічним.

Динамічна недостатність лімфообігу звичайно спостерігається при підвищенні проникності кровоносних капілярів (при підвищенні венозного тиску). При цьому лімфатичні судини не в змозі повністю відводити рідину й білок, що нагромадилися в тканинах. Ендотелій лімфатичних капілярів під впливом хронічного подразнення здатний накопичувати ліпіди й білкові субстанції й заповнюватися останніми.

Комбінація динамічної й механічної недостатності лімфообігу спостерігається у вогнищах запалення. Динамічна блокада пов’язана з тим, що багатий на білок ексудат повинен бути відведений з вогнища запалення через лімфатичні шляхи. При цьому швидкість транспортування білка й набрякової рідини лімфатичними судинами значно менше, ніж швидкість її утворення. Механічна недостатність лімфообігу при запаленні пов’язана з тим, що в лімфатичних судинах утворюється сітка фібрину. Фібринозні «тромби» закривають просвіт останніх. Тромбоз лімфатичних судин сприяє фіксації у вогнищі запалення бактерій (в умовах експерименту — уведених контрастних мас або фарби).

Експериментальні роботи показали, що закриття лімфатичних судин у центрі збудженого вогнища може бути як механічним (тромбоз), так і функціональним (спазм лімфатичних судин). Спазм, як і механічне закриття, сприяє фіксації хвороботворного начала у вогнищі запалення. При тривалому спазмі або при тромбозі лімфатичних судин може розвиватися хронічний застій лімфи з подальшим фіброзом тканини або органа.

Залежно від ступеня виразності застою лімфи (лімфостазу) орган або тканина збільшені, набряклі, блискучі. Пухкі тканини при лімфостазі виглядають желатинозними. При натисненні з їхньої поверхні стікає прозора рідина.

Механічна перешкода потоку лімфи може пройти зовсім непомітно, тому що лімфатичні судини не тільки багаті на колатералі, але й мають здатність пропускати лімфу іншим шляхом.

Розширення просвіту лімфатичних судин може в окремих випадках бути причиною їхнього розриву навіть при найменшій травмі.

Одна з важливих функцій лімфатичної системи — захисна. Лімфа виконує роль своєрідного бар’єра, охороняючи організм від хвороб та інфекції.

Очищення організму лімфатичною системою відбувається в такий спосіб. Лімфа збирає зайву рідину, продукти розпаду й інші речовини з міжклітинного простору й доставляє їх у лімфатичні вузли, розкидані по всьому організмі людини. Лімфатичні судини вливаються у дві великі вени, розташовані близько до серця. У такий спосіб лімфа вертається в кровоносне русло, де надалі обробляється й доставляється в органи виділення.

Лімфатичні капіляри пронизують весь людський організм, але особливо велика їхня кількість у підшкірній тканині. Міжклітинна рідина постійно обновляється за допомогою циркуляції лімфи. Якщо швидкість циркуляції лімфи з якої-небудь причини вповільнена, у тканинах відбувається нагромадження й застій міжклітинної рідини. У тих місцях, де швидкість руху лімфатичної рідини особливо мала й в основному відбувається за рахунок сили ваги, наприклад, в ділянці таза й стегон, застійні явища провокують утворення целюліту. Погана циркуляція лімфи також позначається високою стомлюваністю й інертністю інших життєво важливих процесів, що у свою чергу створює сприятливі умови для виникнення різного роду захворювань, виродження клітин і призводить до їхнього передчасного старіння.

Лімфаденіт (lymphadenitis) — гостре або хронічне запалення лімфатичних вузлів, найчастіше виникає внаслідок надходження з лімфою матеріалів, що викликають запальну реакцію (мікроорганізмів, їхніх токсинів, продуктів тканинного розпаду, дрібних сторонніх предметів тощо). Лімфаденіт спостерігається при гострих, підгострих і хронічних місцевих запальних процесах (фурункул, виразка, гнійна рана, свищі, карієс зуба й ін.); рідше — при загальних інфекційних захворюваннях. Лімфаденіт звичайно супроводжується збільшенням лімфатичних вузлів, однак не будь-яке збільшення вузлів означає їхнє запалення. У деяких випадках, особливо при множинному дифузійному збільшенні лімфатичних вузлів, при різних ендокринних захворюваннях, має місце не запальний процес, а гіперплазія лімфаденоїдної тканини вузлів.

Лімфангіома (lymphangioma) — новоутворення, що виходить із лімфатичних судин. Вона не є пухлиною в прямому розумінні, а представляє порок розвитку лімфатичних судин. Утворюючись в ембріональному періоді, лімфангіома спостерігається в ранньому дитинстві й хоча повільно, але прогресивно збільшується. Невеликі лімфапгіоми перетворюються на м'яку рубцеву тканину. Переважна більшість лімфангіом представлена розширеними лімфатичними судинами, розташованими хаотично в тому або іншому місці у надлишковій кількості (гамартоми Альбрехта). У 70 % випадків лімфангіоми зустрічаються в дітей і діагностуються відразу ж після пологів або найближчим часом після них. Лімфангіома часто зустрічається в комбінації з іншими пороками розвитку: неврофіброматозом, атрофією мускулатури, відсутністю або затримкою росту кінцівок та ін.

Лімфангіт (limphangitis) — запалення лімфатичних судин, яке розвивається при занесенні в них отруйної речовини з рани (отруєні рани, укуси отруйних тварин, зараження трупкою отрутою через невеликі рани й навіть тріщину шкіри). Імовірно, отрута також може бути внесена в лімфатичні судини з боку сальних залоз і волосяних мішечків. Хвороба супроводжується іноді лихоманкою (до 39°) і бурхливими загальними симптомами (гастричні розлади, трясучі озноби тощо). Судини при зовнішньому огляді постають у вигляді довгастих рожевих або червоних, твердих на дотик і надзвичайно болючих смуг. Лімфатичні залози також опухають і дуже хворобливі при дотику. Хвороба в більшості випадків закінчується видужанням, хоча іноді розвиваються гнійнокрів’я й гнилокрів’я, які призводять до загибелі.

Лімфатома — пухлина, утворена сіткою розширених і почасти новостворених лімфатичних судин. Уроджені вузлуваті, чітко помітні й гроноподібні новоутворення, частіше на шиї, являють собою пустоти, наповнені блідо-жовтуватою рідиною. Діти з таким захворюванням умирають рано внаслідок тиску пухлини на стравохід, дихальне горло й великі судини шиї.

Отже, лімфа викопує такі функції: підтримує обсяг і склад тканинної рідини, а також гуморальний зв’язок між тканинною рідиною всіх органів і тканин; забезпечує усмоктування й перенесення харчових речовин із травного тракту у венозну систему; переносить у кістковий мозок і до місця ушкодження мігруючі лімфоцити, плазмоцити.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.