Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

БІОЛОГІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

БІОГРАФІЇ ВИДАТНИХ БІОЛОГІВ

І. П. ПАВЛОВ

Іван Петрович Павлов народився в Рязані 26 вересня 1849 р. у родині священика. Батько хотів, щоб син присвятив себе церкві, і відправив його в духовну семінарію. Однак майбутній учений захопився природознавством.

Великий вплив на формування світогляду Павлова мати ідеї великих російських мислителів, революціонерів-демократів О. І. Герцена, В. Г. Бєлінського, особливо праця І. М. Сєченова «Рефлекси головного мозку».

У1870 р. Павлов вступив до Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету. Працював у лабораторії під керівництвом відомого фізіолога І. Ф. Ціона, де виконав кілька наукових досліджень. У 1875 р. був нагороджений радою університету золотою медаллю за роботу «Про нерви, що завідують роботою в підшлунковій залозі».

Після закінчення університету Іван Петрович вступив на третій курс Медико-хірургічної академії. Одночасно він працював у лабораторії професора фізіології К. Н. Устимовича, де проводив ряд експериментальних робіт, за то був нагороджений золотою медаллю. У 1879 р. закінчив академію і залишився працювати там же. За запрошенням видатного хірурга С. П. Боткіна почав роботу в фізіологічній лабораторії при його клініці й пропрацював у ній близько 10 років. У клінічній лабораторії С. П. Боткіна Павлов фактично керував всіма фармакологічними й фізіологічними дослідженнями, виконував дослідження з кровообігу. Результати цієї роботи були представлені в докторській дисертації «Відцентрові нерви серця». У дисертації вперше було показане існування спеціальних нервових волокон, що підсилюють і послабляють діяльність серця теплокровних тварин. Павлов висловив припущення, що відкритий ним посилюючий нерв діє на серце шляхом зміни обміну речовин у серцевому м’язі. Розвиваючи ці уявлення, вчений надалі створив вчення про трофічну функцію нервової системи.

У 1883 р. захистив дисертацію на ступінь доктора медицини й одержав звання приват-доцента Військово-медичної академії.

Більшість своїх робіт І. П. Павлов викопав в Інституті експериментальної медицини, де працював з 1890 р. до кінця свого життя (45 років). У стінах цього інституту він виконав головні дослідження з фізіології травлення й розробив вчення про умовні рефлекси.

У 1897 р. була опублікована знаменита праця І. П. Павлова «Лекції про роботу головних травних залоз», за яку 1904 р. ученому була присуджена Нобелівська премія. У працях з дослідження фізіології травлення Павлов широко використовував метод хронічного експерименту (протягом тривалого часу ) і доведену до досконалості хірургічну фізіологію. Іван Петрович без наркозу міг препарувати тонку артеріальну гілку на лапі собаки й протягом багатьох годин повторно реєструвати кров’яний тиск після різних впливів. Вирішення цього завдання й стало зародженням методу хронічного досліду.

Основною ідеєю в роботах із травлення була ідея нервізму, запозичена Павловим у С. П. Боткіна й І. М. Сєченова. Учений присвятив ряд років розробці спеціальних операцій па органах травного тракту. У 1879 р. уперше в історії фізіології Іван Петрович зробив операцію, в результаті якої одержав постійну фістулу підшлункової залози. Фістула — це штучне з’єднання протоки залози або порожнини травного органа із зовнішнім середовищем. Завдяки фістулам уперше з’явилася можливість вивчати на здоровій тварині виділення одного з травних соків у чистому вигляді, без домішки їжі. Собаки з фістулою підшлункової залози жили в павловській лабораторії роками.

Разом зі своїм учнем Глинським Павлов розробив новий спосіб операцій для одержання чистої слини без домішки їжі. Операція накладення фістули слинної залози полягає у виведенні отвору протоки залози на зовнішню поверхню щоки. При цьому кінець протоки однієї зі слинних залоз разом з невеликим шматочком слизові оболонки рота відділяється від сусідніх тканин. Потім через отвір, пророблений у стінці порожнини рота, кінець протоки виводиться назовні й прикріплюється до шкіри щоки.

Залози з точністю й сталістю відповідають на різні подразнення.

Зі своєю співробітницею Шумовою-Симановською І. П. Павлов зробив піддослідному собаці, то вже мав фістулу шлунка, ще одну додаткову операцію — оголив верхню частину стравоходу, перерізав його, вивів обидва кінці назовні й укріпив їх на краях рани. їжа, яку з’їдав собака, вивалювалася назовні через отвір перерізаного стравоходу. Годівля тварини з перерізаним стравоходом називається мнимою годівлею, а виділення при цьому шлункового соку є безумовнорефлекторним. З фістули шлунка виділяється абсолютно чистий шлунковий сік, не змішаний ні з їжею, ні зі слиною. Тварина може виділяти через фістулу щодня по 300-400, а іноді й до 700 мл шлункового соку без шкоди для свого здоров’я. Сік, виділюваний собаками, використовувався для лікування людей при деяких шлункових захворюваннях.

Критики того часу наполягали на тому, що мнима годівля —несправжня. Необхідно збирати чистий шлунковий сік у той час, коли їжа знаходиться в шлунку. Тоді німецький фізіолог Гейденгайн провів такий експеримент. Він вирізав невеликий шматок шлунка й зробив з нього «мішок» із пришитим до шкіри отвором. Таким чином, шлунок виявився розділеним на дві частини. В одну, більшу частину, як і раніше, через стравохід потрапляла їжа й тривав подальший, нормальний процес травлення. В іншу, меншу частину, їжа не потрапляла, тому що вона була повністю відділена від більшої. Такий ізольований шлунок має тільки один вихід — отвір у черевній стінці, через який виділяється назовні шлунковий сік. Зібраний з маленького шлунка сік можна досліджувати, вивчаючи його склад і властивості, а також простежити за роботою великого шлунка. Однак дослід не вдався, тому що маленький шлуночок працював неправильно. Наприклад, у дослідах із мнимою годівлею завжди виділялася велика кількість шлункового соку, а з маленького шлунка не виділялося жодної краплі. Павлов припустив, що при його відділенні були перерізані нервові волокна. Він говорив: «Треба усунути цей недолік. І тоді маленький ізольований шлунок буде точно, як дзеркало, відбивати роботу великого шлунка». Разом зі своїм помічником — доктором Хіжиним — він розробив новий спосіб операції. В ізольованому шлунку не були ушкоджені не тільки кровоносні судини, але й нерви. Шлунковий сік у великій і малій частинах виявився однаковим. Теорія Павлова підтвердилася на практиці. Шлунковий сік у маленькому (павловському) шлуночку виділявся не 1,5-2 години, як при мнимій годівлі, а значно довше. Він виділявся увесь час, поки їжа перебувала в більшій частині шлунка (від 4 до 10 годин). Причиною цього є речовини, які утворилися в результаті дії продуктів часткового розщеплення їжі. Ці речовини всмоктуються в кров крізь слизову оболонку шлунка, транспортуються нею до шлункових залоз і викликають їхню роботу.

Досліди на собаках з ізольованим шлунком показали, що шлункові залози, так само як і слинні, реагують на характер їжі, що надходить до шлунку, і відповідно змінюють свою роботу.

І. П. Павлов виявив, що переварювальна сила соку, тобто швидкість, з якою він діє на білки, що містяться в їжі, неоднакова при годівлі різними харчовими продуктами. Учений писав: «Шлункові залози працюють із великою точністю, даючи на їжу щоразу стільки, скільки потрібно для цього матеріалу за раз установленою нормою».

Усі сучасні методи лікування хвороб травного тракту грунтуються на дослідженнях Павлова.

Подальші праці Павлова до кінця його життя були присвячені вивченню вищої нервової діяльності. Вивчення роботи слинних залоз привело вченого до розуміння її рефлекторної природи. Собака виділяв слину не тільки побачивши їжу, але й почувши кроки людини, що несе їжу, або при дії інших різних подразників, пов’язаних з її прийманням. «Після наполегливого обмірковування предмета, після нелегкої розумової боротьби я вирішив, нарешті, і перед такими явищами і їхніми відношеннями, що називаються психічним збудженням, залишитися в ролі чистого фізіолога, тобто об’єктивного зовнішнього спостерігача й експериментатора, що має справу винятково із зовнішніми проявами», — писав Павлов.

Уперше ідею про рефлекторний характер діяльності мозку висловив І. М. Сєченов 1863 р. у книзі «Рефлекси головного мозку». І. П. Павлов використав експериментальний матеріал і створив рефлекторну теорію й вчення про нервову діяльність. Рефлекс — це реакція організму на будь-яке подразнення, яке здійснюється за допомогою нервової системи. Це основна форма діяльності нервової системи організму. Усі види рефлексів Павлов поділив на дві групи: безумовні (уроджені) та умовні (придбані). У високоорганізонаних тварин умовні рефлекси утворюються при обов’язковій участі кори головного мозку. При виробленні умовних рефлексів відбувається замикання зв’язків між нейронами різних ділянок кори, які мають різне функціональне значення. Збудження клітин кори, раніше байдужих щодо тієї або іншої діяльності організму, викликає збудження тих коркових нейронів, які належать до цієї діяльності. І. П. Павлов в експериментах виробляв умовні рефлекси в собак у спеціально обладнаних камерах, куди не проникали сторонні звуки. Світлове подразнення або звук, що не мають відношення до харчових рефлексів, викликали слиновиділення, якщо вони кілька разів передували годівлі. Умовний рефлекс, за виразом Павлова, зробився для фізіології «центральним явищем», користуючись яким виявилося можливим дедалі повніше й точніше вивчати як нормальну, так і патологічну діяльність великих півкуль.

Основними принципами рефлекторної теорії Павлов уважав принципи детермінізму, структурності, аналізу й синтезу. Принцип детермінізму встановлює повну обумовленість матеріальними причинами всіх явищ в організмі, у тому числі й вищої нервової діяльності. Принцип структурності встановлює, що всі нервові процеси є результатом діяльності певних структурних утворень — нейронів, і залежать від властивостей цих клітин. І. П. Павлов у вченні про умовні рефлекси показав, що властивості цих клітин змінюються в процесі розвитку.

Уперше про умовні рефлекси Павлов повідомив на XIV Міжнародному медичному конгресі в Мадриді.

Разом із численними співробітниками й учнями І. П. Павлов протягом тривалого часу розробляв учення про вищу нервову діяльність. Глибоке проникнення в динаміку коркових процесів дозволило вченому показати, що в основі явищ сну й гіпнозу лежить процес внутрішнього гальмування, що широко розповсюдився у корі мозку й спустився в підкіркові утворення.

Локалізація функцій у корі головного мозку не повинна трактуватися тільки як розподіл у просторі клітин з різними властивостями. Принцип аналізу й синтезу встановлює, що в процесі рефлекторної діяльності відбувається, з одного боку, дроблення навколишньої природи на величезну масу окремо сприйманих явищ, з іншого боку — перетворення подразників (різного характеру) одночасно або послідовно діючих у комплексі. Корою головного мозку здійснюється вищий аналіз, завдяки якому можливе існування тваринного організму в постійно змінному середовищі. Цей аналіз грунтується на здатності утворювати умовні рефлекси, а також на здатності диференціювати подразники. Павлов представляв всю кору півкуль як сукупність аналізаторів. Вони є цілісними структурними й функціональними утвореннями, що включають у себе периферичний — сприймальний відділ (рецептори), провідниковий відділ (доцентрові нервові волокна й всі утворення центральної нервової системи, що передають збудження від рецепторів у кору головного мозку) і корковий відділ, що здійснює вищий аналіз і синтез всіх сприйманих організмом подразнень. Павлов розрізняв аналізатори: зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний, руховий і внутрішній.

Він висунув учення про дві сигнальні системи: першу — загальну в людини й тварин, яка сприймає безпосередній вплив, сигнали зовнішнього середовища, і другу — властиву тільки людині мовну систему. На думку вченого, слова — це «сигнали сигналів». При вимовлянні слів виникають умовні рефлекси другої сигнальної системи на основі подразнень рецепторів органів мовлення: мускулатури губ, щік, гортані. Імпульси, викликані подразненням рецепторів органів мовлення, надходять у корковий відділ рухового аналізатора й зв’язують ці подразнення тимчасовим зв’язком: з одного боку, з подразненнями слухового (при читанні — зорового) аналізатора, з іншого боку — з подразненнями, викликаними впливом явищ природи, позначуваних словами, на різні рецептори організму. Павлов підкреслював, що в других сигналах дійсності ми маємо спосіб зв’язку людини з навколишнім соціальним середовищем, засобом «міжлюдської сигналізації».

Свідомість людини Павлов розглядав у нерозривному зв’язку з мовою. Він установив, що механізми вищої нервової діяльності, вироблення й гальмування умовних рефлексів визначають і розвиток мови. Друга сигнальна система функціонує на основі першої. Це дозволило поширити принцип детермінізму на специфічні для людини вищі форми нервової діяльності. Принцип детермінізму Павлова одержав вищий розвиток в уявленнях про другу сигнальну систему. Це був перший крок в природничонауковому вивченні вищих аспектів мозкової діяльності, пов’язаних з явищами свідомості.

При лікуванні порушень нервової діяльності, зокрема вищої нервової діяльності, величезного значення набули дослідження Павлова про охоронне значення гальмування, які покладені в основу так званої сонної терапії.

Праці І. П. Павлова одержали визнання вчених усього світу. За життя йому були присвоєні почесні звання численних вітчизняних і іноземних наукових установ, академій, університетів і різних товариств. У 1935 р. у Москві на XV Міжнародному конгресі фізіологів Іван Петрович Павлов був визнаний гідним почесного звання «старійшини фізіологів світу». Жоден біолог не вдостоювався такої честі.

Павлов помер 1936 р.

Під впливом ученого сформувалися великі школи терапії, хірургії, психіатрії й невропатології.









загрузка...