Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОІНДІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План

1. Основи, на яких базується давньоіндійська культура.

2. Особливості культури Давньої Індії.

3. Наукові знання давньоіндійського суспільства.

Давньоіндійська культура цікава тим, що й сьогодні вона набула широкого поширення не тільки на Сході, але й серед жителів європейських держав. У чому ж полягає причина такої її живучості й популярності? Давайте розглянемо докладніше особливості культури Давньої Індії.

Давньоіндійська культура, насамперед, — це культура думки, «яка осмислює символ і створює для цього ритуалу філософську модель». За допомогою філософської мови Індія й розпочала свій хід світом, тому що вона інтернаціональна і ближча європейській свідомості.

Культурна традиція Індії досить своєрідна й буяє багатьма особливостями побуту, що не мають аналогів у Європі. Зокрема, тут існує доктрина про чотири віки життя людини — учня, домохазяїна, пустельника й мандрівника-подвижника, і про обов’язки, пов’язані з кожним віком. Сполучною ланкою всіх віків було вивчення Вед і міркування над їхніми текстами, підтримка чистоти свого тіла й душі й шанування богів. Важливо зрозуміти, що мова тут іде про духовний, а не про фізичний вік людини: вона могла протягом всього життя залишатися у віці учня, так і не досягти потрібного ступеня зрілості, хоча такі випадки винятково рідкісні. Учня приводили до вчителя в сім років, і він залишався в будинку вчителя на строк 12 або 24, іноді 36, зрідка 48 років і вкрай рідко — на все життя. Такий шлях був нормою в індійському суспільстві.

Одним із визначальних моментів давньоіндійської філософії було уявлення про звільнення від життя як мету життя. Практично всі давньоіндійські релігійно-філософські школи стверджували, що життя є ілюзією, обманом, «покривалом майї», за яким ховається від людини вічна й всеосяжна істина. За їхніми уявленнями, всі живі істоти приречені на сансару — нескінченний ланцюг перероджень, визначений законом карми. Причому кожне нове втілення людини залежить від її поводження в попередньому житті. Якщо людина, наприклад, потурала своїм ницим пристрастям, то вона цілком може втілитися в яку-небудь рослину або плазуна. Щоб вирватися з цього колеса народжень і смертей, людина повинна «відмовитися від усього почуттєвого й індивідуального й спрямуватися до злиття з Брахманом — невизначуваною, незмінною, вічною субстанцією, що розчиняє в собі весь хаос буття і є єдиною реальністю, єдиною істиною цього світу». Таким чином, пізнання Брахмана вимагає не занурення в світ, а його подолання, відторгнення від себе, тобто світ виступає як перешкода, що не дозволяє людині побачити Брахмана.

Наступною найважливішою особливістю давньоіндійського суспільства був розподіл на чотири варни (соціальні групи): варнабрахманів (жерців), кшаnріїв (воїнів), вайш’їв (ремісників) і шудр (чорноробів). Цей розподіл усвідомлювався не тільки на соціальному, але й на онтологічному рівні. Члени кожної варни мали свої обов’язки: «Обов’язок брахмана: учитися (ведам), учити приносити жертви, давати й приймати дарунки; обов’язок кшатріїв — боротися: обов’язки вайш'я: учитися, приносити жертви, давати і приймати дарунки, займатися хліборобством, скотарством і торгівлею; обов’язок шудри: коритися членам перших трьох каст — аріям, займатися землеробством, скотарством і торгівлею, ремеслами й лицедійством».

Людина народжувалася вже приналежною до певної варни, причому шлюби між членами різних варн заборонялися. Давні космогонії стверджували, що варновий розподіл має божественне походження. Так, усесвіт був утворений з тіла міфічної людини Пуруші. Уважалося, що брахмани утворилися з його вуст, кшатрії — з рук, вайш’ї — зі стегон, а шудри — зі ступень. Пізніше виникнення варн приписувалося богові Брахмі, що, як стверджувалося, створив варни з тих самих частин свого тіла.

Варновий розподіл поклав початок кастовій системі Індії. На початку XX ст. в Індії налічувалося близько 3000 каст, розподілених між чотирма варнами. Причому кастова замкнутість дотримувалася дуже жорстко. Так, навіть близьким за соціальним статусом кастам пропонувалося уникати будь-яких контактів: не вступати в шлюби, не приймати спільно їжу, навіть не доторкатися один до одного.

Особливості громадського життя вилинули на індійську ментальність і культуру. Яскраво свідчить про це міфологія. На перший погляд, вона досить схожа з давньогрецькими міфами. Так, пантеон давньоіндійських богів близький до давньогрецького, і верховний бог Індра наділений такими ж якостями й можливостями, як і Зевс. Існує подібність також між деякими міфологічними сюжетами. Однак важливою прикметною рисою давньоіндійської міфології є відсутність суворої ієрархії серед богів і людей. Так, у гімнах «Рігведи» кожного бога по черзі називають володарем світу, творцем усесвіту, найдужчим і наймогутнішим. «На певному рівні змісту «Рігведи» різниця між богами взагалі зникає, і вони стають ніби різними атрибутами єдиної істоти, то є основою і втіленням творіння». Людина за допомогою тривалої аскези й напруженого самозаглиблення може порушити встановлену ієрархію й стати сильнішою від богів, здобути владу над ними. Крім того, крім традиційної для Греції тріади (боги, герої, люди) в Індії з’являється четвертий член — аскет, що за вагомістю перевершує всіх інших.

Узагалі, в індійській міфології постійно оспівується аскетизм: аскетами є боги, що робить їх невразливими (так, бог любові Кама дарма намагається вразити зануреного в споглядання Шиву своїми стрілами), віддаються аскетизму й ракшаси (демони), отримуючи за рахунок цього могутність, що іноді викликає трепет у богів. Аскетами є також люди. Причому незалежно від мети — високої або низької, — яку переслідує аскет, катування плоті дає йому потрібну могутність. Подібні приклади досить поширені в індійських міфах: у них згадується цар Вішвамітрар, який тисячу років віддавався міркуванням, щоб його армія могла перемогти армію брахмана Васіштхі; розповідається про демона Махіше, що тисячу років молився Брахмі й, отримавши бажану непереможність, позбавив спокою богів...

Аскетизм в Індії виконує скоріше магічну функцію, його сутність найповніше розкривається у Ведах — «посібнику для тих, хто здійснює жертвопринесення». У них поряд з докладним викладом жертовного ритуалу викладаються «космогонічні моделі, наводяться повчальні байки й притчі, фольклорні пісеньки, складні філософські побудови», що дозволяє говорити про Веди як про свого роду «енциклопедію архаїчної індійської культури». Вони лежать в основі всіх інших релігійно-філософських течій Давньої Індії, причому в роки учнівства кожен учень заучував Веди напам’ять.

Веди складаються з чотирьох частин: «Рігведи» (Веди гімнів), «Самаведи» (Веди пісень), «Яджурведи» (Веди жертовних висловів) і «Атхарваведи» (Веди заклинань). Крім того, до їхнього складу входять брахмани — прозаїчні тексти, що трактують ритуал; араньяки й упанішади, що містять філософські міркування про космос і людину. Веди являють собою чітко впорядковану структуру. Перші три Веди пов’язані з найважливішим для індійської культури ритуалом жертвопринесення соми — рослини, з якої готується напій безсмертя богів, а «Атхарваведа» регулює обряди, сконцентровані біля домашнього вогнища.

У сформованій структурі ритуалу кожний жест несе велике магічне й значеннєве навантаження, тому що світ існує тільки завдяки жертвопринесенням і найменша помилка в ритуалі може призвести до незворотних наслідків. Однак споконвічно це було не так: при проведенні ритуалу співак виконував гімн, перебуваючи у священному екстазі. Однак щоб досягти такого стану, людина повинна була відмовитися від себе, «розчинити» особистість у вічному й незмінному Брахмані, тобто відкинути від себе все мирське, стати аскетом.

Таким чином, індійська культура магічна й дозволяє людині, що осягла таїнство магічних формул, впливати на світ за своєю волею, дає їй в руки владу над світом.

Зрозумівши основи, на яких базувалася давньоіндійська культура, можна почати дослідження самої цієї культури.

По-перше, це самі Веди, які члени трьох вищих варн заучували в період учнівства напам'ять. По-друге, це дві величезні епічні поеми — «Махабхарата» і «Рамаяна», що у багато разів переважають за обсягом загальновідомі грецькі «Іліаду» й «Одіссею». Вони користувалися надзвичайною популярністю внаслідок своєї великої демократичності й свободи: «Махабхарата» і «Рамаяна» поряд з пуранами (невеликими епічними творами) вважалися книгами, у яких таємне знання Вед викладається «популярно», мовою, доступною для жінок і шудр.

У «Махабхараті» розповідається про боротьбу за владу між двома царськими родами — кауравів і пандавів. У ній описи героїчних подвигів, епохальних битв, високих поривів і хитромудрих вивертів, зіткнень ницості й шляхетності перериваються постійними відступами, що являють собою легенди, притчі, байки, філософські трактати тощо. Це дуже сильно ускладнює сприйняття тексту, створюючи враження безформності. Але разом з тим такий виклад дозволяє одержати всебічне уявлення про архаїчну індійську літературу.

«Рамаяна», по суті, — лірична поема, центральним мотивом якої є нещасне кохання царевича Рами і його дружин Сити, точніше, розлука, що як невблаганний рок панує над їхніми долями. «Рамаяна» буяє описами індійської природи, барвистими замальовками всіх пір року, причому пейзажі передаються через сприйняття героїв поеми, які вкладають у сприйняття свої емоції й відчуття. У поемі, на відміну від «Махабхарата», багато фольклорних мотивів.

Головною особливістю індійської культури є сполучення глибокого консерватизму з великою світоглядною свободою. З одного боку, над нею панувала традиція Вед, що була для ортодоксальних філософських шкіл і релігійних систем істиною в останній інстанції, божественним одкровенням, яке можна тільки тлумачити, формулюючи недосконалою людською мовою, коментувати, роз’яснювати непосвяченим. З іншого боку, в Індії існувало безліч філософських шкіл і релігійних течій, що не визнавали авторитету Вед, а іноді навіть були дуже далекі від них за своїми основними установками. Зокрема, локаята — система давньоіндійського матеріалізму — заперечувала існування Брахмана й Атмана й стверджувала, що «свідомість є властивістю, що характерна для тіла й зникає з його розпадом». Прихильники цієї школи дотримувалися думки, що свідомість виникає при певному сполученні чотирьох першоелементів: «землі», «води», «жару» і «вітру». Достовірне пізнання божественної сутності, на їхню думку, було можливе через почуттєве сприйняття. Вони заперечували вірогідність логічних висновків і свідчень авторитету, не маючи тут аналогів в індійській культурі. Заперечуючи чинність закону карми, локаята бачить мету людського існування в епікурейській насолоді життям.

Крім локаяти, у Давній і середньовічній Індії існувало шість «офіційних» філософських шкіл (даршан), які визнавали авторитет Вед: ньяя, вайшешика, санкх’я, йога, пурва-міманса й веданта. В основі їхнього вчення лежав текст або група текстів, що є священним каноном для прихильників кожної даршани. Пізніші тексти зазвичай перетворювалися на коментарі до канону.

Представники різних шкіл доводили істинність своїх поглядів у широко розповсюджених «словесних двобоях», що беруть свій початок у сивій давнині, коли раджа, що влаштовує врочисте жертвопринесення, запрошував найзнаменитіших брахманів на брахмодью (диспут про природу Брахмана). Брахмодья не була ні спектаклем, ні грою, вона мала величезне ритуально-космічне значення й представляла дуже серйозне випробування для її учасників. Упанішади свідчать, що поразка в брахмодьї нерідко супроводжувалося негайним ритуальним самогубством переможеного.

Щоправда, в «словесних двобоях» уже була відсутня традиція ритуального самогубства, але поразка боляче позначалася на престижі всієї школи, тому що ставила під сумнів як професійну придатність адепта, так і істинність вчення, яке він відстоює. Програвши змагання, адепт найчастіше був змушений покинути цю місцевість. Про значимість «словесних двобоїв» для давньоіндійської культури свідчить також той факт, що практично у всіх відомих описах життя Будди, Шанкари й інших засновників релігійно-філософських шкіл велике місце приділяється описам їхніх перемог саме в таких «словесних двобоях», перемог, що призводять до повсюдного поширення пропагандованого вчення.

Філософські школи ньяя й вайшешика мають багато спільного: вони ніколи не полемізували між собою, кожна приймала філософську модель іншої. Ці школи різнилися лише тим, що перша акцентувала увагу на методах пізнання світу, а друга — на структурі космосу.

Вайшешика проповідувала послідовно проведений раціоналізм. Вона стверджувала, що світ пізнаваний, а реальність відповідає тому, що відчувається нашими органами чуттів; при осягненні світу за допомогою розуму досягається повніша, глибша, точніша його картина, ніж при його збагненні за допомогою чуттів. Основними категоріями вайшешики є атом і субстанція. Атоми — це вічні, неподільні, ніким не створені «цеглинки» буття, зчеплення яких утворює всі матеріальні об’єкти. Субстанція — незмінна у всіх перевтіленнях, єдина першооснова всіх речей. Усього існує дев’ять субстанцій: чотири елементи (земля, вода, вогонь, повітря), ефір, простір, час, манас (орган людського мислення) і атман — духовна субстанція, яка у з’єднанні з манасом утворює індивідуальну людську душу. Чотири елементи й манас складаються з атомів і тому не вічні (вічні лише атоми, з яких вони складаються), інші ж неподільні й вічні. Рух атомів відбувається завдяки дії цих сил і призводить до періодичної загибелі й відродження всесвіту, у процесі яких тіла розпадаються на атоми, а потім утворюються знову завдяки повторному з’єднанню атомів між собою.

Учення ньяйі, на відміну від вайшешики, зосереджувалося навколо методів «правильного мислення», тобто логіки. Досягнення її адептів досить значні. Вони розробили, зокрема, модель «п’ятичленного силогізму», що нагадує тричленний силогізм Аристотеля.

Санкх’я заперечувала настільки характерну для брахманізму або індуїзму ідею особистого бога (такого як Шива, Вішну або Брахма) і стверджувала, що існує, з одного боку, безліч індивідуальних душ, а з іншого боку — єдина, вічна, незмінна, всепроникаюча матерія. Матерії приписувалася наявність як фізичних, так і психічних характеристик, з неї формуються матеріальні об’єкти й людські тіла, крім того, матерія визначає психічні стани людини. Споконвічно матерія перебуває в стані рівноваги й спокою, але потім починає змінюватися, створюючи в процесі зміни увесь матеріальний світ, але в результаті знову приходить до стану рівноваги.

Філософська школа йоги, більш відома в нас як система оздоровчих вправ, в основному розділяла вчення санкх’ї, однак стверджувала, що поряд з матерією й душами існує всемогутній, усевідагачий і всемилостивий особистий бог. Ця школа стала добре відомою завдяки серйозним практичним досягненням — детально розробленій практиці аскетизму й трансової медитації.

Досить незвичайна школа пурва-міманса. Вона спиралася не на релігійний, а на магічний спосіб пізнання світу. Світ, за уявленнями цієї школи, твориться й функціонує тільки завдяки жертвопринесенню. Жертвопринесення є тут уже не ритуалом, а «космічним дійством, що зв’язує різні частини всесвіту в єдине ціле. Це відбувається завдяки космічній енергії, що міститься у священних словах, енергії, що звільняється в процесі жертвопринесення».

Найпоширенішою в Індії була філософська школа веданти. Вона визнавала як єдину реальність вічне й незмінне духовне начало — Брахмана, тотожного зі світовою душею — Атманом. Ця школа проповідувала ілюзорність існуючого світу, що являє собою прояв «вільної гри розуму» Атмана-брахмана, реалізацію його творчої потенції. Людина не відає про свою індивідуальність, про космос тощо, але знає про Атмана, тому що його основу, «зерно» складає істинний Атман. Тексти Вед говорять про тотожність Атмана й Брахмана й допомагають людині знайти шлях до осягнення Брахмана, до звільнення від невідання. Однак ні знання, ні старанне виконання обрядів, ні моральні заслуги не гарантують «прозріння», тому що «у кожної людини свій шлях до Брахмана».

Крім філософських шкіл, в Індії склалися досить цікаві релігійні системи, які не визнавали авторитету Вед, спираючись на свою канонічну традицію — джайнізм і буддизм (останній зараз досить розповсюджений в усьому світі).

Джайнізм проповідував крайній аскетизм, причому стверджувалося, що людині, яка досягла досконалості, не має сенсу продовжувати життя, — звідси розповсюджена в джайнізмі практика самогубств. У системі джайнів виділялося сім категорій, дві з них — душа й нежива річ — були основними. Душі підрозділялися на «вільні», «зв’язані» сансарою і «пекельні». За своєю природою всі душі вважалися вічними і всюдисущими, а їхній розмір визначався тілом. Несподівано трактувалося в джайнізмі поняття карми: карма вважалася тонкою матерією, що налипає на душу відповідно до минулих дій і забруднює її.

Особливо цікавим релігійним ученням є буддизм. Він має дуже незвичайну внутрішню логіку розвитку й досить цікаву історичну долю. Буддизм виник в VI ст. до н. е. в Індії не як релігійна, а, скоріше, як атеїстична система, що стверджує як ідеал «заспокоєння особистості в абсолютному небутті». Проте, він придбав статус світової релігії, зазнавши докорінних змін у своїх основах. Характерною рисою буддизму був принцип загальної рівності.

Насамперед це вчення про «4 шляхетні істини» і «шляхетний восьмеричний шлях». «Шляхетні істини» стверджують: життя є стражданням, причина страждань полягає в самому факті життя, можна припинити страждання, а для цього потрібно дотримуватися так званого восьмеричного шляху. Причому страждання тут розуміється не в традиційному значенні цього слова, під ним мається на увазі будь-яке хвилювання, рух.

«Восьмеричний шлях» — це «правильний погляд», «правильне устремління», «правильна мова», «правильна дія», «правильний спосіб життя», «правильне зусилля, ретельність», «правильна увага» і «правильне зосередження».

За концепцією буддизму, тільки людина має можливість урятуватися від оковів нескінченної сансари й особистими зусиллями досягти нірвани — найвищого стану, коли людина звільняється від всіх земних пристрастей і прихильностей, і від чинності закону карми. Причому нірвана — це не вічна смерть і взагалі не смерть, а «особливий стан», «найвища мета», завершення шляху.

Наприкінці І ст. до н. е. — II ст. н. е. у буддизмі виділилися два головні напрямки — хінаяна («мала колісниця») і махаяна («велика колісниця»), Хінаяна проповідує «вузький» шлях порятунку, стверджуючи, що нірвани може досягти тільки незначна частина людей — ченці. Хінаяна аскетична, вона вимагає відмови від всіх земних радостей і задоволень за допомогою поглибленого споглядання (йоги). При цьому відбувається придушення найнебезпечніших елементів (заздрості, ревнощів, самовдоволення й т. д.), і душа потрапляє спочатку в світ ефірних тіл, де активними є 14 елементів, а потім в один із духовних світів, де з 18 елементів залишалося вже тільки три. Усього існує чотири духовні світи: «світ, у якому відбувається споглядання ідеї нескінченного простору, світ, у якому споглядається нескінченність думки, світ споглядання ідеї порожнечі й світ, що відповідає повній зупинці свідомості». Той стан нірвани, про який звичайно кажуть як про стан повного блаженства, насправді виявляється станом абсолютного небуття. Віровчення й міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддійськими. Будда в хінаяні виступає не в ролі божества, він просто реальна людина, наділена всіма можливими чеснотами, учитель, що відкрив людям шлях спасіння.

Махаяна дотримується принципово інших поглядів, їй властивий універсальний характер звільнення: можливість досягти стану Будди дається всім істотам, тому що вони мають споконвічно сутність Будди. Причому досягати стану нірвани в махаяні можна без обов’язкової посвяти в ченці. Мстою існування проголошується розчинення особистості в абсолютному цілому. Способом реалізації цієї мети є не розум, а містична інтуїція святого. Тут же виникає апарат церкви й проголошується ідея загального спасіння. Буддизм перетворюється, таким чином, на традиційну монотеїстичну релігію.

Досягнення давньоіндійської науки мали величезний вплив на розвиток усього світу. Досить цікавим є сприйняття індусами простору й часу. Ці величини мають яскраво виражений циклічний характер, причому давньоіндійська хронологічна модель характеризується подібністю з давньокитайською: ті ж величезні цифри й те ж саме тяжіння до «циклу в циклі». Одиницею вимірювання найменшого циклу є юга — «вік». Юга випереджається й супроводжується «зорею» і «сутінками», які з’єднують «віки» між собою. Повний цикл, або махаюга, складається з чотирьох віків не рівної тривалості, причому починається з найтривалішого, а закінчується найкоротшим. Так, перший «вік» (критаюга) триває 4000 років, плюс «зоря» — більше 400 років, і «сутінки» стільки ж; потім ідуть третаюга — 3000 років, двапараюга — 2000 років, і каліюга — 1000 років (плюс, відповідно, «зорі» і «сутінки»).

Із цього випливає, що тривалість махаюги — 12 000 років. Послідовне скорочення тривалості кожної нової юги спричиняє скорочення тривалості людського життя, що супроводжується занепадом моралі й ослабленням розуму... Перехід від однієї юги до іншої відбувається в «сутінках», кожна юга закінчується періодом тіней. У міру наближення до кінця циклу, тобто до четвертої, й останньої, юти, «тіні» згущаються.

Остання юга, та, у якій ми зараз живемо, називається каліюга — «вік пітьми». Махаюга закінчується «розпадом» — пралайя, — який повторюється ще радикальнішим чином — махапралайя («великий розпад») — наприкінці тисячного циклу. Пізніше «дванадцять тисяч років махаюги почали вважатися «божественними роками», кожний з яких тривав 360 (звичайних) років, що в сумі дає 4 320 000 років одного космічного циклу. Тисяча подібних махаюг складають одну кальпу; чотирнадцять кальп складають одну манвантару. Одна кальпа дорівнює одному дню життя Брахми, інша кальпа — одній ночі. Сто цих років Брахми складають його життя, але й настільки велика тривалість життя Брахми не вичерпує часу, тому що боги не вічні, а космічні створення й руйнування тривають нескінченно».

Концепція часу в буддизмі загалом повторює загальноіндійську. Але на циклічну модель тут накладається ще лінійна регресивна модель, що проявляється, наприклад, у послідовному скороченні часу людського життя. «Так у часи першого Будди, Віпассіа ... людське життя тривало 80 000 років, у часи другого Будди, Сікхі, ... — 70 000 років і так далі. Сьомий Бума, Гаутама, з’являється лише тоді, коли життя людське скоротилося до ста років, тобто до крайньої межі». (Ми знайдемо той самий мотив в іранських і християнських апокаліпсисах.)

Що ж до давньоіндійського календаря, то у ведійську епоху в Індії було п’ять календарів:

— календар із зоряним роком з 324 днів (12 місяців по 27 днів кожний):

— календар із зоряним роком з 351 дня (13 місяців по 27 днів кожний);

— стандартний місячний календар — 6 місяців по 30 днів і 6 місяців по 29 днів;

— цивільний календар з роком із 360 днів (12 місяців по 30 днів);

— календар з роком із 378 днів.

Щоб ці календарі відповідали реальності, між роками періодично робилися вставки по 9,12,15,18 днів. Більшість календарів слугували потребам культу, найточнішим був цивільний календар зі вставкою в 21 день кожні чотири роки, тому що середня тривалість року в ньому дорівнювала 365,25 дня.

Дні тижня в давньоіндійських календарях носили назви небесних світил: неділя (адітья-вара) — день Сонця, понеділок (сама-вара) — день Місяця, вівторок (мангала-вара) — день Марса, середа (будха-вара) — день Меркурія, четвер (бріхаспаті-вара) — день Юпітера, п’ятниця (шукра-вара) — день Венери, субота (шанайшчара-вара) — день Сатурна.

Астрологія не набула значного розвитку в Давній Індії. Повна відсутність астрологічних робіт пояснюється тим, що людина в Давній Індії сприймалася як один із творців світової драми, що активно впливає на її хід. Звідси потреба в астрологічних пророкуваннях відпадала. Власне ж астрономія сформувалася в Індії досить пізно й несла на собі чітко виражені сліди грецького впливу.

Зате високого розвитку досягла індійська математика, яка виникла з потреб культу. Для побудови вівтарів були потрібні незвичайні математичні пізнання: «Вівтарі орієнтувалися за сторонами світа: фундаменти їх будувалися за точно встановленими фігурами, наприклад, рівнобедреними трапеціями із заданими співвідношеннями сторін. Між основами вівтарів дотримувалися співвідношення двох видів: або основи були подібні, а площі ставилися як перші числа натурального ряду, або основами вівтарів слугували рівновеликі за площею, але різні за формою багатокутники». Це також обумовлювало потребу у розв’язанні різних геометричних задач: побудови прямого кута, квадрата, прямокутних трикутників, обчислення квадрата площі, перетворення прямокутника в рівновеликий квадрат і деяких інших. Індуси раніше за греків створили теорему Піфагора. Великий внесок вони внесли в розвиток алгебри, що обумовлювалося особливостями стилю мислення давньоіндійської математики. Жителі Давньої Індії знали про ірраціональність і вміли обчислювати корінь із 2 з точністю до шостого знака. Таким чином, можна з упевненістю стверджувати, що сучасна арифметика бере початок в Індії. Індійські математики створили звичну для нас десяткову систему числення, зробили перші кроки в створенні символічної алгебри, а також розробили деякі чисто алгебраїчні методи розв’язання задач.

Цікавою особливістю індійських математичних текстів є те, що чимало з них писалися віршами. Це пов’язано з тим, що мисленню давніх індусів була властива якась цілісність, для них математика й поезія не були рознесені по різних боках прірви, вони говорили про те саме, але кожна своєю мовою.

Відповідно до уявлень індійських медиків, людський організм складається зі сполучення трьох першоелементів: вітру (вата), жовчі (пітта) і флегми (капха). Причому в кожному з цих елементів знайшло втілення певне начало: у вітрі — рух, у жовчі — вогонь і у флегмі — розм’якшення. Хворобу давньоіндійська медицина трактувала як «порушення рівноваги між цими елементами й надмірну перевагу одного з них». Спосіб лікування, поряд з іншими факторами, багато в чому визначався кліматом місця, у якому жив хворий. Так, зміна місця проживання розглядалася як один зі способів лікування.

Писемність в Індії з’явилася близько 1-го тис. до н. е. і протягом тривалого часу використовувалася лише для господарських і юридичних цілей. Це пов’язано з глибокою повагою, з якою індуси ставилися до усного мовлення. Узагалі вся духовна культура — релігійна поезія, філософія, література й наука — передавалися усно. Джерела цього лежать у традиції жертвопринесення, де найважливіша роль приділялася проголошенню магічних формул,

священних текстів. Адепти воліли заучувати священні тексти, і навіть «у пізніші часи, коли писемність набула широкого розповсюдження, мнемоніка продовжувала бути

головним засобом зберігання інформації». Читання ж по написаному тексту вважалося ганебним, як один з «шести негідних способів читання».









загрузка...