Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

СОКРАТ І ПЛАТОН — ВИДАТНІ МИСЛИТЕЛІ АНТИЧНОСТІ

План

1. Джерела вчення Сократа.

2. Характеристика філософії Сократа.

3. Страта Сократа.

4. Спогади про Сократа.

5. Платон — учень Сократа.

6. Школа Платона.

7. Твори Платона.

8. Літературна діяльність Платона.

9. Учення продуту й державу.

10. Критерій і метод пізнання.

11. Історичне значення вчення Платона.

Сократ (469-399 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, учитель Платона, один з родоначальників діалектики як методу пошуку істини шляхом постановки навідних запитань, утілений ідеал істинного мудреця для подальших епох. З іменем Сократа пов’язаний перший фундаментальний розподіл історії античної філософії на до- і післясократівську, що відбивало інтерес ранніх філософів VI-V ст. до натурфілософії, а покоління софістів, що виникло в V ст. — до етико-політичної тематики, а точніше — до виховання доброчесної людини й громадянина.

Метою філософії Сократа було самопізнання як шлях до осягнення істинного блага, він стверджував, що чеснота є знання, або мудрість.

Сократ передавав своє вчення усно, проводячи весь вільний час у бесідах з політиками, приїжджими софістами, місцевими громадянами, друзями й незнайомцями.

Теми, яких він торкався, пізніше стали традиційними для софістики: що є добро й що є зло, що ми розуміємо під прекрасним, а що під потворним, що таке чеснота й порок, чи можна стати гідним громадянином і як здобувається знання. Основними джерелами, за якими ми можемо судити про ці бесіди, є два автори — Ксенофонт і Платон. Крім їх творів, до нас дійшли також фрагменти й свідчення про зміст «сократичних діалогів» інших авторів — Есхіна, Федона, Антисфена, Евкліда, Аристіппа. Пародійне зображення Сократа дається в комедії Аристофана «Хмари» (поставлена 423 р. до н. е.), є ряд зауважень про Сократа також у Аристотеля, що народився через багато років після його смерті. Ключовим питанням усіх досліджень про Сократа є проблема вірогідності зображення його особистості в збережених творах.

Різні джерела, з яких перевага найчастіше віддається «Апології Сократа» і раннім діалогам Платона, дають підставу говорити принаймні про три особливості сократівської філософії: 1) її розмовний («діалектичний») характер; 2) визначення понять шляхом індукції; 3) етичний раціоналізм, що виражається формулою «чеснота є знання».

Перша особливість вчення Сократа, людини товариської, мала таке обгрунтування: філософ стверджував, що сам він «нічого не знає» і прилучається до мудрості за допомогою розмов з іншими людьми. Свій метод співбесіди він називав «повивальним мистецтвом», маючи на увазі під цим, що тільки допомагає «народженню» знання, але сам не є його джерелом. Сократ стверджував, що саме відповідь, а не питання є позитивним твердженням, тому «знаючим» уважався співрозмовник, що відповідав на питання. Серед розповсюджених прийомів ведення діалогу в Сократа слід виділити спростування через приведення до протиріччя й іронію — удаване невідання, відхід від прямих відповідей. Згідно з платонівською «Апологією», насправді Сократ, стверджуючи, що «він нічого не знає», хотів показати незначність будь-якого людського знання в порівнянні з Божественною мудрістю, тому що тільки Богові відомо все.

У ході своїх бесід Сократ часто вдавався до методу «наведення»: намагаючись підвести співрозмовника до визначення обговорюваного поняття, тобто відповісти на запитання: «що є?», він наводив спочатку звичні й повсякденні приклади. Так, розмові про красу передувала бесіда про гарні речі, обговоренню, що є мужність, — перерахування мужніх учинків тощо. Як правило, теми його бесід належали до етичної проблематики.

Сполучною ланкою всіх бесід Сократа є постійна думка про те, що правильне поводження й істинне знання не можуть бути відділені одне від одного. Так, неможливо поводитися мужньо або благочестиво, незнаючи, що таке мужність або благочестя. Лише усвідомленість людини, її внутрішнє переконання про здійсненні вчинки наповнюють їх моральним змістом. Якщо ж керуватися у своїх учинках твердженням, що, наприклад, «всі так роблять», то не буде причин бути доброчесним. За Сократом, саме свідомість відрізняє істинно моральне (благо), крім того, він стверджує, що свідоме — завжди добре, а несвідоме — погано. Зло є помилкою судження, тому якщо хтось робить погано, це означає, він ще не знає, як слід робити, і після того як його душа буде очищена від помилкових забобонів, у ній виявиться природна любов до добра, а добро є самоочевидним.

Найкраще відбита в джерелах гака тема міркувань Сократа, як любов (ерос) і дружба. Платон наводить такі слова філософа: «Я завжди говорю, що я нічого не знаю, крім хіба єдиної зовсім невеликої науки — еротики. А в ній я дуже сильний». Ця тема так чи інакше була відбита утворах всіх сократиків — Антисфена, Есхіна, Федона, Ксенофоита й Евкліда. Точно так само, як не можна добре поводитися, незнаючи чесноти,так і не можна по-справжньому любити, не знаючи, що таке любов і що має бути істинним предметом потягу. Крім того, любовна тема була важлива як психологічне обгрунтування тотожності істини й добра: тільки люблячи предмет, можна бажати краще пізнати його й бути до нього безумовно прихильним. За Сократом, найбільший сенс має любов до конкретної людини, точніше, до її душі, — тією мірою, якою вона доброчесна або прагне до цього.

Філософ говорив, що в кожній душі є добре начало, а також свій демон-заступник. Сократ чув свій внутрішній голос («демоній»), що застерігав його або його друзів здійснювати ті або інші вчинки, і вважав його своєрідним оракулом, за допомогою якого Бог повідомляє йому свою волю. Як відзначають сучасники, «демоній» Сократа прокидався й проявляв свою заборонну силу тільки у випадках смертельної загрози для життя, у менш важливих випадках він мовчав. Державна релігія визнала це вчення підозрілим, і наприкінці життя Сократ був обвинувачений у пеблагочесті.

Після поразки в багаторічній Пелопоннеській війні (у ході якої Сократ тричі брав участь у військових боях) у 404-403 рр. в Афінах була встановлена жорстока проспартанська «тиранія тридцяти», очолена Критієм, що був слухачем Сократа. Через чотири роки після скинення диктатури Критія афіняни взялися шукати причину явного занепаду демократичної влади й ослаблення Афін після блискучого й неповоротного «століття Перикла». Цією причиною був оголошений Сократ і його вчення. І хоча він не співпрацював зі спартанською владою під час тиранії, його притягнули до суду за обвинуваченням у розхитуванні підвалин держави. Обвинувачами виступили троє осіб: оратор Лікон, молодий поет Мелет й власник шкіряних майстерень Ані г. Ксенофонт у «Спогадах про Сократа» наводить текст обвинувачувального вироку: «Сократ винний у тому, що не визнає богів, визнаних державою, а вводить інші, нові божества; винен також у тому, що розбещує молодь». Блискучий захист Сократа на суді став приводом до написання численних «Апологій», найвідоміша з яких належить Платонові. Засуджений судом до смерті, Сократ випив цикуту й помер через кілька хвилин у повній свідомості.

Смерть Сократа обумовила зростання інтересу до його особистості й вчення. У різних місцях з’явилися так звані сократичні школи, засновані його близькими учнями, виникає жанр сократичного діалогу, незмінним персонажем якого став Сократ, були написані численні «спогади» про філософа. Учні прагнули розповісти про цю велику людину тим, хто не мав можливості знати її за життя, пояснити роль і значення філософії Сократа для наступних поколінь. Література подібного жанру характеризувалася типізацією персонажів, їхніх особистих якостей і всіх подій, що відбуваються з ними, що, безсумнівно, спотворило вигляд Сократа, але разом з тим зробило його надзвичайно цікавим у ролі унікального історико-культурного міфу, що став надалі предметом вивчення всіх нових поколінь філософів: «Сократ першим показав, що повсякчас і у всякому віці, що б з нами не відбувалося й що б ми не робили, — у житті завжди є місце філософії».

Платон (427-347 або 348 р. до н. е.) — давньогрецький мислитель, учень Сократа, родоначальник європейської філософії, глава філософської школи в Афінах (платонівська Академія). Він продовжив розробку діалектики й намітив схему основних щаблів буття.

Платон походив з аристократичної родини, що брала активну участь у політичному житті Афін. За переказом, рід його батька Арістона сягав міфічного царя Кодра, а серед предків матері, Периктіопи, був знаменитий законодавець Солон. Юнак одержав традиційне для аристократа добре виховання (як фізичне, так і загальноосвітнє). У досить ранньому віці Платон зацікавився софістикою й почав відвідувати Кратіла, софіста гераклітівської орієнтації. У 20 років він познайомився з Сократом, почав регулярно відвідувати його бесіди й відмовився від реальної політичної кар’єри. Це був украй сором’язливий і замкнутий парубок.

Після смерті Сократа 399 р. до н. е. Платон виїхав у Мегари й кілька років брав активну участь у воєнних діях у Коринфі (394) і в Танагрі (395). Відчуваючи потяг до подорожей, він 387 р. до и. е. відвідав Південну Італію, Локри Епізефірські — батьківщину найдавніших записаних законів Залевка, з метою знайомства з піфагорійцями. У сицилійських Сіракузах він зійшовся з Ліоном, прибічником правителя Діонісія І Старшого. Повернувшись із Сицилії, Платон 387 р. до н. е. заснував в Афінах, у гімнасії Академія, свою філософську школу. Знайомство з Ліоном, що потрапив під чарівність особистості Платона і його напрямів думок, сприяло тому, що в 367-366 і 361 рр. до н. е. Платон здійснив ще дві поїздки до Сицилії.

Використання суспільних гімнасій для занять науками й ораторським мистецтвом було звичайним для Афін V-IV ст. «Школа Платона» формувалася поступово, згодом вона перейняла назву гімнасія й почала йменуватися Академією. До платонівського гуртка належали Ксенократ, третій схоларх Академії, знаменитий математик і астроном Евдокс Книдський, що очолив школу під час другої поїздки Платона до Сицилії, Єпевсипн, що став на чолі Академії після смерті Платона. У 366 р. в Академію прийшов Аристотель і залишався там аж до смерті Платона.

До наших часів дійшли твори Платона, видані піфагорійцем Трасіллом Олександрійським, придворним астрологом імператора Тіберія, у вигляді тетралогій:

1. «Евтіфрон», «Апологія», «Критон», «Федон».

2. «Кратіл», «Теетет», «Софіст», «Політик».

3. «Парменід», «Філеб», «Бенкет», «Федр».

4. «Алківіад І», «Алківіад II», «Гіппарх», «Суперники».

5. «Феаг», «Хармід», «Лахет», «Лісід».

6. «Евтідем», «Протагор», «Горгій», «Менон».

7. «Гіппій Більший», «Гіппій Менший», «Іон», «Менексен».

8. «Клітофонт», «Держава», «Тімей», «Критій».

9. «Мінос», «Закони», «Післязаконня», «Листи».

Крім того, під іменем Платона зберігся ряд інших діалогів.

Починаючи з кінця XVII ст. тексти Платона піддавалися ретельному критичному розгляду з мстою встановлення їхньої автентичності й хронології.

Свої міркування про державу Платон оприлюднив ще до 392 р., про що свідчить комедія Аристофана «Жінки в народних зборах», що є пародією на проект платонівської держави. Перші його твори були написані в жанрі судової промови, розповсюдженої на початку 390-х рр. Першим закінченим текстом Платона, що дійшов до нас, стала «Апологія Сократа» (392), у центрі якої була поставлена проблема несумісності існуючого державного устрою й індивідуальної чесноти. До раннього етапу його творчості належать також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет».

Адекватну літературну форму Платон знайшов у другій половині 380-х рр., що було пов’язано з поступовим оформленням Академії. Нею стали «діалоги, що були переказані самим Сократом або кимсь із його учнів і містили рамку, у якій описувалося Місце дії і його учасників, їхні характери й реакція на хід бесіди». Ця літературна гра припускала відмову від зображення сучасності й звертання до реалій минулого V ст. Перший такий діалог, за назвою «Протагор», продовжив тему справедливості й держави, об’єднавши її з темою виховання. Незабаром за цією роботою пішли «Бенкет», «Федон» і «Держава», були створені «Евтідем», «Хармід» і «Лісід». Усі ці діалоги призначалися для широкого кола слухачів.

Паралельно з написанням цих діалогів у гуртку Платона піднімалися й обговорювалися питання, що цікавлять переважно членів гуртка (наприклад, про безсмертя душі). У руслі цієї тенденції були створені діалоги «Менон» (оспівування значення математики), «Кратіл» (розкриття природи імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу.

З початку 380-х рр. в Академії Платон приділяє велику увагу розвитку літературної творчості інших членів платонівського гуртка, які також пишуть або переказані діалоги («Суперники», «Ернксій»), або дотримуються прямої драматичної форми («Клітофонт», «Лахет», «Алківіад І», «Феаг», «Гіппій Менший», «Іон», «Евтіфрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х рр. до н. е.

Між другою й третьою поїздками до Сицилії Платон завершує діалог «Держава», починає працювати над «Законами» і пише діалог «Парменід».

Після третьої сицилійської поїздки літературна творчість Платона набуває монументальних рис: він задумує ґрунтовні трилогії, але здійснює свої задуми лише частково: ненаписаними залишилися «Гермократ», «Софіст», «Політик»: не були завершені «Тімей» і «Крітій». Сократ у роботах Платона перестає виступати як провідний учасник бесіди (так, «Тімей» — це монолог піфагорійця Тімея про створення світу й людини, «Крітій» — монолог Крітія про Атлантиду),а в «Законах» Сократ узагалі не згадується. Єдиним традиційним сократичним діалогом цього періоду став «Філеб», де під іменами Філеба й Прогарха автор вивів Евдокса й Аристотеля.

Платон виступив основоположником першої в європейській літературі традиції автобіографії, написавши VII Лист, до створення якого його підштовхнула загибель Діона 354 р. до н. е.

Паралельно до цієї діяльності невідомими нам учнями Академії були написані «Гіппій Більший», «Гіппарх», «Сізіф», «Мінос», «Демодок» і ряд листів, а також діалоги «Про чесноту» і «Про справедливість».

Платон розвинув основні тенденції філософії Сократа: протиставлення божественної мудрості й людського знання, вчення про безсмертя душі й про належне виховання філософа (оскільки душа не бере з собою на той світ нічого, крім «виховання й способу життя»), переконання в необхідності «виховувати людей», парменідівське протиставлення світу справжнього буття й закону світу становлення й думки. Значну увагу він приділяв походженню держави й права.

Платон порівнює людську душу з колісницею, запряженою білим і чорним конем (які символізують шляхетне і низьке начало у людині), і керованою візником (розумом). Коли візникові вдається перевершити низьке начало, душа одержує можливість піднятися до рівня богів і разом з ними споглядати справжнє буття. Платон нараховує дев’ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, цілителя тіл, віщуна, поета й художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).

Людська душа має три начала — пожадливість, розважливість і завзяття, яким відповідають такі чесноти, як розсудливість, мудрість і мужність. їх гармонія дає справедливість як в окремій людській душі, так і в державі (оскільки вона влаштована аналогічним чином: у ній трудяться ремісники, їх захищають мужні воїни, а управляють усім мудрі правителі-філософи). Тому для становлення і душі, і держави велику роль відіграє правильно побудований педагогічний процес, що включає одержання елементарного музичного виховання (мистецтво грамоти, співу й гри на кіфарі), а завдяки вчителеві гімнастики й лікареві — добре фізичне виховання. Громадяни, що володіють найкращими природними задатками, за Платоном, повинні вивчати військове й полководницьке мистецтво, а також арифметику, геометрію, астрономію й музику. Вінчає цей набір мистецтв діалектика, що підводить філософів-правителів до осягнення справжнього надсущого блага, що є благом кожної окремої істоти, держави й світу загалом, і дозволяє їм справлятися з мистецтвом законодавця й судді.

Платон різко негативно ставився до кухонного й косметичного мистецтв, софістики й риторики, називаючи їх негідними вивертами й мнимими мистецтвами й уважаючи, що вони шкодять тілу й душі.

Філософ поділяв держави на правильні (монархія й аристократія) або неправильні (тимократія, олігархія, демократія, тиранія) залежно від начала, що переважає в них. Ідеальна держава, за Платоном, — це ієрархія трьох станів: правителі-мудреці, воїни й чиновники, селяни й ремісники. Ідеалом держави він уважав життя колишніх поколінь за Кроноса, коли людством управляло божество за допомогою демонів, що доглядали за окремими групами людей, не було воєн і розбратів і всі мали можливість займатися філософією («Політик»), Державу, у якій він жив, Платон називав «царством Зевса».

У «Законах» філософ розглядає історично існуючі типи державного устрою (Спарта, Крит, Іліон, дорійці, Лакедемон, Персія, Аттика), а також продумує докладне законодавство. При цьому три основні начала душі розглядаються тепер як нитки, за допомогою яких божество веде людей-ляльок до незрозумілої їм мети. Платон докладно описує виховання, починаючи з дитячого віку, підкреслює існування в індивідуальній людській душі не тільки добрих, але й злих спонукань, постулюючи існування злої душі для світу загалом. У результаті він дає детально продуману систему покарань і повністю заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

Платон розробив парменідівське протиставлення істинного буття й світу становлення у вигляді ряду ієрархічних структур. У «Бенкеті» розглянута ієрархія краси, що веде нас «від плотської краси до краси душі, вдач і звичаїв, наук і прекрасного самого по собі, вище від якого тільки благо й до якого причетні всі інші види прекрасного». У «Федоні» істинна земля (зразок—парадигма) протипоставлена тутешній (подобі). У «Державі» у ролі прекрасного виступають буття, розум—зразок, ідея, Платон підкоряє їх благу, якому в чуттєвому світі відповідає Сонце. У «Тімеї» благий деміург є втілення сфери розуму — парадигми, що представляє область ніким не створеного й вічного буття; він творить світову душу, а боги за його дорученням створюють окремі душі, здійснюючи у такий спосіб перехід до сфери становлення й часу.

Задовго до Канта Платон сформулював критерій, що дозволяє правильно орієнтуватися у світі чуттєвих даностей: «... не у враженнях полягає знання, а в умовиводах про них, тому що, очевидно, саме тут можна схопити сутність та істину, там же — ні» («Теетет»), Відчуття, правильні думки і їх пояснення є воротами до істинного знання, хоча й не дають ще знання як такого. Над ними стоїть здатність міркувати, а її перевершує розум, що споглядає справжнє буття. Цій ієрархії пізнавальних здібностей відповідають: ім’я, словесне визначення, уявний образ речі (тобто уявлення про неї, що виникає в нас), або її ідея, незалежне від нас буття якої ми первісно припускаємо.

У «Парменіді» Платон піднімає проблеми онтологічного статусу ідей і їх пізнавальної функції, намагаючись з’ясувати, у яких речах-подобах є ідеї-зразки, у яких немає (наприклад, коли мова йде про бруд, сміття й т. п.). Він стверджує, що речі не можуть прилучитися пі до ідеї загалом, тому що годі вони роздрібнять її, ні до її частини, оскільки тоді єдина ідея набуде множинності. Ідеї співвідносяться з ідеями й тому подібні між собою, а не до речей; точно так само й річ може бути подібна до іншої речі, але ніяк не ідеї. Тому, маючи досвід речей, людина нічого не зможе сказати про ідеї, а від ідей ніяк не перейде до речей. У вищезазначеному творі Платон стверджує ідеї й діалектику як основний метод вправляння у філософії.

У «Кратілі» діалектиком називається той, хто вміє ставити питання й давати відповіді, у «Державі» — хто «осягає поняття кожної сутності»; але в чому полягає цей метод і як осягаються ці «сутності», залишається незрозумілим. Цікавою розробкою Платона є метод діерези, або поділу роду до неподільних далі видів («Софіст» і «Політик»), у «Філебі» — метод змішання, при якому все, що допускає «більше» або «менше», розглядається як певне сполучення безмежного й межі.

Усі ці методи зазнали нищівної критики з боку Аристотеля за відсутність чіткої системи раціонального знання. Він проаналізував всю сферу мовних виразних засобів і створив відповідні науки (топіку, аналітику, риторику, вчення про мовне вираження й категорії).

В історії філософії сприйняття Платона змінювалося: у часи античності його вважали «божественним учителем»; середньовічні філософи розглядали його як предтечу християнського світогляду; в епоху Відродження Платона проголосили філософом ідеальної любові й політичним утопістом.

Безсумнівна заслуга Платопа полягає в тому, що він чітко продумав і письмово зафіксував такі грандіозні проекти, як ідеальний державний устрій і законодавство. Створена ним філософська школа була єдиною в античності, що проіснувала до кінця і була закрита лише за Юстиніана едиктом 529 р. Прихильники Платона продовжували нести його ідеї людям аж до X ст. н. е. у Каррах, у Месопотамії. У такий спосіб платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії не тільки для західного середньовіччя й Візантії, але й для арабо-мусульманської традиції, забезпечивши єдність усієї європейської думки.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.