Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА Й ПРАВО В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ:

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

План

1. Етапи розвитку феодальної держави.

2. Канонічне право.

3. Держава франків.

4. Французьке королівство.

5. Феодальне право Франції.

6. Феодальне право Німеччини.

7. Феодальне право Англії.

Феодальна держава затвердилася в результаті розпаду рабовласницького (наприклад, Візантія, Китай, Індія), а в ряді країн — первіснообщинного ладу (як, наприклад, у німецьких і слов’янських племен). Вона була створена в інтересах експлуатації й придушення правового положення селян класом феодальних власників. Основою виробничих відносин феодалізму стала власність феодалів на засоби виробництва, насамперед на землю, і експлуатація особисто залежних від них безпосередніх виробників — селян.

Характер соціального й політичного ладу суспільства визначали в той час саме поземельні відносини й власність на землю. Феодальна земельна власність характеризувалася рядом особливостей:

— ієрархічний і становий характер;

— право розпоряджатися землею було обмежене, а певні категорії (наприклад, церковно-приходські землі) взагалі вилучалися з громадянського обороту.

Це визначило також складну ієрархічну станову систему феодального суспільства. Крім того, володіння землею було синонімом політичної влади, оскільки давало безпосереднє право на реалізацію владних повноважень на певній території.

Становий розподіл феодального суспільства супроводжувався встановленням особливого юридичного статусу для кожної групи населення.

Панівне положення посідав клас феодалів, що представляв собою більш-менш замкнуту групу людей. Вони мали ряд закріплених законом привілеїв — монополію на право участі в управлінні й суді, право власності на землю й володіння кріпаками.

Феодальні відносини в Європі будувалися на основі васальної залежності одних феодалів від інших, що обумовило виникнення специфічної політичної ієрархії всередині феодальної держави. Сеньйори давали своїм васалам землі й гарантували їм захист, васали були зобов’язані нести військову службу й виконувати деякі інші повинності.

За час свого розвитку феодальна держава пройшла ряд етапів:

1. Ранньофеодальна монархія (V-IX ст.) виникла під час становлення феодальної власності, коли влада короля політично зміцнилася й навколо неї почав групувати

ся клас феодалів. У цей період з’явилися перші феодальні держави.

2. Васально-сеньоріальна монархія (Х-ІІІ ст.) — у цей період розквіт феодального способу виробництва й панування натурального господарства обумовили феодальну роздробленість, що поклала початок зосередженню влади в руках окремих феодалі в і організації державної влади на основі васальних зв’язків.

3. Станово-представницька монархія (XIV-XV ст.) — цей період характеризувався процесом централізації держави й виникненням королівської влади.

4. Абсолютна монархія (XVI-XVII ст.), коли вся повнота державної влади, у тому числі законодавчі, судові й фіскальні функції, зосереджувалася в руках короля. Цей період ознаменувався створенням потужної професійної армії й бюрократичного чиновницького апарату, що забезпечило самодержцеві пряме управління й контроль над країною.

Паралельно до процесу становлення феодальної державності формувалося також феодальне право, що має такі характерні риси:

1. Головне місце в ньому посідали норми, що регулюють поземельні відносини, і норми, що забезпечують позаекономічний примус.

2. Закріплювалася нерівність різних станів.

3. Був відсутній розподіл на галузі права. В основі розподілу лежав становий принцип, тому існувало денне право, церковне право, міське право й т. п.

4. Феодальне право багато в чому базувалося на церковних нормах, які нерідко перетворювалися на норми права.

5. Для європейського права був характерний партикуляризм, тобто відсутність єдиного права на всій території держави й панування правових систем, що грунтувалися на місцевих звичаях.

6. Феодальне право для багатьох народів Західної Європи стало першим правовим досвідом класового суспільства.

У Західній Європі було активно затребуване найдосконаліше рабовласницьке приватне право — римське, що пережило тут друге народження, або так звану «рецепцію». Основними причинами рецепції було ось що:

1) римське право оперувало готовими формулами для юридичного вираження виробничих відносин товарного господарства, що якраз активно розвивалося;

2) римське право мало ряд державно-правових положень, то обгрунтовують претензії королів на абсолютну й необмежену владу, тому їх широко використовували в боротьбі з церквою й феодальними сеньйорами;

3) підвищення інтересу до римського права обумовило широке звертання до творчої спадщини античності.

Уже з XI ст. вивченню римського права приділяли багато уваги. Цьому значною мірою сприяв Болонський університет, створивши школу глосаторів-коментаторів римського права. У XIII ст. юрист Аккрусій видав збірник, що узагальнює більше 96 тис. глос (коментарів). У XIV ст. висунулася школа постглосаторів, що очистила й переробила римське право відповідно до потреб часу.

Особливого розвитку у цей період набуло міське право, що поступово охопило своєю юрисдикцією все населення міста й витиснуло застосування ленного й двірського права в містах. Зі зростанням і розвитком міст тут з’явилися власні міські суди. Міське право найчастіше викладалося в письмовому вигляді. Великі міста, що мали високий рівень товарно-грошових відносин, вирізнялися вищим рівнем юридичного пророблення правових норм. Згодом вони поширювалися на інші, менш розвинені міста. Так, Магдебурзьке право (м. Магдебург) було поширене на значній частині Східної Європи і в Лондоні. Специфічною системою права за середньовіччя було канонічне право.

Римсько-католицька церква була потужною економічною, політичною й культурною організацією, носієм ідеології середньовіччя й відігравала велику роль у феодальному суспільстві Західної Європи. Догмати церкви стали політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали силу закону.

Церква виробила також своє право, що одержало назву канонічного, оскільки основні його положення викладалися в постановах церковних соборів (канонах). Звід цих канонів був складений у XVI ст. Крім того, джерелами канонічного права були нормативні акти римських пап — конституції, булли й енцикліки.

Канонічне право регулювало внутрішньоцерковні відносини, а також значну частину цивільно-правових і навіть карних правовідносин. Церква монополізувала регулювання шлюбно-сімейних відносин, право контролю за розподілом майна між законними спадкоємцями й виконання заповітів.

На межі V-VI ст. франки на чолі з Хлодвигом з роду Меровінгів завоювали основну частину Галлії й утворили нову державу. Її становлення супроводжувалося розвитком у надрах франкського суспільства феодалізму, виникненням нових відносин власності й формуванням нових класів.

Розвиток феодальної держави у франків пройшов два етапи:

1) VI—VII ст. — період монархії Меровінгів;

2) VIII ст. — перша половина IX ст. — період монархії Каролінгів.

За Меровінгів відбулося формування нових соціально-класових відносин. Франкська знать одержала право передавати землі в спадщину й поступово перетворилася на феодалів-землевласників.

У марці (селянській громаді у франків) затвердилася приватна власність на землю, активізувався процес майнового розшарування й збезземелювання селян, що став причиною поневолювання їх феодалами.

Зосередження в руках феодалів великих територій призвело до зростання могутності знатних фамілій і ослаблення позицій королівської влади. Згодом позиція знаті зміцнилася настільки, що вона фактично управляла державою, займаючи посаду майордома. На рубежі VII— VIII ст. ця посада стала спадковим надбанням знатного й багатого роду Каролінгів, що заснував нову династію.

На початку VIII ст. майордом із цього роду Карл Мартелл провів ряд земельних реформ, відповідно до яких землі й селяни, що жили на них, почали передаватися не в повну власність, а в умовне довічне тримання — бенефіцій. Власник бенефіція був зобов'язаний нести військову службу на користь особи, що вручила землю, причому відмова від служби позбавляла права на бенефіції. Це дозволило створити добре озброєне кінне військо, що зміцнило позиції центральної влади. Згодом бенефіції почали роздавати також великі феодали, що поклало початок формуванню системи васалітету. Зростання феодального землеволодіння супроводжувалося посиленням військової, фінансової й судової влади феодалів над селянами, що жили на їхніх землях.

У 751 р. син Карла Мартелла, Піпін, був оголошений королем франків. За його сина Карла Великого Франкське королівство досягло свого розквіту. Еволюція державного ладу в цей період відбувалася у двох напрямках: зміцнення власне королівської влади й ліквідація місцевого самоврядування.

Центральне управління здійснювалося за допомогою чиновників, які за службу нагороджувалися маєтками, мали у своєму розпорядженні частину зібраних судових мит. Згодом маєтки перейшли у феодальну власність їхніх власників, а назва посади — у почесний спадкоємний титул.

У цей період панувало звичаєве право, оскільки його джерелом був звичай. У V-IX ст. на території Франкської держави з’явилися перші записи звичаїв племен у вигляді так званих «варварських правд»: були створені Салічеська, Ринуарська, Бургундська, Аллеманська й інші «правди». Зміцнення королівської влади обумовило виникнення королівських законодавчих постанов — капітуляріїв, що мали загальнообов’язкове значення. Джерелами ранньофеодального права стали іммунітетні грамоти (видавані королем феодалам, вони вилучали певну територію з-під дії судової, фінансової й поліцейської юрисдикції держави, передаючи ці повноваження феодалам) і формули (зразки грамот, договорів та інших офіційних документів).

Вища судова влада в королівстві франків належала монархові. На місцях поступово судова влада зосередилася в руках феодалів.

Після смерті Карла Великого, на початку IX століття, Франкська держава розпадається на ряд самостійних утворень.

Французьке королівство виникло в IX ст. і у своєму розвитку пройшло етапи феодальної роздробленості (IX— XIII ст.), станово-представницької монархії (XIV-XV ст.) і абсолютної монархії (XVI—XVIII ст.).

У перший період королівство складалося з безлічі феодальних володінь (герцогств, графств, баронств і т. п.), що фактично були незалежними політичними утвореннями. Центральна влада була дуже слабкою, лише у своїх особистих володіннях монарх повністю контролював ситуацію.

Уся структура держави цього періоду визначалася структурою феодальних поземельних відносин, що виражалася в системі васалітету.

Номінально верховним власником цієї землі в державі вважався король. Але більша частина земель перебувала в руках феодалів у якості ф’єфа (умовного спадкоємного земельного володіння). Вони вважалися васалами короля, а він — їхнім сеньйором. Але в реальності підпорядкування васала було обумовлене лише можливістю сеньйора змусити останнього коритися.

У цей період главу держави обирали представники знаті й ієрархи церкви. У тих умовах єдиним органом, що мав можливість впливати на положення справ у країні, стала Королівська курія, або Велика рада — з’їзд найбільших феодалів країни. Центральне управління на місцях здійснювали міністеріали, місцеве — прево.

Судова влада ще не була відділена від адміністративної, панував принцип «суду рівних», коли кожен міг судитися тільки з рівними йому в соціальній ієрархії. Залежне населення й селяни підлягали суду феодалів або міністеріалів і прево.

Починаючи з XIII ст. у Франції значно зміцнилася королівська влада й виникли передумови для подолання роздробленості країни. Основними причинами цього стала підтримка міст, дрібного й середнього дворянства й необхідність боротьби з ворогом. Виборність короля була скасована, а королівський домен до кінця XIII ст. перетворився на найбільше феодальне володіння у Франції. Судова й фінансова реформи Людовіка IX ще більше зміцнили королівську владу. У XIV ст. об’єднання країни було завершене. Держава набула форми станово-представницької монархії, коли відносно сильна королівська влада сполучається з представництвом від станів — Генеральними штатами. Ці загальнофранцузькі збори скликалися з ініціативи короля й складалися з 2 палат: перша палата складалися з вищого духовенства, у другій засідали виборні від дворянства. Початок роботи представницьких зборів від станів сприяв консолідації всіх суспільних сил, що виступають за об’єднання країни.

Був уведений постійний загальнодержавний податок, що дозволило королівській владі створити постійну професійну армію замість лицарського ополчення й бюрократичний апарат управління.

У 1357 р. через глибоку політичну кризу королівська влада була змушена видати указ, що одержав назву «Великий березневий ордонанс». Відповідно до нього «Генеральні штати збиралися двічі на рік без попередньої санкції короля, мали виключне право введення нових податків і контролю за витратами уряду, давали згоду на оголошення війни або укладання миру, призначали радників короля».

З XV ст. значення Генеральних штатів знижується й вони перестають скликатися.

Органами центрального управління в цей період були: Державна рада, функціями якої було здійснення керівництва й контролю окремих ланок державного апарату, і рахункова палата — орган фінансового управління. На місцях країна ділилася набальяжі й превотажі на чолі збальї й прево, які здійснювали поточне управління, збирання податків і спостереження за судовими органами.

Абсолютна монархія у Франції оформилася до початку XVI ст. Її характерними рисами стало зосередження всієї повноти законодавчої, виконавчої й судової влади в руках спадкоємного глави — короля. Йому підкорявся весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративно-фінансовий апарат, суд. А всі французи, включаючи дворянство й аристократію, розглядалися як піддані короля, зобов'язані йому беззаперечно підкорятися.

Система державного управління складалася з Державної ради — вищого дорадчого органа при королі, ради фінансів, ради депеш і т. п., генерального контролера фінансів, державних секретарів з військових, іноземних, морських справ і справ двору, а також з апарату місцевого управління й поліції.

Джерелами права в IX—XI ст. у Франції виступали місцеві звичаї — кутюми. Особливістю Франції було те, що аж до ліквідації феодалізму країна не знала єдиної правової системи.

На півдні Франції діяло римське право, пристосоване під впливом звичаїв до нових умов, а на півночі основним джерелом права були місцеві звичаї — кутюми.

Речове право. Основним об’єктом речових прав була земля. У феодальному праві існувало два основні види речових прав на землю: право власності (аллод) і тримання (бенефіція).

У IX ст. бенефіції перетворилися на спадкоємні землі й одержали назви феоду, льону, ф’єфа. У X—XI ст. виникла система інфеодації, коли аллоди передавалися власниками королеві або великим феодалам з одержанням їх назад у вигляді феодів.

Феод являв собою форму дворянського тримання землі, отриманої на основі васальних зв'язків. Васал, вільно володіючи й користуючись феодом, без згоди сеньйора

не міг продавати феод, передавати його як феод своєму васалові або в спадщину.

Селянські вільні тримання землі називалися «цензива». Це було спадкове володіння землею з обов’язком нести повинності на користь сеньйора. Цензива надавалася як окремій особі, так і громадам, на її відчуження була потрібна згода сеньйора, а при переході в спадщину сплачувався певний податок.

Особисто невільні селяни (серви) могли тільки користуватися земельними володіннями.

Сімейно-шлюбні стосунки в основному регулювалися нормами канонічного права, кутюмами й королівськими ордонансами.

Жінки могли одружуватися з 12 років, а чоловіки з 13-15 років, при згоді сторін, а також їхніх батьків. Якщо дівчина не мала батька, вона повинна була дістати згоду сеньйора на шлюб.

Сервам було заборонено одружуватися з вільними або кріпаками іншого пана без згоди панів. При укладанні шлюбу сеньйорові виплачувалося особливе мито, що компенсує відмову від права «першої ночі».

Згодом церква домоглася обов’язкового церковного освячення шлюбу, без якого шлюб уважався недійсним. Крім того, недійсними визнавалися «шлюби між неповнолітніми, похрещеними, родичами, укладені під впливом насильства або помилки, шлюби духовенства».

Канонічне право забороняло розлучення. Чоловік був главою родини, а дружина зобов’язана була коритися чоловікові й усюди йти за ним. Установлювалася спільність рухомого й придбаного нерухомого майна від дня одруження. Дружина не мала права відчужувати майно без згоди чоловіка, укладати договори (крім тих, у яких мова йшла про викуп чоловіка) і виступати в суді. Під час відсутності чоловіка вона могла тільки видавати придане своїм дочкам.

Чоловік управляв приданим дружини, поки тривав шлюб. Після смерті чоловіка придане переходило дружині, після смерті дружини — її спадкоємцям. Майно батьків успадковувалося по батьківській лінії, майно матерів — по материнській.

До XVI ст. карне право регулювалося нормами звичаєвого права. Згідно з «Кутюмами Бовезі» різнилися:

1) злочини, що каралися смертю;

2) злочини, що каралися тривалим тюремним ув’язненням з конфіскацією майна;

3) злочини, що каралися тільки конфіскацією майна.

При цьому сила покарання залежала від провини, а також від того, хто його вчинив і кому завдано збитку.

Виникнення абсолютної монархії обумовило формування єдиної системи злочинів і покарань. Злочини, обумовлені правом цього періоду, ділилися на три категорії:

1) злочини проти релігії (богохульство, атеїзм, єресь, чаклунство тощо);

2) злочини проти держави (зрада королеві, зазіхання на короля, членів його родини й на безпеку держави);

3) злочини проти приватної особи.

Покарання в цей період мали дуже жорстокий характер і поділялися на:

1) тяжкі покарання (різні види страти, вічне заслання, довічна каторга тощо);

2) калічні й тілесні покарання (відрізання язика, вух, носа тощо, бичування батогами);

3) тюремне ув’язнення й термінові каторжні роботи;

4) ганебні покарання.

У ІХ-ХІІІ ст. судовий процес залишався обвинувальним, справа розпочиналася з ініціативи позивача, судоговоріння відбувалося у формі суперечки між сторонами, що володіють рівними процесуальними правами. Для показань свідків було досить двох свідків, причому родичі, слуги або залежні особи не могли свідчити. З XIII ст. з’явилися перші адвокати.

Найкращим видом доказу вважалося зізнання. До XIII ст. активно використовувалися катування.

Становлення абсолютизму обумовило перехід права порушення кримінальної справи до державних органів, які за власною ініціативою розшукували злочинця й провалили слідство. Була встановлена система формальних доказів, де законом визначалися вага й значення кожного доказу. У XVII ст. були розділені карний і цивільний процеси.

Економічні й політичні умови розвитку Німецької держави обумовили її поступовий розпад на окремі князівства, які зберігали самостійність аж до XIX ст.

Нерівномірність економічного розвитку країни, відсутність єдиного господарського центру, а також політична обстановка як усередині країни, так і за її межами сприяла посиленню сепаратизму. Королівська влада у своїх політичних інтересах підтримувала окремі угруповання магнатів, наділяла їх різними привілеями.

Ще більше послабила королівську владу тривала боротьба німецьких королів за завоювання Італії й протиборство з папською владою. І хоча вона й завершилася прийняттям 962 р. Оттоном І титулу імператора й утворенням «Священної Римської імперії», за підтримку німецьким монархам довелося розплачуватися новими поступками феодальним магнатам. Крім того, імператорська влада не зуміла встановити зв’язок з містом, зробити його опорою.

У результаті з кінця XI ст. у Німеччині затвердився принцип виборчої монархії, а феодальна роздробленість остаточно була закріплена Золотою буллою 1356 р. Відповідно до булли імператор Німеччини обирався колегією курфюрстів (князів-виборців), склад якої був чітко визначений, а за курфюрстами закріплювалися всі права самостійних володарів. Таким чином, імператорська влада була лише номінальною. Імператор не міг ухвалити ніяких важливих рішень без згоди курфюрстів.

У Німеччині існували також такі загальноімперські установи, як рейхстаг (складався з трьох курій і вирішував питання внутрішньої й зовнішньої політики)

й імперський сул, який був заснований 1495 р. і зіграв важливу роль у рецепції римського права на території Німеччини.

Місцеве управління полягало в існуванні станових представництв духовенства й городян-ландтагів. У деяких землях у них брали участь також представників вільного селянства. Спочатку ландтаги виконували судові функції, але потім почали втручатися й у державні справи. Однак до XVII ст. значення ландтагів падає, і в німецьких державах затверджується нова політична модель — абсолютна монархія.

Основним джерелом права Німеччини був звичай. У XIII ст. виникли перші записи цих звичаїв — «Саксонське зерцало» і «Швабське зерцало».

Особливістю Німеччини була переважна роль римського права, то 1495 р. було визнане основним джерелом права імперії, у результаті чого були створені кодекси карного й цивільного права.

Важливе місце приділялося регулюванню феодальних поземельних відносин у Німеччині. Правом власності на землю володіли не тільки князі й графи, але й частина вільного селянства. Особливість німецького денного права полягала в тому, то леном могли бути наділені відразу двоє.

Особисто вільні селяни одержували землю від феодалів і володіли нею або довічно, або спадково, на умовах сплати чиншу в грошовій або натуральній формі. Кріпаки ж повністю залежали від феодалів, і їх можна було відчужувати разом із землею.

Згодом чиншове землеволодіння було прирівняне до короткострокової оренди, що обмежувало права селян на володіння й користування землею й дозволяло феодалам збільшувати повинності. Також з’явилася «власність із обтяженням», коли власник землі міг вільно відчужувати землю, але всякий новий власник був зобов’язаний виплачувати частину доходу із землі первісному власникові, що стоїть на початку ланцюжка.

Римське право обумовило виникнення правила записувати всі укладені договори.

Сімейно-шлюбні стосунки регулювалися канонічним правом. При вступі в шлюб батькові нареченої виплачувалася покупна ціна (віттум), яку він передавав дочці після одруження. Крім того, чоловік підносив дружині так званий «ранковий дарунок». Віттум і «ранковий дарунок» складали згодом удовину частку. Дружина не могла нічого відчужувати зі свого майна без згоди чоловіка. Якщо чоловік помирав, то дружина одержувала свою «вдовину частку» і так звану жіночу частку — домашнє начиння, предмети особистого користування й прикраси. Спадщина передавалася переважно дітям чоловічої статі, дочки ж мали право тільки на проживання в рідному домі й одержання приданого.

У часи ранньофеодальної монархії в Німеччині панувало «кулачне право», що фактично узаконило сваволю права сильного. З XI ст. «кулачне право» обмежується,

а 1496 р. взагалі відміняється. Його заміняє земський мир. У той час порушеннями вважалися: непокора церковній владі, інакомислення, помста за образи, незаконний збір мит, грабіж, фальшивомонетництво, заколот проти імперії й т. и.

Усі покарання поділялися на:

1) тяжкі: страта в різних формах;

2) калічні й тілесні;

3) ганебні.

У 1532 р. при імператорі Карлі V було введене загально- німецьке карно-процесуальне укладення, що одержало найменування «Кароліна». Воно передбачало попереднє розслідування й судовий розгляд. Справа розпочиналася з ініціативи позивача або від імені держави суддею. Обвинувачуваний міг заперечити позов і довести його неправдивість. Сторонам дозволялося представляти документи й показання свідків, користуватися послугами юристів. Для давання показань свідків було досить двох свідків. Для одержання визнання широко застосовувалися катування.

«Кароліна» передбачала велике коло злочинів:

1) державні (зрада, заколот, порушення земського миру й ін.);

2) проти релігії (богохульство, чаклунство й ін.);

3) проти особистості (убивство, отруєння, наклеп та ін.);

4) проти моральності (кровозмішення, згвалтування, двошлюбність, порушення подружньої вірності й ін.);

5) проти власності (крадіжка, грабіж, підпалення тощо);

6) злочини проти порядку здійснення правосуддя (лжесвідчення, лжеприсяга);

7) злочини проти порядку торгівлі (обмірювання й обваження).

У цей час з’явилися також такі поняття, як замах на злочин, співучасть (поділялася на співучасть до здійснення злочину, під час здійснення злочину, після його здійснення), необережність, необхідна оборона й т. ін.

Злочини каралися:

1) стратою;

2) покаліченням і тілесними покараннями;

3) ганебними покараннями;

4) вигнанням із країни;

5) штрафом (іноді на додаток до тюремного ув’язнення, виставляння біля ганебного стовпа й т. п.).

Виокремлювалися обтяжуючі провину обставини: характер заподіяної шкоди, злочини проти знатних осіб, повторний злочин. До таких, що спростовують вину, належали відсутність наміру, малолітній вік (до 14 років), виконання службового обов’язку.

Протягом IX—XI ст. в Англії склалися феодальні відносини. Уся влада в державі зосередилася в руках короля й знаті, що утворили королівську раду, яка пізніше стала вищим органом державної влади. З радою король повинен був погоджувати всі свої дії. Усе селянство піддавалося феодальної експлуатації.

Після норманського завоювання 1066 р. в Англії була утворена централізована держава з сильною королівською владою. Король зосередив у своїх руках верховні права на всі землі країни, що забезпечило йому владу над феодалами, а також законодавчу, судову й військову владу. При королі діяла так звана Королівська курія — дорадчий орган зі знаті й наближених короля; па початку XII ст. з неї виділилася палата Шахівниці, що відала винятково питаннями фінансів.

Особливістю англійської феодальної держави була досить рання відмова від війська, що складалося з військових дружин васалів, і створення найманої армії. У випадку зовнішньої загрози скликалося народне ополчення, усі вільні громадяни були зобов’язані мати озброєння відповідно до свого майнового положення.

Значно зміцнила роль королівської влади судова реформа Генріха II, що виключила з сеньйоральної юрисдикції всі кримінальні справи й більшу частину позовів про земельну власність і денне володіння. Королівська курія перетворилася на постійно діючий верховний судовий орган. Одночасно були запроваджені інститути роз’їзних суддів і присяжних обвинувачів, що контролювали місцеву адміністрацію.

Непродумана податкова політика короля Іоанна Безземельного призвела до відкритого конфлікту з більшістю світських і духовних феодалів, підтриманих містами й частиною селянства. Цей конфлікт завершився підписанням 1215 р. Великої хартії вільностей, що виражала в основному інтереси баронів, а також підтверджувала існуючі привілеї церкви й духовенства, давні вільності Лондона й інших міст, право купців, у тому числі й іноземних, вільно виїжджати з країни й вести торгівлю без яких-небудь утисків, обіцяла не обтяжувати вільних селян непосильними податками й штрафами й встановлювала єдність мір і ваг.

Ряд статей Хартії став основою для формування в майбутньому середньовічного англійського парламенту. Постійний конфлікт між королівською владою і її підданими тривав і при спадкоємцях Іоанна й у другій половині

XIII ст. призвів до виникнення в Англії представницької монархії. Особливістю її становлення було те, що вона ознаменувала собою політичну перемогу станів над королем.

Особливої гостроти боротьба монархії й станів досягла всередині XIII ст. У 1258 р. барони змусили Генріха III ухвалити так звані «Оксфордські провізії», шо передавали в руки баронів контроль над королівською владою. Громадянська війна 1258-1267 рр. призвела до розгрому 1264 р. королівській армії й скликання 1265 р. першого в історії Англії парламенту.

Як компроміс між королем і баронами, лицарями й багатими городянами 1295 р. Едуард І скликав парламент, який одержав назву «зразкового». У першій половині

XIV ст. парламент розділився на верхню палату лордів, де засідала феодальна знать, і нижню палату громад, де засідали представники графств і міст.

Парламент Англії мав такі повноваження:

1) затвердження порядку й розмірів оподатковування;

2) право законодавчої ініціативи;

3) згода на оголошення війни або укладання миру;

4) право імпічменту.

З початку XV ст. в Англії почали складатися абсолютна монархія, і роль, і значення англійського парламенту значно скоротилися. Але англійський абсолютизм мав ряд особливостей: існування поряд із сильною королівською владою парламенту; існування місцевого самоврядування й відсутність централізації й бюрократизації державного апарату; відсутність великої постійної армії.

Реальна влада в цей період зосередилася в руках короля, яку він здійснював через підпорядковані безпосередньо йому органи виконавчої й судової влади. Сюди входили Таємна рада й надзвичайні судові органи — Зоряна палата й Висока комісія. Боротьбу королівської влади проти великих феодалів і церкви підтримували «джентрі» (нове дворянство) і буржуазія.

У ранньофеодальних британських державах панувало звичаєве право, подекуди видане у вигляді збірників звичаїв із включенням норм, законодавчо затверджених державною владою (Правда Етельберта, Правда Іне, Закони Кнута). Джерелом англійського феодального права також були статути, законодавчі акти центральної влади.

Після норманського завоювання почалося створення загального права для всієї країни. Особливу роль у цьому процесі зіграли роз’їзні королівські судді, узагальнивши судову практику й виробивши загальні норми права. Так поступово склалися однакові норми права — «загальне право». Починаючи з XIII ст. у королівських судах почали складати протоколи судових засідань, які потім змінили збірники судових звітів. Саме в цей час зародився основний принцип «загального права» — судовий прецедент.

Починаючи з XV ст. в Англії формується так зване «право справедливості», що доповнює загальне право, заповнює його прогалини й базується на принципі прецеденту. Був заснований «суд справедливості», судочинство здійснювалося канцлером одноосібно й у писемній формі.

«Загальне право», що регулювало земельні відносини, виділяло два види вільних власників: 1) барони, які надавалися «головним власникам» безпосередньо від короля й 2) вільні лицарські володіння від «головних власників». Усі вони рівною мірою були васалами короля. Власники поділялися на категорії залежно від правочинності власника:

1) умовні земельні володіння;.

2) тримання «фрі-сімпл», яким можна володіти й розпоряджатися, і лише за відсутності спадкоємців воно поверталося сеньйору;

3) заповідні володіння, якими не можна було розпоряджатися і які переходили в спадщину зазвичай старшому сипові за принципом майорату.

Особисто залежні селяни (вілани) не могли мати ніякого власного майна, землю одержували тільки в тимчасове користування, за право користування якою повинні були нести різні повинності. Згодом виникла нова форма селянського землеволодіння — копігольд, що представляв селянське володіння землею на основі звичаю феодального маєтку й мав характер спадкоємної оренди.

Вільні від повинностей на користь феодалів селянські землі називалися фрігольди.

Укладання шлюбу й стосунки між подружжям регулювалися канонічним правом. Одружені володіли спільним майном, яким розпоряджався чоловік. Якщо в них були спільні діти, то чоловік міг володіти й користуватися нерухомим майном дружини й після її смерті. У випадку бездітності майно дружини після її смерті поверталося її батькові або його спадкоємцям. Дружина не мала права укладати договори, угоди, виступати в суді без згоди чоловіка.

Спадщина розподілялася на основі майорату, інше майно ділилося на три частини: третина йшла дружині, третина дітям і третина церкві.

Карне право й процес. З XIII ст. англійське право закріпило розподіл злочинів на три групи: тризн (зрада), фелонія (тяжкий карний злочин) і міедимінор (провини).

Поняття «фелонія» з’явилося найраніше й означало вбивство, підпал, згвалтування або розбій. Основним покаранням за фелонію була страта.

У XIV ст. тризн був розділений на:

1) «велику зраду» — злочини проти королівської родини, влади й вищих посадових осіб, а також підробка королівської печатки й монет, увезення у країну фальшивих грошей;

2) «малу зраду» — убивство людини, що стоїть вище на ієрархічній градації.

Зрада каралася стратою з конфіскацією майна. Усі інші злочини належали до категорії міедимінор, і покарання за них було легшим.

У XIII—XIV ст. при розгляді карних і цивільних справ в Англії був уведений суд присяжних.

Таким чином, феодальна держава в Західній Європі сформувалася в результаті розпаду рабовласницького або первіснообщинного ладу. За час свого розвитку вона пройшла ряд етапів, причому вищим її проявом стала абсолютна монархія, коли вся повнота влади зосереджувалася в руках монарха. Паралельно до становлення феодальної держави формувалося також феодальне право, що базується в основному на звичайному, римському й церковному праві. У цей період були закладені основи сучасної судової системи й права.









загрузка...