Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ІНКВІЗИЦІЯ

План

Вступ

1. Перший період.

2. Другий період.

3. Третій період.

4. Припинення діяльності інквізиції.

Інквізиція (від лат. inquisitio — розшук), або свята інквізиція, або святий трибунам — у католицькій церкві в ХІІ-ХІХ ст. особливі церковні суди, незалежні від органів і установ світської влади. Первісно в давньоримському карному процесі, що був винятково обвинувальним, так називалося збирання доказів. Згодом, коли обвинувальний процес поступився місцем слідчому, під інквізицією почали розуміти посадовий розшук, а також спеціальне судилище, створене Римо-католицькою церквою для переслідування інакомислення (єретиків). Інквізиційний процес відрізняла особлива система доказів, поєднання судді й слідчого в одній особі. Розповсюдженим способом одержання доказів було застосування катувань.

Термін «інквізиція» з'явився дуже давно, але до ХІІІ ст. не позначав ту галузь церковної діяльності, що мала на меті розшук, суд і покарання єретиків. Становлення інквізиції перебувало в тісній залежності від деяких загальних положень християнських догматів, що змінювалися під впливом прагнень середньовічного папства. Відповідно до віровчення, людина могла урятуватися тільки в тому випадку, якщо істинно вірила, — звідси обов’язок християнина й особливо служителя церкви навертати невіруючих на шлях порятунку. Якщо ж невіруючі завзято відмовляються прийняти вчення церкви, проповідь і переконання не мають впливу, то цим вони створюють спокусу для інших і загрожують їхньому спасінню — так виникає потреба видалити їх із громади віруючих, спочатку за допомогою відлучення від церкви, а потім і за допомогою тюремного ув’язнення або спалення на багатті. Чим більш впливовою ставала духовна влада, тим суворіше переслідувала вона своїх супротивників.

В історії інквізиції розрізняють 3 послідовні періоди розвитку:

— переслідування єретиків до XIII ст., коли суд над єретиками становив частину функцій єпископської влади, а переслідування їх мало тимчасовий і випадковий характер;

— домініканська інквізиція з часу Тулузького собору 1229 р., коли були створені постійні інквізиційні трибунали, керовані домініканськими ченцями;

— іспанська інквізиція з 1480 р., коли виникає тісний зв’язок між інквізиційною системою й інтересами монархічної влади в Іспанії й претензією її королів на політичну й релігійну гегемонію в Європі. Спершу будучи знаряддям боротьби проти маврів і євреїв, вона потім перетворилася (разом з єзуїтським орденом) на бойову силу католицької реакції XVI ст. проти протестантизму.

Зародки інквізиції з’явилися ще на початку християнської епохи й виявилися в судовій владі єпископів над єретиками й введенні в обов’язок дияконів розшукувати й виправляти омани у вірі. Єпископський суд був простим і не вирізнявся жорстокістю; найдужчим покаранням у той час був інтердикт (відлучення від церкви). З визнанням християнства державною релігією Римської імперії до церковних покарань приєдналися й цивільні. Так, 316 р. Костянтин Великий видав едикт про конфіскацію майна донатистів, 382 р. Феодосії! Великий почав загрожувати стратою прихильникам маніхейства, а 385 р. ця погроза була виконана над присцилліанами. У давніх актах (наприклад, у капітуляріях Карла Великого) зустрічаються розпорядження, що зобов’язують єпископів стежити за мораллю й правильним сповіданням віри в їхніх єпархіях і викорінювати язичницькі звичаї на саксонських кордонах. У 844 р. Карл Лисий наказав єпископам вести активну проповідницьку діяльність, щоб утверджувати народ у вірі, а також розслідувати й виправляти його омани.

Уже в ІХ-Х ст. єпископи зосереджують у своїх руках величезну могутність і дедалі енергійніше переслідують єретиків (наприклад, патаренів в Італії в XI ст.), віддаючи перевагу скоріше насильницьким заходам проти інакомислячих, ніж засобам умовляння. Саме в цей період був покладений початок таким суворим покаранням, як конфіскація майна й спалення на багатті.

Наприкінці XII і початку XIII ст. з’явилася нова небезпека для католицької ортодоксії й папського авторитету — літературно-художній рух на півдні Франції й пов’язане з ним вчення альбігойців. Придушення цього руху було покладене на новий чернечий орден — домініканців.

Слово «інквізиція», у технічному розумінні, було вжите вперше на Турському соборі 1163 р., а на Тулузькому соборі 1229 р. апостольським легатом були закладені основа й функції цієї організації. Стурбована своїм положенням, церква ще на Веронському синоді, 1185 р., зафіксувала точні правила щодо переслідування єретиків. Вони ставили за обов’язок єпископам якнайчастіше ревізувати свої єпархії й залучати заможних мирян до сприяння в розшуку єретиків і передаванні їх єпископському суду. Під страхом різних покарань світській владі пропонувалося надавати підтримку єпископам.

Подальшим своїм розвитком інквізиція зобов’язана діяльності пап Інокентія III (1198 —1216), Григорія IX (1227-1241) й Інокентія IV (1243 —1254). Наприкінці XII ст. Інокентій III поклав початок створенню нової, особливої духовної влади, що мала свої спеціальні функції й була майже незалежною від єпископів. Він уповноважив двох ченців, Гюї й Реньє, відправитися в інспекцію в діоцезн Південної Франції й Іспанії для викорінювання катарської єресі. У 1203 р. до них були відправлені два інші цистеріанці, Петро Кастельно й Ральф, а також абат Арнольд; усі троє виступали як апостольські легати. Приписання якомога суворіше обходитися з єретиками призвело 1209 р. до вбивства Петра Кастельно, що послужило сигналом до кривавої й спустошливої боротьби, відомої під іменем Альбігойських воєн. Однак незважаючи на хрестовий похід Симона Монфора, інакомислення продовжувало існувати, поки проти нього не виступив Домінік, засновник ордена домініканців. Інквізиційні суди були вилучені Григорієм IX з єпископської юрисдикції й були передані цьому ордену. Тулузький собор 1229 р. ухвалив постанову, щоб кожен єпископ призначав одного священика й одну або більше світських осіб для таємного розшуку єретиків у межах своєї єпархії. Через кілька років інквізиторські обов’язки були вилучені з компетенції єпископів і спеціально довірені домініканцям, оскільки ченці цього ордена не були зв’язані ні особистими, ні суспільними узами з населенням цієї місцевості й тому могли діяти безумовно в папських інтересах і не щадити єретиків.

Установлені 1233 р. інквізиційні суди викликали різко негативну реакцію з боку мас, про що свідчать народні повстання: 1234 р. — у Нарбонні, а 1242 р. — в Авіньйоні. Але незважаючи на це, суди продовжували діяти в Провансі й згодом навіть поширилися на Північну Францію.

На настійну вимогу Людовіка IX 1255 р. у Парижі папа Олександр IV заснував посаду генеральних інквізиторів Франції, якими були призначені один домініканський і один францисканський чернець. Однак незадоволена втручанням у свої справи галліканська церква виказувала невпинну протидію, унаслідок чого, починаючи з XIV ст., французька інквізиція зазнала обмежень із боку державної влади й поступово занепала. Цей процес не могли зупинити навіть зусилля королів XVI ст., що боролися проти Реформації.

Завдяки старанням Григорія IX інквізиція була запроваджена в Каталонії, Ломбардії й у Німеччині, причому скрізь інквізиторами призначалися домініканці. З Каталонії інквізиція швидко поширилася на всьому Піренейському півострові, не скрізь, утім, відрізняючись однаковою силою й характером. Так, наприклад, у Неаполі, унаслідок постійних розбратів і інтриг між неаполітанськими государями й Римською курією, вона ніколи не мала великого значення. Натомість у Венеції інквізиція (або так звана «рада десяти») виникла в XIV ст. для розшуку співучасників змови Тьєноло й виявляла собою політичний трибунал. Найбільшого розвитку й сили інквізиція досягла в Італії в XVI ст., за пап Пія V й Сікста V.

З великими труднощами зіштовхнулася церква при насадженні цієї організації в Німеччині. Тут вона зустріла загальний протест. Спочатку інквізиція Німеччини спрямована була проти племені стедингів, які відстоювали свою незалежність від бременського архієпископа. Першим інквізитором у цій країні був Конрад Марбурзький, але під час народного повстання 1233 р. він був убитий, а наступного року така ж доля спіткала двох його головних помічників. За свідченням сучасників, «таким чином, за Божої допомоги, Німеччина звільнилася від мерзенного й нечуваного суду». Пізніше папа Урбан V, за підтримки імператора Карла IV, знову призначив у Німеччину двох інквізиторів — домініканських ченців, однак і ці його зусилля пропали марне — інквізиція так і не одержала тут розвитку. Останні сліди її були знищені Реформацією. Невисоким було значення інквізиції й в Англії, куди вона проникнула для боротьби проти вчення Віклефа і його послідовників. Слов’янських держав інквізиція практично не торкнулася: вона існувала тільки в Польщі, і то дуже недовго. Загалом ця організація пустила відносно глибоке коріння тільки в країнах, населених романським племенем, де католицька віра впливала на життя й діяльність людей.

В Іспанії інквізиція виникла в XIII ст., але наприкінці XV ст. відродилася з новою силою як відгомін сучасних подій у Південній Франції, набула величезного політичного значення й одержала нову організацію. У цій країні склалися найбільш сприятливі умови для розвитку інквізиції. Серед більшої частини населення був розповсюджений релігійний фанатизм, що склався під впливом багатовікової боротьби з маврами. Цією обставиною успішно скористалися домініканці. Євреїв і маврів, що не сповідали християнство, було багато в місцевостях, відвойованих у маврів християнськими королями Піренейського півострова. Маври і євреї, що перейняли їхню культуру, складали найосвіченішу, найпродуктивнішу й найзаможнішу частину населення. їх багатство викликало заздрість у простого народу й представляло спокусу для правлячих кіл. Уже наприкінці XIV ст. значна кількість євреїв і маврів під твердим тиском були змушені прийняти християнство, але багато хто й після того продовжували таємно сповідати релігію батьків. Ізабелла Кастильська й Фердінанд Католик, що з’єднали Кастилію й Арагонію в одну монархію й реорганізували інквізиційну систему, поклали початок систематичному переслідуванню інквізицією цих підозрілих християн. Основним мотивом такого поводження був не стільки релігійний фанатизм, скільки бажання усталити державну єдність Іспанії за допомогою діяльності інквізиції, а також бажання збільшити державні доходи шляхом конфіскації майна засуджених. Центральною фігурою нової інквізиції в Іспанії, її душею й натхненником був духівник Ізабелли, домініканець Торквемада.

У 1478 р. папа Сікст IV видав буллу, у якій «католицьким королям» дозволялося встановити нову інквізицію. У 1480 р. у Севільї був заснований її перший трибунал; він розвинув досить бурхливу діяльність і через рік уже міг

похвалитися стратою 298 єретиків. У результаті це призвело до загальної паніки, обурені єпископи подали Папі цілий ряд скарг надії трибуналу. У відповідь на ці скарги Сікст IV 1483 р. наказав інквізиторам настільки ж суворо переслідувати інакомислячих, а розгляд апеляцій на дії цієї організації доручив севільському архієпископові Іньїго Манрикесу. Справу перетворення іспанської інквізиції завершив Торквемада, призначений кілька місяців по тому великим генеральним інквізитором Кастилії й Арагонії.

Святий трибунал спершу складався з голови, 2 юристів-асесорів і 3 королівських радників. Але незабаром настільки обмежена кількість людей виявилося недостатньою, і була створена ціла система інквізиційних установ: центральна інквізиційна рада й 4 місцеві трибунали, число яких потім було збільшене до 10. Інквізиційні трибунали утримувалися за рахунок фонду, створеного з конфіскованого в єретиків майна, також цей фонд слугував джерелом збагачення папської й королівської скарбниці. У 1484 р. на загальному з’їзді членів іспанських інквізиційних трибуналів, скликаному Торквемадою у Севільї, був вироблений кодекс (складався спочатку з 28 постанов; пізніше були додані ще 11), що регулював інквізиційний процес. Із цього моменту Іспанія почала швидко позбуватися єретиків і нехристиян, особливо після того як Торквемада 1492 р. домігся в «католицьких королів» вигнання з Іспанії всіх євреїв.

Статистика яскраво відображає результати винищувальної діяльності іспанської інквізиції при Торквемаді, що охоплює період від 1481 до 1498 р.: майже 9000 людей було спалено на багатті; близько 90 тис. осіб зазнали церковних покарань різного ступеня важкості, включаючи конфіскацію майна; була знищена величезна кількість зображень у вигляді опудал або портретів, більш ніж 6000 осіб удалося врятуватися від страти за допомогою втечі. Фанатична юрба в Кастилії привітала діяльність інквізиції, із задоволенням була присутня на автодафе, а Торквемада до самої смерті користувався загальною пошаною й незаперечним авторитетом. З іншого боку, в Арагонії сваволя святого трибуналу неодноразово викликала вибухи народного обурення; під час одного з них, 1485 р., був убитий голова інквізиційного суду в Сарагоссі Педро Арбуес, що вирізнявся особливою жорстокістю. Дієго-Доса й Хіменес, архієпископ толедський і духівник Ізабелли, що прийшли на зміну Торквемаді, закінчили справу релігійного об’єднання Іспанії. Завоювавши Гранаду, свята інквізиція порушила умови капітуляційного договору 1492 р., що передбачав забезпечення релігійної свободи маврів, і піддала їх гонінням за віру. У 1502 р. вони були поставлені перед вибором: або прийняти хрещення, або покинути Іспанію. Частина маврів зволіла покинути батьківщину, а більшість прийняла християнство; хрещених маврів (морисків) продовжували переслідувати. У результаті це закінчилося їхнім поголовним вигнанням з Іспанії Філіппом III 1609 р. Подібна політика призвела до занепаду іспанського землеробства, промисловості й торгівлі, оскільки євреї, маври й мориски становили понад 3 мли населення, і притому найосвіченішого, найпрацьовитішого й найзаможнішого. Така ситуація, у свою чергу, обумовила різке скорочення іспанського населення: протягом 70 років воно зменшилося з 10 млн чоловік до 6 мли. Хіменес знищив останні залишки єпископської опозиції. Інквізиція була поширена на всі іспанські колонії й території, що залежали від неї; у всіх портових містах були встановлені її місцеві відділення, покликані перешкоджати занесенню єресі й згубно позначалися на іспанській торгівлі. Іспанська інквізиція послужила зразком для італійських і французьких інквізиторів. У Нідерландах вона була встановлена 1522 р. Карлом V, що пізніше, за Фі- ліппа II, послужило причиною від’єднання північних Нідерландів від Іспанії. У Португалії інквізиція офіційно була запроваджена 1536 р. і звідси поширилася на португальські колонії в Ост-Індії, де центром її була Гоа. У 1542 р. у Римі за типом іспанської інквізиційної системи була заснована «конгрегація святої інквізиції», влада якої безумовно визнавалася в герцогствах Міланському і Тосканському. У Неаполітанському королівстві й Венеціанській республіці дії інквізиції контролював уряд. У Франції спроби заснувати інквізицію за іспанським зразком належали Генріху II, але 1559 р. Франциск II переніс функції інквізиційного суду на парламент, утворивши для цього особливе відділення.

Дії інквізиційного трибуналу здійснювалися в умовах суворої таємності. Широко використовувалася система шпигунства й доносів, що охоплювала практично все населення. Інквізитори були швидкі й на обвинувачення, і на розправу. Попередній допит починався відразу ж, як тільки обвинувачений або запідозрений притягався до суду інквізиції, а результати допиту представлялися трибуналу, що найчастіше приймав справу під свою юрисдикцію. Донощики й свідки знову допитувалися, і їхні показання, разом з усіма доказами, передавалися на розгляд домініканців, так званих кваліфікаторів святої інквізиції. У тому випадку, якщо кваліфікатори підтримували обвинувачення, людину відразу ж поміщали в секретну в’язницю, після чого між нею і зовнішнім світом припинялися всілякі зв'язки. Протягом трьох наступних аудієнцій інквізитори, не повідомляючи підсудному пунктів обвинувачення, намагалися заплутати його в показаннях і хитрістю змусити зізнатися в приписуваних йому злочинах. На полегкість суду обвинувачуваний міг розраховувати тільки у випадку визнання провини, що ставило його в розряд «розкаяних». Якщо ж він завзято заперечував свою провину, то його, на вимогу прокурора, чекала камера катувань, де визнання домагалися за допомогою цілого ряду жахливих тортур, що свідчать про надзвичайну винахідливість і витонченість інквізиторів. Після катування змучена жертва знову з’являлася перед судом, і тільки тепер її знайомили з пунктами обвинувачення, на які вимагали відповіді. У тому випадку, якщо обвинувачуваний бажав удатися до захисту, йому пропонували вибрати собі захисника зі списку осіб, складеного його ж обвинувачами. Зрозуміло, що за таких умов захист був не більш як грубим знущанням над жертвою трибуналу. Процес нерідко тривав кілька місяців, після його закінчення знову запрошувалися кваліфікатори, які виносили свій вердикт з цієї справи, майже завжди — не на користь підсудного. Оголошення вироку найчастіше ставило крапку в долі людини, оскільки апеляція до верховного інквізиційного трибуналу або до Пани була марною, тому що вона не скасовувала вироків інквізиційних судів, а для успіху апеляції в Римі було потрібно заступництво багатих друзів, тому що засуджений, пограбований інквізицією, уже не мав у своєму розпорядженні значних грошових сум. У тих рідкісних випадках, коли вирок відмінявся, в’язня звільняли без усякого відшкодування моральних і матеріальних збитків. Слід зауважити, що мотивом переслідування, крім релігійного фанатизму й користолюбства, часто була й особиста помста окремих членів трибуналу.

Інквізиція була настільки грізною організацією, що перед нею тремтіли навіть государі. Одного разу намічена жертва вже не могла вислизнути з рук святого трибуналу: її не могли врятувати ні бездоганне моральне життя, ні високе положення (церковний сап або державна посада), ні голосна слава вченого або художника. Так, переслідувань інквізиції не змогли уникнути іспанський архієпископ Карранса, кардинал Чезаре Борджіа й ін. Будь-який прояв незалежної думки переслідувався як інакомислення, про що свідчать приклади Галілея, Джордано Бруно, Ніколи Мірандоли й ін.

У XVI ст. інквізиції разом з єзуїтським орденом удалося заволодіти цензурою книг, і її вилив на розумовий розвиток Європи став особливо згубним. У XVII ст. діяльність святого трибуналу поступово починає загасати, кількість жертв значно зменшується. Подальший його занепад в XVIII ст. пов’язаний з ідеями релігійної віротерпимості, які в результаті призводять до повного скасування інквізиції в багатьох державах Європи. В Іспанії з інквізиційного процесу повністю усуваються катування, а кількість страт скорочується до 2-3 на рік.

В Іспанії інквізиція була знищена 4 грудня 1808 р. Досить показові статистичні лані, зібрані в праці Liorente: у період з 1481 до 1809 р. переслідування з боку іспанської інквізиції зазнали 341 021 чоловік, з них 31 912 були спалені, інші зазнали тюремного ув’язнення й інших покарань. У Португалії інквізиція була остаточно знищена за Іоаниа VI (1818-1826). У Франції вона припинила свою діяльність 1772 р., у Тоскані й Пармі - 1769 р., у Сицилії — 1782 р., у Римі — 1809 р., у Сардинії інквізиція проіснувала до 1840 р.

Щоправда, у деяких державах були спроби відновлення цієї організації. В Іспанії відповідний указ був виданий Фердінандом VII 1814 р.; удруге знищена кортесами 1820 р., інквізиція знову відродилася на нетривалий період, поки, нарешті, 1834 р. не була скасована назавжди. Конфісковане майно з інквізиційного фонду було використане на погашення державного боргу. У Римі інквізиція була відновлена Пієм VII 1814 р. і дотепер не скасована формальним актом.

І в наш час ще існують фанатичні прихильники інквізиції серед католицьких письменників, що вважають її, подібно до Папи Павла IV, одкровенням Небес.

Документ

Декрет кортесів про знищення інквізиції

Кадіс, 22.02.1813 р.

Генеральні й надзвичайні кортеси, бажаючи, щоб положення, передбачені в ст. 12 конституції, були виконані й щоб було забезпечено неухильне дотримання цього мудрого розпорядження, повідомляють і декретують таке:

Ст. І. Католицька апостольська римська релігія, відповідно до конституції, перебуватиме під охороною закону.

Ст. II. Трибунал інквізиції несумісний з конституцією.

Ст. III. Унаслідок цього відновлюється в первісній силі закон II, розділ XXVII, частина VII, у якому визначені повноваження єпископів і їхніх вікаріїв у питаннях віри у відповідності зі священними канонами й загальним правом і повноваження мирських суддів у визначенні й оголошенні покарань для єретиків відповідно до приписів сьогоднішніх і майбутніх законів. Мирські й церковні судді діятимуть у відповідних випадках відповідно до конституції й законів.

Ст. IV. Кожен іспанець може підняти справу в обвинуваченні в єресі перед церковним трибуналом...









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.