Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ТИТАНИ ВІДРОДЖЕННЯ

План

I. Леонардо да Вінчі.

1. Становлення молодого майстра.

2. Творчий розквіт.

3. Ранні й пізні твори.

4. «Трактат про живопис».

5. Леонардо-учений.

II. Мікеланджело Буонарроті.

1. Дитинство й юність.

2. Перший римський період.

3. Флорентійський період.

4. Другий римський період.

5. Третій римський період.

6. Архітектурні твори.

7. Мікеланджело-поет.

Висновки

Леонардо да Вінчі — один із найвидатніших представників італійського мистецтва епохи Відродження, геніальний живописець, скульптор, музикант, поет, архітектор, учений, інженер.

Він народився 15 квітня 1452 р. у Вінчі, біля Флоренції, у родині П’єро, багатого нотаріуса синьйорії. Ще в дитинстві в нього виявилися надзвичайні здібності до живопису, помітивши які, батько віддав його в учні до Андреа Верроккіо, одного з представників Тосканської школи живопису. Саме в цей період (1467-1472) Леонардо склався як майстер. Уже в ранніх творах (голова ангела в «Водохрещенні» Верроккіо, «Благовіщення», «Мадонна Бенуа») він збагатив традиції живопису кватроченто, майстерно використовуючи м’яку світлотінь для підкреслення плавної об’ємності форм. До досягнень цього періоду можна віднести також перетворення релігійного образу па дзеркало різноманітних людських емоцій («Поклоніння волхвів»), розробку новаторських методів малюнка. Заради вивчення виражень почуттів і пристрастей Вінчі відвідував багатолюдні місця, де кипіла людська діяльність, запрошував до себе в будинок селян і, розповідаючи їм смішні історії, вивчав на їхніх обличчях комічний вираз. Відображаючи результати численних спостережень у начерках, ескізах і натурних штудіях (італійський олівець, срібний олівець, сангіна, перо й інші техніки), да Вінчі домігся рідкісного реалізму в передачі міміки персонажів, створив образ людини, що відповідає гуманістичним ідеалам Високого Відродження.

Близько 1472 р. Леонардо покинув майстерню Верроккіо й почав працювати самостійно. З його ранніх самостійних творів відомі два картони: на одному зображений Нептун з німфами й тритонами серед бурхливих хвиль, на іншому — гріхопадіння Адама і Єви на тлі райського пейзажу. Крім указаних ранніх творів, слід згадати також про загублені портрети Амеріго Веспуччі й Скірамуччіо, про «Мадонну», що належала Папі Климентові VII, яку Аржонвіль бачив у Ватикані ще в середині XVIII ст. До тієї ж епохи життя художника належить також «Святе

сімейство» (Лувр). Дослідники припускають, що приблизно в цей час да Вінчі побував у Римі, де нібито написав для церкви Сан-Онофріо «Мадонну».

Приблизно 1480 р. майстер був запрошений до Мілана до двору герцога Людовіка Сфорци як військовий інженер, гідротехнік, організатор придворних свят, музикант й імпровізатор. Крім того, йому було доручено заснувати в Мілані академію мистецтв, для викладання в якій да Вінчі «склав трактати про живопис, про світло, про тіні, про рух, про теорію й практику, про рухи людського тіла, про пропорції людського тіла. Базарі згадує також про «Трактат про перспективу», що повинен був слугувати вступом до всіх творів Леонардо з живопису, і один екземпляр якого належав Бенвенуто Челліні».

На цей період припав творчий розквіт великого майстра. Як архітектор да Вінчі зводив будинки, розробляв різні варіанти «ідеального міста» і центрально-купольного храму, створив безліч архітектурних проектів і креслень, спеціально займався анатомією, математикою, перспективою й механікою. Серед його великих проектів можна назвати проект з'єднання за допомогою каналу Флоренції й Пізи, план підняття древнього баптистерію С. Джіованні у Флоренції.

Понад 10 років він працював над колосальною кінною статуєю на згадку Франческо Сфорци, вилитої з бронзи в натуральну величину, що, на жаль, не збереглася й відома лише з підготовчих накреслень.

Так само й інший великий твір да Вінчі, «Таємну вечерю», можна вважати майже неіснуючим. «Таємна вечеря» була написана в 1495-1497 рр. у трапезній монастиря Санта-Марія делле Граціє, на стіні в 28 футів. На жаль, через ризикований експеримент, на який пішов майстер, застосувавши для фрески масло в суміші з темперою, робота дійшла до нас у досить ушкодженому вигляді. Уже через п’ятдесят років після закінчення картина, за свідченням Базарі, перебувала в досить жалюгідному стані. У 1500 р. вода, що залила приміщення трапезної, остаточно зіпсувала стіну. Крім того, 1652 р. були пробиті двері в стіні під ликом Спасителя, що знищили ноги цієї фігури. Картина була кілька разів невдало реставрована й сьогодні являє собою сумну руїну. Проте її висока культурна цінність однозначна: високий релігійно-етичний зміст образів, ясна сценічна логіка міміки й жестів, а також хвилююче-парадоксальне сполучення суворої раціональності з нез’ясованою таємницею зробили «Таємну вечерю» одним із найвизначніших творів в історії світового мистецтва.

На щастя, уціліли оригінальні начерки деяких голів, а також копії, зняті учнями майстра. Вони зберігаються почасти в герцогських зборах у Веймарі, почасти в приватних колекціонерів в Англії. Деякі ескізи перебувають у Венеціанській академії, а первісний малюнок всієї композиції — у паризькому зібранні оригінальних малюнків.

У 1503-1506 рр. у Флоренції Леонардо працював над розписом «Битва під Анг’ярі» у Палаццо Веккіо (не була закінчена й не збереглася), що поклала початок батальному жанру в мистецтві нового часу.

Найвідоміша картина да Вінчі «Мона Ліза» («Джоконда») була написана близько 1503 р. У ній в образі багатої городянки втілюється піднесений ідеал жіночності, інтимної чарівності, то підкреслюється виразністю невловимої посмішки, чисто жіночим лукавством. Ніжна світлотінь і тривожно-відчужений пейзаж, що тане в серпанку, надають композиції внутрішньої значущості й величавості.

У пізніх творах Леонардо підводить підсумок своїм пошукам «в галузі світло-повітряної перспективи, тонального колориту (з переважанням прохолодних, зеленуватих відтінків) і гармонійної пірамідальної композиції». Серед них можна назвати проекти пам’ятника маршалові Тривульціо (1508 —1512) і розпис «Свята Анна з Марією, дитиною Христом і Іоанном Хрестителем» (близько 1500-1507).

Наступні роки майстер провів у безперестанних переїздах, відвідав Флоренцію, Мантую, Венецію, Мілан, Рим. З 1517 р. він улаштувався у Франції, куди був запрошений королем Франциском І.

Остання картина Леонардо «Святий Іоанн Хреститель» (близько 1515 —1517) наповнена еротичною двозначністю: юний Іоанн представлений тут не як святий аскет, але сповненим почуттєвої принадності спокусником. Роздуми про тлінність і незначність людини перед могутністю стихій відображені в серії малюнків із зображенням всесвітньої катастрофи (цикл із «Потопом», італійський олівець, перо, близько 1514 — 1516, Королівська бібліотека, Віндзор).

Леонардо да Вінчі працював повільно й залишив багато незакінчених речей. Ці твори в основному були згодом завершені його учнями. Тому картин, що безсумнівно належать великому майстрові, дуже мало. Мистецтвознавці визнають справжніми тільки такі твори: «Поклоніння волхвів», «Голова Медузи», «Таємна вечеря», «Джоконда», «Іоанн Хреститель», «Мадонна Літта», «Бахус», «Vierge aux rochers», «Богородиця й св. Анна», «Святе сімейство», портрет Лукреції Кревеллі, «Vierge a la carafe», «Мадонна з Дитиною». Ціла серія цікавих дрібних начерків і малюнків, серед яких особливо вдалі портрети Людовіка Сфорци і його дружини, а також кілька інших портретів, зберігається в Амброзіанській бібліотеці в Мілані. «Трактат про живопис» є найважливішим джерелом для вивчення поглядів Леонардо да Вінчі. Він був підготовлений після смерті майстра його учнем Ф. Мельці й вплинув на теорію мистецтва. Основою твору послужили записні книжки й рукописи Леонардо, написані розмовною італійською мовою, а точніше — багато в чому довільно витягнуті з їхнього контексту уривки. Для самого Леонардо мистецтво й наука мали нерозривний зв’язок. Однак незаперечну першість він визнавав за живописом як за найбільш інтелектуальним видом творчості, уважаючи його універсальною мовою, «яка втілює все різноманіття світобудови за допомогою пропорцій, перспективи й світлотіні». Так, да Війні вважав, що вивчення природи дозволяє пізнати «божественний розум», прихований під зовнішнім виглядом натури, стати причетним до верховного Творця. Оскільки художник «має спочатку в душі, а потім у руках» «усе, що існує у всесвіті», він теж є «якимось богом».

«Трактат про живопис» був виданий кілька разів різними мовами: спершу італійською мовою, а потім німецькою, іспанською й французькою. Перше видання з'явилося в Парижі 1651 р. Що ж до інших рукописів да Вінчі, то вони перебувають у різних зібраннях, суспільних і приватних. Найцінніша колекція рукописів зберігається в національній бібліотеці Парижа (один том) і у французькому інституті (тринадцять томів). Ці рукописи були вилучені французами 1796 р. з Амброзіанської бібліотеки.

Ще замолоду, завдяки методам роботи у флорентійській майстерні, де праця художника була тісно сполучена з технічними експериментами, а також знайомству з астрономом П. Тосканеллі, зародилися наукові інтереси Леонардо. Як учений і інженер Леонардо да Вінчі збагатив майже всі галузі знання свого часу. Судячи із записних книжок, що залишилися після нього й містять багато досить різноманітного матеріалу, Леонардо приділяв особливу увагу різним питанням механіки, називаючи її «раєм математичних наук» і вбачаючи в ній ключ до таємниць світобудови. Він розпочав спроби визначити коефіцієнти тертя ковзання, вивчав опір матеріалів, захоплювався гідравлікою. Вентурі стверджує, що да Вінчі був відомий закон зростання швидкості вільно падаючого тіла. Лібрі, у свою чергу, приписує йому дослідження про удар тіл, про паління тіла по похилій площині, про рух піску на звучних пластинках, про центри ваги пірамід, про закони тертя, а також такі винаходи, як динамометр, ряд ковальських інструментів, лампи з подвійним припливом повітря. У численних новаторських проектах каналів та іригаційних систем знайшли відображення гідротехнічні експерименти майстра.

Леонардо багато в чому випередив свою епоху. До його геніальних розробок слід віднести «Начерки проектів металургійних печей і прокатних станів, ткацьких верстатів, друкувальних, деревообробних та інших машин, підводного човна й танка, а також розроблені після ретельного вивчення польоту птахів конструкції літальних апаратів і парашута».

Леонардо да Вінчі вивчав влаштування людського ока, висловив здогади про природу бачення предметів відразу двома очима, на відміну від розглядання тільки одним. Багато часу він приділяв спостереженням над впливом прозорих і напівпрозорих тіл на забарвлення предметів, що знайшло відображення в його полотнах і призвело до утвердження в живописі принципів повітряної перспективи. Так Вінчі вважав оптичні закони універсальними, що було обумовлено його уявленням про однорідність Всесвіту. Він уважав Землю «точкою у світобудові», тобто був близький до створення геліоцентричної системи.

Леонардо був одним із основоположників палеонтології. Саме він заклав основи сучасної наукової ілюстрації, узагальнивши анатомічні дослідження в деталізованих малюнках. Да Вінчі вивчав функції органів, приділяв особливу увагу проблемам ембріології й порівняльної анатомії; йому належала першість в описі ряду кісток і нервів. Досягненням майстра стало також утвердження ботаніки як самостійної дисципліни, поданий ним класичний опис кореневого тиску й руху соків рослин, розташування листя, геліо- і геотропізму.

Леонардода Вінчі номеру замку Клу у Франції 1519 р. Один із найяскравіших представників ренесансної «універсальної людини», він най виразніше окреслив діапазон творчих шукань епохи.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) — видатний італійський скульптор, геніальний живописець, архітектор, митецький інженер і талановитий поет, один із провідних майстрів Високого Відродження.

Народився 6 березня 1475 р. у невеликому тосканському містечку Капрезі в родині подеста (міського управителя й судді) і належав до давнього флорентійського шляхетного роду. Незабаром після народження сина родина переїхала до Флоренції, де Мікеланджело закінчив початкову школу, а потім 1488 р. вступив до майстерні знаменитого живописця Доменіко Гірландайо. Вивчаючи античні статуї, зібрані в саду Медичі, він пристрастився до скульптури і з 1489 р. почав займатися нею під керівництвом Бертольдо, одного з учнів Донагелло. Обдарованого хлопчика примітив Лоренцо Медичі. Він прийняв його до свого дому і допустив виховуватися зі своїми власними синами. Тут Мікеланджело познайомився з філософією неоплатонізму, що мала надалі сильний вплив на його світорозуміння й творчість.

До цього часу належать його перші скульптурні роботи. Вони виконані в класичній античній традиції, хоча вже в них проявляється тяжіння юнака до монументального збільшення форм: голова Фавна, що сміється, барельєф «Битва Геркулеса з кентаврами» (бл. 1492 р.) і «Мадонна, що годує Дитину грудьми» (бл. 1491 р.). У зв’язку зі смертю Лоренцо Медичі Мікеланджело переїхав до Болоньї, де створив для арки св. Домініка найчарівніший зі своїх творів — мармурового ангела, що тримає канделябр, а також статую святого Петронія. Наступні два роки, 1494-й і 1495-й, майстер прожив у Флоренції, працюючи над статуями св. Іоанна й сплячого купідона. Остання була продана римському кардиналові й так йому сподобалася, що він запросив молодого скульптора до вічного міста.

Так почався перший римський період Мікеланджело (1496-1501). У Римі майстер продовжив вивчення античної скульптури, що стала одним із джерел його багатої пластики. До цього періоду належать такі його твори, як статуя сп’янілого Вакха й незрівнянна скульптурна група Богоматері, що припадає до тіла Спасителя, знятого з хреста, які свідчать про початок творчої зрілості майстра.

У 1501 р. Мікеланджело повернувся до Флоренції. З цього часу починається другий період його творчої діяльності, для якої характерне утрирування природних форм для кращої передачі характерів і для вираження своїх ідей. Першою з його робіт, що належать до цього періоду, стало замовлення від флорентійського уряду на створення колосальної мармурової статуї Давида 5,5-метрової висоти, покликаної стати символом свободи республіки. Мікеланджело зобразив Давида у вигляді прекрасного, атлетично складеного гіганта, сповненого впевненості й грізної сили.

За Давидом створюється статуя апостола Матвія для флорентійського собору, група Мадонни з Дитиною, два медальйони із зображенням Богородиці, утрачений нині картон «Напад пізанських воїнів на флорентійців під час купання» і картина «Мадонна Доні».

Одночасно в 1501-1505 рр. майстер працював над іншим замовленням — картоном до фрески «Битва під Кашині», що повинен був прикрасити зал Палаццо Веккіо. І хоча розписи не були здійснені, збереглася замальовка картону Мікеланджело.

У 1505 р. Мікеланджело прибув до Рима, запрошений туди Папою Юлієм II для створення надгробного пам’ятника. Проект скульптора був воістину грандіозним і передбачав створення «величного, вільно розташованого мавзолею, прикрашеного 40 статуями більше від людського зросту». Однак складність робіт, а також швидке охолодження Юлія II до цього задуму й припинення фінансування призвело до того, що великий скульптор виготовив для нього тільки фігури двох зв’язаних бранців, скорченого юнака, статуї Дії й Рахілі й знамениту колосальну статую Мойсея. Посварившись із Папою, у березні 1506 р. Мікеланджело повернувся до Флоренції, однак незабаром знову зійшовся з Юлієм II у Болоньї, де створив для церкви Св. Петронія його бронзову статую.

До Рима майстер повернувся тільки 1508 р., одержавши від Папи замовлення прикрасити фресковим живописом стелю Сікстинської капели у Ватіканському палаці. Виготовивши картони для розпису стелі, він узявся за роботу й протягом двадцяти місяців 1511-1512 рр. розписав величезне стельове склепіння капели (40,93 х 13,41 м) зображеннями на теми книги Буття — створення світу й людини, гріхопадіння, величезні фігури сивіл і пророків, чудесне спасіння іудейського народу. Потужний геній Мікеланджело виразився тут у всій своїй повноті: розпис сповнений високої художньої цінності, він утворює надзвичайно гарне й величне ціле й уважається однією з найкращих фрескових робіт, а разом з тим і найдосконалішим твором майстра.

Після смерті Юлія II 1513 р. Мікеланджело повертається до роботи над його надгробком і протягом 1513-1516 рр. створює три статуї — «Умираючий раб», «Повсталий раб» і «Мойсей». У них яскраво проявляється відмінність його методу від методів сучасних йому скульпторів: він обробляв мармурову брилу не з усіх боків, а тільки з одного, «ніби витягаючи фігури з товщі каменю».

У 1516 р. Папа Лев X доручив Мікеланджело будування фасаду церкви Сан-Лоренцо у Флоренції. За задумом скульптора він повинен був стати «дзеркалом всієї Італії», але роботи були припинені через брак коштів. У 1520 р. кардинал Джуліо Медичі, майбутній Папа Климент VII, доручив йому створити бібліотеку, ризницю й грандіозну фамільну усипальницю Медичі при церкві Сан-Лоренцо. Робота над цим проектом була перервана повстанням проти Медичі в 1527-1530 рр. і була завершена тільки 1546 р.

Гробниця Медичі являє собою складний архітектурно-скульптурний ансамбль. Статуї герцогів Лоренцо й Джуліано Медичі, які позбавлені портретної подібності й символізують Життя діяльне й Життя споглядальне, а також чотири алегоричні фігури, що лежать на саркофагах під цими статуями й втілюють день і ніч (на саркофазі Джуліано), ранок і вечір (на саркофазі Лоренцо), відображають перехід від другого до третього періоду творчості Мікеланджело. Вони справедливо вважаються найкращими пластичними творіннями майстра.

У 1520-1530 рр. склався стиль Мікеланджело-архітектора, наповнений підвищеною пластичністю й мальовничим багатством. Яскравим свідченням тому є монументальні мармурові сходи бібліотеки Лауренціана: вони ніби випливають із дверного прорізу читального залу, розташованого на другому поверсі, і, стрімко розширюючись, утворюють три рукави, круто спускаються донизу і майже цілком заповнюють великий вестибюль.

Криза флорентійсько-римського Відродження наклала глибокий відбиток на світогляд Мікелаиджело. У колосальній (17 х 13,3 м) фресці «Страшний Суд» (1536— 1541) на вівтарній стіні Сікстинської капели він відступив від традиційної іконографії й представив друге пришестя Спасителя днем гніву, жаху, боротьби пристрастей і безнадійного розпачу. Фреска справляє гнітюче враження, її персонажі позбавлені краси, їхні титанічні тіла дисгармонійні, а повні розпачу рухи й жести різкі. Однак картина вражає своєрідною величчю композиції, сміливістю задуму, дивовижною майстерністю малюнка.

Трагічним пафосом перейняті також останні твори його пензля — фрески «Звертання апостола Павла» і «Розп’яття апостола Петра» (1542-1550 р., Паолінська капела Ватиканського палацу). На цей момент вони майже цілком зруйновані часом і кіптявою.

З улюбленим ліпленням Мікеланджело розстався пізніше, у досить похилих літах. Його пізні скульптурні роботи «П’єта з Никодимом» (бл. 1547-1555), «П’єта Ронданіні» (бл. 1555-1564), невелика статуя «Св. Севастіан» і колосальна група «Зняття з хреста» відрізняє драматична складність образного вирішення й пластичної мови.

Останні роки життя художника були присвячені майже виключно архітектурі. У 1546 р. Мікеланджело був призначений Папою архітектором собору Св. Петра. Обійнявши нову посаду, скульптор повернувся до центричного плану Браманте, одночасно укрупнивши всі форми й членування, закінчив східну частину собору й виготовив модель самого купола (42 м у діаметрі), спорудженого вже після смерті художника Джакомо делла Гіорта.

Другим грандіозним архітектурним проектом Мікеланджело став ансамбль Капітолія, що включає в себе «середньовічний палац Сенаторів (ратушу), увінчаний башточкою, і два величні палаци Консерваторів з однаковими фасадами» і завершений тільки в XVII ст. Ансамбль довершили встановлена в центрі площі антична кінна статуя Марка Аврелія й широкі сходи, що спускаються до житлових кварталів міста.

Вільний час Мікеланджело любив присвячувати поезії. За останні 20 років життя він написав майже 200 сонетів, стансів та інших ліричних віршів, що вирізняються філософською глибиною думки, силою і стислістю художніх засобів, піднесеністю ідей, щирістю почуття й напруженою виразністю мови. У цих віршах оспівується любов, мистецтво, прагнення до вічного й божественного. Вони багато разів видавалися у вигляді поетичних збірників. Найкраще їхнє видання зроблене К. Гвасті (Флоренція, 1863).

Мікеланджело Буонарроті помер у Римі 18 лютого 1564 р. Після смерті його тіло було таємно вивезене до Флоренції й урочисто поховане в усипальниці знаменитих флорентійських громадян церкви Санта-Кроче.

Леонардо да Вінчі й Мікеланджело — найвидатніші представники італійського мистецтва епохи Відродження, що присвятили своє життя утвердженню фізичної й духовної краси людини, її безмежних творчих можливостей. Вони зробили величезний унесок в усі три головні художні галузі, а також у поезію й наукові знання своєї епохи. За своє довге століття ці генії пройшли кілька стадій творчості, але завжди залишалися щирими, сильними й надзвичайно своєрідними.









загрузка...