Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

РЕФОРМИ ІВАНА IV

План

Вступ

1. Програма реформ 50-х рр. XVI ст.

2. Судебник 1550 р.

3. Вирок про місництво.

4. Іспоміщення «тисячі».

5. Земельне законодавство. Висновки

Іван Грозний — одна з найпомітніших фігур в історії російського народу, особистість загадкова й страшна. Багато істориків займалися проблемою особистості самодержця й умов, у яких вона сформувалася. Деякі з них розцінювали діяльність Івана IV як момент рішучої сутички «державного начала», утіленого цим грізним государем, з удільною старовиною. Інші бачили в епосі Грозного перехідний момент від феодалізму до станової монархії. Але в кожному разі Іван IV виступав як людина деспотична, жорстока, егоїстична.

Питання про необхідність корінного перегляду оцінки Івана Грозного в російській літературі було підняте Р. Ю. Віппером. У 1922 р. він видав книгу, у якій реабілітував Івана Грозного як історичну фігуру, показав його як видатного державного діяча, дипломата й стратега. Віппер поставив Івана IV в оточення державних діячів сучасної йому Західної Європи, і на їхньому тлі московський самодержець перетворюється на потужну, величну фігуру.

Значні зміни в житті країни зробили реформи Івана IV, про які ми можемо судити із записок, що дійшли до нас, опричника Генріха Штадена, праць Таубе й Крузе, з листування Івана Грозного з опричником Василем Грязним і зібрань актів часів опричнини.

Реформи 50-х рр. XVI ст. найповніше розкривають державний і політичний талант Івана Грозного. Ці реформи, що стали найважливішою рисою політичної історії Росії, були спрямовані на подальший розвиток і зміцнення Російської централізованої держави.

Характерною рисою реформ 50-х рр. стала їх антибоярська спрямованість. Проголошуючи ці реформи, уряд Івана IV зображував їх як заходи, спрямовані на ліквідацію наслідків боярського правління й зміцнення економічних і політичних позицій тих соціальних груп, чиї інтереси воно виражало й на які спиралося, — дворян, поміщиків і верхів посаду. При цьому уряд Івана IV розробив і мав намір здійснити цілий ряд реформ, що охоплювали широке коло питань внутрішньої політики й включали у себе земельні, фінансові й церковні реформи.

Початок проведенню реформ поклала промова Івана Грозного 27 лютого 1549 р. на засіданні Боярської думи разом з Освяченим собором (тобто найвищими представниками церкви). Ця промова мала програмний характер, у ній викладалися основні принципи політики уряду, різко засуджувалося боярське правління. Основним питанням промови-декларації стало питання про боярських дітей і їхні інтереси. На засіданні Іван IV дав оцінку положенню дітей боярських у минулому, під час боярського правління, потім підкреслив неприпустимість продовження «сил», «образ» і «продажів» щодо дітей боярських і сформулював санкції у випадку, якщо вони все-таки матимуть місце.

Що ж до самих бояр, то їх самодержець розглядав як основне джерело насильства, «продажів» і «образ», що заподіювалися дітям боярським у минулому, і як потенційне джерело таких самих дій у сьогоденні й майбутньому. Тому Іван IV звернувся до «всіх бояр» і ультимативно зажадав припинити подібні акти насильства з боку бояр щодо дітей боярських, загрожуючи незгодним опалою й «стратами».

Того ж дня, 27 лютого 1549 р., Іван IV виступив також перед дітьми боярськими й дворянами, чиї інтереси відбивала й захищала декларація уряду. За своїм значенням цей виступ був повторенням урядової декларації.

Підсумком цих виступів стало ухвалення закону 28 лютого 1549 р., що став, по суті, початком реалізації політики, проголошеної в деклараціях Івана IV від 27 лютого. Домігшись від «всіх бояр» прийняття вимог, сформульованих у царській декларації, уряд Івана IV не вважав за потрібне передавати на розгляд «всіх бояр» текст нового закону. У результаті закон 28 лютого був ухвалений на засіданні «ближньої думи» за участю митрополита Макарія.

Матеріали, пов’язані з лютневою декларацією Івана IV, яскраво свідчать про те, що до початку проведення реформ уряд уже визначився зі своєю політикою, поклавши в її основу захист інтересів поміщиків (дітей боярських) і боротьбу за ліквідацію наслідків боярської сваволі часів боярського правління.

Уряд Івана IV, виступаючи проти бояр і на захист поміщиків, прагнув представити себе захисником також і «всіх селян царства свого». Заяви про захист «всіх селян» були покликані замаскувати класовий характер політики Івана IV, що втілює у життя інтереси панівного класу феодалів-кріпосників. Тенденція відобразити «всенародний» характер політики свого уряду особливо яскраво виявилася в промові самодержця на Стоглавому соборі 1551 р. Цар виносив на розгляд Освяченого собору й «всіх бояр» такі («Царські питання»):

1. Про боротьбу з місництвом.

2. Про перегляд вотчин, маєтків і угідь.

3. Про монастирські, князівські й боярські слободи.

4. Про ліквідацію корчем.

5. Про ліквідацію мит.

6. Про мита за перевіз через ріку й за проїзд мостом.

7. Про застави на кордонах.

8. Про встановлення вотчинних книг і про регламентацію служби з вотчин.

9. Про впорядкування справи роздачі маєтків.

10. Про порядок забезпечення вдів.

11. Про порядок нагляду за ногайськими послами й гістьми.

12. Про загальний перепис земель.

Головне місце в програмі реформ посідало земельне питання. Так, із 12 пунктів, з яких складаються «Царські питання», п’ять присвячені земельним справам. Уряд передбачав загальний перегляд земель, що перебувають у володінні служивих людей. Мотивацією цього заходу стало твердження, що за часів боярського правління відбулися найбільші зміни в галузі землеволодіння, що виразилося в зосередженні величезної кількості земель у руках невеликої кількості феодалів на тлі настільки ж масштабного збезземелення інших. Завданням уряду став перерозподіл земель: відібрати на користь «незаможних» «надлишки», виявлені втих, хто збільшив свої володіння за роки правління бояр.

Видання Судебника 1550 р. мало величезне політичне значення. Загальна схема законодавчого процесу в Російській державі другої половини XVI ст. мала такий вигляд: цареві робилася доповідь, у якій формулювалася необхідність видання закону. Потім самодержець схвалював пропозицію й формулював норми, які повинні скласти зміст нового закону.

Зокрема, за наказом Івана Грозного складання закону й остаточна редакція тексту проводилися в наказах, а точніше, скарбниками. На основі нових законів були розроблені додаткові статті Судебника, дописані потім до його основного тексту.

Вищезазначена схема могла змінюватися внаслідок різновиду законів. Так, різні закони по-різному проходили стадії законодавчого процесу. Якщо перша стадія (доповідь) була загальною для всіх різновидів законів другої половини XVI ст„ то друга стадія законодавчого процесу — «вирок» — здійснювалася для різних законів по-різному:

— вироком одного царя;

— вироком царя з боярами;

— усним наказом царя («государевим словом»).

Зміст закону жодною мірою не впливав па застосування тієї або іншої законодавчої процедури. Залучення або незалучення Боярської думи до обговорення закону залежало цілком від конкретних обставин на цей момент.

За традицією, боярам приписувалося брати участь в обговоренні нових законів, а також у більшості випадків брати участь у «вироках» про видання законів. Разом

з тим участь бояр у законодавчому процесі не дає підстав говорити про дуалізм законодавчих органів Російської держави. Цар і Боярська дума в цей період не виступали як два фактори законодавства, як дві самостійні політичні сили. Боярська дума в другій половині XVI ст. була однією з ланок у державному апараті централізованої Російської держави. Власне кажучи, аристократичний склад Думи давав їй можливість займати позицію захисту князівсько-боярських інтересів, але як установа Дума була зборами радників царя, думку яких щодо певних питань цар з’ясовував тоді, коли вважав за потрібне. Тому не можна бачити в обговоренні законів у Боярській думі обмеження царської влади.

Величезну роль у законодавстві в Російській державі другої половини XVI ст. відігравали прикази. Саме прикази, зокрема скарбники, фактично зосередили у своїх руках московське законодавство. Вони розробляли проекти законів, починаючи від підготовчої стадії й закінчуючи заключними етапами законодавчого процесу. Саме скарбники формулювали й редагували тексти законів на основі норм царського вироку.

Така роль приказного апарата в законодавстві яскраво свідчить про розвиток і зміцнення централізованої Російської держави.

Місництво було особливим інститутом феодальної держави, що забезпечував монопольне право на керівну роль у найважливіших органах держави представникам феодальної знаті. Сутність місництва «полягала в тому, що можливість тієї або іншої особи обійняти яку-небудь посаду в адміністративних органах або в армії визначалася місницькими рахунками, тобто взаємними співвідношеннями між окремими феодальними — князівськими або боярськими — фаміліями, а усередині цих фамілій — взаємними співвідношеннями між окремими членами цих фамілій». Причому не існувало можливості зміни цих співвідношень, оскільки це призвело б до зміни порядку місць у службовій, придворній або військовій ієрархії.

Московські великі князі (а потім царі) завзято боролися проти місництва, оскільки воно зв’язувало їх і ставило їхні дії під контроль феодальної знаті. Однак феодальна знать, у свою чергу, завзято боролася за збереження місницьких привілеїв. Вираженням і проявом цієї боротьби навколо проблеми місництва є місницькі рахунки, зростання яких протягом XVI ст. відбиває підсилення прагнення російських государів до руйнування місницької ієрархії.

Особливої гостроти місництво й місницькі рахунки набули в армії, де з особливою очевидністю виявилася реакційна роль місництва. Побудова управління армією на місницьких початках було основним недоліком в організації російської армії того часу. Це не давало можливості командуванню армії оперативно керувати військами й, навпаки, дозволяло княжатам і боярам, незадоволеним політикою уряду Івана IV, саботувати шляхом місницьких рахунків і міжусобиць розпорядження верховного командування. При призначенні на пости воєвод уряд через місницькі рахунки втрачав можливість керуватися міркуваннями політичного й персонального порядку.

У листопаді 1549 р. був виданий вирок про місництво. У «Питаннях» Івана IV Стоглавому собору вказується, що метою видання вироку «Про місця» було створення умов, що дозволяють не допустити «шкоди» «військовій справі» під час походу, що виникала від місництва в «посилках» і в «розряді».

Вирок про місництво від листопада 1549 р. складається з двох частин. Перта частина вироку присвячена воєводам основних п’яти полків, на які ділилася армія: Великого, Правої руки, Лівої руки, Передового й Сторожового. У других частинах мова йде про інших служивих людей — не воєвод.

Зміст вироку 1549 рр. формально являв собою акт, що визначає місницькі співвідношення між окремими воєводськими посадами. Також у ньому розглядався порядок регулювання тих випадків, коли службові відносини між тими або іншими служивими людьми не відповідали місницьким рахункам між ними. Однак суть вироку 1549 р. про місництво полягала не стільки в регламентації місницьких рахунків у полках, скільки в боротьбі проти місництва.

Під час походу 1549-1550 р. питання про місництво було предметом обговорення царя, митрополита й бояр, і в результаті вирок був знову підтверджений. Для розуміння політичної спрямованості вироку про місництво дуже багато дає тлумачення, дане цьому вироку митрополитом Макарієм після приїзду його у Володимир. Так, Макарій у своєму зверненні до служивих людей підкреслив, іцо військова служба всіх категорій служивих людей підчас походу відтепер установлюється «без місць». Промова митрополита, внесена до тексту офіційної Розрядної книги, стала свого роду офіційним коментарем до тексту вироку про місництво. Так само виклав суть вироку 1549 р. Іван Грозний в «Царських питаннях» Стоглавому собору, де вирок про місництво характеризується як закон, що встановлює принцип: «О местех в воєводах и в всяких посилках во всяком разряде не местничатися, кого с кем куди ни пошлют».

Таким чином, зміст вироку про місництво полягав у встановленні служби в полках «без місць» і в забороні «містничатися» підчас походу.

Вирок про місництво став однією з найбільш ранніх за часом політичних реформ 40-50-х рр., відбивши в собі загальний характер політики уряду й продемонструвавши форми й шляхи реалізації цієї політики.

Центральне місце у внутрішній політиці 50-х рр. посідало земельне питання. Характер земельної політики уряду Івана IV повністю визначився вже в першому великому заході в галузі земельного питання. Цим заходом став вирок від 3 жовтня 1550 р. про «іспоміщення» знаменитої тисячі дітей боярських навколо Москви.

Вирок передбачав: «учинити... поміщиків, дітей боярських — луччих слуг 1000 чоловік» шляхом роздачі їм маєтків у місцевостях навколо Москви «верст за 60 і 70» — «у Московському повіті, й у половині Дмитрова, й у Рузе, й у Звенигороді, й у Числяках, і в Ординцях, і в перевесних селах, і в тетеревинчих, і в оброчних селах». Розміри підмосковних маєтків поміщикам визначалися в 200,150 і 100 чвертей залежно від того, до якої з трьох статей (на які була розбита 1000) належала людина. При цьому робилося застереження: якщо бояри або діти боярські володіли землями поблизу від Москви, то «тим маєтку не давати». Далі вирок установлював порядок поповнення тисячі у випадку смерті кого-небудь з осіб, що входили до неї.

Для обліку всіх дітей боярських, що ввійшли до складу тисячі, а також тих бояр і окольничих, які одержували на підставі вироку від 3 жовтня 1550 р. маєтки в Московському повіті, була складена так звана Тисячна книга. Цікаво з’ясувати, чи був реалізований вирок про «іспоміщення» тисячі дітей боярських, чи ж цей проект залишився лише на папері.

Якщо проаналізувати писарські книги, то в них містяться дані про 20 % загального числа тисячників, що одержали маєтки в Московському повіті; їхня кількість складала близько 350 чоловік. Якщо врахувати, що за вироком від 3 жовтня 1550 р. маєтки тисячникам повинні були бути надані, крім Московського повіту, ще в п’яти повітах, то можна зробити висновок, що цифра тисячників, що міститься в московських писарських книгах, може слугувати вагомим аргументом на користь того, що вирок від 3 жовтня 1550 р. виявив собою законодавче вираження політики, що втілювалася в життя.

Дані про тисячників, що містяться в писарських книгах Московського повіту, свідчать також про те, що маєтки тисячников, очевидно, охоплювали більш-менш рівномірно всі райони Московського повіту. З 13 станів, описаних у книгах 70-80-х рр., маєтки тисячників зустрічаються в 10 станах. Це підтверджує висновок про те, що роздача земель тисячникам проводилася в широких масштабах у всьому Московському повіті.

У московських писарських книгах містяться також досить важливі дані про соціальний склад і територіальну приналежність тисячників, «іспоміщених» у Московському повіті. У складі 72 осіб, записаних у цих писарських книгах, представлені майже всі основні рубрики, на які розділені тисячники в Тисячній книзі. Широті соціальній відповідає також широта територіального охоплення поміщиків-тисячників даними писарських книг Московського повіту. Із загальної кількості 47 міст, представники яких включені до тексту Тисячної книги, у писарських книгах Московського повіту є тисячники з 20 міст.

Важливо відзначити, що дані про тисячників у московських писарських книгах показові ще в одному відношенні. У більшості випадків розміри маєтків тисячників складають 100 чвертей землі, тобто відповідають розмірам маєтків для дітей боярських 3-ої статті, установлених вироком 3 жовтня 1550 р.

«Іспоміщення» тисячників стало одним із наймасштабніших заходів у галузі земельних відносин. У результаті здійснення вироку 3 жовтня 1550р. дворяни-поміщики зосередили у своїх руках більше 100 тис. чвертей орної землі з відповідною кількістю угідь: лугів і лісів.

Ще одним важливим документом уряду Івана IV став вирок 11 травня 1551 р. У ньому формулювалися основні принципи політики уряду Івана IV щодо двох найважливіших категорій феодального землеволодіння: монастирського й князівського. Вирок передбачав ряд заходів, спрямованих проти монастирського землеволодіння. По-перше, монастирям і іншим представникам церковного землеволодіння заборонялося купувати вотчини «без доповіді» цареві. Наступний пункт вироку поширював обов'язковість «доповіді» і на земельні внески до монастиря. Третім положенням вироку обмежувалися вотчинники ряду місцевостей, насамперед князі. Нарешті, особливий розділ вироку регулював порядок «викупу» родичами вотчин, переданих у монастирі.

Однак перераховані пункти не вичерпували змісту вироку 11 травня 1551 р. Так, він одночасно містив у собі також ряд пунктів, спрямованих на ліквідацію в інтересах дворянства результатів земельної політики часів боярського правління. Тому найважливішою складовою частиною вироку 11 травня 1551 р., його політичним стрижнем є такі три етапи:

1. «Которыя царевы великого князя иоместныя и черныя земли задолжали у детей боярских и у християн и насилством поотоймали владыки и монастыри, или которыя земли писцы норовя владикам же и монастирям подавали, а называют владики и монастыри те земли своими, а иные починки поставляли на государевых землях: и того сыскати, чьи земли были изстари, за тем те земли и учинити».

2. «А которыя села, и полости, и рыбныя ловли, и всякия угодна, и оборчния деревни после великого князя Василиа бояре подавали архиепископом, и єпископом, и монастирем: и того сыскав учинити так, как било при великом князе Василье».

3. «А которыя будет монастыри, или к которым церквам и нищим, в ругах и в милостьшях придача ново, после великого ж князя Василия: и те руги и милостини новопридачныя сыскав оставити; а учинити по старине, по тому же, как где давали руги и милостини наперед сего, при великом князе Йване и при великом князе Василье Ивановиче всея Русии».

Таким чином, наведені пункти вироку 11 травня 1551 р. послідовно втілювали принцип відновлення «старовини», тобто тих порядків, які були за Василя III, і ліквідації тих «нововведень», які належать до часу після Василя III. Вирок також відбиває монастирську експансію в земельному питанні, якою вирізнялася діяльність монастирів під час боярського правління. Експансія йшла в чотирьох напрямках:

1) придбання помісних і чорних земель за борги;

2) насильницьке захоплення земель «у дітей боярських і в християн»;

3) розширення володінь шляхом підкупу переписувачів;

4) встановлення монастирських починків «на государевих землях».

Натомість вирок 11 травня 1551 р. спрямований на ліквідацію результатів монастирської експансії: щодо всіх земель, придбаних монастирями за роки боярського правління, пропонувалося «з’ясувати, чиї землі були здавна, за тими ж землі й закріпити».

Крім того, що подальше зростання монастирського землеволодіння відтепер контролювалося державою, вирок одночасно встановлював ряд заходів, що ліквідували всі ті успіхи, яких досягло монастирське землеволодіння за роки панування князівсько-боярської реакції.

Поряд з монастирським землеволодінням у вироку 11 травня 1551 р. мова йде також про іншу категорію земель — князівське землеволодіння. Щодо нього у вироку 11 травня містяться три статті:

1. «И вперед во Тфери, и в Микулине, на Белоозере, и на Рязани, и в Оболенску иногородцом вотчин и купель не подавати, и Суздалским, и Ярославским, и Стародубским князем вотчин никому без царева великого князя ведома не подавати и по душе не дати. А кто вотчину свою без царева великого князя ведома через сей государев указ кому продаст, и у купца денги пропали, а вотчичи вотчин лишены».

2. «А кто без государева ведома в сех городех, в Тфери и в Микулине, и в Торжку, в Оболенску, на Белоозере. и па Рязани. да Суздалским князем, да Ярославским князем, да Стародубским князем в которой монастмрь кто даст подуши без государева докладу: и та вотчина у мона- стьірей безденежпо имати па государя».

3. «А которые вотчини свои в монастыри по душам, до сего государева при говору, давали без государева докладу: и те вотчини имати на государя да за них по мере денги платити, да те вотчини отдавати в номестиа».

Отже, у питанні про князівські вотчини й вотчини ряду міст вирок 11 травня 1551 р. знаменував повернення до тієї політики щодо князівського землеволодіння, яка проводилася до часу боярського правління (30-40-ві рр XVI ст.). Особливістю нової політики стало те, що запроваджені вироком 11 травня обмеження щодо вотчинного землеволодіння мали «місцевий» характер, тобто поширювалися лише на три князівські роди й на певну групу місцевостей Російської держави. Це було не випадковим. Так, ярославські, стародубські й суздальські князі були «найгустіше розрослими гілками генеалогічного дерева північно-східних Всеволодовичів». Таким чином, вирок 11 травня завдавав першого удару по найпотужнішій групі колишніх незалежних феодалів і знаменував собою початок боротьби уряду Івана IV за ліквідацію економічної основи могутності князів — їхніх вотчин.

Вираженням тієї ж самої політики є також положення вироку 11 травня, спрямовані проти всіх вотчинників ряду міст і місцевостей. Усі ці місцевості раніше були самостійними феодальними державами, що ввійшли з часом до складу Російської держави. Прагнення встановити контроль царського уряду над вотчинним землеволодінням цих місцевостей стало ще одним проявом боротьби за підпорядкування колишніх феодальних землевласників удільних князівств російському самодержцеві.

15 січня 1562 р. був виданий новий закон про князівські вотчини. Він охоплював ширше коло князівських родів і ще більше обмежував права розпорядження князівськими вотчинами з боку їхніх власників. Так, закон 15 січня забороняв відчуження основних земель князівських вотчин, а також установлював можливість ліквідації князівських вотчин шляхом переписування їх «на государя» у випадку відсутності у власника вотчини синів, які могли успадковувати князівські вотчини. Іншим важливим моментом була наявність у законі 15 січня 1562 р. частини, що передбачає зворотну дію закону.

Таким чином, закон 15 січня 1562 р. став закономірним продовженням вироку 11 травня 1551 р. про князівське землеволодіння й був спрямований на ліквідацію започаткованих боярами заходів в галузі земельного питання.

Закони про князівське землеволодіння всебічно відобразили земельну політику Івана IV, спрямовану на ліквідацію князівського землеволодіння.

Завершенням земельного законодавства 50-х рр. є «Уложение о службе» («Укладення про службу») 1555 р. Воно було складовою частиною єдиного «Приговора царского о кормлениях и ослужбе» («Вироку царського про годівлю й про службу»), але за своїм змістом й значенням виходило за рамки земельного законодавства, являючи собою такою ж мірою земельний закон як і закон про армію.

«Укладення про службу» 1555 р. остаточно завершило вироблення правових основ помісного землеволодіння, а також стало завершенням процесу перебудови армії Російської держави, процесу, що полягав у створенні армії нового типу на місці старих військових дружин часів феодальної роздробленості. До середини XVI ст. ця армія остаточно перетворилася на «дворянське військо», центральною фігурою якого стала служива людина — поміщик. У цій військовій реформі знайшли відображення класовий вигляд і соціальна природа Росії як кріпосницької держави, а також роль поміщиків, дворянства як головної політичної сили в цій державі.

Аналізуючи законодавство уряду Івана Грозного, характер земельної політики 50-х рр. XVI ст. можна охарактеризувати як політику захисту дворянсько-поміщицьких інтересів і разом з тим як політику, спрямовану проти земельних інтересів боярства.

Державну діяльність Івана IV можна розділити на два етапи: до опричнини й після неї. Основна частина реформ була проведена саме в перший період. Різка зміна реформаторської політики Івана IV була обумовлена негативним ставленням дворянства до його реформ, а також особистою драмою царя, пов’язаною зі смертю його дружини Анастасії. Іван IV ставив перед собою завдання поліпшення Російської держави на загальнонародному рівні, хоча фактично реформи зачіпали тільки вищі стани. Дослідники дотримуються думки, що позитивні реформи 50-х рр. XVI ст. мали б продовження, якби не натрапили на опір російської аристократії й не трансформувалися в опричнину. Але разом з тим не викликає сумнівів, що реформи Івана Грозного зіграли величезну позитивну роль в історії Російської держави.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.