Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

БОРИС ГОДУНОВ

План

1. Рід Годунових. ,

2. Шлях Бориса Годунова до царського престолу.

3. Розправа Годунова зі співправителями.

4. Зовнішня політика Бориса Годунова.

5. Убивство царевича Дмитра.

6. Внутрішня політика Бориса Годунова.

7. Моральний суд російського народу над царем Борисом Годуновим.

Рід Бориса Годунова походив від татарського мурзи Чета, що перейшов у християнство в XIV ст. і був хрещений в Орді митрополитом Петром. Чета оселився на Русі під іменем Захари. Онук Захарії Іван Годун став прабатьком тієї лінії роду мурзи Чета, що від прізвиська Годун одержала прізвище Годунових. Годунови були заможними людьми, але не відігравали важливої ролі в російській

історії доти, поки один із правнуків першого Годунова не став тестем царевича Федора Івановича. Тоді при дворі царя Івана піднявся Борис, брат Федорової дружини, що взяв за дружину дочку царського улюбленця Малюти Скуратова. Цар полюбив його, а після того як Борис самовіддано заступився за вбитого батьком царевича Івана, почав виказувати йому ще більшу прихильність за сміливість. Однак під кінець свого життя цар Іван під впливом інших улюбленців охолонув до Годунова, і, можливо, Борисові довелося б скрутно, якби Іван не вмер.

Смерть царя Івана відкрила Борисові шлях до царського престолу. Недоумкуватий Федір Іванович не міг правити сам і повинен був на ділі передати свою владу тому з близьких, хто виявиться найздібнішим і найхитрішим. Таким у придворному колі тодішнього часу був Годунов. Людина молода, вродлива і красномовна, він був розумний, розважливий, але досить себелюбний. Уся його діяльність була присвячена власним інтересам: збагаченню, посиленню особистої влади, піднесенню свого роду. Будучи досвідченим царедворцем, Борис умів вичікувати, користуватися зручними нагодами при необхідності залишатися в тіні або висуватися вперед, показувати доброту й милосердя, а де потрібно — строгість і суворість. Він вирізнявся розважливістю, ніколи не піддавався поривам захоплення й діяв завжди обдумано, але «не здатен був зробитися ні провідником якої-небудь ідеї, ні ватажком суспільства новими шляхами». Цьому значною мірою заважала відсутність освіти й вузьке коло його поглядів. Б. Годунов не вирізнявся далекоглядністю, оскільки розумів тільки найближчі обставини й користувався ними для найближчих і переважно корисливих цілей, хоча здоровий глузд давав йому можливість розуміти користь знайомства із Заходом для цілей своєї влади. Усі позитивні риси його натури перекреслювалися себелюбністю й надзвичайною облудністю, що відбивалася у всіх учинках Годунова.

Хиткість престолонаслідування відчув і народ. Обидва царевичі були не здатні до повноцінного царювання: старший внаслідок слабоумства, а менший — через вік. Таким чином, кого б з них не проголосили царем, насправді влада повинна була б перебувати в інших, а не в царських руках. Усвідомлення цієї думки сприяло виникненню народного хвилювання, негласно організованого Богданом Бєльським на користь царевича Дмитра. Воно закінчилось висиланням малолітнього Дмитра з матір’ю і її родичами Нагих в Углич.

Уся влада тоді зосередилася в руках дядька Федора Івановича, Микити Романова, шурина — Бориса Годунова й двох князів — Івана Мстиславського й Івана Шуйського. Вони схилялися до того, щоб віддати престол Федору. Бояри поклали скликати земських людей у Думу для того, щоб вона затвердила Федора на престолі.

Дума зібралася 4 травня 1584 р. і визнала царем Федора Івановича. На свято Вознесіння новий цар вінчався царським вінцем. Він був невисокою людиною, опухлою, з блідим обличчям, хворобливим; з нетвердою ходою і постійною посмішкою на обличчі. Звістка про слабоумство російського царя незабаром дійшла до сусідів. Вони висловили надію, що при такому государі в Московській державі почнуться безладдя й міжусобиці й держава занепаде. Однак царювання Федора було ширмою, за якою панували інші люди. Годунову вдалося запобігти ослабленню держави або, принаймні, відстрочити його.

Відразу після вінчання на царство Федора Борис доклав всіх зусиль, щоб якнайкраще влаштувати свій матеріальний стан. Коли, за звичаєм, новий цар після вінчання обсипав милостями вельмож, Борис одержав всю Важську область, що приносила великі доходи з поташу, який купували англійці, а також великі землі на берегах Москва-ріки з гаями й бджільниками, доходи з Рязані, Твері, Сіверської землі й Торжка й з усіх московських лазень і купалень. Усе це давало Борисові величезну суму щорічного доходу в 93 700 рублів. Ще одна милість полягала в одержанні найменування ближнього государева боярина й титулу намісника царств Казанського й Астраханського.

Борис Годунов стояв найближче до царя, і ніхто не мав сил відтіснити його. Це пояснювалося його дружбою з дружиною Федора Івановича, що мала на чоловіка великий вплив. Дядько царя Микита Романов, що міг стати серйозним суперником у боротьбі за владу, того ж року був уражений паралічем і перестав брати участь у справах. Із двох співправителів Годунова, що залишилися, Мстиславський був людиною недалекою і мав вилив тільки завдяки своїй знатності; небезпечнішим був князь Іван Петрович Шуйський, що мав сильну партію між знатними людьми й московськими купцями, а також серйозну підтримку в особі митрополита Діонісія.

Півтора року співправителі уживалися між собою, але Борис потай від них уже захопив у свої руки управління всіма справами, так що й іноземці зверталися конкретно до нього як до єдиного правителя держави. Він розгорнув активне будівництво міст. Для приборкування черемисів були зведені Цивільск, Уржум, Царево-Санчурськ, а нижче за течією Волги — Саранськ, Цереволока, Царицин. Астрахань була обнесена кам’яною стіною. На півночі 1584 р. був побудований Архангельськ, що відразу ж перетворився па найважливіший торговий центр. Москва 1586 р. була захищена Білогородською стіною. На півдні в той же час були зведені Ливни, відбудований Курськ і Воронеж. Між містами влаштовувалися станиці для поселення на привільних, але порожніх місцях.

Борис був щедрим і милостивим з тими, хто був з ним заодно, але суворо розправлявся з суперниками й недоброзичливцями. Так, іменем царя він заслав Мстиславського в Кирило-Бєлозерський монастир і змусив прийняти постриг. Усунувши одного суперника, Годунов почав підбиратися до Шуйського. Однак чимало з московських торгових людей, відданих князеві, відкрито загрожували Годунову, намагаючись запобігти будь-яким ворожим акціям проти Шуйських. Під впливом митрополита Діонісія Годунов і Шуйський навіть зробили вигляд, що помирилися. Але через якийсь час за намовлянням Бориса холопи Шуйських Федір Старов з товаришами донесли про нібито існуючу змову проти государя, якою керують князі Шуйські. За доносом Старова князі Іван Петрович і Андрій Іванович Шуйські, князь Василь Скопін-Шуйський, їх друзі були взяті під варту. Двох перших спершу заслали в їх вотчини, а там схопили, відвезли одного на Бєлоозеро, іншого в Каргополь і задушили.

У такий спосіб Борис Годунов зробився єдиним і самовладним правителем у Московській державі. Але будучи людиною владною, він вирішив позбутися також царствених конкурентів на престол — царевича Дмитра й Марії, удови короля Магнуса з малолітньою дочкою Юхимією. Йому вдалося вмовити Марію Володимирівну переїхати з дочкою з Риги до Москви, де спочатку він прийняв її з почестями, наділив вотчинами й грошима, але через якийсь час іменем царя розлучив її з дочкою й змусив постригтися в черниці в П'ятницькому монастирі біля Тройці. Юхимія 1589 р. була таємно вбита за наказом Годунова і її поховали в Тройці з почестями, як королеву.

Після смерті короля Стефана Баторія в грудні 1586 р. у Польщі розпочалося обрання нового короля, у якому важливу роль відігравала Московська держава. Годунов побачив можливість посадити на польсько-литовський престол Федора, згідно з «давнім бажанням литовських панів з’єднатися з Московською державою за допомогою зведення на свій престол московського государя». Російські посли вирушили до Польщі з листами до різних панів з найутішнішими пропозиціями. Російський цар обіцяв «захищати польсько-литовські володіння московськими силами, будувати на свій рахунок фортеці, відвоювати у шведів і віддати Речі Посполитій Естонію, надати вільну торгівлю польсько-литовським людям у Московській державі», а головне, фактично передати управління панам. Однак панам були потрібні гроші, щоб підтримати царську сторону на сеймі. Послам ніде було взяти грошей, тому на сеймі одна польська партія вибрала австрійського принца Максиміліана, інша — шведського королевича Сигізмунда. Поки до Бориса дійшло прохання литовських панів, що не пристали до жодної партії, і поки він переслав їм гроші, уже було пізно: поляки встигли зійтися з литовцями й схилити їх на бік Сигізмунда. Польським королем був обраний Сигізмунд, чого особливо не бажали в Москві: зі шведським королем Московська держава перебувала не в дружніх стосунках. Але Борис проводив миролюбну політику, прагнув досягти політичних цілей хитрістю й хотів підтримувати мир з усіма сусідами. Зі Швецією існувало ще колишнє перемир’я, продовжене на чотири роки 1585 р.

Але Борис не усвідомлював необхідності піднесення духовенства, можливості знайти в його особі могутню підтримку. Замість освіченості й моральності пастирів поширювався зовнішній блиск і лунали титули, патріаршество всіляко перешкоджало перетворенням церкви.

Незважаючи на мирні тенденції в зовнішній політиці, 1590 р., після закінчення перемир’я зі Швецією, Годунов був змушений розпочати воєнні дії. Шведи не хотіли повертати відняту при Грозному частину Вотської п’ятини, хоча Борис і пропонував за неї гроші. Січень 1590 р. ознаменував початок війни зі Швецією. Шведи діяли непродумано й розрізнено й приблизно через місяць самі запропонували перемир’я на рік і віддали цареві Ям, Копор’я й Іван-місто. Але росіяни не бажали обмежитися цим, вони хотіли також повернути Нарву й Корелу, але спроба відвоювати Нарву закінчилася невдачею, і обережний Борис поспішив погодитися на пропозицію шведів. Наступні кілька років велися мляві воєнні дії, що перемежовувалися переговорами між російськими й шведськими вповноваженими, які ніяк не могли дійти згоди в питанні про перемир’я. Тільки 1595 р. був укладений мирний договір. Шведи повернули росіянам Корелу, а росіяни відмовилися від Нарви й від усіх зазіхань на Естонію.

Тим часом підростаючий у почесному вигнанні в Угличі царевич Дмитро являв у майбутньому велику небезпеку для Бориса, тому що у випадку смерті Федора, що був бездітним, царевич Дмитро був би проголошений його спадкоємцем на престолі. Борис вирішив, не відкладаючи, вжити заходів. У 1591 р. він відправив до Углича своїх довірених людей: дяка Михайла Битяговського з сином Данилом і племінником Каналовим — наглядати за земськими справами й за домашнім побутом цариці Марії. 15 травня 1591 р. опівдні в соборній углицькій церкві вдарив сполох. Народ, шо збігся у двір цариці, побачив мертвого царевича з перерізаним горлом. Михайло й Данило Битяговські й Микита Качалов, а також ще кілька людей, що підозрювалися в співучасті в убивстві, були роздерті обуреною юрбою.

Була послана звістка до Москви, але злочинців і свідків убивства не було. Слідство провели для проформи: огляду тіла не робили, людей, що вбили Битяговського з товаришами, не допитали. Показання, зняті з різних осіб, свідчили, що царевич зарізався в припадку падучої хвороби. Тіло Дмитра було поховане в углицькій церкві Св. Спаса. І хоча уряд оголосив, що смерть царевича відбулася від самогубства, у народі збереглося переконання, що царевич був зарізаний за таємним наказом Бориса.

23 травня, на свято Трійці, під час відсутності царя, що поїхав у Сергіїв монастир, у Москві спалахнула пожежа, у результаті якої згоріла значна частина Білого міста. Борис відразу ж почав роздавати допомогу погорільцям і відбудовувати вулиці за свій рахунок. Але така щедрість не знайшла відгуку в серцях людей: у народі ходили чутки, що пожежа була вчинена людьми Годунова за його наказом, для того щоб відволікти увагу столиці від скоєного вбивства.

У середині літа над Росією нависла нова загроза: кримський хан Кази-Гірей, незважаючи на обіцянки не посилати татар на Москву, а рушити на Литву, зненацька вдерся з величезними військами на територію Московської держави. Основні військові сили росіян були зосереджені на півночі, оскільки тоді очікували розриву відносин зі Швецією. Хан так швидко опинився на Оці, що росіяни думали тільки про захист столиці. Обережний Борис доручив очолити військо, що обороняло Москву,

князеві Федору Мстиславському. Під час короткого бою татари втратили декількох мурз. За наказом Годунова в місті без упину палили з гармат, і ханові сказали, що в Москві стріляють від радості, тому що туди прийшли нові сили з Новгорода й інших місць і готові наступного дня уранці почати наступ на татар. Переляканий хан негайно втік з усіма своїми силами. Уся заслуга перемоги повинна була приписуватися Борисові: про це звелено було розповідати й у чужих землях.

Наступного 1592 р. у царя Федора народилася дочка Феодосія. Зовні Борис демонстрував радість, але ніхто не вірив у його щирість, що підтвердилося через кілька місяців: маленька царівна вмерла.

Борис завзято йшов до своєї мети й всіма способами здобував собі прихильників. Він заручився прихильністю духовенства, видав закон, що заборонив Юр’їв день (право переходу селян із землі одного власника на землю іншого), що досить сподобалося всій масі незнатних землевласників, які постійно потребували робочих рук для досягнення добробуту й для справного несення служби. З освоєнням Сибіру й земель па півдні Московської держави почалося насильницьке переселення селян, що припало не до смаку простому народу. Замість селян, що законно переходили від власника до власника, з’явилися втікачі, і кількість їх зростала з кожним роком. Частина селян утікала в козаки або поповнювала розбійницькі ватаги. Власники докладали всі зусилля, щоб утримати й повернути своїх людей, але без великого успіху. Натомість Борис був змушений проводити подвійну політику: намагатися втримати народонаселення в центрі держави і розширювати його на окраїнах. Набіг кримського хана яскраво продемонстрував необхідність зміцнити південні землі шляхом будування нових міст і заселення їх ратними людьми. Унаслідок цього наприкінці 1593 р. Борис побудував вниз по річці Оскол міста Білгород, Оскол, Валуйки й заселив їх селянами.

Годунов усіляко прагнув показувати свою турботу про долю народу, чому були приводом будь-яке громадське нещастя або громадський захід. Так, після пожежі в Китай-городі 1585 р. Борис сприяв якнайшвидшому відновленню згорілих дворів; розкривши змову про підпал Москви, він, на задоволення народу, віддав на страту винних. Годунов допомагав також погорільцям інших міст, у місця, де були неврожаї, посилав хлібні запаси. Коли ж на Русі почалися епідемії, що сильно спустошили тоді Псков, він заснував застави, щоб не дати хворобі поширитися в інших областях.

У 1597 р. Борис підтвердив закон про прикріплення селян до землі й ухвалив, щоб всі селяни, які втекли з маєтків і вотчин протягом попередніх п'яти років, відшукувалися й поверталися поміщикам і вотчинникам.

На сорок першому році життя 7 січня 1598 р. помер цар Федір. Борис оголосив, що померлий цар передав державу цариці Ірині. Це була нечувана новина: ніколи ще жінка не царювала самостійно, не будучи опікункою дітей; крім

того, за жодним правом дружина не могла бути спадкоємицею після чоловіка. Але проблема вирішилася сама собою: через дев’ять днів Ірина прийняла постригу Ново- дівочому монастирі. Тоді зібралися бояри й ухвалили, що правління залишиться в їхніх руках. Вони скликали народ присягнути Боярській думі, але більшість присутніх були прихильниками Бориса, які вимагали його на царство. Цим відразу ж скористався патріарх Іов і почав говорити, що варто йти просити Бориса прийняти царство. Але коли народ прийшов до Новодівичого монастиря, де знаходився Борис з Іриною, Годунов відмовився зійти на престол.

Тоді патріарх сказав народу, що треба скликати земський собор «з людей усякого чину», щоб всією землею просити Бориса на царство — тоді він не зможе противитися.

17 лютого вперше зібралися виборні люди в Кремлі й патріарх оголосив, що всі православні християни повинні «молити Бориса Федоровича, щоб він був на царстві й не хотіти іншого государя». Хто ж захоче шукати іншого государя, того прокленуть й віддадуть на кару градському суду. Після такої заяви всі підтримали волю Іова.

21 лютого під церковні дзвони народ услід за патріархом величезною юрбою рушив до Новодівичого монастиря. Борис вийшов назустріч і погодився царювати.

Після сходження на престол Годунов спочатку всіляко намагався прихилити до себе народ, щоб він любив його й корився йому. З цією метою селяни на рік звільнялися від податей, тюремні ув'язнені одержували волю, дарувалося прощення опальним колишнього царювання, усі «убогі» (удови, сироти) одержували допомогу від царя. Борис постійно годував і одягав незаможних, не робив розправ і страт. Усі благі вчинки Годунова були покликані допомогти йому утвердитися на престолі. Тільки духівництво й служиві люди були справді за Бориса, натомість народ не любив його.

У 1599 р. Борис на знак поваги до патріарха Іова відновив жалувану грамоту, дану Іоанном митрополитові Афанасію, за якою всі монастирі, церковні служителі, їхні слуги й селяни звільнялися від казенних податей і передавалися з відомства царських бояр і намісників у володіння патріарше. Це був важливий крок на шляху незалежності церкви.

Бажаючи припинити безладдя в селянському середовищі, 1601 р. Борис знову дозволив «селянам панів малочиновних, дітей боярських та інших, скрізь, крім одного Московського повіту, переходи ти у відомий строк від власника до власника того ж стану, але не більш ніж по 2 разом, а селянам бояр, дворян, знатних дяків, святителів монастирських велів залишитися без переходу на 1601 р.». Зміна старого закону й нетвердість нового негативно позначилися на подальшій долі нового царя.

Борис продовжував спроби своїх попередників викорінити пияцтво: він суворо заборонив вільний продаж спиртних напоїв, а казенні питні будинки ухвалив відкуповувати за великі гроші.

З позитивного боку Годунова характеризує його прагнення до поширення грамотності. Він хотів відкрити школи й університети, щоб навчати росіян наукам та іноземним мовам. Але цей намір царя не здійснився через сильну протидію духовенства, яке стверджувало, що «Росія благоденствує у світі єдністю закону й мови; то різниця мов може викликати й різницю в думках, небезпечну для церкви; шо, у всякому разі, нерозсудливо довірити навчання юнацтва католикам і лютеранам». Однак цар відправив 18 молодих бояр учитися за кордон, а також запросив до себе на службу іноземних лікарів, художників, ремісників і чиновників.

Щодо сусідів Борис дотримувався колишньої політики: зберігати, скільки можливо, мир, хоча при нагоді не гребував і підступництвом. Зовнішня політика цього періоду велася досить активно: 11 березня 1601 р. було укладене перемир’я з Литвою на 10 років; був відновлений договір про вільну торгівлю датських купців у Росії; був укладений шлюбний союз Ксенії з Іоанном, принцом Данії; Австрії була надана грошова допомога для боротьби з Магометом; англійцям була подарована грамота для вільної й безмитної торгівлі з Росією; Німеччині було відмовлено в безмитній торгівлі й будівництві католицьких церков на російській землі.

Але незабаром Борис почав віддалятися віл народу. Він став підозрілим і жорстоким, відновив Іоанову систему доносів. Першою жертвою Годунова став Бєльський (свояк цариці Марії), тому що «знав краще інших глибину Борисового серця». Чутка, що виникла наприкінці 1600 р. у народі, що царевич Дмитро не вбитий, а, врятований друзями, десь живе дотепер, послужила поштовхом до розправи над боярами Романовими. Олександр, Василь, Іван і Михайло Романови за наказом Годунова були заслані у віддалені місця в суворе ув’язнення, а Федора Романова насильно постригли під іменем Філарета в ченці в монастирі Антонія Сійського. Почалися також переслідування князів Черкаських, Шестунових, Рєпніних, Карпових, Сицьких; чимало з них загинули від катувань, а багатьох заслали. Крім того, Годунов заборонив князям Мстиславському й Василю Шуйському женитися, боячись, що їхні діти, через давню знатність свого роду, могли претендувати разом з його сином на престол.

У ці лихоліття доносів і катувань на Русі вибухнув страшний голод. Уже 1601 р. дощове літо й ранні морози призвели до неврожаю в багатьох місцях. Цар наказав відчинити всі свої житниці, переконав духівництво й вельмож продавати хліб за низькою ціною, а бідним роздавати гроші.

У народі виникло переконання, що царювання Бориса не благословляється Небом, тому шо досягнуте беззаконням і підтримується неправдою, і що утвердження на престолі його роду не принесе російській землі щастя. Люди знатні ображалися ще й тим, що Годунов веде свій рід від татарського мурзи. Дедалі більше людей хотіли знайти кращого кандидата на престол. Ідеальним варіантом був Дмитро, син колишнього государя. У народі дедалі більше й більше поширювалася думка про те, що він живий і незабаром з’явиться віднімати в Бориса викрадений престол. На початку 1604 р. був перехоплений лист одного іноземця з Нарви, який писав, що син московського царя Івана Васильовича Дмитро перебуває нібито в козаків і що Московську землю незабаром осягне велике потрясіння.

Стурбований цар Борис під приводом, що в Литві лютує якась епідемія, заснував на литовській кордоні застави, до завдань яких входило не пропускати нікого ні з Литви, ні в Литву, а усередині держави збільшив кількість шпигунів. Незабаром до Москви дійшла звістка, що в польській Україні під прапором Дмитра збирається ополчення, з дня на день потрібно чекати вторгнення в московські землі. Після ради з патріархом цар вирішив, що лже-Дмитрій — це, мабуть, Григорій Отреп’єв, який утік 1602 р., і цю чутку почали поволі поширювати в народі.

Тим часом 16 жовтня Дмитро з ополченням з поляків і козаків вступив у Московську державу. Міста один за одним відкривали йому ворота, а служиві люди переходили до нього на службу. У листопаді царський воєвода Басманов відбив самозванця від Новгород-Сіверського. Послане незабаром проти Дмитра військо під начальством Федора Мстиславського 20 грудня зазнало невдачі.

Але нарешті 21 січня 1605 р. самозванець був розбитий військом під начальством Мстиславського й Шуйського. Цю щасливу звістку цареві доставив сановник Шеїн. Борис був дуже задоволений і щедро нагородив своїх воєвод. Однак невдоволення народу, готовність його й війська при першому випадку перейти на бік самозванця дуже гнітили Годунова. Він звертався до ворожок і провісників, замикався й цілими днями сидів один, посилав сина молитися по церквах, не припиняв страти й катування. Змучений лихими передчуттями, Борис уже й у близьких людях підозрював зраду.

Борис Годунов умер 13 квітня 1605 р. у віці 53 років. У цей день він приймав знатних іноземців у Золотій палаті й після святкового столу відчув нудоту: у нього пішла кров з носа, вух і рота — і лікарі не змогли зупинити її. Цар встиг благословити сина на царювання й утратив свідомість. Близько трьох годин пополудні цар Борис помер у Золотій палаті.

М. М. Карамзін в «Історії держави Російської» так підбив підсумок правлінню Бориса Годунова: «Але ім’я Годунова, одного з найрозумніших володарів у світі, протягом сторіч було й буде вимовлятися з огидою, на славу морального неухильного правосуддя. Потомство бачить лобове місце, обагрене кров'ю безневинних, св. Дмитра, що вмирає під ножем убивць, героя псковського в петлі, настільки численних вельмож у похмурих темницях і келіях; бачить мерзенну винагороду, рукою вінценосця пропоновану наклепникам; бачить систему підступництва, обманів, лицемірства перед людьми й Богом... Скрізь личина чесноти, і де чеснота? Чи у правді судів Борисових, у щедрості, у любові до громадянської освіти, у ревнощах до величі Росії, у політиці мирній і здоровій? Але цей яскравий для розуму блиск холодний для серця, засвідченого, що Борис не засумнівався б у жодному випадку діяти всупереч своїм мудрим державним планам, якби властолюбство зажадало від нього такої зміни. Він не був твердий, але бував тираном; не божеволів, але чинив злодійства, подібно до Іоанна, усуваючи спільників або страчуючи недоброзичливців. Якщо Годунов на час благоустроїв державу, на час підняв її в думці Європи, то чи не він й кинув Росію в безодню злочинства майже нечуваного — віддав як здобич ляхам і бродягам, викликав на сцену історії сонм месників і самозванців винищуванням давнього племені царського? Чи не він, нарешті, більше за інших сприяв знищенню престолу, сівши на ньому свято-вбивцею?»









загрузка...