Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ЕПОХА ПЕТРА І:

НАРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ

План

1. Географічне положення Росії наприкінці XVII ст.

2. Вступ на престол Петра І.

3. Перший Азовський похід.

4. Рішення про будівництво флоту.

5. Другий Азовський похід.

6. Історична пропозиція Петра І.

7. Велике посольство 1697-1698 рр.

8. Іспит у Воронежі.

9. Північна війна.

10. Російський флот до 1725 р.

11. Царювання Петра І: підсумки й значення.

Кордони Російської держави наприкінці XVII ст. значно відрізнялися від сучасних. Вони збігалися тільки на півночі, де проходили берегом морів Льодовитого океану й включали безлюдні тоді простори Заполяр’я. На заході кордон пролягав по лінії Ладозьке озеро — течія Дніпра, включаючи землі, розташовані трохи на захід від Смоленська.

Південним краєм країни слугувала Астрахань. Від неї прикордонна лінія тяглася до столиці Донського війська, Черкаська, розташованого північніше устя Дону, і потім піднімалася на північний захід до закруту Дніпра в районі сучасного Дніпропетровська.

Величезні простори Російської держави, проте, були відрізані від виходу до моря, від можливості широкого використання дешевих морських шляхів сполучення. Тому зрозумілим було прагнення російських правителів заволодіти цим потужним важелем економічного процвітання країни. Росія мала у своєму розпорядженні вихід до Тихого океану на сході, але ніяких вигід це не давало, оскільки Далекий Схід тільки починав освоюватися й економічного значення цей край ще не мав. Перлина півдня європейської Росії — Астрахань — відкривала шлях у Каспійське морс й здавна була транзитним пунктом у торгівлі зі східними країнами не тільки для Росії, але й для Західної Європи. Однак відсутність виходу з Каспійського моря до океанських просторів значно обмежувала можливості, тому що забезпечувала морські зв’язки тільки зі Східним Закавказзям, Іраном і почасти Середньою Азією.

Єдиними морськими воротами Росії в країни Європи був Архангельськ. Але це місто було досить невдало розташоване. По-перше, Архангельськ був дуже сильно віддалений від Москви, і між ним і Москвою був відсутній прямий річковий шлях: товари, що призначалися на експорт, до зими зосереджувалися в Ярославлі, звідти санним шляхом доставлялися у Вологду, а потім Сухонею й Двіною до Архангельська. По-друге, відстань від Архангельська до країн Західної Європи була вдвічі довшою, ніж шлях через Балтійське море. Нарешті, по-третє, шлях через Біле море був набагато небезпечнішим у порівнянні зі шляхом через Балтійське море, де була відсутня загроза айсбергів, зледеніння й суворих умов плавання.

Таким чином, життєво необхідними для Росії були узбережжя Чорного й Азовського морів. Але вихід до цих морів охороняли дві турецькі фортеці, що стояли в усті Дону й Дніпра: Азов і Очаків. Однак два невдалі Кримські походи в 1687-му і в 1689 р. під командуванням глави уряду князя В. В. Голіцина підірвали авторитет цариці Софії й послабили її шанси в боротьбі за владу.

У 1689 р. юний Петро змістив Софію з престолу й очолив державу. Це поклало початок новій епосі не тільки в історії Росії, але й в історії російського флоту. Незважаючи на те що Петро виріс у Преображенському й ніколи не бачив не тільки моря, але й великого озера, він з дитинства пристрастився до морської справи. За однією з версій, ця пристрасть зародилася в царя після знайомства з астролябією, а також зі старим ботиком, знайденим Петром і Францем Тіммерманом у сараї Н. І. Романова в селі Ізмайловському. Перевагою ботика, що згодом був названий Петром «дідусем російського флоту», було незвичайне влаштування вітрил, то дозволяють плавати проти вітру.

На невеликій річечці Яузі почалося навчання майбутнього царя плаванню. Але вузькі береги ріки незабаром набридли шістнадцятирічному Петрові, й у пошуках великої води, де можна було всебічно опанувати мистецтвом управління ботиком, він перемістився на Просяний ставок, а потім і на Переяславське озеро. Більшу частину свого часу Петро проводив в «марсових і нептунових потіхах» — військових іграх і маневрах на суші й на Переяславському озері. Незабаром розміри озера також перестали задовольняти царя, і він задумав відправитися до справжнього моря. У 1693 р. Петро вирушив до Архангельська — єдиного на той час торговельного порту на Білому морі, що зв’язує Росію з країнами Західної Європи. Тут цар на невеликій яхті вперше здійснив нетривалу морську подорож.

У цей час кілька англійських і голландських купецьких судів, завантажених товарами, приготуватися відправитися з Архангельська в дорогу назад під супроводом голландського військового корабля. На прохання царя капітан корабля І. Іоллес вирішив взяти його з собою в плавання. Четвертого серпня судно вийшло в море. Під час цієї подорожі Петро вивчив оснащення корабля й оглянув усі завулки судна. Біля Трьох Островів, па відстані більше трьохсот верст від Архангельська, цар попрощався з капітаном і повернувся назад на своїй яхті «Петро».

18 вересня 1693 р. Петро заявив про своє рішення покинути Архангельськ. Перед від'їздом у місті був закладений сорокагарматний корабель, а інший такий було доручено придбати в Голландії амстердамському бургомістрові Миколі Вітсену.

Про увагу Петра до свого дітища свідчить те, що, повертаючись додому, на заводі в Олонці він власноручно відлив пушки й виточив такелажні блоки для закладеного корабля.

Улітку 1694 р. Петро знову відвідав Архангельськ і 20 травня спустив на воду перший російський корабель «Святий Павло», що одержав «проїзну грамоту» на право закордонної торгівлі.

На купленому в Голландії торговельному кораблі «Святе пророцтво» Петро підняв триколірний «штандарт царя московського» і в супроводі «Святого Петра», «Святого Павла» і ескорту з восьми англійських і голландських торговельних і військових судів відправився па вихід з Білого моря. На траверзі мису Св. Ніс він попрощався з іноземцями й зі своєю ескадрою і повернувся до устя Двіни. Під час плавання з голландцями цар спішно заповнював пробіли у своїх знаннях морської справи й досяг у навчанні прекрасних результатів, враховуючи, що голландською мовою Петро володів досконало.

1694 р. був переломним в історії російського флоту. Нар зрозумів важливість розвитку в Росії морської справи. Зустрівши в Архангельську торговельне посольство з Голландії па чолі з Миколою Вітсеном, власником верфі в Роттердамі, він замовив останньому побудувати «зразкову» 32-веслову галеру, доставити її в розібраному вигляді в Архангельськ, а потім переправити до Москви.

Не бажаючи чекати доставки «зразкової» галери, Петро оголосив про виступ армії в похід на турецьку фортецю Азов. У цьому поході російське командування прагнуло захопити Азов, що належав туркам з 1471 р., і зробити його опорним пунктом боротьби за Чорноморське узбережжя, убезпечивши в такий спосіб південні кордони держави від щорічних вторгнень кримських татар.

План походу був затверджений, командування всіма судами було покладене на Франца Лефорта.

У березні 1695 р. почалася перша Азовська кампанія: 150-тисячне військо рушило на південь. Основний удар було вирішено завдати по самій фортеці. Головна перевага нового стратегічного напрямку полягала в тому, що війська одержували можливість рухатися не «голодним» степом, а рікою Доном, уздовж якої розташовувалися поселення донських козаків. Крім того, відпадала необхідність тягти за собою величезний обоз.

Військо на судах дійшло до Царицина, звідти пішло пішки до козачого міста Паншина на Дону. Виснажених тривалим веслуванням і браком коней людей у Паншині очікувала нова неприємність: підрядники не приготували погрібної кількості провіанту й човнів. Це змусило Петра затриматися на три дні, але вже до кінця червня військо, сплавившись Доном, підступило до Азова.

Були встановлені батареї, і в перших числах липня почалася облога. Місто безупинно обстрілювалося, однак положення осадників було не найкращим. Відсутність у росіян флоту дозволяла туркам постійно одержувати підкріплення з моря, у той час як нашим військам загрожувала нестача продовольства. Щоб відновити сполучення зі складами, спочатку було необхідно захопити дві побудовані турками з обох боків Дону міцні каланчі. Завдяки обіцяній грошовій нагороді в російської армії знайшлися добровольці й одну каланчу взяли, забезпечивши вільне плавання Доном. Однак перехід голландського матроса Якова Янсена на бік турків сплутав росіянам всі карти. Завдяки його докладній розповіді про слабкі місця осадників, туркам удалося хитрістю потрапити до табору і вчинити жорстоку різанину. За допомогою військ, що підійшли, атаку вдалося відбити, але ворог захопив дев’ять гармат і зіпсував інші облогові знаряддя. Єдиним позитивним моментом цього зрадництва стало те, що турецький гарнізон залишив другу каланчу з усіма пушками. Надії Петра на швидке підкорення Азова не виправдалися: турки відстрілювалися з ще більшою люттю, облога й підкопи результатів не давали, війська поступово зменшувалися.

Таким чином, два штурми фортеці закінчилися невдачею, і наприкінці вересня російські війська припинили облогу Азова, залишивши сильні гарнізони в каланчах. Похід 1695 р. завершився нічим.

Невдача під Азовом змусила Петра переоцінити значення флоту. Зумівши отримати уроки з Азовського походу й зрозумівши причини невдачі, цар почав готуватися до другого походу.

Скликавши раду, на якій були присутні Шереметєв, Гордон, Зотов, Рєпнін, Лефорт, Головін, Меншиков, Федір Романовський, а також Яків Брюс із картами, Петро порушив питання про будівництво флоту.

Місце під будівництво флоту відвели в Преображенському. Було вирішено побудувати 22 галери за голландським зразком, 4 брандери, 3 фрегати й 2 галсаси й зібрати їх у Воронежі. Крім того, на місцях, де роблять плоти, у Козлові, Доброму, Сокольському вирішено було зробити 1300 сплавних стругів для війська, 300 човнів і 100 плотів. Також було ухвалене рішення «учинити» у Воронежі Адміралтейство й цейхгауз, закласти 2 кораблі й звести будинки «для робочих людей».

Вибір Воронежа базою флоту мав кілька причин:

— поблизу Воронежа було багато вікових лісів, придатних для будівлі кораблів;

— неподалік знаходилася липецька залізна руда;

— місцеве населення, завдяки відправленню «донських відпусток», уже мало досвід у будівництві річкових судів;

— ріка Воронеж впадала в Дон і під час повені мала достатню судноплавність.

Тим часом до Архангельська з Голландії прибула довгоочікувана галера. У січні 1696 р. підвода з галерою прибула до Преображенського. До кінця лютого на преображенській верфі були зрубані частини 22 галер за зразком, доставленим з Архангельська, «завдовжки 38, завширшки 9 метрів, із двома щоглами й кількістю весел від 28 до 36», а також чотирьох брандерів. Першими будівельниками флоту були солдати Семеновського й Преображенського полків, а також найняті купцем Гартманом голландці. Історик С. Єлагін писав: «Головним сервайєром був знавець «каторжної» справи Ф. Тіммерман. Тихін Стернєв відповідав за постачання лісу й наймання людей. А. Кревет — товмач Посольського приказу — улагоджував з іноземцями постачання з вітрильної і такелажної частини — справи тонкої й мало кому зрозумілої через велику кількість іноземних термінів».

Напровесні 1696 р. почалося переправляння 27 судів з Москви до Воронежа. Наприкінці лютого Петро прибув у Воронеж, де зупинився в будинку піддячого Гната Мо- торина. Протягом двох місяців він особисто працював над будуванням кораблів, займався їхнім оснащенням і комплектуванням екіпажів. Суднобудівні роботи велися на правому березі ріки, біля Успенського монастиря. Починаючи з кінця березня до Воронежа почали стягатися російські війська, прибували іноземні інженери-кораблебудівники й офіцери, приїхав і воєвода А. С. Шеїн, призначений головнокомандуючим. В основному на воронезькій верфі працювали драгуни, стрільці, козаки й солдати з міст Білгородського розряду — усього близько 27 тис. чоловік.

2 квітня 1696 р. стало днем народження російського флоту: на воду були спущені галери «Принципіум», «Святий Марк» і «Святий Матвій». 26 квітня спущений на воду багатогарматний галеас «Апостол Петро».

Нарешті будування флоту завершилося. Він був розділений на три каравани, очолювані трьома флагманами, під загальним керівництвом генерал-адмірала Лефорта. Віце-адміралом був призначений Ліма, що зайняв другий флагманський корабель — «Святий Петро», посаду шаутбенахта зайняв Лозер, розташувавшись на «Святому Павлові». Петровську галеру називали просто «Його Величність» або «Кумандера». Третього травня цар покинув Воронеж з вісьмома галерами. Інші кораблі виходили в море в міру готовності, ведучи добудування на ходу. Дорогою Петро гарячково складав перший російський військово-морський статут, що одержав назву «Указ по галерах про порядок морської служби».

15 травня Петро прибув у Черкаськ, де козаки сповістили його про першу сутичку з турками. Не чекаючи прибуття двох інших караванів, Петро відправив один з полків Гордона на галерах до устя Дону разом з 40 козачими човнами на чолі з військовим отаманом Фролом Міняєвим. Однак виявивши 13 кораблів ворога, що стояли на якорях на азовському узмор’ї, він відвів галери вгору протоками і Доном до Новосерпївська — укріпленої бази російського флоту вище від Азова.

19 травня Міняєв, отаман козаків, що залишилися в засідці, виявив турецький десант, що направлявся з кораблів до Азова, і вирішив захопити 13 тумбасів зі снарядами й продовольством, а також 11 озброєних ушколів, що їх прикривали. Його витівка закінчилася вдало: майже всі тумбаси були захоплені в абордажному бої. Турки почали поспішно зніматися з якорів. Два кораблі не встигли підняти вітрила: один з них турки затопили самі, інший був захоплений і спалений козаками.

Таким чином, першою і єдиною перемогою в морській баталії в Азовській кампанії російський флот зобов’язаний козакам. Прибувши до Новосергіївська, козачі човни із захопленим спорядженням і полоненими були зустрінуті салютом. Через тиждень до військ приєдналися генералісимус А. Шеїн і генерал-адмірал Ф. Лефорт, і 27 травня 1696 р. кораблі протоками Каланча й Кутерма вийшли в море.

2 червня 1696 р. флот наздогнав загін віце-адмірала Георга Ліма з сьома галерами, а десять днів по тому прибула галера шаутбенахта Карла Лозера й чотири брандери. Біля Азова почалися воєнні дії. Весь флот розташувався поперек затоки, перепиняючи шлях з моря до обложеної фортеці.

14 липня турецький флот став на якір на очах у російського флоту. Два тижні тривало мовчазне протистояння, а 28 червня турки здійснили спробу висадити десант на допомогу оточеному Азову. Однак під загрозою сутички з нашими галерами турки поспішили поставити вітрила й пішли в море. Надалі «флот наш залишався в спостережливому положенні до узяття Азова військами».

Тим часом під керівництвом генерала Гордона під стінами Азова почали зводити вал, що перевищує фортечні стіни. Не витримавши виснажливих облогових робіт, два козацькі полки під командуванням отамана Лизогуба почали штурм. Вони ввірвалися до Азова, але без підтримки інших військ були змушені відступити й засісти в бастіоні.

Опам'ятавшись, турки всіма силами вдарили по козаках, що засіли на валу в бастіоні, але їх підтримав Гордон зі своїми гренадерами, і атаку турків удалося відбити. Дії козаків розохотили царя, і він наказав готуватися до штурму. Але 19 липня Азов ухвалив рішення щодо здачі, за якою турки «уступали Азов з усіма гарматами й снарядами, якщо їм будуть надані свобода й гарантія, що вони зможуть вийти з міста у всеозброєнні з дружинами й дітьми». Того ж дня російський флот увійшов в устя Дону й з гарматним салютом став на якір біля стін поваленої фортеці. Кампанія закінчилася перемогою.

Три роки по тому, уперше в історії флоту, військовий корабель Росії «Фортеця» з російським послом Українцевим на борту вийшов у Чорне море й вирушив до Стамбула для укладання миру з турками.

Перемога під Азовом мала величезне значення для всієї Росії.

20 жовтня 1696 р. на засіданні Боярської думи Петро зачитав записку з назвою: «Статті зручні, які належать до взятої кріпості або фортеці турків Азова». У ній цар пропонував: «... воювати морем, оскільки дуже близько й зручно до того ж, ніж сухим шляхом. Для цього ж потрібен флот або караван морський, що складається з сорока або більше кораблів, про що потрібно покласти не гаючи часу: скільки яких судів і чи багато дворів і торгів, і де робити?» Зібрана в Преображенському Дума прийняла історичну пропозицію Петра.

Азовська перемога сприяла зростанню національної самосвідомості російського народу. Вона ж надихнула Петра на заснування вищого ордена країни — ордена Андрія Первозванного, першими кавалерами якого стали Ф. Головін і гетьман Іван Мазепа. Заснування ордена призвело до появи головної гордості російського флоту — Андріївського прапора. За розпорядженням Петра за кордон для навчання морській справі було послано 35 молодих людей, 23 з яких носили князівський титул.

У грудні 1696 р. Петро вирішив відправити за кордон посольство з метою організувати коаліцію європейських держав для продовження боротьби з Османською імперією, а також найняти за кордоном фахівців на російську службу, закупити зброю й пристроїти для навчання нову партію дворян.

2 березня 1697 р. посольство, очолене Лефортом, Головіним і Возніциним, покинуло Москву й відправилося через Курляндію, Бранденбург і Німеччину до Голландії.

Серед волонтерів під іменем Петро Михайлов перебував цар. Посольство супроводжував численний персонал обслуговування: священики, лікарі, перекладачі, хлібники. Разом із солдатами охорони загальна чисельність складала 250 осіб, а обоз нараховував 1000 саней. Усюди на їхню честь улаштовували врочисті прийоми, а Петрові іноді не вдавалося зберегти інкогніто.

На початку серпня 1697 р. посольство прибуло до голландського центру кораблебудування — місто Саардам. Протягом тижня цар встиг придбати інструменти, переодягтися в голландський одяг, відвідати паперові й лісопильні підприємства й навіть попрацювати сокирою.

16 серпня 1697 р. посольство прибуло до Амстердама, де було досягнуто згоди про те, що волонтери працюватимуть на верфі Ост-Індської компанії. Протягом декількох місяців вони освоювали премудрості кораблебудування. 9 вересня був закладений фрегат «Петро й Павло», який у середині листопада був спущений на воду. Цар одержав атестат, у якому корабельний майстер Поль засвідчив: «Петро Михайлов, що перебував у свиті великого московського посольства... був старанним і розумним теслею...; крім того, під моїм наглядом корабельну архітектуру й креслення планів його благородіє вивчив так грунтовно, що може, скільки ми самі розуміємо, у тому й іншому вправлятися».

Завершивши з практикою, Петро вирішив освоїти й теорію, для чого вирушив до Англії, куди прибув у січні 1698 р. Там цар трудився на верфях, оглядав лондонські підприємства, відвідав Оксфордський університет, кілька разів з’їздив у Гринвіцьку обсерваторію й на монетний двір.

Незважаючи на великі труднощі при закупівлі зброї й найманні фахівців, посольству вдалося придбати 10 000 рушниць, 5000 мушкетів, 3200 багнетів, корабельні припаси та інше. На службу російському государеві були найняті 350 матросів, а також боцмани, шлюзні майстри та ін.

Однак головна мета посольства не мала успіху: Голландія відмовилася вступити у війну з Туреччиною на боці Росії.

Покинувши Англію, посольство через Голландію вирушило до Відня, куди прибуло в травні 1698 р. Але й тут завдання запобігти можливості сепаратного миру австрійців з османами не було виконане. Австрія вже почала переговори про мир з Османською імперією.

Незабаром посольство, одержавши тривожні звістки з Москви, повернулося до Росії.

Навесні 1699 р. волонтери, що повернулися через кордон, прибули до Воронежа, де одержали призначення на кораблі, які готувалися до Керченського походу. Наприкінці квітня Петро наказав К. Крюйсу здійснити «екзерциції» на кораблі, що стояв на якорі. Стольники в присутності царя показали непогані навички й вправність, але повністю провалилися в умінні управляти кораблем і командувати екіпажем.

Як писав на початку червня 1699 р. німецький резидент: «із числа 72 дворян, посланих для навчання в Італію й Німеччину, тільки четверо витримали іспит, влаштований самим государем у Воронежі. Іншим 68 приписано або вдруге відправитися в чужі краї й залишатися там до отримання потрібних відомостей, за власний кошт, або повернути видані на поїздку гроші». Серед тих, хто витримав іспит, були Ф. Урусов, князь А. Голіцин, Ф. Плешеєв.

Практика відправлення молоді за кордон для навчання знайшла продовження також у наступні роки. Для спостереження за волонтерами за кордоном оселився князь Іван Львов. Однак листи князя показують, що молодь не стільки вчиться, скільки п’є й гуляє: «...навчилися там більше пити й гроші витрачати. Не можу їх оплатити, а нині хочуть уже у в'язниці саджати за борги». Таким чином, стала очевидною необхідність готувати кадри в Росії.

Ускладнення міжнародної ситуації призвело до того, чого всі чекали: Росія оголосила війну Швеції. Зазначимо, що для росіян ця війна почалася невдало. У 1700 р. вони зазнали поразки під Нарвою, у результаті чого шведи дійшли висновку, що Російська держава слабка й не може учинити гідного опору. Однак ця омана зіграла на руку Петрові: поразка не зломила царя, навпаки, він почав готуватися до війни зі ще більшим запалом.

Почалося вторгнення шведського флоту. Перші битви російських кораблів з ворогом відбулися на озерах. Так, у серпні 1702 р. 30 російських кораблів під командуванням О. Меншикова розбили на Ладозькому озері шведську ескадру, що складалася з 9 великих кораблів. Два шведські кораблі були спалені, один потоплений, два захоплені в жорстокій абордажній сутичці. За цю перемогу учасники бою одержали щедру нагороду: офіцерам були подаровані золоті медалі з ланцюгами, а солдатам — золоті нагороди меншого розміру.

Поразка на Ладозькому озері не зупинила шведів. У 1704 р. на Чудському озері з’явилася нова велика шведська ескадра. У результаті бою російськими кораблями було захоплено 13 ворожих кораблів, а яхту «Каролус» підірвали самі шведи.

Подальші бої перенеслися на Балтійське морс. Тут в усті Неви російський флот здобув першу перемогу: 1702 р. Петро І захопив Нотебург (Шліссельбург), а 1703 р. Нієншанн — фортецю в усті Неви, що відкрило росіянам шлях спочатку в ріку Неву, а потім у Фінську затоку.

Наступного дня після взяття Нієншанна Петро І раптово атакував шведські судна «Іедан» і «Астрільд», що підійшли на допомогу обложеній фортеці з вантажем продовольства й десантом. Обидва кораблі були захоплені за особистої участі царя й О. Меншикова.

На честь численних перемог на острові Янні-Сарі був закладений Санкт-Петербург.

На Олонецькій верфі (Лодейне поле) почалося будівництво перших російських судів Балтійського флоту.

У 1703 р. було закладено 7 фрегатів, 6 шняв, 7 галер, 13 напівгалер, 1 галіот і 13 бригантин.

Створення потужного російського флоту стало початком оволодіння всім морем. У 1710 р. при його допомозі були звільнені Виборг, Рига, о. Езель, Ревель. У 1713 р. Петро взяв Гельсінгфорс, чим поклав кінець шведському пануванню у Фінській затоці.

У літній кампанії 1714 р. уже брали участь 15 лінкорів, озброєних 42-74 пушками кожний, 5 фрегатів з 18- 32 пушками й 99 галер. Указом Петра І від 16 листопада 1705 р. на кораблях були вперше організовані полки морської піхоти.

У червні 1714 р. російський флот під командуванням Ф. М. Апраксіна був блокований біля мису Гангут шведською ескадрою адмірала Вантранга. Співвідношення сил було не на користь росіян — у них майже не було шансів. Однак Апраксін вирішив вступити в бій. За допомогою тактичної хитрості росіянам удалося розділити шведську ескадру на дві частини. Завдяки рішучим діям російських моряків загін адмірала Ереншельда, що складався з фрегата «Елефант», 6 галер і 3 шхерботів, після запеклого бою попав у полон. Адмірал Вантранг приніс своєму королеві сумну звістку.

4 червня 1719 р. відбувся бій зі шведами в Езельській протоці. Російський флот під командуванням капітана другого рангу Н. А. Сенявіна вперше здобув перемогу без абордажу, з використанням лише гармат.

У червні наступного року російський гребний флот під командуванням М. Голіцина заманив шведські кораблі в шхери біля мису Гренгам, де й розбив їх у ході рішучої абордажної атаки. Росіяни захопили 4 фрегати з 104 пушками й 400 моряками. Ця перемога поставила крапку в російсько-шведській війні. У 1721 р. був підписаний Ніштадтський мирний договір, що поклав кінець Північній війні.

До кінця першої чверті XVIII ст. Росія перетворилася на одну з найсильніших морських держав. 13 січня 1720р. Петро І видав перший у Росії Військовий Морський статут. Його видання стало своєрідним підведенням підсумків морської історії країни: у досить короткий строк на Балтиці був створений сильний військово-морський флот. Використовуючи найкращі досягнення західного кораблебудування, Петро все-таки враховував особливості російського театру війни й мореплавання біля берегів батьківщини. На відміну від європейських флотів, російський флот спочатку складався в основному з гребних судів, різних за розмірами й озброєнням. Це обумовлювалося простотою будування таких судів, легкістю в керуванні й можливістю використовувати їх для підтримки сухопутної армії. Лише після перемоги під Полтавою в Росії почалося інтенсивне будівництво лінкорів. Тільки вони могли забезпечити Росії панування в Балтійському морі.

До 1725 р. російський флот завоював остаточне панування на Балтиці. До його складу входили 48 лінкорів і фрегатів, 787 галер та інших кораблів. Загальна чисельність команд досягла 28 тис. осіб. З 1716 р. на флоті з’явилися гардемарини — випускники відкритої 1700 р. Школи математичних і навігаційних наук.

У 1719р. селянином Юхимом Ніконовим був винайдений перший дерев’яний підводний човен — «потаємне судно», що 1722 р. успішно пройшло випробування.

Прихід до влади Петра І, безсумнівно, ознаменував початок нової епохи в історії Російської держави. Будучи людиною діяльною, захопливою, жадібною до нових

знань, Петро не обмежився спогляданням того, як зароджені до нього процеси продовжували автоматично розвиватися. Він вплинув на всі сфери життя країни: військову справу,дипломатію, економічний і соціальний розвиток, науку, освіту, флот, побут, державний устрій. Однак назавжди Петро І прославив своє ім’я створенням першого російського військово-морського флоту, завдяки якому Росія одержала вихід до Балтики й Чорного моря.









загрузка...