Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр.

План

Вступ

1. Початок хвилювань.

2. Робочий рух у Санкт-Петербурзі.

3. Питання про владу.

4. Зростання страйку й селянських виступів.

5. Розвиток революції навесні й улітку 1905 р.

6. Перша Рада робочих депутатів.

7. Піднесення революційного руху.

8. Маніфест 17 жовтня.

9. Грудневе збройне повстання в Москві.

10. Перша й Друга думи. Аграрне питання.

11. Кінець революції.

12. Підсумки першої російської революції 1905-1907 рр.

На початку XX ст. внутрішнє становище в Російській імперії значно загострилося. У сільському господарстві, як і раніше, переважало общинне землеволодіння. Селяни страждали від безземелля, системи відпрацьовувань, податків, викупних платежів. Це обумовило значне посилення боротьби селянства за землю. Селянські виступи дедалі частіше переростали в повстання. Так, наприклад, навесні 1902 р. спалахнули селянські повстання в Харківській і Полтавській губерніях. Зростав вплив революційних політичних партій.

Розвитку товарно-грошових відносин у країні й формуванню внутрішнього ринку перешкоджали феодальні пережитки в селі. Перевага приватного сільського господарства в економіці (3/4 населення займалося землеробством) негативно впливало на формування ринку робочої сили, деформувало процеси індустріалізації. Низький рівень кваліфікації робітників гальмував упровадження передової техніки, а отже, позначався на всьому процесі монополізації промисловості. Житель села, що прийшов у місто на заробітки, змушений був погоджуватися на будь-яку роботу, щоб урятуватися від голодної смерті.

Таким чином, основною причиною деформації процесів індустріалізації й монополізації в Росії була незавершеність процесу первісного нагромадження капіталу.

Незважаючи на те що фабрично-заводських, гірничозаводських і залізничних робітників у країні налічувалося близько трьох мільйонів осіб, вони були політично безправними й піддавалися найжорстокішій експлуатації. З 14 млн робітників частка кадрового пролетаріату складала не більше 10 %.

У 1897 р. був установлений 11,5-годиинний робочий день, однак на багатьох підприємствах люди працювали по 14 годин на день. Міністерство внутрішніх справ видало секретний циркуляр, відповідно до якого за участь у страйках робітники піддавалися адміністративній висилці без суду й слідства, а також тюремному ув’язненню строком від 2 до 8 місяців.

Капіталісти забирали до 90 % прибутку, залишаючи робітникам копійки. Витрати на користь останніх (лікарні, школи, страхування) складали 0,6 % поточних витрат підприємців.

1901 р. був відзначений масовими політичними демонстраціями в Москві, Петербурзі, Харкові, Києві, де робітники разом із представниками демократичної інтелігенції вимагали політичних свобод. Так, 1 травня 1901 р. підняли страйк понад 1000 робітників Обухівського заводу в Петербурзі. Улітку 1903 р. весь південь Росії був охоплений грандіозним страйком, у якому взяло участь від 130 до 200 тис. осіб. Політичний страйк грудня 1904 р. закінчився підписанням першого в історії робочого руху Росії колективного договору між робітниками й нафтопромисловцями. Цей договір, названий «мазутною конституцією», закріплював соціальні гарантії: 9-годинний робочий день, збільшення зарплати на 20 %, надання щорічної відпустки й т. д.

Таким чином, протягом 1901-1903 р. робітничий клас перейшов до поєднання економічних і політичних методів боротьби.

У 1905 р. Росію розривали на частини численні протиріччя. Основним з них стала неможливість забезпечити потреби розвитку країни в умовах самодержавної Росії.

Техніко-економічна відсталість Росії в порівнянні з передовими країнами загрожувала найсерйознішими наслідками. Зовнішня небезпека, класова боротьба штовхали її на шлях рішучих змін. Але влада виявилася не готовою до них.

Складність перетворень у Росії полягала в тому, щоб, позбуваючись старого, зберегти паростки нових, прогресивних досягнень. Лише заручаючись підтримкою інших соціальних шарів, з огляду на їхні інтереси, ті або інші сили могли домогтися успіху. Пошук союзників був предметом постійної турботи політичних партій Росії.

Головне протиріччя розвитку Російської держави позначилося на всіх основних сферах життя суспільства. У соціально-економічній галузі вільна ринкова конкуренція стримувалася як феодальними пережитками, так і штучною монополізацією в результаті економічної політики Миколи II. Розвиток продуктивних сил країни вповільнювався системою виробничих відносин, підтримуваних владою. У галузі соціально-класових відносин найгострішим протиріччям було протиріччя між селянством і поміщиками, для вирішення якого було потрібно знищення системи позаекономічного примусу селян. Протиріччя між капіталістами й робітниками могли бути зм’якшені забезпеченням ряду соціальних гарантій. Особливо гострим було протиріччя між царатом і народами Російської імперії. Прагнення до єдності з боку першого натрапляло на вимоги культурно-національної автономії й права на самовизначення аж до відділення. У політичній сфері була наявною необхідність створення умов для правової держави: Росія залишалася єдиною з головних капіталістичних держав, у якій не існували ні парламент, ні легальні політичні партії, ні правові свободи громадян.

У такій обстановці в Санкт-Петербурзі почався потужний робочий рух, основою якого стали соціал-демократичні гуртки й Товариство фабрично-заводських робітників на чолі з отцем Георгієм Гапоном, священиком церкви при Пересильній в’язниці.

Події розвивалися планомірно, охоплюючи дедалі більшу територію.

21 грудня прийшла звістка про падіння Порт-Артура.

28 грудня на засіданні 280 представників гапоновського товариства було ухвалене рішення почати виступ.

3 січня під керівництвом Товариства фабрично-заводських робітників почався страйк на Путиловському заводі; був організований страйковий комітет і фонд допомоги страйкарям, почалися переговори з адміністрацією; робітники висували вимоги економічного характеру.

5 січня до страйку приєдналися вже кілька десятків тисяч робітників. У доповіді міністра фінансів В. Н. Коковцева Миколі II вказувалося на економічну нездійсненність вимог страйкарів і на шкідливу роль гапоновського товариства.

6 січня представники гапоновського товариства виробили петицію до царя з вимогами Установчих зборів, амністії, політичних свобод, передачі землі народу, свободи профспілок, припинення війни, 8-годинного робочого дня й ін.

7 січня застрайкували також друкарні. Серед робітників виникла ідея походу до Зимового палацу. Цього ж дня з'ясувався політичний характер руху.

Захоплена зненацька влада перебувала в нерішучості. Екстрена нарада в міністра внутрішніх справ ухвалила розставити військові кордони на всіх головних шляхах, що ведуть із робочих кварталів до палацу, щоб перешкодити юрбі захопити центр міста.

Тим часом протягом усього дня 8 січня керівники робочого руху об’їжджали місто й закликали народ іти до палацу. Демократична інтелігенція, побоюючись можливої розправи над демонстрантами, відрядила ряд делегацій до представників влади, однак вони не були прийняті.

У ніч на 9 січня Петербурзький комітет РСДРП зважився приєднатися до ходу робітників. Уранці понад 140 тис. робітників з родинами рушили до Зимового палацу, несучи корогви, ікони, портрети царя й цариці.

«Тисячними юрбами вирішили робітники зібратися до Зимового палацу й вимагати, щоб цар самоособисто вийшов на балкон прийняти петицію й присягнути, що вимоги народу будуть виконані» (С. С. Ольденбург).

Микола II був поставлений у безвихідне положення, оскільки не міг прийняти вимоги робітників. Він вирішив виїхати, поклавши відповідальність ухвалення рішення на свій уряд, природно, сподіваючись на мирний результат.

Шлях ходу робітників біля Обвідного каналу перепинив ланцюг солдатів. Незважаючи на попередження, а потім і на холостий залп, юрба продовжувала рух. Тоді солдати відкрили вогонь на ураження. Декілька десятків чоловік було вбито й поранено. І на Шліссельбурзькому тракті, і на Васильєвському острові, і на Виборзькому боці — усюди відбувалися сутички. До пізньої ночі в місті панувало збудження.

Після описаних подій Гапон закликав народ до загального повстання. Ця відозва була видрукувана великим тиражем і поширена по всій країні.

Суспільно-політичні сили Росії дотримувалися різних поглядів у питанні про владу. Щодо нього вони об’єдналися в три табори.

Перший табір складали реакційні поміщики, бюрократи, армійська верхівка, поліція, частина буржуазії, безпосередньо пов’язаної з царатом, багато земських діячів. Вони були прихильниками самодержавства й або взагалі не визнавали змін, або погоджувалися на існування законо-радницького органу при монархові.

Другий табір складався з представників передового дворянства, службовців, ліберальної буржуазії й інтелігенції, частини селян. Вони виступали за конституційну, парламентську монархію. Для досягнення своєї мети вони пропонували мирні, демократичні методи боротьби.

Третій табір, революційно-демократичний, складався з пролетаріату, найбідніших шарів дрібної буржуазії, частини селянства, люмпенів та ін., що прагнуть до встановлення демократичної республіки. їхні інтереси виражали такі політичні сили, як соціал-демократи, есери, анархісти й інші. Однак серед них не було єдності в питаннях засобів і методів боротьби (вони коливалися від мирних до збройних, від легальних до нелегальних). Не було однозначно з'ясоване питання про те, якою буде нова влада — диктатурою або демократією, де межі диктатури і як вона сполучається з демократією.

Уже в січні 1905 р. страйк охопив 66 міст Росії, селянськими хвилюваннями було охоплено 85 повітів Європейської Росії. Демонстрації, зіткнення із владою прокотилися по всій країні. Страйкували робітники в Україні, Білорусії, Польщі, Латвії. Усього з січня по березень 1905 р. у страйку взяло участь близько 1 млн осіб. Особливою завзятістю відрізнявся селянський рух у Грузії, очолюваний революційними селянськими комітетами, що проходив під гаслом «Геть самодержавство!».

Стихійний характер селянських виступів улітку 1905 р. набув політичної організації — був утворений Всеросійський селянський союз. У його вимоги входили: націоналізація землі, конфіскація без викупу державних, монастирських, удільних земель, скликання Установчих зборів, надання політичних свобод та ін. Це свідчило «про зростання політичної, класової самосвідомості селян, що представляли вже політичну силу, яка висувала власні, здебільшого етапові вимоги».

У революційних подіях активну участь брала також інтелігенція. Уже 9 січня службовці й студенти були не тільки серед тих, хто йшов до Зимового палацу, але й споруджували барикади, надавали допомогу пораненим. Увечері того ж дня столична інтелігенція зібралася в будинку Вільного економічного товариства, де різко засудила діяльність царської влади. Представники творчої й наукової інтелігенції — В. О. Сєров, В. Г. Короленко, В. Д. Полєнов, М. А. Римський-Корсаков, К. А. Тимірязєв, О. М. Горький та інші виступали в засобах масової інформації й на зборах з різким осудом розправи над беззбройними робітниками.

Поглибився розкол усередині ліберально-опозиційного табору. Представники земств і міських дум виступили за двопалатне народне представництво при збереженні монархії.

На III з’їзді «Союзу звільнення» у березні 1905 р. були висловлені пропозиції про створення народного представництва на засадах загальної, рівної, прямої і таємної подачі голосів, за введення буржуазно-демократичних і соціальних свобод. Однак була підтверджена необхідність збереження монархії, використання війська, судів проти збройних виступів трудящих.

Капіталісти в лютому—березні 1905 р. закидали уряд клопотаннями про проведення політичної реформи й, насамперед, про скликання вільно обраних представників народу.

Із самого початку революції монархія сполучила тактику репресій з тактикою поступок. 19 січня 1905 р. Микола II прийняв делегацію від робітників, яких «пробачив за бунт», і оголосив про пожертвування 50 тис. рублів для роздачі постраждалим 9 січня. Він також здійснив ряд перестановок і реорганізацію у вищих урядових сферах. 18 лютого царським указом було дозволено приватним особам і організаціям подавати на ім’я царя пропозиції про вдосконалення державного благоустрою. Увечері того ж дня був підписаний рескрипт про створення законо-радницького органу для розробки законодавчих пропозицій — Думи. Але разом з тим у відповідь на студентські страйки й демонстрації царська влада 17 січня 1905 р. закрила всі столичні навчальні заклади.

В умовах революції, що розгорнулася, відбувся розкол серед соціал-демократів. Більшовики провели з’їзду квітні 1905 р., на якому поставили завдання згуртування всіх лівих сил і підготовки мас до збройного повстання. Вибравши союзником пролетаріату в буржуазно-демократичній революції селянство, з’їзд висунув гасло «конфіскації поміщицьких, казенних, церковних, монастирських і удільних земель, негайної організації селянських комітетів для проведення революційно-демократичних перетворень в інтересах селянства». Цю програму-мінімум на цьому стані повинна була здійснювати революційно-демократична диктатура пролетаріату й селянства. При цьому особливо підкреслювалася роль пролетаріату як вождя революційних мас, що повинен повести за собою селянство й нейтралізувати ліберальну буржуазію. Політичним органом нової влади повинен був стати Тимчасовий революційний уряд, що зобов’язувався скликати Установчі збори й здійснити реформи.

Одночасно меншовики зібрали свою конференцію. Вони виходили з недостатнього рівня свідомості й організованості пролетаріату й тому вважали, що до влади повинна прийти ліберальна буржуазія, у той час як маси здійснюватимуть пресинг на Тимчасовий уряд з мстою поглиблення демократії. Меншовики проповідували обмеження ролі партії лише впливом на маси, а не здійснення практичного керівництва їхніми діями. Оскільки на політичній арені країни діяв не один робітничий клас, спроба здійснити керівництво всіма революційними силами неминуче призвела б до протиріч з іншими політичними партіями Росії, а це могло призвести до розколу єдиного демократичного фронту перед обличчям царату.

Під безпосереднім впливом Всеросійського політичного страйку підсилилися хвилювання в армії й на флоті. У жовтні—листопаді 1905 р. відбулося понад 200 виступів солдатів, у тому числі в Харкові, Ташкенті, Києві, Варшаві й інших містах. Наприкінці жовтня спалахнуло повстання моряків Кронштадта, але було придушене. У листопаді відбулося велике військове повстання на Чорноморському флоті. 18 жовтня 1905 р. у Севастополі відбувся масовий мітинг. Демонстранти з вимогою амністії політв’язнів рушили до в’язниці, але охорона відкрила стрілянину. Було вбито 8 і поранено 50 чоловік.

14 червня почався бунт на броненосці «Князь Потьомкін-Тавричеський». Матроси розправилися з офіцерами й захопили владу. До «Потьомкіна» приєдналося ще два кораблі. Матроси обрали судновий комітет на чолі з А. М. Матюшенком й вирішили приєднатися до страйкуючих одеських робітників. Однак місцевій владі вдалося ізолювати повсталих моряків від робітників, і на їхнє придушення вийшла Чорноморська ескадра. Але матроси настільки явно співчували потьомкінцям, що ескадру повели в Севастополь.

Через 11 діб повсталий броненосець здався румунській владі. У порту Констанца матроси склали відозву «До усього цивілізованого світу», у якій вимагали негайного припинення російсько-японської війни, скинення самодержавства й скликання Установчих зборів.

Страйк в Іваново-Вознесенську, що почався 12 травня 1905 р., призвів до створення першої Ради робочих депутатів, що стало важливою подією в історії революції. Рада незабаром перетворилася на орган революційної влади в місті. Вона перебрала у свої руки охорону фабрик і заводів, контроль над цінами й порядком у місті. У Раді були сформовані фінансова, продовольча, слідча, агітаційно-пропагандистська комісії, а також збройна дружина. Однак її діяльність була перервана наприкінці липня, коли власники ряду фабрик пішли на поступки, й робітники погодилися вийти на роботу.

Ще в жовтні 1904 р. ліве крило з «Союзу звільнення» розгорнуло діяльність з об’єднання всього визвольного руху, для чого почалася робота зі створення професійно-політичних союзів, які «стали формою залучення демократичної інтелігенції й службовців до політичного життя». До 1905 р. уже існували союзи професорів, адвокатів, письменників, інженерів, медперсоналу та ін. «Звільненні» претендували на провідну роль у визвольному русі, їхній вплив переважав в союзах залізничних службовців і робітників, конторників, бухгалтерів, агрономів, статистиків, учителів, поштово-телеграфних службовців та ін.

8-9 травня 1905 р. на загальному з’їзді всі союзи були об'єднані в єдиний «Союз союзів», який очолив П. М. Мілюков. Більшовики обвинуватили з’їзд у помірному лібералізмі й покинули його. На II з’їзді «Союзу союзів», що відбувся наприкінці травня 1905 р., було ухвалене рішення про організацію загального політичного страйку разом з революційними партіями. Ця організація дотримувалася лівих позицій у ліберально-буржуазному таборі й пропонувала мирний, легальний шлях боротьби.

Змушений лавірувати в умовах розростання революції, Микола II 6 серпня 1905 р. видав височайший маніфест про заснування Державної думи «...для попередньої розробки й обговорення законодавчих припущень, що сягають, за силою основних законів, через Державну Раду Верховної Самодержавної влади». Дума повинна була обговорювати питання бюджету, штатів, деяких законів, однак залишалася при цьому законорадницьким органом. Перевага па виборах віддавалася селянам. Проект Думи був розроблений під керівництвом Булигіна й вирізнявся значним обмеженням політичних свобод населення Росії: так, виборчих прав були позбавлені жінки, військовослужбовці, робітники, учні, бродячі «інородці» тощо. Природною реакцією прихильників ліберального і революційного табори став бойкот булигінської Думи.

Осінь-зима 1905 г. була відзначена злиттям воєдино різних потоків революційного й ліберального руху. Почалися масові страйки на підприємствах Центральної Росії, Поволжжя, Уралу, Сибіру. України, Прибалтики, Білорусії, Грузії. Уряд був змушений тримати в містах значні військові сили.

З початку жовтня московський політичний страйк почав переростати у всеросійський. Есером А. В. Ухтомським був організований страйк машиністів Московсько- Казанської залізниці, який підтримали залізничники Тули, Харкова, Нижнього Новгорода, Саратова, Києва й ін. До них приєдналися працівники текстильної промисловості, телеграфісти й ін. У 66 містах європейської частини Росії припинили роботу електростанції, водопроводи, телефонні станції, трамвайні депо. Зі схвалення центрального бюро «Союзу союзів» до політичного страйку примкнули 17 союзів.

13 жовтня в Петербурзі була сформована Петербурзька рада робочих депутатів, головою якої був обраний Г. С. Хрустальов-Носар, а заступником — Л. Д. Троцький. Рада була покликана вирішувати найважливіші політичні, економічні, соціальні й громадські питання того часу.

Таким чином, специфічний засіб боротьби пролетаріату — страйк — ставав загальнонаціональним, а успіх страйкового руху пояснювався об’єднанням всіх опозиційних самодержавству сил.

Революційні події поступово змінили світогляд селян, викликавши в них прагнення самостійно розпоряджатися своєю долею. Однак характер селянського руху значною мірою залишався стихійним. Наприкінці 1905 р. виникла нова форма організації селянських виступів — революційні селянські комітети, які намагалися вирішити земельне питання насильницькими методами.

Селянський рух значно впливав на весь хід революції. Розмах селянських виступів восени 1905 р. змусив царя піти на нові поступки й підписати 3 листопада маніфест про зменшення наполовину викупних платежів із селян з 1 січня 1906 р. і про припинення їхньої виплати з 1 січня 1907 р.

12 жовтня 1905 р. відкрився установчий з'їзд першої легальної політичної партії Росії — Конституційно-демократичної партії. До складу її Центрального комітету ввійшли великі поміщики й представники інтелігенції (у тому числі В. І. Вернадський, Г1. М. Мілюков, П. Б. Струве, 1.1. Петрункевич та ін.). Ядро партії кадетів склали члени «Союзу звільнення». їхнім політичним ідеалом був конституційний лад на основі загального виборчого права. За цим самим принципом вони підбирали собі союзників.

Програма кадетів містила такі основні вимоги: скликання Установчих зборів, розв’язання земельного питання, скасування станів, рівність всіх перед законом, політичні свободи, недоторканність особи, свобода пересування й виїзду за кордон, розвиток системи місцевого самоврядування, скасування страти, соціальні гарантії, обов’язкове загальне безкоштовне початкове навчання, державний устрій, що визначається основним законом тощо.

Кадети не були монархістами. Вищим принципом своєї партії вони вважали демократію як гарантію прав особистості, індивіда, а диктатуру робітничого класу розглядали як обмеження прав і свобод інших верств.

17 жовтня 1905 р. Микола II підписав найвищий маніфест, у якому проголошувалися «непохитні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, союзів і зборів». Маніфест надавав виборче право тим верствам населення, які раніше були його позбавлені. Майбутня Дума наділялася законодавчими правами замість законорадницьких. 19жовтня Раду міністрів очолив Вітте; Росія одержала шанс перейти до конституційної монархії й лібералізації політичного режиму.

Маніфест 17 жовтня по-різному був зустрінутий у суспільно-політичних колах Росії.

Украй праві сили в країні сприйняли його як сигнал до відкритого виступу проти демократичних сил на підтримку самодержавства, що похитнулося. Найреакційніша частина буржуазії вимагала навіть введення воєнного стану.

Але РСДРП і конституційні демократи виступали за розвиток революції.

Під впливом маніфесту з «Союзу союзів» вийшли земці-конституціоналісти й академічний союз, покинув свій керівну посаду Мілюков. Однак кількість членів «Союзу» почала стрімко зростати, і до листопада 1905 р. уже складала 94 тис. осіб. В остаточному підсумку в «Союзі союзів» перемогли революційно-демократичні сили, і 28 листопада було ухвалене рішення готуватися до загального страйку й «останньої збройної сутички з ворогами народної свободи».

Незабаром після опублікування царського маніфесту оформилася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи), яку очолив О. І. Гучков. До неї ввійшли великі промисловці, торговці, поміщики, що повністю підтримують царський маніфест. У своїй програмі октябристи вимагали збереження єдності й неподільності Російської держави у вигляді конституційної монархії, загального виборчого права, цивільних прав, недоторканності особи й власності, передачі державних і удільних земель у державний фонд для продажу безземельним і малоземельним селянам, розвитку місцевого самоврядування, свободи робочих союзів і страйків, безстановості, незалежного від адміністрації суду, піднесення продуктивних сил, розвитку системи кредиту, поширення технічних знань, розвитку залізниць та ін.

У жовтні 1905 р. виник «Союз російського народу» (чорносотенці) — шовіністична організація на чолі з О.І. Дубровіним, В. М. Муришкевичем та ін., члени якої брали не менш активну участь у придушенні революції, ніж армія й поліція. Соціальний склад чорносотенців був неоднорідний — від робітників до аристократів, але значна частина складалася з представників дрібної буржуазії.

Таким чином, після 17 жовтня царат підсилився за рахунок правої ліберальної буржуазії й поміщиків, що виступили за наведення «порядку» у країні, і відкрито перейшов у наступ.

Царський маніфест послужив поштовхом до боротьби за рівноправність націй і ліквідацію національного гніту. Таким чином, поряд із Всеросійським політичним страйком почалося піднесення національно-визвольного руху. Повстали робітники Ревеля, Вільно, Поволжжя, Казахстану й Туркестану, Польщі. 17 жовтня почався страйк солідарності фінських робітників.

22 жовтня 1905 р. під тиском обставин цар підписав маніфест про застосування начал загального й рівного права подачі голосів при обранні фінського сейму. Показово, що виборчі права одержу вали також жінки. Крім того, гарантувалася свобода слова, зборів, відмінялася цензура. Замість російської мови в діловодстві впроваджувалася фінська. Російські війська й жандармерія замінялися фінською Червоною гвардією.

Латвія й Естонія вимагали автономії й республіканського ладу. Литовці виступали за широку автономію з установчим сеймом, рівні права для всього населення Литви й виборчі права для жінок. Поляки, у свою чергу, хотіли бути пов’язаними з Російською імперією тільки «спільністю верховної влади, зовнішньої політики, армії, митниці, залізниць і поштово-телеграфної справи». Українська інтелігенція вимагала національно-культурної автономії. Представники єврейської інтелігенції прагнули до громадянської рівноправності, а в перспективі — до виділення областей, де євреї користувалися б правами національного самовизначення.

У листопаді—грудні 1905 р. революційний рух досяг своєї вищої точки. 21 листопада виникла Московська рада робочих депутатів, у якій спільно діяли більшовики, меншовики, есери, бундівці й ін.

Збройне повстання в Москві почалося в ніч із 7-го на 8 грудня, коли дружинники зламали збройовий магазин і захопили зброю.

12-15 грудня боротьба досягла апогею. Повсталі почали тіснити війська в районі Арбата, але з Петербурга прибули Семеновський і Ладозький полки, і 16 грудня царські війська перейшли в наступ. Повстання розкололося на кілька роз’єднаних вогнищ, найважливішим з яких стала Пресня. Масований вогонь із гармат і численні людські жерти переконали виконком Мосради в недоцільності продовження повстання, і з 18-го на 19 грудня було ухвалене рішення про його припинення.

Поразка Московського повстання й репресії, що почалися за ним, призвели до спаду революційного руху. 80 % території країни перебувало фактично на воєнному стані.

4 березня 1906 р. уряд опублікував «Тимчасові правила про професійні товариства». Була заборонена організація страйків, але дозволялася профспілкова діяльність, якою царат сподівався відволікти робітників від боротьби з самодержавством і капіталістами.

У розпал Московського повстання був опублікований указ про вибори до Державної думи. За цим указом вибори не були загальними. Виборчого права були позбавлені жінки, 63 % чоловіків і більша частина населення окраїн.

20 лютого 1906 р. Державна рада була перетворена на верхню законодавчу палату, яка ніби перебуває між Думою й царем. Половина членів Держради призначалася царем, половина обиралася, причому 3/4 місць було в поміщиків. Робітники й селяни в Держраді представлені не були.

Перша нарада Думи відкрилася 27 квітня 1906 р. Місця в ній розподілилися в такий спосіб: кадети — 179, безпартійні — 105,трудовики —97, представники національних окраїн — 63, соціал-демократи — 18,октябристи — 16.

Провідне місце в роботі Думи було відведено аграрному питанню. Загалом дебати з аграрного питання розгорнулися між кадетами й трудовиками, з одного боку, і царським урядом — з іншого. Кадети пропонували здійснити примусове відчуження державних, кабінетних і монастирських земель, а також частини поміщицьких земель («за справедливу винагороду»). Ці землі передавалися в державний земельний фонд, з якого селяни повинні були наділятися нею на правах приватної власності. Трудовики ж пропонували передати всю землю в загальнонародний земельний фонд; вони теж допускали викуп, хоча деякі з них уважали, що вся земля повинна перейти селянам безкоштовно.

У підсумку обговорення аграрна комісія визнала принцип «примусового відчуження земель».

13 травня 1906 р. глава уряду І. Л. Горемикін виступив з декларацією, у якій в образливій формі відмовив Думі в праві подібним чином розв’язувати аграрне питання. Думі було відмовлено також у розширенні виборчих прав, у відповідальному перед Думою міністерстві, у скасуванні Держради, у політичній амністії.

Дума виразила уряду недовіру, у країні виникла «думська» криза.

За велінням царя Горемикін підписав указ про розпуск Думи й відразу ж пішов у відставку. Так закінчилася діяльність Першої думи.

Розгін Першої думи послужив поштовхом до посилення революційної боротьби.

У липні 1906 р. гарнізон фортеці у Свеаборгу підняв повстання. У ньому взяли участь близько 2 тис. осіб, крім того, гарнізон підтримали загони фінської Червоної гвардії. 18-го й 19 липня йшла запекла артилерійська перестрілка між заколотною фортецею й вірними уряду військами, у результаті якої 20 липня повстання було придушене, а його керівники страчені.

Очоливши Раду міністрів, Столипін 9 серпня 1906 р. підписав указ про введення воєнно-польових судів. Закривалися профспілки, переслідуватися революційні партії, почалися репресії проти преси.

З ініціативи Столипіна в липні 1906 р. було оприлюднене урядове повідомлення, у якому говорилося про недопущення зазіхання па поміщицьку земельну власність. У серпні-вересні Столипін видав низку указів щодо селянського питання, а 9-го й 15 листопада він розробив основні положення аграрної реформи, що одержала назву Столипінської.

20 лютого 1907 р. відкрилася Друга дума, яка за своїм складом виявилася ще лівішою, ніж Перша дума, але тут помітнішим було також політичне розмежування.

Центральним питанням у Думі залишилося селянське. Трудовики й інші ліві групи за підтримкою соціал-демократів запропонували три законопроекти, суть яких зводилася до розвитку «вільного фермерського господарства на вільній землі».

Кадети переглянули свою аграрну програму, виключили пункт про державний земельний фонд і переклали половину викупу заземлю населяй, які бажали її придбати в приватну власність.

1 червня 1907 р. Столипін вирішив позбутися сильного лівого крила й висунув соціал-демократам обвинувачення в «змові» з метою встановлення республіки. Однак Дума повелася не так, як розраховував голова Ради міністрів: вона не тільки не видала обвинувачену фракцію, але й сформувала комісію для розслідування обставин справи. Комісія прийшла до однозначного висновку, що обвинувачення є суцільною підробкою. Незадоволений такими настроями серед депутатів, 3 червня 1907 р. Микола II підписав маніфест про розпуск Думи й про зміну виборчого закону, що, по суті, стало державним переворотом і позначило кінець революції.

Одним із головних підсумків революції 1905-1907 рр. стало значне зрушення у свідомості народу, він одержав досвід боротьби за волю й демократію.

Революція мала буржуазно-демократичний характер і завдала серйозного удару по самодержавству. Російське суспільство домоглося існування Думи й багатопартійної системи, визнання основних прав особистості.

Значні зміни відбулися також у селі: селяни одержали рівні з іншими станами права на пересування й місце проживання, на вступ до вузів і на цивільну службу. Була знижена орендна й продажна ціна на землю, скасовані викупні платежі, обмежена поміщицька сваволя. Однак загалом аграрне питання так і не було вирішене: селяни не одержали землі.

Пролетаріат домігся одержання політичних і соціальних гарантій. Була переглянута русифікаторська політика, національні окраїни одержали представництво в Думі.

Однак протиріччя, що викликали революцію 1905— 1907 рр., не були вирішені до кіпця, що передвіщало новий виток боротьби.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.