Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

РАДЯНСЬКО-ФІНЛЯНДСЬКА ВІЙНА 1939-1940 рр.

План

1. Обстановка напередодні війни.

2. Розміщення сил.

3. Хід воєнних дій.

Висновки

67 років тому Радянський Союз вступив у війну з Фінляндією. Вона почалася 30 листопада 1939 р., тривала 105 днів і завершилася підписанням 12 березня 1940 р. мирного договору.

На початку Другої світової війни увага Радянського Союзу була прикута до сформованого антикомінтернівського пакту, до складу якого ввійшли найагресивніші держави: Німеччина, Італія і Японія.

Окупація Німеччиною Польщі восени 1939 р. різко загострила міжнародну обстановку. Початок війни цілком закономірно змусив радянський уряд потурбуватися про безпеку північно-західних кордонів. Державний кордон проходив у небезпечній близькості (усього на відстані 32 км) від найважливішого політичного й економічного центру країни — Ленінграда, що дозволяло фінським військам вести спостереження й обстрілювати місто з далекобійних гармат. Усього 22 км відокремлювали базу Балтійського флоту, Кронштадт, від фінляндського форту Іно, тому вона також перебувала в межах дальності їхнього вогню. Під загрозою перебувала також база Північного морського флоту і Кіровська залізниця. Важливо зазначити, що напередодні війни фінам належав укріплений півострів Хапко й Аландські острови, розкидані у Фінській затоці, що дозволило їм блокувати Балтійський флот у східній частині Фінської затоки. Таким чином, оборона північно-західних кордонів СРСР не могла здійснюватися всебічно.

Не можна залишити без уваги також зміцнення фінського театру воєнних дій, насамперед території, що прилягає до кордонів СРСР. У 20-30-х рр. за допомогою західних фахівців, зокрема Великобританії, Німеччини й США, Фінляндія звела сильно укріплену для того часу оборонну смугу, що одержала назву «лінія Маннергейма». Маннергейм був бароном, генерал-лейтенантом царської армії, надалі — фінським маршалом; він очолив будівництво оборонної системи на Карельському перешийку.

Побудована на глибину до 100 км, оборонна смуга загалом не поступалася відомим лініям Зигфріда й Мажино, а в сполученні з природними перешкодами (озера, болота, ліси, валуни) являла собою винятково важку перешкоду. В основу лінії Маннергейма були покладені зведені у вогневому й тактичному взаємозв’язку залізобетонні й броньовані вогневі спорудження довгострокового типу.

Важливим фактом було також те, що керівництво фашистської Німеччини приділяло велику увагу фінському театру воєнних дій, про що, наприклад, свідчить візит до Фінляндії начальника Генерального штабу сухопутних військ Німеччини Гальдера влітку 1939 р. Гальдер з’ясовував обстановку на мурманському і ленінградському стратегічних напрямках. Фінське суспільство перебувало під впливом гітлерівської пропаганди, багато громадян Фінляндії прихильно ставилися до Гітлера. Радянський уряд був змушений ураховувати такий стан справ.

Фінляндія різко збільшила обсяг військових закупівель за кордоном. Так, тільки з Великобританією 1936 р. були укладені угоди на суму 22 млн марок, 1937 р. — на 50 млн, а 1938 р. — на 102 млн марок. У районах Південної й Східної Фінляндії почалося будівництво залізних і шосейних доріг, що мають стратегічне значення й підходили впритул до радянських кордонів. Були зведені нові аеродроми й злітно-посадочні площадки, що дало Фінляндії можливість приймати в десять разів більше літаків.

Тим часом у Європі дедалі більше країн утягувалося у війну. Спроба СРСР створити в Європі систему колективної безпеки не мала успіху внаслідок відмови урядів Англії, Франції й інших країн укласти подібний договір.

Знаючи, що країна не готова до війни, Й. В. Сталін вирішив укласти угоду з Німеччиною. 23 серпня 1939 р. у Москві між СРСР і агресором був підписаний договір про ненапад. Одночасно був підписаний додатковий секретний протокол, у якому передбачався поділ сфер виливу й невтручання в політику обох держав у цих сферах. Рубіж сфер впливу Німеччини й СРСР проходив по північному кордоні Литви. У першому пункті цього договору обговорювалася повна свобода дій щодо прибалтійських країн (до яких належали Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва). Відповідно до цього договору Німеччина забезпечувала собі свободу дій, не-боячись нападу зі сходу. Радянський Союз одержав можливість почати активні дії в межах колишньої Російської імперії з приєднання земель, що належали їй раніше. Одночасно передбачалося відсунути радянський кордон на захід і північний захід і в такий спосіб підвищити безпеку своєї держави.

17-25 вересня 1939 р. Радянський Союз здійснив успішний похід у Західну Україну й Західну Білорусію. Людські втрати були мінімальними: 996 чоловік убито, 2383 чоловік поранено; у поході брали участь 466 516 чоловік. Це дало Й. В. Сталіну підставу думати, що приєднання північно-західних земель Фінляндії буде таким самим легким. Тим більше що К. Є. Ворошилов запевнив його, що для розгрому армії Фінляндії знадобиться всього кілька днів. Ці висновки дедалі більше підштовхували Й. В. Сталіна вирішити питання щодо Фінляндії збройним шляхом. Такий настрій генсека вилинув на хід переговорів восени 1939 р. Радянський уряд прагнув приєднати Фінляндію й утворити на її території соціалістичну державу або навіть союзну республіку, а паралельно забезпечити безпеку Ленінграда й зміцнити північно-західні кордони країни. Споконвічно всі ці плани передбачалося здійснити шляхом проведення мирних переговорів на початку 1939 р. Але розгоряння пожежі війни в Європі підштовхнуло радянський уряд запропонувати уряду Фінляндії взяти на себе зобов’язання з надання Радянському Союзу допомоги проти агресії, включаючи військову. Зокрема, СРСР прагнув узяти під оренду у Фінляндії ряд дрібних островів при вході у Фінську затоку строком на ЗО років. Натомість гарантувалася недоторканність кордону Фінляндії. Одночасно передбачалося укласти торговельний договір на взаємовигідних умовах. У свою чергу Радянський Союз припускав одержати безпеку Ленінграда, як із суходолу, так і з моря.

Однак переговори завершилися невдало, і Сталін ухвалив рішення щодо здійснення другого варіанта зміцнення північно-західних кордонів. Наприкінці березня — на початку квітня 1939 р. за його дорученням командувач Ленінградського військового округу почав розробку плану проведення «контрудару, після відбиття можливого вторгнення Фінляндії на територію СРСР». Другий варіант плану був розроблений під керівництвом начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова й восени представлений на схвалення військової ради. У плані враховувався характер зведених супротивником укріплень, а також перевага на цьому театрі воєнних дій лісисто-болотистої місцевості. Були підраховані сили й засоби, необхідні для відбиття можливого вторгнення супротивника й проведення контрудару з проривом сильно укріпленої смуги оборони. Шапошников припускав, що боротьба з Фінляндією може затягтися на кілька місяців напруженої кровопролитної війни, навіть якщо в конфліктне втрутяться найбільші капіталістичні держави. Однак Сталін, настроєний К. Є. Ворошиловим на легку перемогу, відкинув план Шапошникова, визнавши його надто обережним.

Не був повністю схвалений вищим державним керівництвом також план, розроблений під керівництвом командувача військами Ленінградського військового округу командарма другого рангу К. П. Мерецкова. Сталін вважав строки підготовки й проведення контрнаступальної операції, передбачені в цьому плані, занадто затягнутими, а темпи наступу надто низькими. К. П. Мерецков у своїх розрахунках виходив з можливостей Ленінградського військового округу, на що йому зауважили, що необхідно виходити з можливостей Збройних сил Радянського Союзу. Спроба командувача переконати Сталіна, що можливість вступу у війну інших країн змінить співвідношення сил, залишилася без уваги. Це все свідчить про те, що розробка плану майбутньої операції була позбавлена всякої ініціативи, усі корективи й зміни до плану надходили тільки зверху.

Розроблювачам плану була поставлена вимога скоротити строки проведення операції до одного тижня. Розрахунок на досягнення швидкої перемоги «малою кров’ю» без наявності достатньої кількості резервів заздалегідь прирікав такий план на провал.

Сталін був настільки впевнений у блискавичному завершенні війни з Фінляндією, що не вважав за потрібне повідомити про початок операції начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова, який знаходився у відпустці. У вересні 1939 р. під виглядом навчальних зборів у Ленінградському військовому окрузі почалася мобілізація. У відповідь на це маршал Маннергейм 11 жовтня доповів ситуацію міністрові оборони Ю. Ніукканену й запропонував: «З огляду на сьогоднішню обстановку й особливо звертаючи увагу на перевагу, що мають відмобілізовані війська росіян, які рухаються в напрямку кордону з Фінляндією... невідкладно узятися до мобілізації». Фіни, як і радянські війська, маскували свою діяльність і почали призив резервістів під виглядом навчальних зборів. Паралельно проводилася добровільна евакуація населення з Хельсінкі в сільську місцевість, а також із прикордонних районів у глиб країни. Мстою цих заходів було також натиснути на Радянський Союз.

Не сподіваючись на позитивний результат, 12 жовтня 1939 р. радянський уряд усе-таки відновив переговори з Фінляндією щодо територіального питання. На цій зустрічі був присутній державний радник, міністр Ю. К. Паасіківі. Пізніше до делегації приєднався міністр фінансів В. Таннер. Уряд Фінляндії відхилив повторну пропозицію укласти пакт про взаємодопомогу.

Тоді 14 жовтня 1939 р. СРСР запропонував Фінляндії розглянути такі пункти:

1. Здати в оренду строком на 30 років порт Ханко й територію навколо порту, радіусом у п’ять-шість миль, з розміщенням гарнізону чисельністю у п’ять тисяч осіб.

2. Надати якірну стоянку Північному флоту в затоці Лаппвік (Лаппохія).

3. Надати Радянському Союзу п’ять дрібних островів у Фінській затоці, а також частину Карельського перешийка від села Ліппола до південного краю міста Койвісто, західну частину півостровів Рибальський і Середній — усього 2761 кв. км.

4. З метою відшкодування збитку за надану територію передати Фінляндії територію СРСР у районі Рєбола й Порос-озера загальною площею в 5529 кв. км.

5. Дотримуватися взаємних зобов'язань не вступати в угруповання й коаліції держав, прямо або побічно ворожі тій або іншій договірній стороні.

6. Роззброїти укріплені райони на Карельському перешийку, уздовж фінляндсько-радянського кордону, залишивши звичайну прикордонну охорону.

На початку зустрічі Паасіківі сказав, що безпека Ленінграда гарантується наявністю військово-морських баз Радянського Союзу у південній частині Фінської затоки. У відповідь Сталін зауважив, що Англія й Німеччина мають у своєму розпорядженні досить сильні військово-морські флоти, «які вони в будь-який момент можуть увести у Фінську затоку», а це неодмінно утягне Фінляндію у військовий конфлікт.

Прагнення Й. В. Сталіна створити військово-морську базу на півострові Ханко мотивувалося можливістю перекриття входу у Фінську затоку вогнем берегової артилерії у випадку небезпеки. Обгрунтовуючи необхідність перенесення кордону на Карельському перешийку, він заявив: «Оскільки ми не можемо пересунути Ленінград, ми пересунемо кордон, щоб його убезпечити».

Переговори зайшли в безвихідь і були перенесені на 20 жовтня. Але їх поновлення недало позитивних результатів, тому що Фінляндія погодилася надати тільки ряд дрібних островів і відсунути кордон всього на 10 км. Щодо інших пунктів радянська сторона одержала відмову.

Такий поворот подій досить здивував Й. В. Сталіна, який розраховував, що Фінляндія піде на ті, на його думку, мінімальні поступки, які були запропоновані в меморандумі від 14 жовтня. На відміну від первісного варіанта, радянська сторона пропонувала скоротити передбачувашій гарнізон на півострові Хапко до 4 тис. осіб і обмежити його перебування в районі Хапко до закінчення війни між Німеччиною, з одного боку, і Англією й Францією — з іншого.

Переговори досягли критичної точки, і фінляндська делегація попросила відстрочки. Глава делегації зіштовхнувся з проблемою вибору між війною, що загрожує перетворити Фінляндію на соціалістичну державу, і миром за умови, що країна стане частиною сфери впливу СРСР. Фіни схилялися до другого погляду, але припускали, що Сталін погодиться розмістити військово-морську базу на інших островах, не настільки цінних для Фінляндії.

31 жовтня 1939 р. відбулася сесія Верховної Ради СРСР, на якій Молотов виступив з промовою, виклавши вимоги, які висувалися Фінляндії в ході переговорів. Він заявив, що вплив на Фінляндію ряду західних держав викликає стурбованість із приводу безпеки північно-західних кордонів СРСР, особливо Ленінграда, і тому радянсько-фінляндські відносини необхідно розглядати як відносини особливого роду. Молотов припускав, що його промова допоможе привернути громадськість Фінляндії, з огляду на мінімальний характер вимог СРСР, і схилити її до підписання відповідної угоди.

Але фіни прореагирували негативно. Вони виступили на захист уряду, а Еркко заявив: «Усьому є свої межі. Фінляндія не може піти на пропозиції Радянського Союзу й буде захищати будь-якими засобами свою територію, свою недоторканність і незалежність». Переговори 3 листопада пройшли безрезультатно.

8 листопада фіни наполегливо рекомендували СРСР відмовитися від острова Хапко й створення на ньому військової бази, пропонуючи поступки на Карельському перешийку й на півночі. Але Сталін зненацька запропонував продати територію, що цікавить його, мотивуючи тим, що створені на острові військові бази не будуть територією Фінляндії. Закономірно, що Фінляндія відповіла відмовою.

Друга половина листопада ознаменувалася початком у радянській пресі активної пропагандистської кампанії, спрямованої проти Фінляндії. Кореспондент ТАРС повідомив з Хельсінкі, що в країні назріває революційна ситуація, почалася масова мобілізація, в армії стрімко зростає кількість дезертирів. Усіляко проводилася думка про те, що трудящі Фінляндії готові зустріти Червону армію з розкритими обіймами для надання допомоги в скиненні буржуазного ладу.

Офіційним приводом для початку війни послужив провокаційний обстріл радянських військ фінськими частинами, зосередженими на Карельському перешийку в безпосередній близькості від кордону зі СРСР. 26 листопада 1939 р. народний комісар іноземних справ В. Молотов вручив послові Фінляндії в СРСР Ірне Коскінену ноту з приводу цих подій. У ній, зокрема, говорилося, що з фінської території о 15 год 45 хв по наших військах, дислокованих у районі села Майніла, було зроблено сім гарматних пострілів. Результатом обстрілу стала смерть чотирьох військовослужбовців (троє рядових і один молодший командир) і поранення дев’яти чоловік (із них шість рядових, один молодший командир і двоє з командного складу).

Однак запис у журналі бойових дій 68-го стрілецького полку 70-й стрілецької дивізії, дислокованої в районі Майніла, дозволяє засумніватися в тому, що вогонь по радянських військах дійсно вівся з фінської території. Так, у журналі записано: «26 листопада полк зазнав обстрілу білофінів. Вибухнуло сім снарядів. Загинуло 3 особи і 6 поранено». Таким чином, помітна розбіжність у даних журналу воєнних дій і в заяві Молотова. Насторожує також той факт, що всі записи в журналі зроблені однією рукою, хоча начальник штабу і його помічник, які зобов’язані вести записи, за нетривалий період мінялися тричі. Крім того, в оперативних зведеннях і повідомленнях штабу 70-ої стрілецької дивізії і її частин згадуються випадкові постріли й обвали землянок у жовтні-листопаді 1939 р. Але в той же час записів про постріли з фінського боку й про наявність у прикордонних районах ворога артилерії не виявлено. Аналізуючи відомості бойового й чисельного складу 68-го стрілецького полку за період з 25-го по 28 листопада, можна зробити висновок, що чисельність складу залишалася незмінною.

Одночасно фінські прикордонники відзначають, що з 14.30 до 15.00 26 листопада було зафіксовано п’ять гарматних пострілів, а з 15.00 до 15.05 — два мінометні постріли. Причому далекобійна артилерія, здатна вести обстріл села Майніла з фінського боку, у цьому районі була відсутня.

Про те, що цей спектакль був ретельно підготовлений росіянами, свідчать також відомі тепер записи, які були зроблені в щоденнику А. О. Жданова і виступають свого роду сценарієм подій, що відбувалися. Зокрема, передбачалося підтягти до кордону батальйон НКВС, потім організувати інцидент із пострілами, слідом спровокувати мітинг загального обурення й поширити тридцять тисяч пропагандистських листівок. Крапку в обгрунтуванні радянської агресії повинна була поставити промова Молотова з перерахуванням агресивних дій Фінляндії.

Перед початком війни, рано-вранці по радіо мало бути зачитане Звертання ЦК фінської компартії до трудящих Фінляндії. Таким чином, усе відбувалося за раніше розробленим планом.

29 листопада о 23 год за московським часом В. М. Молотов виголосив промову, у якій у завуальованій формі оголошувалася війна Фінляндії. Посланник Фінляндії в СРСР Ірне Коскінен був викликаний до народного комісара іноземних справ СРСР, де йому була вручена нота про розрив дипломатичних відносин. 30 листопада 1939 р. війська Ленінградського військового округу за наказом Головного командування Червоної армії вдерлися на територію Фінляндії.

Загалом в розпорядженні фінських збройних сил налічувалося до 600 тис. осіб, близько 900 гармат, 60 танків, 29 бойових кораблів і 270 бойових літаків.

До складу радянських військ входило до 750 тис. осіб, більше 1500 гарматі мінометів,більше 1500 танків і близько 1600 літаків. Тобто СРСР у майбутній війні мав значну перевагу в озброєнні й людських ресурсах.

Відповідно до планів радянського командування на мурманському й ухтинському напрямках повинні були діяти 14-а (комдив В. О. Фролов) і 9-а (комкор Духанов) армії, які розгорталися в смузі понад 1000 км. їм протистояла лапландська група під командуванням генерала Валаніуса, північна оперативна група генерала Туомпо й шведська добровольча бригада генерала Ліндера.

Північніше Ладозького озера в смузі 270 км була розгорнута 8-а армія (комдив І.Н. Хабаров); проти неї діяв 4-й армійський корпус генерала В. Хеглунда й група генерала П. Талвела.

На Карельському перешийку в смузі 120 км діяла 7-а армія (командарм 2-го рангу В. Ф. Яковлєв, з 7 грудня 1939 р. К. П. Мерецков), проти неї була розгорнута 5-а армія генерала X. Естермана й у глибині — резервна група головного командування в складі до піхотної дивізії.

Таким чином, було намічено три напрямки майбутніх боїв.

О 8 год 30 хв радянські війська почали наступ. На самому початку атаки радянські війська зустрілися з певними труднощами на Карельському перешийку: оперативна зона загороджень, обладнана перед головною смугою лінії Маннергейма, значно знизила темпи просування військ. Незважаючи на наявну на цьому напрямку перевагу Червоної армії в силах і засобах приблизно втричі, відсутність розвідувальних даних про наявність споруджень і інженерних загороджень не дозволяла витримати сплановані темпи наступу: реально вони не перевищували 4-8 км на добу. Загородження затримали вихід 7-ої армії до головної смуги оборони на 10 днів, вона прибула на місце лише до 12 грудня.

Па іншому напрямку обстановка теж була досить складною. Так, темп висування до державного кордону 9-ої армії, без впливу супротивника, склав 12-16 км на добу, хоча командування розраховувало більш ніж на 20 км на добу.

Низькі темпи наступу багато в чому пояснювалися непідготовленістю військ до дій в умовах холодної зими. Так, далекі від реалій військові фахівці розпорядилися нав’ючити па розвідників 17-го окремого лижного батальйону безліч непотрібного екіпірування. Учасники цих подій пізніше писали: «Які ми розвідники, — думали ми, ідучи на лижах, — ми нав’ючені, неповороткі ішаки, або верблюди, або носії на зразок клондайківських носіїв-індіанців. Це екіпірування нам заважало: ніякої маневреності, рухливості, та у лютий мороз, у глибоких снігах!..»

Не зустрічаючи серйозного опору, війська 9-ої армії до 18 грудня просунулися в глиб Фінляндії на 135-140 км.

Але темп наступу продовжував залишатися дуже низьким — від 2 до 9 км на добу.

Війська 8-ої армії теж не виправдали розрахунки командування. За 15 днів вони просунулися в глиб фінської території на 65 км, середній темп склав 4,5 км на добу (замість планованих 150 км, тривалості операції до 16 діб, середнього темпу близько 10 км на добу).

По суті, тільки війська, що діяли на мурманському напрямку, виконали поставлене завдання. 1 грудня вони захопили порт Петсамо, одночасно очистивши від фінських гарнізонів півострови Рибальський і Середній. Частина сил 8-ої армії потрапила в оточення, така ж доля спіткала війська 9-ої армії. Це призвело до кадрових перестановок: командувач 9-ою армією комкор Духанов і начальник штабу комдив Соколов були усунені з посад, а командир 662-го стрілецького полку полковник Шаров і комісар Подхомутов були розстріляні «за навмисне приведення полку в небоєздатний стан».

Безглуздо була організована підтримка військ з повітря: «літаки бомбили, певно, намагаючись влучити у фінів, які оточили 54-у дивізію, але іноді бомби влучали також у своїх, а продукти й боєприпаси, які скидали, частіше потрапляли до фінів, ніж до бійців оточеної дивізії...»

На початку січня 1940 р. 18-а стрілецька дивізія й 34-а танкова бригада 56-го стрілецького корпуса 8-ої армії потрапили в оточення й пробилися з величезними втратами тільки 29 лютого. Танкова бригада була повністю розгромлена, урятувалося лише кілька бійців і командирів, яким удалося винести прапор бригади. Що ж до 18-ої стрілецької дивізії, то вона втратила 1200 осіб, тобто більше 90 % особового складу. Серед трофеїв фінських збройних сил опинився й прапор 18-ої Ярославської стрілецької дивізії — за традицією, після закінчення війни дивізія була розформована.

Досить трагічно закінчилося життя командування вищевказаних підрозділів: командир 34-ої танкової бригади С. І. Кондратьєв, комісар бригади І. А. Гапанюк, начальник штабу полковник Н. І. Смирнов і комісар 18-ої стрілецької дивізії М. І. Ізраєцький, боячись полону або арешту, колективно покінчили життя самогубством.

8 березня 1940 р. покінчив із собою командир 56-го корпуса комдив І. Н. Черепанов, трохи пізніше його приклад наслідували командир 44-ої стрілецької дивізії комбриг Виноградов і начальник штабу полковник Волков. Потрапивши в оточення, вони прорвалися ціною втрати 30 % особового складу, 50 % стрілецького озброєння, 80 % важкого озброєння й всіх танків. Таким чином, спроби військ 7-ої армії з ходу прорвати головну смугу лінії Маннергейма зазнали невдачі, і вони узялися до планомірної підготовки її прориву. До 28 грудня на базі групи комкора Тренделя із з’єднань 7-ої армії була створена 13-а армія.

Радянське командування продовжувало нарощувати угруповання сил і засобів. Уже до початку січня 1940 р. 7-а й 13-а армії перевершували супротивника в півтора

рази в особовому складі, майже втричі — в артилерії, семикратно — в авіації й майже абсолютно в танках.

7 січня 1940 р. рішенням Головної військової ради був створений Північно-Західний фронт. Командувачем військами призначався командарм 1-го рангу Тимошенко. У його оперативне підпорядкування був переданий також Червонопрапорний Балтійський флот.

Завершивши тривалу підготовку, 11 лютого о 12 год війська Північно-Західного фронту почали атаку. 123-а стрілецька дивізія 7-ої армії генерал-майора Алябушева домоглася невеликих успіхів, пробивши пролом в обороні супротивника. Нарощування зусиль через утворений пролом дозволило командувачу 7-ої армії до 16 лютого збільшити ділянку прориву до 11-12 км уздовж фронту й до 11 км углиб. Закрити цей пролом супротивникові не було чим.

З 17 лютого фінські війська почали відступ, що дозволило радянським військам перейти в переслідування супротивника. Темпи наступу зросли до 6-10 км на добу.

20 лютого місце командувача армії на Карельському перешийку замість генерала Естермана зайняв генерал Хейнрікс. Але це не вплинуло на стан справ: до 29 лютого з’єднання радянських армій вийшли до другої смуги оборони, а до кінця лютого перша й друга смуги оборони були прорвані. Це й визначило результат війни.

Розуміючи, що війна програна, уряд Фінляндії звернувся до радянського уряду з проханням про мир. 12 березня в Москві між СРСР і Фінляндією був підписаний ' мирний договір. Новий кордон був встановлений на захід від Виборга, недалеко від лінії, де він проходив ще в середині XI століття за князя Володимира Ярославича.

Радянсько-фінляндська війна була жорстокою й кровопролитною. Втрати Радянського Союзу склали близько 290 тис. осіб, 2450 танків, 300 літаків. Фінські втрати, за офіційним даними, склали 25 тис. убитими й 45 тис. пораненими.

Ведення війни в надзвичайно складних умовах виявило ряд серйозних недоліків у системі бойової підготовки, оргштатній структурі військ, організації управління й бойового забезпечення Червоної армії.

У війні відзначилися 405 радянських воїнів, за що були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Серед них — командувач Північно-Західного фронту командарм 1 рангу С. К. Тимошенко, командувач 7-ої армії командарм 2 рангу К. П. Мерецков, комдив М. П. Кирпонос, начальник інженерних військ Північно-Західного фронту полковник А.Ф. Хренов, полковник Д. Д. Лелюшенко й ін. Близько 50 тис. осіб одержали ордени й медалі.

У радянсько-фінляндській війні Червона армія одержала перший досвід ведення наступальних дій із застосуванням усіх видів бойової техніки й всіх родів військ. Уперше була проведена операція з прориву укріпленого району супротивника.

На розширеному засіданні Головної військової ради, що відбулося за підсумками війни й було проведене разом з учасниками війни, була відзначена надійність озброєння й техніки Червоної армії. Але разом з тим її використання в минулих боях було недостатньо ефективним. Недостача автоматичної зброї й мінометів, а також ненадійність засобів зв’язку обумовили слабкість ближнього бою піхоти. Відзначалася недоладна організація військ: стрілецькі дивізії виявилися громіздкими, з великими й важкокерованими тилами, піхота не вміла вести бій на лижах.

В умовах війни виявилося чимало істотних пробілів у постачанні військ, що негативно позначилося на бойових діях у першому періоді. Особливо гостро відчувався брак зимового обмундирування, ремонтних засобів, а також засобів евакуації й підвозу.

Таким чином, перемога у Фінляндії дісталася занадто великою ціною. Була усвідомлена необхідність докорінно поліпшити озброєння, організацію, навчання й виховання військ, переглянути методи керівництва в армії, переробити статути з урахуванням досвіду Другої світової війни, що почалася, і бойових дій при захисті кордонів і державних інтересів СРСР, приділити значну увагу моральній підготовці людей.









загрузка...