Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ПЛАН «БАРБАРОССА»

План

1. Розробка німецьких стратегічних планів війни проти СРСР.

2. План «Барбаросса».

Висновки

Німеччина почала планувати агресивні дії проти Радянського Союзу ще задовго до війни. Судячи з документів, уже в середині 30-х рр. політичне й військове керівництво Німеччини ряд питань вирішувало виходячи з варіанта «А», під яким малася на увазі війна проти СРСР. У той час гітлерівське командування активно збирало відомості про військову силу супротивника, вивчало основні

операційні напрямки східної кампанії й розробляло можливі варіанти воєнних дій.

Війна проти Польщі, а потім кампанії в західноєвропейських країнах тимчасово переключили увагу німців на інші проблеми. Але одночасно вони продовжували підготовку війни проти СРСР. Розгромивши Францію й забезпечивши собі тил у майбутній війні, німецький

Генеральний штаб відновив конкретне й всебічне планування війни, маючи у своєму розпорядженні достатню кількість ресурсів для її ведення.

Уже 25 червня 1940 р., через три дні після підписання перемир’я в Комп’єне, був розроблений варіант «Ударна сила на сході». 28 червня формулювалися й обговорювалися «нові завдання». 30червня Гальдер записав у службовому щоденнику: «Основна увага — на схід».

21 липня 1940 р. головнокомандуючий сухопутними військами генерал-фельдмаршал В. Браухіч одержав наказ почати розробку детального плану війни на сході.

Стратегічні плани на ведення війни проти СРСР у гітлерівського керівництва складалися поступово й докладно уточнювалися у вищих військових інстанціях: у штабі верховного головнокомандування вермахту, у генеральних штабах сухопутних військ, військово-повітряних сил і в штабі військово-морського флоту.

22 липня Гальдер за наказом Браухіча почав усебічну розробку різних варіантів, «що стосувалися операції проти Росії». Він твердо вірив, що «наступ, початий з району зосередження в Східній Пруссії й північній частині Польщі в загальному напрямку на Москву, матиме найбільші шанси на успіх». Цей стратегічний задум, на думку Гальдера, характеризувався рядом переваг: крім прямої загрози, створюваної Москві, наступ із цих напрямків ставив у невигідне положення радянські війська, розташовані в Україні, примушуючи їх вести оборонні бої фронтом, поверненим на північ.

Конкретна розробка плану східного походу велася Генеральним штабом сухопутних військ разом із прикомандированим начальником штабу 18-ої армії генералом Е. Марксом, який вважався знавцем Радянського Союзу й користувався особливою довірою Гітлера.

Планування намічуваної кампанії проти СРСР завершилося 31 липня 1940 р. У цей день на нараді керівного складу збройних сил фашистської Німеччини, що відбулася у Бергхофі, були уточнені цілі й задум війни, намічені її строки. Гітлер підкреслив, що розгром Радянського Союзу необхідний для завоювання панування в Європі. «Відповідно до цього, — заявив він, — Росія повинна бути ліквідована. Строк — весна 1941 р.».

Фашистське військове керівництво розраховувало, що до весни 1941 р. збройні сили Радянського Союзу не встигнуть закінчити реорганізацію й не будуть готові відбити вторгнення, тому цей строк нападу на СРСР розглядався як найсприятливіший. Німці планували провести блискавичну війну тривалістю в кілька тижнів і завершити її до осені 1941 р.

По Радянському Союзі передбачалося завдати двох потужних ударів: у південному напрямку — на Київ і в закрут Дніпра із глибоким обходом району Одеси й північному — через Прибалтику на Москву. Крім того, на півдні планувалося провести самостійну операцію із захоплення Баку, а на півночі — ударити німецькими військами, сконцентрованими в Норвегії, у напрямку Мурманська.

Гітлерівське командування, готуючись до війни з Радянським Союзом, докладало величезних зусиль для політичного й оперативно-стратегічного маскування агресії. Як відволікаючі маневри передбачалося провести серію великих заходів, покликаних створити враження про готування вермахту до операцій у Гибралтарі, Північній Африці й Англії. Про задум і план війни проти СРСР знало лише досить обмежене коло людей. На нараді в Бергхофі 31 липня було ухвалене рішення постаратися залучити як союзників у війні проти СРСР Фінляндію й Туреччину. Щоб втягти ні країни у війну, планувалося віддати їм деякі території Радянського Союзу після успішного завершення кампанії. Паралельно були розглянуті міркування про врегулювання угорсько-румунських відносин і гарантії Румунії.

Уже 5 серпня Гальдер одержав перший варіант плану війни проти СРСР. За оцінкою фашистського керівництва, Радянський Союз до серпня 1940 р. мав у своєу розпорядженні 151 стрілецьку й 32 кавалерійські дивізії, 38 механізованих бригад, з яких 119 дивізій і 28 бригад перебували на заході й були розділені Поліссям приблизно на рівні частини: резерви розташовувалися в районі Москви. До весни 1941 р. збільшення Радянських Збройних сил не очікувалося. Німці розраховували, що Радянський Союз вестиме оборонні дії вздовж всього західного кордону, за винятком радянсько-румунської ділянки, де очікувався перехід Червоної армії в наступ з метою захоплення румунських нафтопромислів. Крім того, передбачалося, що радянські війська вестимуть рішучі бої в прикордонних районах, тому їм не вдасться відразу відійти в глиб своєї території й повторити маневр російської армії 1812 р.

Виходячи з цієї оцінки, гітлерівське командування намічало завдати головного удару сухопутних сил з Північної Польщі й Східної Пруссії в напрямку на Москву. Південний напрямок не брався до уваги через неможливість зосередження в цей час німецьких військ у Румунії. Виключався також маневр північніше московського напрямку, оскільки він подовжував комунікації військ і в остаточному підсумку виводив їх у важкопрохідну лісисту область на захід від Москви.

Головні сили німецької армії повинні були знищити основні підрозділи Червоної армії на західному напрямку, захопити Москву й північну частину Радянського Союзу, а потім повернути фронт на південь, злитися з південним угрупованням і зайняти Україну. Урешті-решт передбачалося вийти на рубіж Ростов — Горький — Архангельськ. Для завдання головного удару планувалося створити групу армій «Північ» із трьох армій (усього 68 дивізій, із них 15 танкових і дві моторизовані). Одній із армій на першому етапі треба було форсувати Західну Двіну в нижній її течії й просуватися в напрямку Псков — Ленінград.

На південь від прип’ятських боліт передбачалося завдати допоміжного удару групою армій « Південь» у складі двох армій (усього 35 дивізій, у тому числі 5 танкових і 6 моторизованих) з метою захоплення Києва й переправ на Дніпрі в його середній течії. Резерв головного командування сухопутних військ мав 44 дивізії, яким належало просуватися за групою армій «Північ».

Військово-повітряний флот Німеччини був зобов’язаний розгромити радянську авіацію, владарювати в повітрі, розладнати залізничні й автодорожні перевезення, перешкодити радянським сухопутним військам зосередитися в лісових районах, підтримувати німецькі сухопутні війська атаками пікіруючих бомбардувальників, готувати й проводити повітряно-десантні операції й забезпечувати прикриття з повітря скупчень німецьких військ і транспорту.

Військово-морському флоту слід було блокувати радянський флот на Балтійському морі, забезпечити охорону транспортів із залізною рудою, що йдуть зі Швеції, і забезпечити морські перевезення на Балтиці для постачання діючих німецьких з’єднань.

Головна ідея плану війни проти СРСР у цьому варіанті полягала в проведенні операцій на двох стратегічних напрямках: німецькі війська урізалися в територію клинами, які потім, після форсування Дніпра, перетворювалися на величезні кліщі для охоплення радянських військ у центральних районах країни.

Однак після всебічного аналізу в плані були виявлені серйозні прорахунку Зокрема, недооцінювалася сила опору Червоної армії в прикордонній зоні й, крім того, намічений маневр був занадто складним. Тому гітлерівське керівництво дало завдання поліпшити перший варіант плану війни проти СРСР, з огляду на знайдені огріхи. Керування розробкою було покладене на генерал-лейтенанта Ф. Паулюса й паралельно велося в штабі оперативного керівництва верховного головнокомандування, начальником якого був генерал-лейтенант А. Іодль.

До 15 вересня 1940 р. начальник групи штабу ОКВ підполковник Б. Лоссберг представив генералові Іодлю новий варіант плану війни проти СРСР. Незважаючи на запозичення багатьох ідей з першого варіанта, новий варіант мав і свої особливості. Так, допускалася можливість організованого відходу радянських військ із західних оборонних рубежів у глиб країни й завдання контрударів по німецьких угрупованнях, що розтятися в ході наступів. Передбачалося змусити основні сили радянських військ чинити завзятий опір у прикордонній зоні, щоб створити німцям найбільш сприятливу обстановку для успішного завершення походу проти СРСР. Такий розвиток подій давав можливість німецьким з’єднанням за рахунок своєї переваги в силах, засобах і маневреності легко завдати поразки військам Червоної армії в прикордонних районах і потім перешкоджати організації планомірного їхнього відступу.

Новий план передбачав ведення бойових дій на трьох стратегічних напрямках: київському (українському), московському й ленінградському. На кожному з них планувалося розгорнути як сухопутні війська, так і військово-повітряний флот. Передбачалося, що головний удар зав

дасть південна група армій з району Варшави й Південно-Східної Пруссії в загальному напрямку Мінськ — Москва. У її розпорядження надавалася основна маса танкових і моторизованих з’єднань. Північна група армій повинна була наступати зі Східної Пруссії через нижню течію Західної Двіни в загальному напрямку на Ленінград. Передбачалося, що в ході наступу південна група армій зможе блокувати відступ Червоної армії на схід.

Третю групу армій Лоссберг пропонував зосередити південніше Полісся, для ведення операцій південніше прип’ятських боліт. Завданням цієї групи було в процесі подвійного захоплюючого удару (з району Дубліна й з рубежу, що північніше від гирла Дунаю) розгромити війська Червоної армії на півдні й захопити Україну.

Велика увага приділялася використанню військ союзників Німеччини — Фінляндії й Румунії. З фінських і німецьких військ, перекинених з Норвегії, організовувалася окрема оперативна група, завданням якої був наступ частиною сил на Мурманськ, а основними силами — на Ленінград. Румунській армії слід було прикривати німецькі війська, що діяли з території Румунії.

Німецька авіація за проектом Лоссберга забезпечувала блокування й знищення радянських ВПС на аеродромах, підтримку з повітря наступу німецьких військ на обраних стратегічних напрямках. Унаслідок характеру прибережної смуги Балтійського моря, що виключало застосування великих німецьких надводних сил проти радянського Балтійського флоту, німецькому військово-морському флоту ставилися обмежені завдання: забезпечити охорону власної прибережної смуги й закрити виходи радянським військовим кораблям у Балтійське море.

Новий варіант плану війни неодноразово уточнювався. У результаті 19 листопада 1940 р. ОКХ представив головнокомандуючому сухопутними військами Браухічу детальний план війни, що спочатку одержав умовну назву «Отто». План передбачав створення трьох груп арій — «Північ», «Центр» і «Південь», які повинні були наступати відповідно на Ленінград, Москву й Київ. Основна увага приділялася московському напрямку, де зосереджувалися головні сили.

5 грудня план був представлений Гітлерові й одержав його схвалення. Фюрер зробив акцент на необхідності знищення максимальної кількості сил противника ще в прикордонних районах, указав передбачити оточення радянських війську Прибалтиці. Завершити кампанію планувалося до настання зимових холодів. На проведеній 13- 14 грудня 1940 р. у штабі ОКХ дискусії був зроблений висновок, що для розгрому Радянського Союзу знадобиться не більше 8-10 тижнів.

18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву на початок воєнних дій проти СРСР, що одержала порядковий номер 21 і умовне найменування «варіант «Барбаросса». Вона була роздрукована лише в дев’яти екземплярах, три з яких одержали головнокомандуючі сухопутних військ, ВПС і ВМФ, а шість були закриті в сейфах ОКВ.

У директиві викладався лише загальний задум ведення війни проти СРСР, що припускав цілий комплекс політичних, економічних і стратегічних заходів гітлерівського керівництва. Крім директиви № 21 план містив у собі директиви й розпорядження верховного головнокомандування щодо стратегічного зосередження й розгортання, матеріально-технічного забезпечення, підготовки театру воєнних дій, маскування, дезінформації й інші документи.

План «Барбаросса» передбачав розгром Радянського Союзу в процесі однієї стрімкої кампанії. Головними стратегічними об'єктами були визнані Ленінград, Москва, Центральний промисловий район і Донецький басейн, причому передбачалося, що захоплення Москви матиме вирішальне значення для переможного результату всієї війни.

Усі сухопутні з’єднання й частини, не задіяні в окупаційній службі в поневолених країнах, планувалося використовувати для розгрому Радянського Союзу. Німецькій авіації ставилося завдання «визволити такі сили для підтримки сухопутних військ при проведенні східної кампанії, щоб можна було розраховувати на швидке завершення наземних операцій і разом з тим обмежити до мінімуму руйнування східних областей Німеччини ворожою авіацією». Проти трьох радянських флотів — Північного, Балтійського й Чорноморського — повинні були вести бойові дії більша частина бойових кораблів німецького ВМФ і військово-морських сил Фінляндії й Румунії.

За планом «Барбаросса» для нападу на СРСР виділялося 152 дивізії (у тому числі 19 танкових і 14 моторизованих) і дві бригади. Союзники Німеччини виставляли 29 піхотних дивізій і 16 бригад. Крім того, до війни проти СРСР залучалося дві третини військово-повітряних сил, що були в Німеччині, і значні сили флоту. Сухопутні війська, призначені для нападу на Радянський Союз, поділялися на три групи армій:

— «Південь» — 11-а, 17-а й 6-а польові армії й 1-а танкова група;

— «Центр» — 4-а й 9-а польові армії, 2-а й 3-а танкові групи;

— «Північ» — 16-а й 18-а польові армії й 4-а танкова група.

У резерві ОКХ залишалася 2-а окрема польова армія, на мурманському й кандалакшському напрямках самостійно повинна була діяти армія «Норвегія».

У плані «Барбаросса» уточнювалася військова потужність Збройних сил СРСР. Згідно з отриманими даними, до початку німецького вторгнення (па 20 червня 1941 р.) радянське командування мало у своєму розпорядженні 170 стрілецьких, 33,5 кавалерійських дивізій і 46 механізованих й танкових бригад. Що ж до їхнього дислокування, то 118 стрілецьких, 20 кавалерійських дивізій і 40 бригад були зосереджені в західних прикордонних округах, 27 стрілецьких, 5,5 кавалерійської дивізії й 1 бригада — на іншій європейській частині СРСР, а 33 дивізії й 5 бригад — на Далекому Сході. Передбачалося, що радянська авіація нараховує 8 тис. бойових літаків (у тому числі близько 1100 сучасних), з яких 6 тис. перебувало в європейській частині СРСР.

Однак німецьке командування серйозно помилялося у визначенні кількості й дислокації радянських військ. Так, у книзі «50 років Збройних сил СРСР» наводяться такі дані: «Насправді тільки в західних європейських округах перебувало 170 дивізій і 2 бригади Червоної армії. Особливо великий прорахунок був допущений гітлерівцями при визначенні чисельності радянських військ, що дислокувалися у внутрішніх округах».

Гітлерівське командування припускало, що на заході радянські війська вступлять у бій великими з’єднаннями на захід від рік Дніпро й Західна Двіна, одночасно прагнучи втримати авіаційні й морські бази в Прибалтиці.

Відповідно до плану «Барбаросса» великі танкові й моторизовані сили за підтримки авіації повинні глибоко проникнути північніше й південніше прип’ятських боліт,зім’яти оборону головних сил Червоної армії, приблизно зосереджених у західній частині СРСР, і розгромити роз’єднані угруповання радянських військ.

Північніше прип’ятських боліт повинні були наступати дві групи армій: «Центр» (під командуванням генерал-фельдмаршала Ф. Бока) і «Північ» (під керівництвом генерал-фельдмаршала В. Лееба).

Перед групою армій «Центр» стояло завдання завдати головного удару й, зосередивши основні зусилля на флангах, де розгорталися 2-а й 3-а танкові групи, здійснити глибокий прорив цими об’єднаннями північніше й південніше Мінська й дислокуватися в районі Смоленська, наміченому для з’єднання танкових груп. Потім групі армій «Центр» треба було діяти відповідно до обстановки, що складається на її лівому крилі. Якщо ліворуч тривали бої із супротивником, вона повинна була повернути танкові з’єднання на північ, а наступ в східному напрямку на Москву вести польовими арміями. Якщо ж група армій «Північ» здобуде перемогу над Червоною армією у своїй смузі наступу, групі армій «Центр» належало негайно завдати удару на Москву.

Група армій «Північ» наступала зі Східної Пруссії й повинна була завдати головного удару в напрямку Даугавпілс — Ленінград, знищити зосереджені в Прибалтиці радянські війська й, захопивши порти на Балтійському морі, включаючи Ленінград і Кронштадт, позбавити радянський Балтійський флот його баз. У випадку провалу завдання в Прибалтиці на допомогу групі «Північ» повинні були прийти рухливі війська групи армій «Центр», фінська армія й перекинені з Норвегії з’єднання. Спільними силами їм треба було розгромити конфронтуючі радянські війська.

Група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта повинна була наступати південніше прип’ятських боліт, завдати одного сильного удару з району Любліна в загальному напрямку на Київ

і далі на південь уздовж закруту Дніпра. У такий спосіб планувалося відрізати радянські війська, що перебували в Західній Україні, від їхніх комунікацій на Дніпрі, захопити переправи через Дніпро в районі Києва й на південь від нього. Війська правого крила групи армій «Південь» (11-а армія) повинні були блокувати конфронтуючі війська Червоної армії, а падалі, у міру розвитку наступу на радянсько-німецькому фронті, перешкоджати організованому відходу радянських з’єднань за Дністер.

План «Барбаросса» будувався на основі використання принципів бойових дій, що виправдали себе в польській і західноєвропейській кампаніях. Його прикметною рисою було рішення вести наступ проти радянських військ одночасно по всьому фронту: як у напрямках головних ударів, так і на другорядних ділянках.

У плані «Барбаросса» передбачалася можливість активної протидії радянської авіації наступу німецьких сухопутних військ. Тому німецьким ВПС ставилося завдання з самого початку бойових дій захопити панування в повітрі й підтримувати наступ сухопутних сил у напрямках головних ударів. Розгромивши війська Червоної армії в Білорусії, Прибалтиці й в Україні, передбачалося почати завдавати ударів по тилових промислових центрах СРСР.

Наступ групи армій «Центр» планувалося підтримати 2-м повітряним флотом, «Південь» — 4-м повітряним флотом, «Північ» — 1-м повітряним флотом.

Оборона узбережжя покладалася па ВМФ Німеччини, він також повинен був не допустити прориву кораблів радянського флоту з Балтійського моря. Усі великі морські операції планувалося проводити після захоплення німецькими сухопутними військами Ленінграда як останньої військово-морської бази радянського Балтійського флоту. Надалі перед командуванням військово-морських сил фашистської Німеччини ставилися завдання забезпечити безперешкодне переміщення Балтійським морем і постачання військ північного крила сухопутних сил.

Початок інтервенції в СРСР планувався на 15 травня 1941р.

Таким чином, відповідно до плану «Барбаросса» найближчою стратегічною метою гітлерівців у війні проти СРСР був розгром військ Червоної армії в Прибалтиці, Білорусії й у Правобережній Україні. Надалі передбачалося захопити на півночі Ленінград, у центрі — Центральний промисловий район і Москву, на півдні — у максимально стислий термін опанувати всією Україною й Донецьким басейном. Кінцевою метою східної кампанії був вихід німецько-фашистських військ на Волгу й Північну Двіну.

3 лютого 1941 р. на нараді в Берхтесгадені Гітлур у присутності Кейтеля й Іодля схвалив план війни проти СРСР, представлений Браухічем і Гальдером. Фюрер запевнив генералів, що «коли почнеться здійснення плану «Барбаросса», світ затамує подих і завмре».

Передбачалося залучити збройні сили Румунії, Угорщини й Фінляндії й сформулювати перед ними конкретні завдання безпосередньо перед початком війни.

Використання румунських військ визначалося планом «Мюнхен», схваленим 20 червня румунським диктатором Антонеску. До початку бойових дій сухопутні сили Румунії повинні були прикривати операцію по зосередженню й розгортанню німецьких військ у Румунії, а з початком війни блокувати розташоване на кордоні з Румунією угруповання радянських військ. Після того як німецька група армій «Південь» змусить відійти радянські війська з рубежу ріки Прут, румунським військам слід було перейти до активного переслідування частин Червоної армії. У випадку провалу німецької атаки на румунські з’єднання покладалося завдання здійснити прорив радянської оборони наділянні Цуцора — Новий Бедраж.

Директива ОКВ від 7 квітня 1941 р. під виглядом оперативних документів фінського Генерального штабу, а також директива командувача армії «Норвегія» від 20 квітня визначали завдання фінських і німецьких військ, що розгорталися в Північній і Центральній Фінляндії. Збройним силам Фінляндії пропонувалося спочатку прикривати розгортання німецьких з’єднань у Фінляндії, а з переходом вермахту в наступ — блокувати радянські військові підрозділи на карельському й петрозаводському напрямках. Вихід групи армій «Північ» на рубіж ріки Луга слугував сигналом фінським військам до переходу в рішучий наступ на Карельському перешийку, а також між Онезьким і Ладозьким озерами, щоб з’єднатися з німецькими арміями на ріці Свір і в районі Ленінграда.

Німецьким військам, дислокованим на території Фінляндії, відповідно до директиви командувача армії «Норвегія» ставилося завдання наступати у двох напрямках: одне угруповання — на Мурманськ, інше — на Кандалакшу. Південне угруповання повинне було прорватися до Білого моря в районі Кандалакші й потім наступати уздовж Мурманської залізниці на північ і, об’єднавшись із північним угрупованням, розгромити радянські війська, розташовані на Кольському півострові, а також захопити Мурманськ і Полярне.

Наприкінці квітня керівництво фашистської Німеччини остаточно встановило дату нападу на СРСР: неділя 22 червня 1941 р. Перенесення строків із травня на червень було обумовлене необхідністю перемістити до кордонів СРСР сили, що брали участь в агресії проти Югославії й Греції.

Плануючи війну проти СРСР, гітлерівське керівництво намітило провести ряд заходів щодо перебудови своїх збройних сил для того, щоб до початку воєнних дій сформувати близько 250 повністю укомплектованих дивізій. Особлива увага зверталася на посилення рухомих військ. Був налагоджений випуск новітніх зразків танків і протитанкової артилерії. Передбачалося також значне збільшення виробництва конструкцій літаків, перевірених у боях на заході.

З особливою увагою велася підготовка театру воєнних дій. У директиві «Ауфбау Ост» від 9 серпня 1940 р. передбачалося переміщення із заходу на схід баз постачання, спорудження в східних районах полігонів, казарм, нових залізничних і шосейних доріг тощо, розширення й удосконалення аеродромів, мережі зв’язку.

Усі приготування до агресії проти СРСР велися в найсуворішій таємниці. Завданням номер один стало введення уряду Радянського Союзу й командування Червоної армії в оману щодо планів, масштабів й часу початку агресії.

Розробку заходів щодо маскування зосередження військ вермахту на сході контролювали органи оперативно-стратегічного управління разом з абвером (розвідкою й контррозвідкою). 6 вересня 1940 р. абвером була розроблена директива, що містить конкретні цілі й завдання дезінформації. Директива № 21 — варіант «Барбаросса» — також містила вказівки про скритність приготувань до агресії.

15 лютого 1941 р. ОКВ була видана директива щодо дезінформації супротивника, причому маскувальні заходи планувалося здійснити у два етапи. Перший етап (приблизно до середини квітня 1941 р.) включав маскування загальних військових готувань, не пов'язаних з масовим перегрупуванням військ. Тут відволікаючим маневром повинні були послужити різного роду приготування до вторгнення в Англію, а також операції «Маріта» (проти Греції) і «Зонненблюме» (у Північній Африці). При першому розгортанні військ для нападу на СРСР ставилося завдання створити враження, що збройні сили сконцентровані на півдні Польщі, у Чехословаччині й Австрії і що скупчення військ на півночі порівняно невелике. Другий етап (із квітня по червень 1941 р.) припускав маскування зосередження й оперативного розгортання військ біля кордонів СРСР, що і планувалося представити у вигляді помилкових заходів, проведених нібито з метою відволікання уваги від наміченого вторгнення до Англії.

Важливе значення надавалося поширенню дезінформації про неіснуючі авіадесантні корпуси, що призначалися нібито для висадження на Британських островах. З метою відволікання уваги до військових частин відряджалися перекладачі зі знанням англійської мови, випускалися нові англійські топографічні карти, довідники тощо.

9 березня начальник штабу ОКВ дав рекомендацію пояснювати розгортання вермахту на сході прагненням забезпечити тил Німеччини на час висаджування в Англії й операцій на Балканах.

Про впевненість гітлерівського керівництва в успішному здійсненні плану «Барбаросса» свідчить початок детальної розробки з весни 1941 р. подальших етапів завоювання світового панування. Так, у службовому щоденнику вермахту за 17 лютого 1941 р. викладена вимога Гітлера про те, що «після закінчення східної кампанії необхідно передбачити захоплення Афганістану й організацію наступу на Індію». Суть цих операцій була викладена в проекті директиви № 32 «Підготовка до періоду після здійснення плану «Барбаросса». Відповідно до проекту після розгрому СРСР перед вермахтом стояло «захоплення англійських колоніальних володінь і деяких незалежних країн у басейні Середземного моря, Африці, на Ближньому й Середньому Сході, вторгнення на Британські острови, розгортання воєнних дій проти Америки». Протягом осені 1941 р. і зими 1941/42 р. планувалося завоювати Іран, Ірак, Єгипет, район Суецького каналу, а потім Індію.

Розробка директиви № 32 і інших документів свідчить, що після розгрому СРСР і захоплення Англії фашисти мали намір у союзі з Японією встановити владу над Канадою й Сполученими Штатами Америки. У квітні—червні 1941 г. ці питання неодноразово обговорювалися в штабах німецьких збройних сил.

Таким чином, керівництво фашистської Німеччини ще до агресії проти СРСР планувало завоювати світове панування. Причому похід проти СРСР, на думку гітлерівського командування, повинен був допомогти в здійсненні цих планів.

Отже, можна зробити висновок, що підготовка до війни проти Радянського Союзу велася гітлерівським командуванням дуже ретельно й протягом досить тривалого часу.

План «Барбаросса» передбачав швидкоплинну військову кампанію проти СРСР, кінцевою метою якої був блискавичний розгром Радянських Збройних сил і знищення Радянського Союзу. На всю операцію приділялося кілька місяців, досягти перемоги передбачалося вже восени 1941 р.

Вермахт припускав вести бойові дії у формі бліцкригу, безупинно й у швидких темпах наступу в усіх основних стратегічних напрямках. Дії сухопутної армії планувалося підтримати силами німецької авіації, ВМФ і військами союзників. Короткі паузи допускалися лише для перегрупування військ і підтягування відсталих тилів. Можливість опору Червоної армії не вважалася серйозною перешкодою. Гітлерівська Німеччина розраховувала легко й швидко здобути перемогу.

Щоб зрозуміти причини війни, необхідно розглянути характер зовнішньої політики Німеччини в 30-х — початку 40-х рр. XX ст.

У 1933 р. новим рейхсканцлером Німеччини став Адольф Гітлер, який поступово почав змінювати курс зовнішньої політики. Загроза для СРСР стала помітною вже 1936 р. Поступово нацистське керівництво почало розглядати все військове планування через призму своєї основної мети — напад на Радянський Союз. Гітлер неухильно підбудовував всі сфери життя країни під свою мету: «Отже, я ставлю такі завдання:

1. Німецька армія через чотири роки повинна бути готова до бою.

2. Німецька економіка протягом чотирьох років повинна бути готова до війни».

24 липня 1937 р. військовий міністр Вернєр фон Бломберг підписав нову Директиву про єдину підготовку вермахту до війни. У ній зазначалося, що необхідна «постійна готовність вермахту до війни: а) щоб відбити будь-який напад; б) могти використовувати для війни сприятливі політичні можливості, що склалися. Це має бути враховане при підготовці вермахту до можливої війни в мобілізаційний період 1937-38 рр.».

Крім того, рейхсканцлер ужив ряд зусиль, щоб заручитися у своїх починаннях підтримкою світового співтовариства. 25 листопада 1936 р. у Берліні між Німеччиною і Японією був укладений «Антикомінтернівський пакт», що означав виникнення блоку цих держав з мстою завоювання світового панування. У листопаді 1937 р. до країн-агресорів приєдналася Італія. Таким чином, утворилася вісь Рим — Берлін — Токіо.

Указом 4 лютого 1938 р. Гітлер перетворив військове міністерство на штаб верховного головнокомандування й підкорив його собі. Потім почався переможний хід гітлерівців Європою: агресивна зовнішня політика вилилася в аншлюс Австрії й захоплення Чехословаччини. Напад на Польщу знаменував початок світової війни.

Країни Європи були змушені згуртуватися перед виниклою загрозою. Ініціатором зближення виступив СРСР. 17 квітня 1939 р. радянське керівництво почало переговори із Францією й Англією, запропонувавши їм потрійний договір про взаємодопомогу. Обережні західні держави прийняли радянську пропозицію про початок переговорів про майбутню війну лише наприкінці липня 1939 р. Англійська й французька місії прибули до Москви 11 серпня, однак переговори зайшли в безвихідь.

Зрозумівши, що тут союзників шукати поки даремно, Сталін різко змінив курс зовнішньої політики й став шукати зближення з Німеччиною. ІДє відповідало прагненням Німеччини, і 23 серпня 1939 р. між державами був підписаний договір про ненапад строком па 10 років. Разом з ним був підписаний також секретний додатковий протокол, у якому мова йшла про поділ сфер інтересів і впливу обох сторін від Балтійського до Чорного моря. Відповідно до цього договору в зону впливу СРСР входили Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія, Буковина, райони Польщі з українським і білоруським населенням. Ці райони в 1940 р. увійшли до складу Радянського Союзу (крім Фінляндії, за яку заступилася Ліга Націй).

Пакт про ненапад був вигідний обом сторонам. Німеччині він натавав можливість, убезпечивши тил, зосередитися на захопленні Англії й Франції й краще підготуватися до війни проти СРСР. Країна Рад одержала відстрочку, якою скористалася для зміцнення промисловості й підготовки Червоної армії до війни проти Німеччини.

Але підписання пакту не змінило цілей Гітлера — він почав захоплення радянських земель. Слід зазначити, що поступово Радянський Союз опинився в досить складному й небезпечному положенні. Німці окупували Крим, Кубань, досягли Волги, вдерлися на Північний Кавказ, досягли передгір’їв Головного Кавказького хребта. Таким чином, німці підкорили своєму впливу величезну територію з населенням в 80 млн осіб, де випускалася третина валової продукції промисловості СРСР.

Кровопролитні бої розгорнулися на фронті завдовжки від Баренцева моря до Ладозького озера. Ленінград був охоплений кільцем блокади. Угруповання армій «Центр» вермахту зосередилося поблизу Москви, складаючи для неї безпосередню загрозу. Однак головні бої влітку й восени 1942 р. розгорталися під Сталінградом і на Кавказі.

Одним з найважливіших стратегічних напрямків уважався сталінградський напрямок, тому німці продовжували нарощувати тут сили. Так, група армій «Б» у липні мала 42 дивізії, до кінця серпня — 69, а до кінця вересня — 81 дивізію. Війська направлялися сюди з резерву, перекидалися з кавказького напрямку, з Румунії й Італії. Проти Сталінградського й Південно-Східного фронтів до 13 вересня діяли 6-а й 4-а танкова німецькі армії, 8-а італійська армія — усього 47 дивізій. Крім того, Сталінградський і Південно-Східний фронти поповнювалися технічними засобами й озброєнням. Перевага сил і на цьому етапі була на боці супротивника.

Дії сухопутних радянських військ підтримували 16-а й 8-а повітряна армії, а також Волзька військова флотилія.

13 вересня 1942 р. почався легендарний бій під Сталінградом.

Безпосередню оборону міста здійснювали 62-а й 64-а армії. їх підтримували 63-а, 4-а танкова, 1-а гвардійська, 24-а й 66-а армії, що діяли західніше Сталінграда, а також зосереджені південніше міста 57-а й 51-а армії.

У перший же день атаки супротивник завдав потужного удару по 62-й і 64-й арміях, захопив селище Купоросне й вийшов до Волги. Однак і роз’єднавши фланги обох армій, фашистські загарбники не зуміли розвинути успіх дані. Війська 64-ої армії зайняли оборону на рубежі південної окраїни Купоросного, Купоросна балка, Іванівка.

62-а армія під командуванням генерал-лейтенанта В. І. Чуйкова ще 29 серпня була передана до складу Південно-Східного фронту. Завданням цієї армії була оборона центральної й північної частин міста. Будучи ізольованою з півночі від військ Сталінградського фронту, а з півдня — від основних сил Південно-Східного фронту, 62-а армія значно поступалася супротивникові як у чисельності особового складу, так і озброєнням.

До 26 вересня супротивник практично безупинно штурмував Сталін град, направляючи головні зусилля на оволодіння його центральною й південною частинами. Бої були жорстокими й кривавими, жителі боролися за кожний будинок, кожну вулицю. Особливо запекла боротьба велася в районі Мамаєвого кургану, на березі Цариці, у районі елеватора, навколо вокзалів Сталінград-1, Сталінград-2, на західній окраїні Єльшанки.

Під покривом ночі 15-го й 16 вересня на правий берег Волги переправилася 13-а гвардійська стрілецька дивізія генерала О. І. Родимцева, спрямована підтримати знекровлену 62-у армію. Спільними зусиллями їм удалося відкинути німецькі війська від району центральної переправи через Волгу, звільнити від них багато вулиць і кварталів, вибити з вокзалу Сталінград-1. 16 вересня війська 62-ої армії за підтримки радянської авіації штурмом захопили Мамаїв курган.

16-го й 17 вересня запеклі бої велися в центрі міста. На допомогу виснаженій 62-й армії прибула 92-а морська стрілецька бригада, сформована з моряків Балтійського й Північного флотів, і 137-а танкова бригада, що мала на озброєнні легкі танки.

Краще справи йшли в 64-ої армії: вона продовжувала втримувати займані нею рубежі, відволікаючи на себе частину сил супротивника.

21 й 22 вересня передові німецькі загони пробилися до Волги в районі центральної переправи, увірвалися в місто й захопили більшу його частину.

23 вересня захисники Сталінграда одержали підкріплення у вигляді 284-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Н. Ф. Батюка. Міські жителі брали посильну участь в обороні Сталінграда: вони боролися зі зброєю в руках нарівні з простими солдатами, ремонтували ушкоджені танки, виготовляли зброю, снаряди, протитанкові засоби.

З кінця вересня німецьке командування наказало зосередити зусилля на захопленні північної частини міста, де були розташовані найбільші промислові підприємства. Запекла боротьба проходила також у районі Мамаєвого кургану й на крайньому правому фланзі 62-ї армії в районі Орловки. Вуличні бої йшли на території робочих селищ заводів «Червоний Жовтень» і « Барикади».

Фашистсько-німецьким загарбникам удалося відрізати основні сили Сталінградського фронту від міста. У зв'язку з цим наприкінці вересня Ставка перейменувала Ста- лінградський фронт на Донський фронт. Командувачем Донського фронту був призначений генерал-лейтенант К. К. Рокоссовський. Південно-Східний фронт, війська якого боролися за місто, був перейменований на Сталінградський фронт (командувач генерал-полковник А. І. Єрьоменко). Через деякий час на правому крилі Донського фронту був утворений повий, Південно-Західний фронт, командувачем якого став генерал-лейтенант М. Ф. Батутін.

Прагнучи послабити натиск гітлерівських військ безпосередньо на місто, командування Сталінградським фронтом провело ряд приватних операцій південніше Сталінграда. 29 вересня — 4 жовтня війська 51-ої армії завдали контрудару в районі с. Садове. Одночасно був завданий також другий контрудар 57-ю і 51-ю арміями в районі озер Сарна, Цаца й Барманцак. Ці контрудари змусили німецьке командування передислокувати свої сили, знявши їхню частину з головного напрямку. Це тимчасово послабило натиск ворога безпосередньо на місто. Крім того, у результаті цих дій радянські війська захопили вигідні плацдарми для наступного контрнаступу.

До початку жовтня німці повністю зайняли територію міста до півдня від ріки Цариці до Купоросного й вийшли на вершину Мамаєвого кургану. Це було досить вигідне місце розташування, оскільки воно дозволяло переглядати й прострілювати позиції, утримувані 62-ю армією, а також переправи через Волгу. 62-а армія втримувала фронт завдовжки 25 км і завглибшки від 200 м до 2,5 км.

Оборона південної частини Сталінграда (Кіровський район) була покладена на 64-у армію під командуванням генерала М. С. Шумилова.

Зазнавши величезних втрат, гітлерівці захопили район Орловки й заглибилися на територію заводських селищ. Крім того, їм удалося захопити територію центральної й північної частин міста: Єрманського, Дзержинського, значну частину Краснооктябрського, Барикадного й Тракторозаводського районів. З жовтня почалися бої за заводи «Червоний Жовтень», «Барикади» і тракторний, розташовані на північ від Мамаєвого кургану.

Сухопутні частини гітлерівської армії підтримувалися з неба нальотами й масованим вогнем авіації. Прагнучи захопити тракторний завод, німці не шкодували сил і засобів. Підступи до заводу обороняли: група полковника С. Ф. Горохова, а також 112-а й 308-а стрілецькі дивізії полковників І. Є. Єрмолкіна й Л. Н. Гуртьєва, озброєні загони робітників. У ніч на 4 жовтня до них приєдналася 37-а гвардійська стрілецька дивізія генерала В. Г. Желудєва.

14 жовтня, після потужної авіаційної й артилерійської підготовки, гітлерівці силами декількох дивізій почали наступ на тракторний завод і завод «Барикади». Незважаючи на героїчний захист військ 37-ї гвардійської, 95-ї, 308-ї і 112-ї стрілецьких дивізій, після чотиригодинного бою німці прорвали оборону й увірвалися на територію тракторного заводу, а потім вийшли до Волги. 62-а армія була розділена на дві частини: правий фланг був відрізаний від основних сил північніше ріки Мокра Мечетка, північна група під командуванням полковника С. Ф. Горохова була притиснута гітлерівцями до Волги, але непохитно оборонялася.

Жорстокі бої за тракторний завод тривали до 18 жовтня. Більша частина солдатів і офіцерів 37-ї гвардійської стрілецької дивізії героїчно загинули, захищаючи завод. Залишки 37-ї гвардійської й 95-ї стрілецької дивізій були передислоковані на окраїни заводу «Барикади», де включилися в боротьбу. їм на допомогу приспіла 138-а стрілецька дивізія полковника І.І. Людникова, що переправилася на правий берег Волги.

Незважаючи на запеклі атаки супротивника, захисники Сталінграда продовжували утримувати місто. Німці зосередили у своїх руках Мамаїв курган, виходи до Волги в районі тракторного заводу й у районі гирла Цариці. Вони неухильно тіснили 62-у армію, поливаючи кулеметним і автоматним вогнем території, які вони утримували. Фашисти за допомогою авіації безжалісно руйнували всі міські будинки, у яких зосереджувалися радянські воїни. Залишки їх гинули у вогні.

Вихід гітлерівців до Волги й нальоти німецької авіації на залізничні колії й станції порушили військові перевезення до Сталінграда. Місто зберегло залізничні комунікації лише на східному березі ріки. У зв’язку з цим всі вантажі, що направлялися до Сталінграда з тилу, і війська розвантажувалися з ешелонів за 250-300 км від фронту, а потім перекидалися до переправ через Волгу грунтовими дорогами.

Прагнучи ізолювати радянські війська від тилу, німці вели по переправах артилерійський і мінометний вогонь. Однак зв’язок Сталінграда зі східним берегом забезпечувався «інженерними військами, річковим цивільним флотом і кораблями Волзької військової флотилії. Вони переправляли на правий берег війська, озброєння, боєприпаси, продовольство, а зі Сталінграда евакуювали на лівий берег поранених солдатів і цивільне населення». Крім того, військова флотилія підтримувала війська, що обороняли Сталінград, вогнем артилерії своїх кораблів, висаджувала десантні групи.

Радянські війська при захисті Сталінграда проявляли величезну мужність і стійкість. Офіцери і генерали, що керували боями, брали безпосередню участь у боях. Це дозволяло їм забезпечувати безперервність управління й зв’язок з військами.

Боротьба в Сталінграді велася, не припиняючись ні на мить. Утворилися три основні вогнища боротьби: район Ринку й Спартанівка, де оборону тримала група полковника С. Ф. Горохова; східна частина заводу «Барикади», яку втримували воїни 138-ї дивізії; потім, після розриву в 400-600 м, ішов основний фронт 62-ї армії — від «Червоного Жовтня» до пристані. Лівий фланг на цій ділянці обороняла 13-а гвардійська дивізія, південну частину міста продовжували захищати частини 64-ї армії.

Німецькі війська 6-ї армії Паулюса не змогли захопити всю територію Сталінграда навіть із появою на початку листопада льоду на Волзі, внаслідок чого зв’язок із правим берегом порушився й у радянських воїнів вичерпали боєприпаси, продовольство, медикаменти.

Уже в першій половині вересня Ставка Верховного головнокомандування почала обговорювати план насту пальної операції в районі Сталінграда. Були сформовані й підготовлені стратегічні резерви, що складалися в основному з танкових і механізованих частин і з’єднань, були створені запаси іншої бойової техніки й боєприпасів. Такт ч чином, уже у вересні 1942 р. Ставка ухвалила рішенні найближчим часом завдати рішучого удару ворогові.

Намічуваний контрнаступ містив у собі два основні оперативні завдання: по-перше, «оточити й ізолювати діючі безпосередньо в районі міста основне угруповання німецьких військ», по-друге, «знищити це угруповання». План контрнаступу одержав умовну назву «Уран». Наступ П:в денно-Західного, Донського й Сталінградського фронт: повинен було розгорнутися на території площею в 400 км. Військам, що роблять основний маневр на оточення угруповання супротивника, треба було з боями подолати відстань до 120-140 км із півночі й до 100 км — з півдня. Радянське командування вирішило створити два фронти для оточення ворога — внутрішній і зовнішній.

З початку листопада до Сталінграда, ретельно маскуючись, почали підтягуватися великі сили радянських військ, перекидалися величезні потоки військових вантажів.

Командування вермахту не очікувало контрнаступу Червоної армії під Сталінградом. І хоча згодом гітлерівці все-таки почали здогадуватися про підготовку радянського наступу на півдні, вони не знали масштабі: і часу наступу, складу ударних угруповань і напрямків їхніх ударів.

На напрямках головних ударів радянське командування створило подвійну й потрійну перевагу сил. Вирішальна роль приділялася чотирьом танковим і двом механізованим корпусам.

19 листопада 1942 р. почався контрнаступ Червоно: армії під Сталінградом. Війська Південно-Західного й правого крила Донського фронтів, прорвавши оборону 3-ї румунської армії, за перші два дні просунулися на 35-40 км, відбивши всі контратаки ворога. Успішно діяли також стрілецькі з’єднання.

20 листопада перейшов у наступ Сталінградський фронт. Прорвавши оборону 4-ї танкової армії німців і 4-ї румунської армії, його війська відкрили шлях своїм рухомим з’єднанням — 13-у й 4-у механізованим і 4-у кавалерійському корпусам.

Опинившись у невигідному положенні, Паулюс почав спішний відступ у Нижньо-Чирську. У військах супротивника наростала паніка.

Уранці 22 листопада в смузі наступу Південно-Західного фронту передовий загін 26-го танкового корпуса, очолюваний підполковником Г. Н. Філіпповим, несподіваним ударом захопив міст через Дон у районі Калача, забезпечивши безперешкодну переправу на лівий берег ріки головних сил корпуса.

23 листопада війська Південно-Західного й Сталінградського фронтів оточили 6-у й частину сил 4-ї танкової німецьких армій. 22 дивізії чисельністю близько 330 тис. осіб були замкнуті в кільце. Крім того, у процесі наступу були розгромлені великі сили румунських військ.

Протягом місяця (з 24 листопада до середини грудня) навколо угруповання супротивника виник суцільний внутрішній фронт оточення. У процесі наступальної операції був створений також величезний зовнішній фронт, на якому велися активні бойові дії.

Недооцінивши сили супротивника, радянським військовим підрозділам не вдалося з ходу ліквідувати оточене угруповання. Чисельний склад 6-ї армії нараховував понад 300 тис. осіб (замість 85-90 тис., як розраховувала Ставка), тому для розгрому оточеного ворога була потрібна ретельна підготовка.

Головне командування вермахту теж не сиділо склавши руки. Для звільнення з оточення військ у районі Сталінграда була створена група армій «Дон» під командуванням генерал-фельдмаршала Манштейна. Створена група армій «Дон» спішно підсилювалася перекинутими військами з Кавказу, з-під Воронежа, Орла, а також із Франції, Польщі й Німеччини. Таким чином, військам Південно-Західного фронту протистояли 17 дивізій із групи армій «Дон», а проти військ 5-ї ударної й 51-ї армій Сталінградського фронту діяли 13 дивізій під командуванням генерала Гота. Вермахт віддав наказ на проведення операції «Зимова гроза».

Уранці 12 грудня почався наступ німецьких військ групи «Гот» з району Котельникова; їхній головний удар був спрямований уздовж залізниці Тихорєцьк — Сталінград. Маючи перевагу в кількості танків і авіації, гітлерівці прорвали радянську оборону й до вечора першого ж дня вийшли до південного берега р. Аксай. Кілька днів з’єднання 51-ї армії під командуванням генерал-майора Н. І. Труфанова героїчно стримували натиск супротивника на північному березі р. Аксай. Але, користуючись перевагою сил, німці форсували цю ріку й почали просуватися до наступного рубежу — р. Мишкова.

Між ріками Аксай і Мишкова розгорнувся запеклий танковий бій. Особливо запекла боротьба йшла за хутір Верхньо-Кумський.

Генералові Готу на допомогу поспішило котельниковське угруповання, якому також удалося прорватися до р. Мишкова. Однак незважаючи на 35-40 км, що відокремлювали їх від угруповання Паулюса, об’єднаним силам німців так і не вдалося здійснити свої цілі.

З’єднанням 2-ї гвардійської армії вдалося затримати подальше просування котельниковського угруповання. З ранку 24 грудня 2-а гвардійська й 51-а армії перейшли в наступ. Відтісняючи супротивника, радянські війська почали успішно просуватися й 29 грудня очистили від німецько-фашистських військ місто й залізничну станцію Котельникове. Армійська група «Гот» була розгромлена.

Гітлсрові не вдалося відновити фронт на Волзі. Крім того, у процесі грудневих операцій на Середньому Доні й у районі Котельникового вермахт зазнав величезних втрат. Війська Манштейна були розгромлені, і їхні залишки відходили в південному напрямку, за Манич.

До початку січня 1943 р. Сталінградський фронт був перетворений на Південний фронт. Його війська й Північна група військ Закавказького фронту почали наступ проти німецько-фашистської групи «А». Таким чином, агресивні плани гітлерівського рейха зазнали невдачі на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту.

У битві за Сталінград розгорталися останні драматичні події.

До кінця грудня 1942 р. ворог займав територію в 1400 км2. Радянські війська, оточивши супротивника, утворили внутрішній фронт. Зовнішній фронт відсунувся від оточеної під Сталінградом групи на 200-250 км.

Однак незважаючи на те що приреченість оточеного угруповання з кожним днем ставала дедалі очевиднішою, супротивник завзято пручався. Він спирався на сильну й глибоку оборону, а наявність аеродромів у районі «котла» дозволяла йому приймати літаки. Верховне командування вермахту продовжувало вимагати боротьби «до останнього солдата».

Проаналізувавши сформовану ситуацію, радянське Верховне головнокомандування вирішило завдати завершального удару. Із цією метою був розроблений план операції «Кільце». Проведення цієї операції було покладене на війська Донського фронту під командуванням К. К. Рокоссовського.

8 січня 1943 р. радянське командування пред’явило Паулюсу ультиматум із пропозицією капітулювати. Але, підкоряючись наказу Гітлера, командувач оточеного угруповання відмовився прийняти ультиматум.

10 січня о 8 год 5 хв зали тисяч гармат ознаменував початок операції. Війська Донського фронту узялися до остаточної ліквідації ворога. Радянські війська розділяли на частини оточене угруповання й поступово й методично знищували. Після трьох днів запеклих боїв був зрізаний «мариновський виступ» супротивника. Війська 65-ї і 21-ї армій вийшли на західний берег Россошки й у район Карповки. 57-а й 64-а армії подолали рубіж ріки Червленої.

У військах супротивника наростала паніка, стрімко падала дисципліна.

15 січня радянські війська захопили аеродром Питомник. Штаб Паулюса перемістився з Гумрака ще ближче до Сталінграда. Загальна площа району оточення складала тепер близько 600 кв. км.

22 січня війська Донського фронту перейшли в наступ на всьому фронті. Протягом чотириденних боїв радянські армії просунулися ще на 10-15 км. 21-армія вибила штаб німецького командування з Гумрака.

26 січня 21-а й 65-а армії, подолавши рубіж у 3,5 км, що розділяв їх, з'єдналися в районі селища заводу «Червоний Жовтень» і на схилах Мамаєвого кургану. Оточені німці були розчленовані на дві групи: південну, сковану в центральній частині міста, і північну, затиснуту в районі заводу «Барикади».

30 січня війська 6 4-ї і 57-ї армій з боями вийшли до центру міста. 21-а армія наступала з північного заходу. 31 січня німецько-фашистські загарбники, що складали південну групу, були змушені капітулювати.

Але північна група німецьких військ під командуванням генерала Штреккера відмовилася скласти зброю. Необхідно було силою змусити супротивника здатися.

1 лютого під потужними ударами радянської артилерії й авіації гітлерівці підняли білі прапори.

2 лютого 1943 р. був закінчений розгром північної групи військ, оточеної в заводському районі Сталінграда.

Сталінградська битва завершилася блискучою перемогою Радянського Союзу. У ході цієї епопеї Червона армія розгромила п’ять армій фашистської Німеччини і її союзників: дві німецькі, дві румунські й одну італійську. При розгромі оточеного угруповання з 10 січня по 2 лютого 1943 р. війська Донського фронту під командуванням генерала К. К. Рокоссовського знищили 22 дивізії вермахту й більше 160 частин посилення й частин обслуговування. У полон була захоплена 91 тис. гітлерівців, серед них понад 2500 офіцерів і 24 генерали. Втрати супротивника склали близько 147 тис. солдатів і офіцерів.

Сталінградська битва вплинула на міжнародну обстановку. Розгром найкращих військ вермахту під Сталінградом викликав серед населення Німеччини занепадницькі настрої. Дедалі більше німців почали сумніватися в правильності політичного курсу фашистів.

Поразка Гітлера в Сталінградській битві призвела до того, що Італія вийшла з коаліції, серед інших союзників фашистської Німеччини назрівали внутрішньополітичні кризи.

Перемога радянських військ на Волзі була захоплено прийнята країнами, поневоленими фашистськими агресорами, і сприяла новому піднесенню національно-визвольної боротьби.

Під час Сталінградської битви Червона армія й жителі міста виявили масовий героїзм і мужність. Вони не тільки не зломилися під натиском переважаючих сил супротивника, але й підсилили свою міць у ході оборонних боїв, а потім домоглися докорінного перелому у важкій боротьбі.

Історичне значення цієї битви величезне. Вона стала вирішальним моментом у досягненні докорінного перелому в ході Другої світової війни й багато в чому визначила поразку гітлерівської Німеччини й усього блоку фашистських держав.









загрузка...