ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018
США Й ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
План
Вступ
1. Військова економіка.
2. Міжнародні конференції.
3. Основні підсумки війни:
3.1. Економічні підсумки.
3.2. Мілітаризм.
3.3. Реакція у внутрішній політиці.
3.4. Від ізоляціонізму до претензій на керівництво світом.
4. Від військової економіки до мирної.
США — єдина країна світу, чия економіка тільки виграла від Другої світової війни. У перші післявоєнні десятиліття США займали провідне положення у світовому господарстві. Війна позбавила цю країну серйозних конкурентів, хоча економічне піднесення Західної Європи й промисловий ривок Японії призвели до перерозподілу сил.
У зв’язку з тим що війна безпосередньо не торкнулася Американського континенту, США не зазнали нещасть і практично не мали людських втрат.
Війна стала джерелом зростання національного багатства США, перетворила їх на фінансово-економічного й військово-політичного лідера капіталістичного світу. Швидке нагромадження капіталу, бурхливе зростання виробництва й зміна співвідношення сил спонукали цю країну до широкої зовнішньої експансії. Основні конкуренти США або тимчасово втратили свій вплив (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від американських кредиторів (Великобританія, Франція).
Після війни США зосередили увагу на розташуванні своїх збройних сил у різних стратегічно важливих регіонах земної кулі, у тому числі й у Східній півкулі. Спираючись на наявність атомної зброї, систему військових баз і фінансово-економічну перевагу, США відверто заявили про свої претензії на світову гегемонію.
Однак великі зміни, що відбулися в післявоєнні десятиліття наземній кулі, значно обмежили можливості домагань США на «керівництво світом».
Економічно зміцнілі країни Західної Європи і Японія почали активну конкурентну боротьбу за джерела сировини, ринки збуту товарів і сфери застосування капіталів.
Сьогодні США — могутня держава, що досягла високого рівня економічного розвитку, володіє потужним науково-технічним і військовим потенціалом. Ця країна має у своєму арсеналі й різноманітні засоби міжнародного впливу, її політика на сьогодні є джерелом політичної й економічної напруженості у світі. Американська модель економічного зростання була прийнята на озброєння багатьма розвиненими країнами, а згодом і новими індустріальними державами.
Давайте ж простежимо, яким чином участь у Другій світовій війні позначилася на розвитку Сполучених Штатів.
У вересні 1939 р. у Європі вибухнула війна, що поклала початок військово-господарській кон’юнктурі в США. Причому якщо до нападу Гітлера на Польщу господарство США ще не оправилося від кризи 1937-1938 рр., то після початку війни промислове виробництво почало стрімко зростати, досягши свого максимуму в жовтні 1943 р. Заперті чотири роки війни (з осені 1939 р. до осені 1943 р.) промислове виробництво США тільки за рахунок військових замовлень зросло майже в 2,5 разу.
Однак незважаючи на те що колосальне зростання промислової продукції в такі короткі строки зумовило істотні зміни в економіці країни, її внутрішній політиці й у міжнародному становищі, військова економіка викликала складні проблеми.
Переорієнтація економіки на військові потреби призвела до скорочення споживання, зниження життєвого рівня населення. У 1942 р. було припинено або обмежено виробництво автомобілів, холодильників, радіоприймачів, пилососів, пральних машин, металевих меблів і інших предметів домашнього побуту. З 10 квітня того ж року були уведені обмеження на спорудження житлових будинків. 8 квітня 1942 р. начальник управління військового виробництва Нельсон заявив, що з 1 липня виробництво більшості товарів широкого вжитку буде припинене. Перипетії воєнного часу призвели до введення в 17 східних штатах, окрузі Колумбія, а також штатах Орегоні Вашингтон у травні 1942 р. карток на бензин.
Найважливішим і найскладнішим питанням, якому уряд і конгрес США приділяли в 1942-1943 рр. особливу увагу, була проблема інфляції. 27 квітня Рузвельт запропонував програму для боротьби з інфляцією, що складалась з семи пунктів: установити вищу межу цін, підвищити податки, стабілізувати заробітну плату й ціни на сільськогосподарську продукцію, збільшити продаж облігацій державних військових позик, раціоналізувати всі основні товари, у яких відчувається нестача, перешкоджати продажу товарів на виплату і заохочувати виплату боргів.
Через 4 місяці, 7 вересня, Рузвельт удруге запропонував конгресу розглянути його програму, причому заявив, що якщо до 1 жовтня рішення не буде ухвалене, то він як президент візьме відповідальність на себе й діятиме одноосібно.
Під тиском обставин 2 жовтня 1942 р. конгрес США ухвалив закон про боротьбу з інфляцією, і він негайно набув чинності. Закон надавав президентові США широкі повноваження щодо контролю цін, квартирної іі заробітної плати.
У роки Другої світової війни США брали участь у багатьох міжнародних конференціях. Так, у період з 1940 по 1945 рр. президент Рузвельт тричі перетинав Атлантичний океан для участі в міжнародних конференціях у Європі, Азії й Африці.
США на конференціях відігравали одну з провідних ролей, але слід зазначити, що політичні принципи й гасла, проголошені на англо-американських конференціях, мали найчастіше декларативний характер. Так, з восьми пунктів Атлантичної хартії, у якій уряди США й Англії сформулювали в серпні 1941 р. свої погляди на післявоєнний світ, усі найважливіші були чисто декларативними. Справжні післявоєнні цілі США знайшли відображення в програмі «Америка в післявоєнному світі», створеній у вересні 1941 р.
9 серпня 1941 р. на борту англійського лінкора й американського крейсера протягом трьох днів проходили переговори між Черчіллем і Рузвельтом. Провідне місце в них займало питання про спільні дії на Далекому Сході, а також про військову допомогу Англії й СРСР. Рузвельт і Черчілль проголосили «деякі загальні принципи національної політики» своїх країн для майбутнього післявоєнного світу. Ці принципи були опубліковані 14 серпня 1941 р. і одержали назву Атлантичної хартії. Також була досягнута домовленість про конференцію трьох держав, що відкрилася 28 вересня 1941 р. у Москві.
Радянський уряд приєднався до Атлантичної хартії на міжсоюзній конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., однак розбіжності між Англією й Америкою знецінили її значення.
14 січня 1943 р. відкрилася десятиденна нарада між Англією й США в Марокко, у м. Касабланці, де обговорювалися загальні плани збройних операцій 1943 р. Нарада відбувалася на тлі перелому в ході Другої світової війни, після Сталінградської битви. У цих умовах учасники наради ухвалили рішення щодо боротьби союзників до беззастережної капітуляції агресорів.
Ще одна зустріч між Рузвельтом і Черчіллем відбулася в серпні 1943 р. у Квебеку. На цій конференції сторони прийшли до згоди в питанні розчленовування й «знешкодження» Німеччини. У 1944 р. були розроблені конкретні пропозиції, що одержали назву «план Моргентау». Крім того, у Квебеку між главами урядів США й Великобританії була підписана спеціальна секретна угода про взаємне співробітництво в галузі виробництва й використання в майбутньому атомної енергії у військових і мирних цілях.
25 жовтня в Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ країн-спільниць, де обговорювалися питання подальшого існування Німеччини, а також була ухвалена спеціальна Декларація про загальну безпеку, у якій говорилося про необхідність заснування в короткий термін загальної міжнародної організації для підтримки міжнародного миру й безпеки.
У результаті Московської конференції були видані спеціальні декларації щодо Італії й Австрії й ще один документ про відповідальність гітлерівців за скоєні ними звірства.
З 22 по 26 листопада в Каїрі відбулася конференція, присвячена в основному питанням, що стосуються війни з Японією. У ній взяли участь США, Англія й Китай. Було ухвалене рішення вести війну до беззастережної капітуляції Японії, а також позбавити її всіх окупованих островів у Тихому океані й вигнати зі всіх інших територій, які вона захопила, Маньчжурію, Формозу й Пескадорські острова повернути Китаю, а Корею залишити незалежною.
28 листопада — 1 грудня 1943 р. проходила Тегеранська конференція за участю глав Радянського Союзу, США й Великобританії. У Тегерані було ухвалене рішення про відкриття протягом травня 1944 р. у Північній Франції англо-американського фронту. 1 грудня 1943 р. у Тегерані була підписана Декларація трьох союзних держав про спільну роботу для успішного завершення війни й про співробітництво в післявоєнний час із метою збереження міцного тривалого миру.
З 13 по 16 вересня 1944 р. відбулася друга Квебекська конференція між Рузвельтом і Черчіллем, де обговорювалися плани майбутніх військових операцій на території Німеччини й Італії, а також у Тихому океані. До цього часу англо-американські війська звільнили окуповану німцями Францію й вийшли до кордону Німеччини. Ще одним важливим результатом конференції у Квебеку стало схвалення «плану Моргентау» про розчленовування, демілітаризацію й вживання інших заходів проти відродження військової сили Німеччини. Планом передбачалося переорієнтування післявоєнної економіки Німеччини на сільське господарство і її скорочення до розмірів, що не допускає відродження військового потенціалу країни.
3 21 серпня по 7 жовтня 1944 р. проходили переговори між представниками СРСР, США, Великобританії й Китаю в Думбартон-Оксі, де були вироблені пропозиції про цілі, принципи, структуру, повноваження ООН.
Завершальною й разом з тим найважливішою зі всіх конференцій, що відбувалися у воєнний час між трьома великими державами-переможцями, стала конференція в Ялті (4-12 лютого 1945 р.). Вона підвела підсумки співвідношення військових сил трьох союзних держав у війні з Німеччиною, намітила програму завершення цієї війни й подальшої спільної роботи після беззастережної капітуляції гітлерівської армії. Також було вирішено поставити в обов'язок Німеччині відшкодувати країнам завдані війною збитки максимально можливою мірою.
На відміну від інших конференцій воєнного часу, Ялтинська конференція посіла значне місце в післявоєнному
політичному житті США. Вона стала предметом партійних суперечок у президентських кампаніях 1948-го й 1952 р. і пізніше. Зокрема. 1956 р. республіканці заявили, що секретна угода, підписана в Ялті, затьмарює зовнішньополітичну картину США. Інші критики зовнішньополітичного курсу Рузвельта стверджували, що Ялтинська конференція стала причиною всіх бід у післявоєнних відносинах.
Суть секретної угоди полягала в рішенні, що через кілька місяців після капітуляції Німеччини й закінчення війни в Європі СРСР вступить у війну проти Японії на боці союзників.
3 21 лютого по 8 березня 1945 р. проходила Чапультепекська конференція міністрів закордонних справ американських держав. Головною метою США в Чапультепеку було закріпити й підсилити економічні позиції, отримані ними в країнах Нового Світу під час війни. Також були поставлені питання про зниження митних тарифів, про ставлення американських країн до створення ООН і посилення Панамериканського союзу.
25 квітня 1945 р. відкрилася конференція Організації Об’єднаних Націй у Сан-Франциско, на якій був ухвалений Статут Організації Об’єднаних Націй. ООН набула такої структури:
1) Генеральна Асамблея, у якій кожна держава, що входить до ООН, має один голос;
2) Рада Безпеки, у якій СРСР, США, Англія, Китай і Франція мають постійне місце, а шість інших держав, що обираються періодично до Асамблеї, мають тимчасове місце:
3) Соціальна й Економічна рада, що складається з представників 18 держав, обираються періодично до Асамблеї;
4) Міжнародний суд.
На Потсдамській конференції, що тривала з 17 липня до 2 серпня 1945 р., було поставлено питання про проведення заходів, необхідних для убезпечення народів від можливої в майбутньому агресії з боку Німеччини, від можливого відновлення її військової потужності після Другої світової війни. Була заснована Рада міністрів закордонних справ СРСР, Англії, Китаю, США й Франції для складання мирних договорів із країнами-спільницями Німеччини, для підготовки мирного врегулювання з Німеччиною, а також для вироблення рішень щодо інших політичних і територіальних питань. Контроль над Німеччиною повинна була здійснювати Контрольна рада, що складалася з головнокомандувачів збройних сил чотирьох окупаційних зон — СРСР, Англії, США й Франції, інші питання регулювалися кожним головнокомандуючим у його зоні. Перед Контрольною радою було поставлене завдання здійснити «повне роззброювання й демілітаризацію Німеччини й ліквідацію всієї німецької промисловості, що може бути використана для військового виробництва, або контроль над нею».
Слід сказати, що ще у квітні 1945 р., за кілька місяців до рішення Потсдамської конференції й капітуляції Німеччини, Ейзенхауер як командувач збройних сил США в Німеччині одержав з Вашингтона директиву № 1067, складену в дусі майбутніх рішень Потсдама.
Друга світова війна була останньою глобальною війною, у якій США воювали вдалині від Американського континенту. На території США не було не тільки воєнних дій і повітряних бомбардувань, але навіть повітряних тривог.
Війна призвела до структурних змін у промисловості США. Так, галузі, що активно розвиваються (як, наприклад, авіаційна і хімічна), збільшили свою питому вагу в промисловості країни. Одним із найважливіших підсумків Другої світової війни в США стало створення й збереження могутньої воєнної промисловості в країні.
Незважаючи на вигідні й численні замовлення й постачання, національне багатство США зросло незначно. Це було пов'язано з поглинанням війною більшої частини національної продукції, зростанням державної заборгованості США, перевагою в промисловості військового виробництва, а також з невідповідністю між зростанням продукції й виробничого апарату.
Під час війни надзвичайно посилився процес концентрації виробництва, а разом із цим посилилася потужність монополістичного капіталу. У результаті війни утворився великий попит на товари американської промисловості й сільського господарства за кордоном, що обумовило значне зростання експорту капіталів. Житлове будівництво і автомобілебудування, які розгорнулися після війни, потягло за собою ряд галузей виробництва, що сприяло великим капіталовкладенням у промисловість.
Сприятливі умови, що склалися, мали глибокі й тривалі наслідки, вони модифікували весь хід післявоєнного промислового циклу.
Зростання національного багатства Америки в результаті війни набагато збільшило питому вагу США в економіці капіталістичного світу.
Після Другої світової війни США перетворилися на одну з найбільших мілітаристичних держав. Причому процес мілітаризації глибоко проникнув в усі сфери життєдіяльності країни. Витрати країни на утримання збройних сил склали понад 110 млрд. доларів на рік. Була сформована величезна регулярна армія: тільки в сухопутній армії в мирний час служило близько 1 мли осіб, а всього в збройних силах налічувалося близько 3 млн осіб, причому ця цифра постійно зростала. Так, 1968 р. на військові цілі працювало не менше 8500 тис. осіб.
Після війни збройні Сили США прийняли на озброєння новітню техніку, у результаті чого й армія, і флот, і авіація посіли перше місце в збройних силах капіталістичного світу. У фінансуванні пріоритет віддавався саме збройним силам: за перші 15 післявоєнного років на них було витрачено більше 15 млрд доларів, а за наступні 15 років (1961-1975) — близько трильйона доларів.
Така мілітаризація країни, повний відхід від вікової традиції вимагали відомого пояснення. Поясненням стала нібито можлива загроза з боку Радянського Союзу. Населення схиляли до думки проте, що Америка повинна бути войовничою і непримиренною, «готового вдарити першою».
До кінця 50-рр. цивільні службовці, зайняті в міністерстві оборони, складали більше половини всіх державних федеральних службовців CШA. Власність цього міністерства оцінювалася більш ніж у 150 млрд доларів 1959 р. і в 210 млрд доларів — 1960 р. Його активи перевищували більше ніж утричі загальні активи п’яти найбільших корпорацій того часу. Територіальні володіння Пентагона складали 32 мли акрів землі в США й 2,6 млн акрів за кордоном. До середини 60-х рр. на Пентагон працювали близько 25 тис. приватних промислових підприємств, розкиданих по всій країні. На оборонну промисловість також працювали найважливіші ключові галузі науки. Цілий ряд університетів і наукових інститутів виявився цілком матеріально залежним від штабів збройних сил.
Цей військовий колос — Пентагон — почав не тільки офіційно втручатися, але й фактично домінувати у вирішальних питаннях політичного життя держави. Він почав відігравати важливу роль не тільки в політиці, але й в економіці країни. Левову частину колосальних витрат поглинали замовлення воєнної промисловості. Ці замовлення розподілялися, як правило, без торгів між великими корпораціями й монополістичними компаніями, які в остаточному підсумку визначають поведінку Пентагона, і Білого дому, і Капітолія.
У післявоєнні роки в конгресі США й у пресі багато говорилося про закордонні бази, про їх ефективність, про витрати на їх утримання, про їх значення як знаряддя втручання в політичне й економічне життя інших держав, як джерела посилення міжнародної напруженості й т. п. Під впливом цієї інформації багато американців визнали наступальний, агресивний характер військових баз США, розташованих на території й біля кордонів інших країн. Але разом з тим, щоб довести необхідність збереження, розширення й зміцнення закордонних баз, в офіційних колах Вашингтона й у пресі США стверджували, що ці бази мають велике значення для оборони США.
Отже, після Другої світової війни, посилаючись на потреби оборони, США перетворилися на найбільшу мілітаристичну державу із впливовою військовою кастою, що проникає в усі галузі життя країни, з військовими пактами, з численними військовими союзниками й іноземними базами, призначеними для наступальних операцій, для агресивних воєнних дій.
Друга світова війна призвела до посилення впливу монополістичного капіталу США на політичне життя в країні. Керівники монополій почали брати безпосередню участь в управлінні державою.
Передвиборна програма уряду Рузвельта 1944 р. обіцяла робітничому населенню Америки «економічний білль прав» і розширення демократичних свобод. Однак рантова смерть Франкліна Рузвельта 12 квітня 1945 р. поклала кінець радикальним принципам «нового курсу». Посаду президента США носів Гаррі Трумен. Він, захищаючи інтереси великого монополістичного капіталу, що жадав реставрації дорузвельтівських часів, почав поступово змінювати внутрішню політику США вправо.
Із закінченням війни на заводах і фабриках США почалося повальне падіння заробітної плати, як номінально, так і реально. Причиною номінального скорочення зарплати стало припинення понаднормової роботи, реального — унаслідок зростання цін на предмети першої необхідності, зокрема на продукти харчування.
Профспілки почали вимагати підвищення заробітної плати на 30 %, щоб компенсувати зростання вартості життя. І хоча офіційні дослідження й звіти доводили, що заробітна плата може бути підвищена на 25 % без підвищення цін на промтовари, капіталісти заперечували, посилаючись на те, що зростання зарплати спричинить підвищення цін на промислову продукцію, у результаті чого виникне інфляція. Причиною настільки відвертого обману була мста монополій розгромити профспілки й ухвалити реакційне антиробоче законодавство.
Руки капіталістам розв'язувала впевненість у тому, що держава компенсує втрати підприємств у результаті страйків, відповідно до акту конгресу 1942 р., який передбачав компенсацію у вигляді скорочення податків за військові й післявоєнні витрати й збитки, пов’язані з реконверсією промисловості. Таким чином, монополії завзято вели боротьбу з робітниками.
Наприкінці 1945 р. на нараді представників 12 найбільших корпорацій, з капіталом в 1 млрд кожна, було ухвалене рішення про спільну боротьбу проти будь-якого підвищення заробітної плати.
Спочатку уряд Трумена зайняв офіційно примирливу позицію. Бажаючи продемонструвати, що в конфліктах між робітниками й капіталістами він, за прикладом Рузвельта, виступає посередником, президент у листопаді 1945 р. скликав конференцію представників великого капіталу й лідерів профспілок. Однак цей захід запізнився: до цього часу страйкарі вже зрозуміли істинні наміри Трумена.
30 січня 1946 р. конгресмен з Південної Дакоти К. Кейз вніс драконівський білль проти страйків, який обидві палати конгресу схвалили наприкінці травня. «Білль Кейза» не тільки урізав права робітників на страйки, але практично скасував багаторічні завоювання трудящих США. Він припускав покарання страйкарів за те, що вони «заважають торгівлі між штатами», що означало скасування закону Клейтона 1914 р. і початок офіційної боротьби з робітниками і їх союзами.
25 травня 1946 р. палата представників поспішно схвалила запропонований Труменом антиробочий законопроект. Голова Конгресу виробничих профспілок розіслав членам сенату телеграму, у якій охарактеризував цей законопроект як «спробу протягти через конгрес США закон, єдиною метою якого є знищення робочого руху в країні». У відповідь па це колишній міністр фінансів Генрі Моргенау заявив, що «Трумен вирішив відкрито й остаточно відмовитися від спадщини Рузвельта».
Рішення палати представників викликало шквал обурень у всіх профспілках і в інших прогресивних колах, під тиском яких сенат був змушений піти на поступки — із законопроекту був вилучений параграф про примусову мобілізацію страйкарів у збройні сили.
Однак страйки слугували тільки приводом для відкритого протистояння реакції. Справа була не стільки в страйках, скільки в загальній політиці монополістів США, обраній ними при вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем.
Діяльність правлячих кіл не обмежилася кампанією щодо заборони страйків. Прагнення ліквідувати так звану Рузвельтівську спадщину призвело до насадження антикомуністичної істерії, появи комісії з розслідування антиамериканської діяльності, перевірки лояльності й багато чого іншого. Оголосивши похід за повернення до «старих добрих часів», монополістичний капітал США, проте, з огляду на досвід реакції в інших країнах в епоху імперіалізму, головну увагу зосередив на боротьбі проти зміцнілих у роки президентства Рузвельта профспілок, проти організованих робітників.
Друга світова війна призвела також до переорієнтації зовнішньої політики, поклавши кінець ізоляціонізму США. Насправді ізоляціонізм остаточно був забутий не швидко. В усякому разі, під час війни про нього неодноразово нагадували в політичних колах США.
19 грудня 1945 р. президент Трумен у посланні конгресу США заявив про те, що перемога американського народу у війні поклала на нього «постійний тягар відповідальності за керівництво світом». Для зовнішньої політики США став характерним своєрідний метод, прийом, властивий тільки американській дипломатії. Він зводився до того, що Вашингтон відкрито нав’язував світу свої права й погляди. Декларуючи певну доктрину в питаннях, які є життєво важливими для інших країн і зачіпають інтереси третіх держав, він не запитував ні тих ні інших. На підставі однобічної декларації державний департамент США привласнював собі певні міжнародні права, прагнучи, щоб інші держави визнавали, дотримувалися й поважали їх.
Уперше такий дипломатичний метод був застосований 1823 р., коли була оголошена «доктрина Монро». Разом з тим старі й нові зовнішньополітичні доктрини мають багато подібних рис. Свого часу виправданням «доктрини Монро» слугували заяви, що вона має «справедливе начало», «прогресивний бік», що вона спрямована на запобігання агресії з боку найбільших західноєвропейських держав, де повсталі народи боролися за незалежність, за самостійне державне існування.
Зараз важко визначити, чи справді ініціатори «доктрини Монро» керувалися справедливими, прогресивними спонуканнями. Але однозначно відомо, що ця доктрина з самого початку мала інший, зворотний, претензійний, агресивний бік. Вона засновувала контроль США над країнами й народами, які вони можуть використовувати на свій власний розсуд, коли хочуть і як хочуть, без найменших зобов’язань перед будь-ким.
Коли правлячі кола США остаточно відмовилися від ізоляціонізму, почала декларуватися пристосована до сучасних умов доктрина «відкритих дверей», підкріплювана, у міру потреби й можливості, збройними силами.
З огляду на промислову потужність і фінансові можливості США, у Вашингтоні були перекопані, що там, де «двері відкриті», забезпечене панування американського капіталу. Власне кажучи, програма «відкритих дверей» в усьому світі являла собою програму створення негласної колоніальної імперії, програму світового панування Сполучених Штатів Америки.
Однак післявоєнний світовий розвиток підірвав честолюбні прагнення Америки, наочно продемонстрував нездійсненність і авантюризм програми світової політики Вашингтона, призвів до її кризи.
Проте прагнення панувати над світом глибоко засіло в розумах правлячих кіл США. Уже наприкінці Другої світової війни у Вашингтоні почалася всебічна дипломатична підготовка до проведення програми управління світом, світового панування, до створення блоку забезпечення панівного положення США в майбутній ООН.
Суть цієї програми була висловлена президентом США Труменом у виступі на відкритті сесії Генеральної Асамблеї ООН 23 жовтня 1946 р.: «Застосування сили або загроза застосування сили з метою порушення миру в будь-якій частини світу безпосередньо зачіпає інтереси американського народу. Хід історії зробив нас однією з найсильніших країн світу. У такий спосіб на нас покладена особлива відповідальність за збереження нашої сили й за використання її в інтересах справедливості в такому взаємно залежному світі, яким наш світ є сьогодні».
Ідея керівництва світом швидко вкоренилася в керівних колах американського імперіалізму, і вже незабаром Вашингтон взяв курс на ревізію рішень глав трьох урядів у Потсдамі, курс на перетворення Західної Німеччини на військово-економічну базу антирадянських агресивних блоків.
Отже, експансіоністські сили американського імперіалізму позбулися вантажу й гальма ізоляціонізму й проголосили гасло «всесвітньої відповідальності» американського народу за долі світу. У життя почала втілюватися політика світового панування, з метою здійснення якої була створена всесвітня система військових баз і утворені агресивні військово-політичні блоки. Після закінчення війни був узятий курс на ремілітаризацію Японії й Німеччини, на перетворення цих недавніх заклятих супротивників на військових союзників.